Мати після Валиного рогача на плечах влаштувала бунт.
- Ноги вашої не буде в моїм домі, - затялася, - бо ви не діти – іроди.
Затим пішла до сватів, не знати як їх там уже вигойдувала, але всі гуртом вони потрусили калитками і натрусили на невелику хатину для молодої сім’ї в сусідній Соснівці.
Віктор, щоправда, висловив невдоволення:
- Могли б єдиному синові і на щось більше стягтися.
На що мати грубо відрізала:
- Поживеш і в цій. А захочеш більшої хати, то розставляй плечі та й стягуйся.
Віктор порахував ці слова за наругу з материного боку, тож запив. Валя взагалі була проти переселення до сусіднього села, бо це ж бозна-звідки на роботу добиратися. Куплена хата стояла сиротою.
Але мати не вгавала. Мобілізувала сватів і без участі господарів дому вони гуртом зробили в хатині необхідний простенький ремонт.
- Ледацюги! – побликувала скоса Катерина на дітей. – Самі собі не годні зробити партамент.
На що Віктор байдуже кинув:
- Відселяєте, то в щось путнє зобов’язані відселити, а не в пустку.
Незабаром у Соснівці відбулося скромне новосілля.
Віктор кричав:
- Чому так мало людей кличемо, що це мені за шана така?
На що рідна мати йому відповіла:
- Більшого чогось заслужити треба, а самих п’яниць немає нащо з двох сіл згукувати.
Віктор образився і виштовхав матір з хати стусанами.
- Як немає в мене путньої хати, то немає, виходить, і путньої матері, - заявив.
З того часу його родинні зв’язки трохи порвалися.
Відгуляли новосілля, відійшли від тижневої пиятики. Сів Віктор серед хати, оглянувся, поводив очима за Валею, що вешталася кімнатою.
«Пора, - вирішив, - пора з лайна ліпити золото».
- Слухай, жінко, - мовив, - якось не так ми живемо.
- То живи краще, - відповіла Валентина.
- При чому тут я, - заперечив. – Сім’ю нам треба розбудовувати. Бо нащо й жити, як не ми проживаємо життя, а воно проходить крізь нас.
- То злови та припни, аби не проходило, - порадила жінка.
- Темна ти, Валько, людина, - зітхнув Віктор. – Ніяк не втямиш, що вирішив я отаборитися в нашій сім’ї. Годі вже дурних думок про розбігання по світах, так і бути, живемо разом, у парі, як Бог велить жити чоловіку й жінці.
- Ти таку новину сказав, що я ледь не обімліла, - мовила Валентина. – Про яке розбігання по світах ти торочиш? Мені особливо нікуди йти, тобі теж – живемо, то й живімо собі. Біжи краще похмелися та й мені трохи принеси, а то варнякати почав, наче ум за розум запхнув.
- Тьху! – сплюнув Віктор.
Хотів уже йти по горілку. Але у дверях спинився.
- А може, годі пити? – запитав.
- З якого дива? – не зрозуміла Валентина.
- Давай народимо дітей, - мовив і аж сльози чогось виступили на очах.
Валя вмовкла. Сіла на стілець.
- А ти цього хочеш? – пильно подивилася.
Заглянув у себе Віктор – а дійсно, чи хоче він цього. Дивився, дивився, але так нічого й не побачив. Вирішив сказати, що хоче, бо інакше алмаз, розумів, з Вальчиної синіючої пики не виклюнеться. А обіцявся ж собі, як хазяїн життя, зробити з горя радість, з кари подарунок, з прокляття благословення. Обіцявся виліпити з Вальки долю, якій всяк позаздрив би на схилі літ. І виліпить, тепер уже був певен, раз Валька не засміялася з його слів про дітей, раз задумою покрилася, раз навіть про пляшку забула – перемога хоч і далека, але замайоріла-таки серед неосяжних горизонтів майбуття.
Тож і мовив:
- Хочу дітей, Валю, ти просто не уявляєш, як хочу.
- Ти правий, - погодилась Валентина. – Мені вже за тридцять, не роджу незабаром, не роджу вже ніколи – зіп’юся к бісу, заллю свою матку, наче пляшку, спиртом по вінця, що вже звідти вилупиться, окрім як опецьок якийсь, синій ще з пупа. Так що, Вітьок, як хочеш діток, то працюй прямо з сьогоднішнього дня, бо завтра можуть уже й не склюнутися наші матні зерняточком.
На тому й зійшлися.
- Не п’ємо, - постановили.
І дотримали слова.
- Все, клюнуло, - радісно оголосила новину Валя.
- Невже? – підстрибнув Вітя.
- Готуй пелюшки, батьку, - усміхалася жінка.
Перейшовши жити в Соснівку, Віктор і на роботу там же влаштувався. Не біля осоружного гною, звідки ніяк не міг вибовтатися у Вівдюках, а їздовим на фермі застовпився. Коні, підвода, силос, зелена маса, дерть – усе в руках. Розумно використай посаду, розпорядись усім, що пливе до рук, на свою користь – і вже ти газда хоч куди, а що шанований чоловік у всіх, хто має худобу і не має доступу до колгоспної ферми, то тут і говорити нічого не треба.
- Вікторе, треба корові щось підкинути, - Зінка, колишня пасія, стоїть серед дороги, клянчить.
- Будь спок, Зінуль, збацаєм, - Віктор у готовності номер один до лівого заробітку.
Силос парує у Зінки за тином, а вона гукає до обіду і чарочки.
- Ні, Зінуль, - заперечно хитає Віктор головою, - зав’язав я з чарочками, важливіші є проблеми.
- Ой, а в мене немає грошей, - винувато кліпає Зінка.
- Це погано, - невдоволено морщиться Віктор.
- Мо’, натурою візьмеш? – регоче Зінка.
- Ні, - ще категоричніший Віктор.
- Чого, невже потух? – Зінка аж заливається сміхом.
- Не потух, - заперечує Віктор, - але ти мені ще за нашого спільного життя остогидла. А нині я жонатий чоловік – отак.
- Остогидла, кажеш, - вмить набурмосилася Зінка. – Ну й чорт з тобою, поганяй до своєї превелебної завклубші.
- У мене хоч завклубша є, а в тебе - нікого, - розсміявся зверхньо. – Уже наче й мене викашляла, де ж хахаль новий, якого погрожувала відразу ж завести. Та ніхто на твого байстрюка не піде, кому треба чужі діти біля хазяями життя топтаних збляклих матерів?!
«Оце помстився лярві, так помстився», - гонором перло з Віктора перед готовою бризнути сльозами розлюченою Зінкою.
- Їдь під три чорти, - тільки й змогла, що вилаятися розпачливо, Зінка.
- Е-е, ні, - запротестував Віктор, - плати за привезений силос, я на твого байстрюка не робив ніколи і не збираюся. Треба було свого часу не плодити байстрюків, а чекати й чекати на таких, як я. Втямила? – добивав Зінку словами.
Зінка метнулася до хати.
- На, подавися, - кинула на віз пляшку самогонки. – Грошей у мене немає, - була категорична. – Для людей навіть немає, а для таких, як ти, хазяїв життя недорозвинутих, то й поготів.
На тому й розсталися.
«А хазяїном життя таки признала, - Віктор ледь не танцював. – Нічого, з часом усі признають, бо що є в мені, те є».
Оглянувся назад, взяв до рук зароблену пляшку, аби не качалася по підводі та не розбилася, заходився ховати в кишеню.
«Знадобиться», - вирішив.
Від щастя, що налагоджується життя, захотілося випити.
- Обіцявся ж Валентині не пити, - мовив. – Але ж дитя я вже зробив, - сам себе заспокоїв. – А-а, трошки можна, це Валька хай глядиться, бо в ній плід, а мені що – пийну краплю для розкриття душі і повного вилову щастя, та й по всьому.
Ковтнув.
- Байдужий первачок, - зробив висновок. – Такого гріх не сьорбнути.
Приклався до пляшки – ковтав, ковтав, наче воду спраглий подорожній.
- Скучив за три тижні, наче малий за цицькою, - сам до себе розсміявся.
Глянув на пляшку.
- Вальці однак не можна, бо вагітна, а більше немає з ким пити, - підвів підсумок. – Доп’ю сам, не пропадати ж добру, та й зачаття малого за одним рипом відмічу, аби легше було дитяті на цім світі.
«Обіцявся ж не пити», - скубав десь у душі черв’ячок.
- Але ж хочеться, розумієш, душа моя, хочеться, - морив того черв’ячка, аби не бурив сумнівом серця. - Та і який я хазяїн життя буду, коли найневинніших радощів себе щоденно позбавлятиму? Дійсно, стану недорозвинутим, як пророкувала Зінка. Ні, молодице, не діждеш. Хазяїн, він завжди і в усьому хазяїн – захотів, бо обставини вимагають , не п’є, захотів, випив. Сам собі суддя, сам прокурор, сам кат, звинувачений і помилувач, одним словом, хазяїн. А як інакше? А інакше – ніяк.
Допив нахильці пляшку, закинув у рівчак край дороги, занюхав рукавом одежини, що пропахла силосом та й упав на підводу – після пляшки перваку без закуски коні падають, що ви від людини хочете.
Надвечір добрався додому, хитко переступив поріг.
«Скажу Вальці, що так зрадів звістці про зачаття дитяти, аж сп’янів від радості, - думав, у двері шкребучись. – Не повірить, звісно. Ну й чорт з нею. Їй заказано пити, а я козак уже вільний».
Вбрьохався в хату.
- О, Вітьок! - звеселіла Валентина не могла встати з-за столу. – А я тебе чекала… чекала… та й не дочекалась… Бачиш, сама ось… - і розвела руками.
- Валько! – отетерів Віктор. - У тебе ж дитина в животі вовтузиться.
- Нічого, якось випливе, - махнула Валя рукою.
- Ну, ти й даєш, - ніяк не міг отямитися Віктор.
А Валя в сльози:
- Не можу я не пити, Вітьок, не можу. Алкоголічка вже, певно. Дарма тими дітьми себе вбиндувала, не витерплю я роками без веселощів. Не з того тіста. Та й чхати я хотіла мучитись роками, - витерла сльози, вмить висушила очі. – Ті діти виростуть та витруть об мене ноги – і за що, питається, страждала. А так хоч не обидно буде.
- Сука ти, Валько, - мовив Віктор. - Ну, нічого, я зроблю ще з тебе людину.
- Візьми краще випий ось, людинороб, - поставила Валька на стіл недопиту пляшку і поклала кусень хліба.
- Обіцялися ж не пити, - потягнувся Віктор до пляшки.
- Дурня, - сплюнула Валька. – Ми ж не в суді присягу давали, самі собі пообіцяли, самі й відмінили обіцянку. Як ти там кажеш – хазяї життя?! Повноправні хазяї!
- Ой, щось воно не так, - не зовсім погодився Віктор.
- Ти пити будеш? – припинила дебати Валька. – Чи мені самій…
- Тобі не можна, ти чекаєш дитину. Я доп’ю, – взяв Віктор віжки до своїх рук.
- Ну, допий, хай буде й так, - веселилася Валька. – Ох, життя наше, життя, заспівати над ним, чи що?
- Ой, тільки не вий, - не любив Віктор пісенних застіль, після розлучення з Вірою побив гітару і поклявся ніколи більше не співати.
Випив чарку, пожував хліба.
- Але я однак зроблю з тебе цяцю, - пообіцяв Вальці.
- А я що, кака? – реготіла дружина.
Подивився Віктор на свою половинку.
- Хрен тебе знає, - чесно зізнався. – Щоб геть лайно, то ні, але й красотами не повна.
Валя таки заспівала.
- Та розпровались ти зі своїми піснями, - сплюнув Віктор і пішов спати.
Вовтузився, вовтузився біля чобіт, не зміг зняти.
- Валько! – погукав на поміч.
У відповідь з-за столу чи то співала, чи сонно підхлипувала Валька.
- Допоможи зняти чоботи! – гукав Віктор.
Валька заснула, поклавши кудлату голову на окраєць хліба.
- Ну й чорт з тобою! – вилаявся Віктор і поліз прямо в чоботях на ліжко. – Бувай, п’яндилиго, але знай, я ще зроблю з тебе цяцю.
На тій обіцянці й заснув, так і не знявши чобіт з квітчастої ковдри.
П'ятирічна дочка стояла над душею.
- Тату! – смикала за полу.
- Чого тобі? – позіхнув Віктор.
- А нащо ви з мамою горілку п’єте? – запитала дочка.
Ох, діти…
Двоє їх у Віктора з Валею: дочка Віра (Валя дуже хотіла назвати Оксаною, але Віктор уперся, не зрушиш – Віра, і край) та на два роки менший син Саша. Діти як діти, Віктор пересвідчився, що дурними є балачки про неповноцінність роджених у дещо захмелілих батьків дітлахів – хай при зачатті Віри береглися батьки, не вживали, але ж Сашко випірнув з такого чаду, що по всіх канонах сучасних наук повинен бути з пляшкою спирту в голові замість мозку, аж ні, дитина як дитина, кріпенький, нівроку, і при кебеті.
- Тату, а нащо ви з мамою п’єте горілку? – одно шарпає за полу Віра.
- Щоб хазяйнувати, - пояснив дитині.
- А що ж воно за жизнь без горілочки, доню? – прошкварчала з лежанки п’яна мати.
- А баба казала, що ви алкоголіки, від того й п’єте, - лишився для Віри деякий неясний момент.
- Останні причім, - підтвердила мати.
- Не вір, дитино, ні бабі, ні матері, - зітхнув Віктор. – Ми – хазяї.
Вийшов з хати, сів на призьбі, задивився на тополю край вулиці.
- Що, й ти не віриш? – запитав у дерева, що хилитало віттям. – Уже і я не завжди вірю, - зізнався.
Всі потуги зробити з Валі цяцю розбилися об життєві хвилі, наче човен об прибережне каміння на бурхливій гірській річці. Віктор намагався, їй-бо, намагався, разів зо три просив, як Вірою вагітна ходила: «Не пий».
- Не пий і ти, - відповідала Валька, - може, мені самій соромно стане хлебтати, то й покину з часом.
Хитре, стерво, вона, бачиш, покине з часом, а ти, Вікторе, покинь сієї ж секунди. Але ж Віктор не алкоголік, не вагітний, мужик, життя хазяїн, владний і над своїми почуттями, і над життєвими негараздами – йому чого кидати розвагу і стимул життя.
- Ні, Валько, - мовив, - ти не звертай усе з хворої голови на здорову. Впала в алкоголізм – випливай, мене не чіпай – я ж не алкоголік.
- А хто? – гірко усміхнулася жінка.
Віктором аж пересмикнуло.
- Ти питаєш, хто я? – верещав.
- Питаю, - підтверджувала.
- Я – хазяїн життя! – вкотре повторив.
- Якщо ти життя хазяїн, коли такий сильний і всемогутній, то викинь зі свого життя горілку, - порекомендувала дружина, - бо інакше, якщо не вистачить у тебе на це сили, коли зігнешся, відступиш, ніякий ти не хазяїн, а звичайнісінький хлюпик, мільйони яких нудять тим життям по світу.
Віктор завівся не на жарт.
- У мене на все вистачить сил! – гримнув.
Сів після розмови з Валькою біля ставка, поставив перед собою відкорковану пляшку, ще й у чарку горілочки хлюпнув, закинув у ставок вудку, день сидів, не дотулився до пійла.
- Перемога! – радісно вигукнув надвечір.
Тут Вать з кущів:
- Чого радієш? О! – взирив пляшку. – А чого це скарб вакується?
- Силу волі випробовую, кидаю пити, - пояснив Віктор.
- Ну і як? – поцікавився Вать.
- Покинув уже, - радісно повідомив Віктор.
- І не хочеться? – здивувався Вать.
- Та трохи хочеться, - не втаїв Віктор правди. – Але мушу терпіти, як-не-як, хазяїн життя, повновладний господар своїх почуттів.
- Чмо ти, а не повновладний господар, - понесло чомусь Ватя. – Господарі себе не катують, господарі живуть. Зі смаком, а не зі слиною в роті.
- Ти не правий, - заперечив Віктор, - бо як можна бути хазяїном життя, не будучи хазяїном самого себе?!
- А як можна бути хазяїном життя, - допитувався Вать, - не будучи в тім житті вільним?
- Від чого вільним – від себе? – не втямив Віктор.
- Від усього, в що заковують те життя люди, - філософствував Вать. – Життя вільне, це ми садовимо його в клітку і кричимо, що ми його хазяї. Та раби ми такого життя, прив’язані, наче селюки до своїх свиней, котрих щодня годувати треба, не відвихнешся й на мить від турбот.
- І що ти пропонуєш, відпустити життя на волю? – аж цікаво стало Віктору. – Але ж як можна хазяйнувати над тим, що незалежне від тебе, над тим, що витає десь в небесах, а ти, гальмо гальмом, човгаєш по землі?!
- А ти злети разом з життям, - порадив Вать. – відірвися від усього, навіть від себе, і злети. Там і тільки там, нарівні з ним, життям нашим, ми й можемо бути його хазяями. Бо тут, поміж кліток, нами натулених по світу, немає життя, є тільки прив’язане свинство і ми, свинопаси.
Випив чарку, потім другу.
- Бачиш, - радів, - я злітаю. Бувай, свинопасе, гляди ферму своїх забобонів, учись, як треба жити.
- У кого вчитись, у тебе?! – аж дихання перехопило Віктору. – У каліки безхвостої?!
- Каліцтво тіла не є ознакою невхазяйнованості в житті, - глибокодумно мовив Вать, - справжня каліка не я, ти, Вікторе, ти, бо скнієш над чаркою, котру вже давно міг поглинути. Скнієш задля чого? Аби доказати, що можеш її не поглинути? Але з таким же успіхом я можу скніти над цією чаркою, аби доказати, що можу її поглинути. І яка між нами різниця? Ніякої. А коли я чарку просто поглинаю, не тонучи в жодних роздумах, а ти над нею скнієш, різниця між нами зростає до розмірів безодні, бо я вільний, а ти – свинопас.
- Ні, Вать, ти - таки гидота, ти – сука, - вкрай обурився Віктор. – Тобі варт начистити сурло, але не буду, бо щось є у твоїх словах, щось-таки є.
Помарудився якусь хвилину.
- За волю! – вигукнув і приклався до пляшки, бо коли чесно, самому набридло сидіти день біля чарочки і не закушати – мука якась, а не день.
- То що, не вистачило сил викинути з життя пляшку? – запитала ввечері Валентина.
- Не вистачило, - відповів. – Але я не хлюпик! – скрикнув. – Я - хазяїн життя! І в мене не сил не вистачило кинути пити, - уточнив, - а потреби я в тім не відчув, волі не побачив, справжньої волі.
- То чого ж ти мене в неволю женеш, як сам її терпіти не можеш? – запитала Валентина.
Віктор не знайшов, що відповісти.
«Видно, цяці творяться дещо не так», - подумав тільки.
А як – не знайшов по цей день. Так і лишилась Валька «какою». А в принципі, на дідька Вікторові зайва морока з вицяцьковуванням чи дружини, чи будь-чого іншого, коли він вільна птаха, орел, сокіл, хазяїн життя в одвічному польоті.
- Прольоті, прольоті, - шелестіла тополя в унісон Вікторовим думкам.
- Дурне дерево, - роздратовано здійнявся Віктор з призьби. – Ну що за життя, - сплюнув, - коли вже й тополі я повинен доказувати, що хазяїн я в цім житті, життя самого хазяїн?!
