Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2466
Творів: 44253
Рецензій: 86413

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Напівмагічне оповідання

Марія з краю світу (початок)

© Ганна Іскренко, 16-11-2014
Марія полоще синову сорочку. Повний місяць низько-низько над головою, зоряне сяйво ллється у річку. Ніч пахне матіолою - Івановою улюбленою квіткою. Він казав, що повернеться, коли матіола буде в самім цвіту. Треба просто дочекатися травня. Вздовж берега пливе човен, вода розмовляє з веслом тихим плюскотом. Марія, притиснувши до серця мокру сорочку, вдивляється у оксамитову глибину ночі. Човен порожній. Хто той невидимий гість, що править неіснуючим веслом? «То смерть, Маріє,» - прошепотів хтось ніби лагідно, та насправді хижо. Місяць зірвався з неба, як яблуко з гілки, покотився небосхилом. Якщо впаде у річку, то спалить світ. Марія скрикнула і прокинулася. Місяць – не повний, а зовсім молодий – рогачем звисає з неба, заглядає у вікно. Синова сорочка вже давно випрана – лежить на його ліжку, чекає.

Марія виходить під нічне небо. Тихо-тихо - тільки цвіркуни щасливо виспівують серенади зорям та русалки плескаються у змілілій річці, що за легендами колись була як море. Вітер-пустун легким поривом кидає в Маріїне обличчя пригорщу пелюстків вишневого цвіту. Вони пахнуть так ніжно. Марія вдячно всміхається цьому нежданому подарунку квітневої ночі. Вітер віє з заходу. Звідти, де Іван. Сон утік кудись далеко, а до ранку чекати ще цілі ери. Може, спекти яблучний пиріг? Не тому що Іван його любить, а тому що яблука стоять ще з осені, не дай Боже, пропадуть. Так, треба спекти пиріг просто зараз.

А наступного дня пані Марія, як і останні тридцять з гаком років, бігає хатами – збирає дітей до школи. Час пливе, змінюються ідеали, могутні імперії розпадаються, немов карткові будиночки, з їх уламків  утворюються потворні карлики з амбіціями велетнів. Приходять і зникають нові технології, обплітають людство павутинням, стають наркотиком для душ і тіл. А в селищі, що зветься Краєм Світу, майже нічого не змінюється. Хитається на вітрі церквиця, старенький поштар дядько Максим зранку шукає листи, які розгубив вчора, він губить їх завжди і щоразу знаходить рівно половину. В приміщенні, що колись було лікарнею, вікна і двері відчинені, вітер ними роздратовано грюкає. На краю світу будинки кольорові і тільки школа біла-білесенька. Кажуть, що побудована вона була сірою, а двері мала кольору іржі. Але десь тридцять років тому прийшла дівчинка – з великого міста чи може з іншого світу, у неї були повні сміху очі, тихий голос і залізна воля. І школа розквітла. А сьогодні жінка з гордою поставою і розкішною сивою косою збирає по дворах дітей, їх так мало і з кожним роком буде менше. Вчителька перевіряє білі бантики і клуночки зі сніданками, вислуховує нарікання батьків на те, що все подорожчало, роздає бабусям пучечки ароматних трав, чай з яких проганяє майже всі болі і частину поганих думок. Вона все вміє і все встигає – невгамовна, всім і завжди потрібна пані Марія.

Дорогою до школи діти гомонять, діляться останніми новинами, їх з учора набралося так багато. Юля намалювала мамі на День народження жар-птицю, майже таку, як на вишивці пані Марії, ну не таку гарну, але все одно гарненьку. Романів дід всім розказує, що цього року урожаю не буде і всі помруть з голоду, але йому ніхто не вірить, бо він ходив на три війни і на кожній його потроху контузило. А Галочкин дід каже, що у попередніх війнах Вільна Земля перемагала тому, що була частиною Імперії. А от тепер Вільна Земля хоч і вільна, зате пограбована, зґвалтована і зусиллями політиків пересварена з самою собою. А у ворогах же в неї цього разу сама Імперія – колишня старша сестра, і це дуже погано, і великий гріх обом сторонам неправедної війни. Усе це каже Галочкин дід після чарочки розведеного водою винця, він останніми роками дуже багато молиться і від того, мабуть, трохи з’їхав з глузду. А на Галочку кілька дітей, у котрих батьки на передовій, сичать: «Ти нащо таке кажеш, ти що не знаєш, що не ми почали війну?»

Марія всіх заспокоює, мимоволі дивується тому, що нарешті звикла до надто дорослих розмов між дітьми. На щастя, Олег згадує, що на Рівнині Сонця розцвів чорний нарцис, такого не було років сто, журналістів поприїжджало дуже багато, аж два, Олегів брат сам бачив. Так, журналістів розгледів, а нарциса не встиг. Мабуть, бідна квітка зів’яла од надмірної уваги. Марія, усміхаючись, каже, що такого не може бути. Чорний нарцис розквітає не для того, щоб зов’яти під спалахами фотокамер. Він просто заховався і чекає тих, хто ставитиметься до нього як до дива, а не як до сенсації. Марія обіцяє дітям, що вони обов’язково підуть на Рівнину Сонця і знайдуть міфічний нарцис. Малюки сміються. Старші перешіптуються, їм нецікаві нарциси, у них в серцях і на вустах війна. Марія робить вигляд, що не чує. Можна викинути телевізор на смітник і викрутити батарейки з радіо. Можна приліпити до обличчя посмішку і прикинутися глухою. Та тільки ж від себе не сховаєшся.

Проконтролювати, щоб усі старшокласники сіли в автобус, спитати у водія, чи здорова його онучка, провести 22-х учнів 1-3 класу до школи, здати  16 з них заспаним колегам, у яких дома лишилися кури-корови, а також малі діти і напівп’яні чоловіки, лишитися нарешті зі своїми рідними шістьма первачками, ніколи, ніколи не було в неї такого маленького класу. А наступного року першокласників не буде. А тих двох, що мають бути через рік, очевидно теж возитимуть шкільним автобусом у міську школу, туди, де фонтан і стадіон, великі світлі класи і молоді вчителі. Марія  дає дітям завдання - 15 хвилин самостійного читання, поливає квіти у вазонах. Може, через рік цієї школи не буде, її закриють на іржавий замок або розберуть на будматеріали, але поки що на вікнах зеленіє герань і їжачаться кактуси, про них треба дбати, про них, про дітей і планету.  Добре, що першим уроком математика. Рахуємо, скільки горішків зібрала білочка у своєму дуплі. Золоті горішки, дрібні сонця в долоні, Іван годував білочок з рук, ці дивні звірята тікали від всіх, а до нього просто горнулися. Ні, краще будемо рахувати, скільки пташок сидить на гілці старої сосни.

Посеред третього уроку захід неба затягло важкими хмарами кольору сталі. Звідти примчав вітер, влетів у розчинене вікно, скинув з парти підручник рідної мови, потерта обкладинка не втримала жовті сторінки, вони розсипалися підлогою. А вітрисько дихнув Марії в обличчя – і вона хитнулася, схопилася за край столу. Діти сполошилися.

- Що з вами?
- Вам погано?
- Книжці нічого не буде, я її склею. Тільки не хвилюйтеся.

А білявенька Ліза розпачливо крикнула:

- Не вмирайте!

І заридала. В неї нещодавно помер брат. Втік на війну з-за шкільної парти, поборовся за мрію цілісіньких п’ять днів, промучився у лікарні п’ять місяців.

- Ти що, Лізонько? Ти чого плачеш? Ну іди до мене, не вмираю я, не вмираю… Ну чого ви всі розплакалися?

Марія намагалася втішити всіх і кожного, і все скінчилося тим, що замість уроку мови розповідала  казку про золоту пташку, що живе в огні і носить людям у дзьобі ягоди, які лікують всі хвороби. Діти зачаровано слухали і швидко забули, як гірко і злякано плакали. Марія не скаже їм, що той західний вітер пахнув димом і кров’ю.

Після уроків на порозі свого дому знайшла листи. На білих конвертах, яких в дорозі торкалося безліч байдужих рук -  пил і попіл, сліди сліз, шоколаду і ще чогось, що не піддається ідентифікації. З марок щасливо всміхаються численні герої країни, ті самі, яких за життя ніхто не цінує, а після смерті всі славлять і оплакують.

Марія гарячково переглядає написи на конвертах, душить стогін розчарування. Найпотрібнішого послання немає. Звісно, чекати на нього зарано, але вона все одно сподівалася. Вона сподівається щодня. Інакше просто не може. Сідає на ганку, переглядає вдруге, вже уважно і неквапливо.

Пишуть колишні учні. З усіх куточків палаючої країни. За кожною зворотною адресою вчителька бачить дитяче обличчя, яке на її очах ставало дорослим, чує биття єдиного і неповторного життя, повість пошуків і сумнівів, звершень і втрат.  І кожна історія – це частково і історія самої Марії, бо учні вросли в Ту-Хто-Вчила, пустили коріння у її серці, пагони і плоди їхнього життя далекі, вітер приносить лише опале листя, білі листки-листи. Марія пам’ятає, що вранці поклала на порозі 33 відповіді, а написання ще 5-ти лишила на вечір. Нових листів лише 16,  тобто всього потрібна 21 відповідь. Не така вже й велика робота.

В час надвечір’я кожен, хто хоче, заходе до двору пані Марії. Вона перевіряє зошити, пише план уроку, всміхається і вислуховує. На її столі завжди щось смачне, а сьогодні – яблучний пиріг. Він тане у роті і дарує серцю радість. Всім і завжди потрібні пані Марія і її ласощі.
Олена ці вечірні зібрання-посиденьки водночас любить  і не любить. Щоразу як прийде, спершу ховається за вербами, повторює в думці вірші про виноградні лози і рахує до ста або й до п’ятисот. А потім таки вибирається зі свого прихистку, заходить до вчительчиного двору, який, подібно до всіх дворів Краю Світу, не має огорожі і тому є невід’ємною частиною вулиці і всесвіту. Тут бігають наймолодші жителі села і поважно курять найстарші. Вчителька заглибилася у якусь дуже стару і вражаюче товсту книгу. Ніби не помічає нічого, ніби весь цей гармидер її не стосується. Ніби ці люди прийшли не до неї і не заради неї. Олена йде тихесенько, та вчителька, здається, здалеку вчуває її кроки. Стрепенеться, встане, притримуючи сторінку. Сині очі сміються з-під срібних брів.

- Оленка нарешті згадала де живе її старенька вчителька? А пирога вже мабуть не лишилося. Ні, я ж заховала шматочок. Добре, що згадала, а то він би пропав.

Насправді шматочка заховано два. Олена знає – один для неї, а другий для Івана. Де цей дурненький хлопчик? Там, де і всі інші дурненькі хлопчики, які люблять Батьківщину більше, ніж родину. Коли повернуться, треба буде сказати їм, що вони егоїсти. Усі до одного. Тільки б повернулися.

Багровіє захід сонця. Всі відчувають, що з заходу іде запах диму, але говорять про нісенітниці. Помалу розходяться. Від них лишаються недопалки, іграшки і зім’ята ногами трава. Серед кущів м’яти виспівує цвіркун, а Олені здається, що він ридає. Вчителька віддає їй останній шматок пирога. Той, що чекає на Івана.

- Та не треба. З’їжте самі. Ви ж усе віддали, самі навіть не спробували, так?
- Не важливо. Пригости маму і братика.
- А може…
- Ні, Іван сьогодні вже не прийде. Я знаю. Він прийде пізніше. Я спечу йому свіжий пиріг. Може, вже з полуницями?
- Це буде добре.
- Ні, він прийде раніше, ніж полуниці поспіють. Нічого, щось придумаю. Олено, а чому ти ніколи не приходиш з братиком?
- Не знаю. Він маленький.
- Тут буває багато маленьких. Йому буде з ким гратися.

Олена не бере братика з собою, бо ділиться з ним усім, а посмішкою пані Марії – не хоче. Цей дар хоч зрідка має бути тільки її.

- Мамо, чому пані Марія так добре ставиться до нашої родини?
- Вона до всіх добра, бо така людина.
- До нас добріша. Всім просто дозволяє приходити, а на нас ніби чекає.
- Ти теж так думаєш? Ми всі це завжди бачили, але ніхто не говорив вголос, ти перша. Просто вона любила твого діда.
- Любила? Ну, любила як…
- Як жінка чоловіка.
- Та невже? А він чому ж її не любив?
- А хто каже, що не любив? Ти їх коли-небудь разом бачила?
- Ні.
- Ховаються. Від людей і  один від одного.  Любив він її і досі любить.
- Та вони ж старі.
- І що?
- Дійсно. Але якщо любили і люблять, то чому не разом?
- Не знаю.

Олена таки згадує, що одного разу бачила діда і вчительку разом. Вони стояли під старими шовковицями, він щось гаряче пояснював, вона кивала ніби смиренно, а насправді вперто. Він різко відвернувся, пішов геть. А вона уся знітилася, хоча іі завжди бачили рівною і гордою, мов королева. Тепер Олена розуміє, що вчителька плакала. Невже дід, найдобріший, наймудріший у світі дід, чимось образив пані Марію? Чому все так складно?

Коли всі ідуть, на двір самотньої жінки спускається така тиша. Марія  деякий час звикає до цього. Вона могла б втримати людей. Учні могли б лишатися в неї довше і навіть ночувати. Вони були б раді. Але Марія не може. І люди так і не дізнаються, що вони їй потрібні. Вона раніше і сама не знала, адже поруч був Іван, вона розуміла, що колись мусить його відпустити, але не думала, що так рано і болісно.

Тихий шерхіт у дворі, неначе хтось невидимий бродить серед густої трави, що проросла крізь десятки щілин у асфальті. Може, то слова матеріалізувалися, писані слова з учнівських листів, які Марія перебирає, мов чотки.

«Пані Маріє, завтра мені вперше йти у наступ. Я не знаю, чи впораюся. Боюся, що підведу товаришів, командира і країну. І це страшніше ніж смерть…»

«Пані Маріє, мені народжувати вже за три тижні. Мала б радіти. А мені так тривожно. Може, треба було зачекати до кінця війни? Так страшно народжувати в такий час.»

«Пані Маріє, я більше не можу жити у цьому місці, серед цих людей. Вони не можуть дочекатися, коли прийдуть імперці і поведуть нас усіх до свого імперського раю з шикарними зарплатами і безсмертним паном імператором. Ну як мені достукатися до них? Як пояснити, що свою землю треба любити навіть тоді, коли вона пограбована, зґвалтована і розіп’ята?»

«Пані Маріє, підкажіть.»

«Пані Маріє, порадьте.»

«Пані Маріє, навчіть.»

Кожен лист вимагає відповіді. Але як Вчителька може пояснити дітям, що деяких відповідей просто не існує? Вона завжди казала правду, навіть найболючішу. І тому на 7 з 16 сьогоднішніх листів відповість теплими словами, серед яких буде одна гірка фраза: «Пробач, але я не знаю, що тобі порадити. Тобі це вирішувати, тобі нести цей тягар. А я молитимусь за тебе.»  

Марія миє посуд, заварює чай. Вона не хоче пити, просто в її домі мусить бути запах трав’яної суміші і меду. Це як запах ладану у церкві. Дар невідомому Богові, якому не потрібні прислужники під масками священників і молитви, виліплені з порожніх слів.

Марія вирішила передивитися світлини. Давно цього не робила, бо знає, що немає сенсу рвати собі серце. Але сьогодні в повітрі щось таке дивне розлите, і легко повірити, що вдасться передивитися світлини без сліз. Вони заховані під зеленим оксамитом альбомних обкладинок, під пилом споминів, які живіші за саме життя. Рудий картон сторінок пахне сухим осіннім листом. Гіркуватий, пронизливий запах. Покоління учнів – з року в рік, від теплої сепії до буйства кольорів. Первачки в штампованих костюмчиках, у дівчаток банти і гольфи з котенятами, у хлопчиків краватки і такі великі портфелі, що в кожному з них могла б вміститися чверть вбогої шкільної бібліотеки. Діти на уроці, ніби пишуть контрольну чи читають, а насправді позують, і смішинки в очах, навіки, ні, може і не навіки, а принаймні доти, доки не зотліє фото. Підлітки на шкільних вечорах, вогонь і чекання, довгий шлях від білих платтячок до міні-спідничок, від штанів зі стрілками до подертих джинсів. Випускники – від вручення атестатів до танців під липами, від срібних червневих зорь до помаранчевих світанків над Тишею-рікою, доросла елегантність піджаків, гордовита жіночність суконь, широко відкриті очі, відкриті всьому-всьому. І крила за плечима, Марія певна, що іноді бачить їх, але не сьогодні.

Один альбом – сірий в червоних маках. Захований глибше за інші. Майже на всіх світлинах – Іван. Від народження і майже до того дня, коли прийшов до матері і тихо сказав про свій вибір. От що дивно: він всміхався ледь не з  першої години життя, але фотографам майже ніколи не вдавалося впіймати ту його наївну променисту посмішку. І тому в цю наповнену співом цвіркунів ніч він дивиться на матір спокійно, сумно і ніби трохи з осудом. Неначе не може зрозуміти її повного суєти і невгасаючих бажань життя.

Ось Іван -  дрібний школярик, що вперше збирається до школи, білесенька сорочка, охайна краватка і тільки волосся лишилося скуйовдженим, як не намагалася Марія примусити його лягти ідеально, як у інших дітей – правильних дітей правильних матерів. А та краватка в житті Івана була першою і чи не останньою. Він тоді мовчав, а вже після лінійки і урочистого першого уроку підійшов до матері і так дивився синіми люстерками очей, так тихо шепотів: «Мамо, а ти будеш мене любити, якщо я ніколи не носитиму цей канат на шиї?» Вона тоді оторопіла: «Звісно, буду. Я тебе завжди любитиму. Чому в тебе таке питання?» «Просто ти ж так багато грошей за це дала. А я не можу дихати, коли щось на шиї.» От тоді Марія зрозуміла, чому він відмовлявся носити ланцюжок з хрестиком. Водила до лікарів, а вони тільки руками розводили. Вчені мужі не допоможуть, і найхитріші настоянки з трав теж.
Марія дивиться на семимісячного Івана, що спить у колисці на весняній луці. Рученята-ноженята розкидав, голівку в білому пушку повернув набік. Здається, в той день він намагався щось сказати, а може матері просто здалося, хто ж починає говорити в такому ранньому віці. Але він показував пухким пальчиком на ромашку і повторював якийсь дивний набір звуків, трішки схожий на слово «сонце». На світлині  ромашкове море біле, але пам'ять каже – воно було жовтим. Так, сонячно-жовтим, ніжно-золотим. Впасти обличчям в море сонць – це легко.

З-поміж безлічі світлин Марія знаходить і саму себе. Весільне фото. Вона – у сукні в дрібний горошок і з букетом гвоздик у руках, Павло – у формі. Йому лишалося місяць до відбуття на війну і півроку до загибелі. В той час Велика Імперія вже вмирала, але робила вигляд, що живе і несе світло темним народам. Павло так рвався до ворога - у країну гір і пустель, так марив геройськими вчинками. Марія дивиться на себе наречену – вже тридцятип’ятирічну, але з обличчям двадцятилітньої. ЇЇ час тоді неначе завмер, замінив роки секундами – а після народження Івана потік з космічною швидкістю, надолужуючи, беручи своє. Це нічого, про старість кажуть, що вона теж буває красивою. Зрештою, Марія боїться не самого старіння, а немічності. Вона потрібна Іванові сильною і здоровою. Вона повинна бути такою для майбутніх онуків.

Олена сьогодні знову вдивлялася так пильно, ніби намагалася розгадати якусь велику таємницю. Вона знає? Всі знають. У Олени Григорів високий впертий лоб. І його добре, невгамовне серце. От тільки немає його розважливої мудрості. І вік тут ні до чого – Григір з юності неначе точно знав усе, що треба знати, аби жити в гармонії з собою і світом. Він теж останніми роками старіє семимильними кроками. Вже став зовсім білоголовим. Сива скеля, навіки вкарбована з земну твердь. В такі ночі Григір міцно спить і бачить правильні сни, які його розум забуде, а душа збереже навіки.

А  Іван зараз, мабуть, доглядає поранених. Або чистить зброю. Або слідкує, щоб вогнище не згасло.  Він народився в ніч зорепаду.  Це було у розквіті серпня, за два кроки до осені. Тоді річка світилася загадковим  молочно-білим світлом і видавалася теплою-теплою. Мабуть, таким було прадавнє море, коли в його глибинах зароджувалися найперші паростки життя. В ту ніч Марія на березі Тиші  збирала трави. Їхня кров зеленню зафарбувала її пальці. Марія пробувала на смак цей сік життя, всотувала його солодкувату гіркоту, його сонячну зрілість. Іван так швидко рвонувся на білий світ, що вона не одразу й зрозуміла, що відбувається. А коли зрозуміла, то зціпила зуби і увійшла у воду. Іван вибрався з тіла матері у тіло ріки – з теплого в тепле. І одразу поплив, неначе прутка рибка девонської ери – райського часу, в який неприборкані первісні чари жили в кожній краплині води.  І Марія, захлинаючись від щастя і ковтаючи останні спалахи болю, раптом відчула вину перед сином за те, що забирає його з раю у реальний світ, створений кимось комусь на випробування.

Насправді найболючіше те, що майже в кожному листі від учнів є щось про Івана.
«Знаєте, так дивно, мені здалося, що вчора я бачив вашого малого. Ну тобто вже не малого, а дорослого, ну ви зрозуміли. Іду площею, там музики грають, а поруч з ними – хлопець, одну руку до серця притулив, другу до губ, ну геть мов Іван, коли він задумується чи в щось дуже уважно вслухався. Я спішив, думав, що на зворотному шляху підійду й поговорю, а як повертався, то його вже не було. Може, то був не Іван?»

«Мені Маргарита Воронова нещодавно написала. Вона у військовий шпиталь сиділкою пішла, уявляєте? Вона ж крові все життя боялася, а пішла. Знаєте, написала мені, що бачила там Івана. Ну, вашого. Він нібито котив повз неї бійця на інвалідному візку, а вона хотіла б поговорити, та була дуже зайнята. А потім шукала його, але не знайшла. Невже ваш малий теж воює?»

«Уявляєте, днями гуляла з дітьми парком, мій Лесик так м’яча ганяв, що той аж на середину озера залетів. Так добрий чоловік кинувся у воду і нам м’яча порятував. Дітям ця іграшка дорожча за всі, бо це ж останній подарунок нашого татка, а татко у нас тепер самі знаєте де. Так поки той чоловік воду з одягу викручував ми з ним поговорили про те, про се, я його кликала до нас додому посушитися, а він соромився і ніби поспішав. А я, ідіотка, не втримала. Вже потім, коли його і слід пропав, зрозуміла, що то ж наш Іван. Пробачте мені, я не впізнала, а він мене точно впізнав, тільки не показав цього.»

Це пишуть з різних куточків країни: від моря до гір, від букових лісів до степів з курганами і териконами. Як може Іван бути одночасно всюди? Він літає на літаках чи посилає в кожне місто і селище часточку свого невгамовного духу? А може, все простіше… Може, дітям у ці непрості часи лише бачиться те, що поєднує їх з минулим. Може, їм ввижається не тільки Іван, а і веселоокий поштар, що любить губити листи, і бабуся Ярина, що в будь яку погоду носить жовту хустину і від старості вже розучилася вимовляти половину літер. Може, на бульварах і проспектах своїх міст, серед палаців і новобудов, помічають вони стару вербу з вирізаною на стовбурі ластівкою, або кульгавого чорногуза Володьку, або вулицю порожніх домів. Так, цілу вулицю, на якій не живуть люди, зате пишно розростаються яблуневі сади, а поночі збираються на таємні молебні чи дебати коти з усіх закутків Краю Світу.

Марія склала світлини, заховала альбоми, замкнула ящики, поклала ключі під подушку. Вимила коси. Вийшла під зорі. Вслухалася. Хотіла почути, як плескаються у воді і сміються русалки – і не змогла. Їй це вдається все рідше. Коли за легендою розцвітають чорні нарциси? Здається, коли смерть збирає більший урожай, ніж очікувала і сподівалася. Марія не хоче пам’ятати цю легенду. Вона розчісує вимиті коси,  під зорями вони не сиві, а срібні. Якби її хто побачив зараз у колі місячного сяєва, то не пізнав би в ній струдженої літньої жінки, а вгледів би диво, таємничу мавку, у котрої в кожнім поруху і погляді цілий всесвіт чар. Та тільки ж ніхто не побачить, бо жителі тихого селища під назвою Край Світу  вважають, що блукати ночами біля вдовиних хат – то дуже непристойно.

Наступного дня була субота. Дітям радість, дорослим перепочинок. Марії – порожнеча. Вона переписувала сто разів переписані плани уроків, а потім пішла до магазину, хоча нічого не збиралася купувати.

На центральній площі, перед церквицею, яка щодня збирається впасти та все ніяк не зважиться, зібралося до півсотні людей.  В масштабах Краю Світу це приблизно те, що мільйонний натовп в столиці. За останні два роки селище звикло до натовпів. Насправді, вся країна звикла, і не лише до натовпів, але і до битв, тільки Марія цього не хоче знати. Посеред площі якийсь чужак високим голосом вигукує заклики:

- Браття і сестри, повірте, перемога близька! До неї лишилося менше кроку. Але поки наші мужні бійці женуть зрадників з нашої святої землі, ви тихо відсиджуєтеся під своїми липами і соснами. Ви чекаєте доки герої здобудуть перемогу і принесуть її під ваші пороги? Ви тоді привітаєте їх і будете вважати себе патріотами? Якщо у ваших серцях тліє хоч іскра любові до Батьківщини, ви мусите негайно долучитися до боротьби. Тільки тоді наша майбутня перемога буде і вашою.

Люди стривожено гудять. Марія стискає зуби, тамуючи біль, який одночасно ніде і всюди. Щоразу, як з’являються чужаки, Край Світа лишають найкращі. Молоді і завзяті. Або зрілі і врівноважені. Просто кидають своє життя і йдуть. Вже лишилися переважно старесенькі дідусі і малі діти. Це за ними прийшов новий ловець душ?

А з усіх боків:

- Пані Маріє, добрий день.
- Пані Маріє, ви чули?
- Ви знаєте?
- Що думаєте?
- Щось  чути від Івана?
- Пані Маріє…
- Пані Маріє…
- Пані Маріє…

Всім потрібна пані Марія. Всі шукають у неї відповідей. Не знають, що вона все життя шукала саму себе, але так і не знайшла.

Сьогодні вона не змогла сказати, що все буде добре. Не зуміла порадити всім слухатися серця і сумління. Вирвала руку з чиєїсь руки, звісно, знайомої і мабуть дружньої.

Сказала глухо:

- Сьогодні субота. Чому ви не гуляєте з дітьми на Рівнині Сонця чи не везете старих батьків у кіно? Чому гаєте миті життя на вислуховування слів цього чужинця?
Завмерли. Відсахнулися. Олена, Григорова Олена з Григоровим орлячим носиком, стоїть попереду.
- Що ви кажете, вчителько? – голос дзвенить. – Це не чужинець. Це дядько Олександр, він друг мого батька, він мене хрестив, а у вас вчився. Він 10 років приносив вам найкращі груші зі свого саду, а сьогодні ненадовго прийшов з війни. Він герой, а ви називаєте його чужинцем.

Дивиться чужими, холодними очима. Теж втратила душу. Марія робить крок уперед, простягає руку, це так важко, іноді навіть важче, ніж побудувати місто і засіяти поле. Знайти навпомацки Оленчину долоню, очима сіяти тепло.

- Ти чому на мене кричиш, Оленко? Я ж просто не впізнала. Ти пробач. Ви всі пробачте. Я просто думала, яких віршиків ми з дітьми будемо вчити до прощання з першим класом. Це ж так скоро. Я так про це задумалася, що нікого не впізнаю.

Брехня, але Оленчині очі теплішають. Душа вертається. Прохолодні дівочі пальці стискають долоню старої жінки – гарячу і суху, мов пісок на березі теплого моря, кожен, хто живе на краю світу мріє про море, але доходить до нього лише кожен десятий.

- Пробачте, пані Маріє, не знаю, що на мене найшло. Не треба було кричати на вас, - говорить швидко-швидко, а потім тихіше додає, - Ви ж не про віршики думали, а про Івана, так? Нічого не чути, так? Про інших теж нічого не чути, але ж все буде добре. Правда, все буде добре?

Марія всміхається. Це легко, звичка – велика сила.

- Звісно, все буде добре. Для всіх. А думала я справді тільки про віршики.

Чужинець, який насправді Олександр, Сашко з поганим почерком і благоговійною любов’ю до садівництва, продовжує щось виголошувати високим тонким голосом проповідника, люди знову повертаються до нього, знову підвішують власні душі на гачок вудочки. А Марія іде геть. Їй дуже треба до магазину. В той день, коли Іван пішов, їй теж щось терміново знадобилося. Вона йшла у місто, а прийшла до лісу. Дерева були ніби вбрані у сусальне золото, Марія набрала оберемок листя і сплела з нього вінок. То було півтора роки тому. Півтора тисячоліття. А сьогодні Марія чує за собою кроки і найбільш ірраціональна частина її єства готова повірити, що це Іван, що він вже повернувся, не чекаючи, доки зацвіте матіола чи прийде та їхня омріяна перемога чогось над чимось.

- Маріє, зажди, - голос теплий і рівний, голос спокійний, як літнє небо після зливи. Григір наздоганяє, іде поруч, важко припадаючи на скалічену ногу. – Що з тобою сьогодні?
- Нічого.

Між ними відстань – міліметри. Цього достатньо, щоб не торкатися один одного.

- Кажи це комусь іншому. Іван не пише?
- Він пише раз у два місяці. Наступний лист має бути через місяць. Якщо дядько Максим не загубить.
- Де він зараз?
- Хто? Дядько Максим? Мабуть, спить під липами. Чи виліз на Самісінький Край і грає на флейті. Все ще вірить, що музикою докричиться до самого Бога.
- Я не про дядька Максима, а про Івана. Де він?
- А де твій Олексій?

В цю мить Марія вірить, що ненавидить Григора. Він не має права питати таке.

- Олексій на передовій. Вже три місяці. Я бачив його. Родичам в те пекло дістатися важко, але можливо. Я ж це тобі казав.
- Не казав.
- Казав, але ти не чула чи не захотіла чути. Ми до нього їздили всією родиною. А потім я їздив сам. Возив хлопцям допомогу. Ми ж усім селом збирали одяг і харчі. Ти приносила яблучне варення і тридцять пар шкарпеток з овечої шерсті. Ти в’язала їх цілі ночі, і вони багатьох врятували під час березневих морозів. Ти пам’ятаєш, як поклала шкарпетки мені до рук і попросила переказати кожному бійцеві, щоб боровся, але завжди залишався передусім людиною?
- Ні, такого не пам’ятаю. В мене останнім часом голова зайнята багатьма речами, я все забуваю.
- А мій Святослав тепер майструє не чоботи, а бронежилети. За це платять погано і невчасно, зате груди Олексія і інших наших хлопців надійно закриті. Але це ти теж знаєш.
- Уперше чую.
- Три тижні тому ти принесла у мій дім 53 пучечки трави, сказала, що вона допомагає тілам лишатися міцними, розумам – холодними, а серцям – гарячими. Я все відвіз Святославові. Він в кожен бронежилет зашиває стебло, яке береже тепло твоїй рук і твого благословення.
- Добре, якщо так. Тепер я пригадую, що все це справді було. Але ти такий зайнятий своїми хлопцями, що нехтуєш дівчинку. Дивися за Оленою.
- А що з нею?
- Вчора вона ще була собою, а сьогодні цей чоловік прийшов, ну тобто не просто чоловік, а Олександр, вона слухала його слова і просто змінювалася на очах. Мічені війною просто приходять і зачаровують наших дітей. Крадуть їхні душі.
- Душу в людини не можна вкрасти, бо душа людині не належить. Наші душі належать всесвіту. Хіба це не твої слова? І до речі, не знаю, як у інших містах, селах і окрайцях світу, але коли чужинці приходять до нас, їм майже нічого не треба робити. Їм вистачає кількох слів, щоб пробудити в серцях наших дітей ті зерня, які ти там засіяла.
- Ти про що?
- Скількох ти виростила за 34 роки? Так, вже 34 роки минуло з того часу, як ти серед бурі прийшла на мій поріг. Моя матір тоді прийняла тебе за чорну примару з-за Самісінького Краю і почала креслити круг нас біле коло. А для мене ти була мокрим тремтячим пташеням. Але річ не в цьому. Ти 34 роки вчила дітей любити свою сім’ю, свою країну і свою планету. Жити для трьох найвищих цінностей. Працюватися для трьох найвищих цінностей. Вдосконалюватися для трьох найвищих цінностей. А сьогодні нашим дітям кажуть, що час битися заради однієї з трьох найвищих цінностей. Битися і може навіть вмерти. І як вони можуть не відгукнутися?

Вона завмерла, дивиться в його очі, не вірячи.

- Що ти мені кажеш?
- Правду, Маріє. Ту правду, яку ти і сама знаєш.
- Ти хочеш сказати… Що це я їх навчила бути такими? Я зробила їх такими? Що, я сама, своїми руками Івана, і Олексія, і всіх хлопчиків… І дівчат… Нащо ти мені таке кажеш?
Чує, як її власний голос зривається на вереск. Істеричний вереск душевно нездорової людини. Так вона сказала б, якби це був хтось інший. Але ж це її власний голос.
- Пробач, що так говорю з тобою. Просто хтось мусить вже достукатися до тебе. Принаймні спробувати. Кожен, хто хоч трохи знає не парадну пані Марію-яка-всім-потрібна, а тебе справжню, бачить, що з тобою щось лихе діється.
- Та з усіма діється! З цілим народом діється. У нас війна діється!
- І на цій війні твій син. Він не приїздив до тебе півтора роки і ти його не шукала. Хоча навряд чи є на світі інші матір і син, які так люблять і так чують один одного. Поясни, що з вами?
- Нічого.
- Мені можна сказати правду.
- Та нічого. Він просто переїжджає весь час. Він там, де більше потрібен. І він щасливий. Бо завжди хотів бути потрібним. Робити щось важливе, а не просто вистругувати табуретки.
- Я пробував знайти його.

Здригнулася.

- Навіщо?
- Просто побачитися. За ним дійсно не встигнеш. Я об’їздив три міста, п’ять  містечок і безліч селищ. Кругом – або запеклі бої, або лікарні з важкохворими, або біженці. І всюди до мене вже побув хлопець-з-родимкою-мов-сонце. Всюди його пам’ятають і називають сонячним хлопчиком. Тобі зле?

За інерцією вона намагалася зберегти гордість – хапалася рукою за стіну, та все одно не витримала – сповзла на землю, на потоптану траву. Вона хотіла б упасти нижче – у сірий туман, що іноді, невидимий для всіх, вирував у неї під ногами, у темряву, що має тисячу червоних очей і одне зелене. Та впасти не дали. Великі теплі долоні підхопили, огорнули, вони пахнуть перегрітою землею і може трішки молоком, зовсім трішечки, колись Марія знала, що якщо надовго заховати в них обличчя, то можна відчути нотки кориці, але це було так давно.

- Що з тобою? Де болить?

Добре, що хоч на мить можна заховатися обличчям в сіру від часу сорочку і відчути рідні долоні на плечах, нічого не змінила ця передчасна старість, в яку Марія кинулася майже з радістю, неначе у порятунок від усіх спокус і гріхів. Старість випила красу образу, та не торкнулася єства, не зачепила вогню, що палає у десь у найглибинніших глибинах, його вистачило б, щоб спалити кілька світів.

- Мені нічого. Мабуть, просто тиск підскочив. Це буде змінюватися погода. Або бурі на сонці.
- Це не бурі на сонці, а мої дурні слова. Пробач.
- Все добре, це дійсно бурі на сонці. Я, здається, читала в газеті.
- Я думав, що ти вже з-півроку не читаєш газети, але, мабуть, помилився. Ти мені за все пробач. Я більше не мучитиму тебе дурними питаннями.
- Я не чую його, Григоре.
- Не чуєш Івана?
- Не чую. З того часу, як він пішов. Я завжди знала, що він думає і відчуває. Чула за сотні кілометрів. Думала, що між нами невидима ниточка. А він пішов і розірвав її. Григоре, я тільки думала, що чую його, а насправді він мені просто дозволяв чути себе. А тепер він цього не хоче.
- Він просто виріс. Ти молодець, що відпустила його.
- А в мене не було вибору. Я буду думати, що не мала вибору. Бо інакше ніколи собі не пробачу.

І Марія видушує з себе правду – ту, від якої  тікала всі ці місяці, довгі, мов ери. Єдиних синів беруть на війну лише добровольцями. Іван міг би лишитися і ніхто б його не засудив. Але він декілька днів був мовчазний і такий уважний, що в Марії стискалося серце, а потім прийшов світлий і підтягнутий, з оберемком темно-червоних айстр.

- Ну навіщо це тобі? Ні, я розумію навіщо, розумію. Воювати за соборність країни – це святе. Але ж убивати людей… Ну не зможеш ти цього.
- А я і не збираюся воювати. Ну тобто, збираюся, але по-своєму.
- Господи, мій син вигадав спосіб воювати без кровопролиття?
- Ні, ще ні. Просто зараз ті, що бачать нашу країну єдиною, і ті, що хочуть її розділити, просто захлинаються в ненависті один до одного. А ще є ті, кому просто страшно. Вони хочуть вижити і мріють, щоб все це швидше скінчилося. Таких, мабуть, найбільше. Та які б погляди люди не мали, вони всі зараз гинуть, хворіють, втрачають рідних і дах над головою. І кожному треба, щоб знайшовся хтось, хто зможе перев’язати рану, підлатати розтрощену хату чи сказати добре слово. Може, я з цим упораюся?
- Господи, ти що, надумав бігати між ворожими таборами?
- Та ні, я ж хочу не вмерти, а жити. Жити в своїй найкращій у світі країні – цілісній і вільній. Тож буду допомагати нашим воякам, ну і полоненим ворогам. І простим людям теж.
Він говорить все це так спокійно, впевнено. Неначе про якісь зовсім буденні речі.
- Синочку, а що ти їстимеш? Військових держава годує, а чи буде вона годувати мрійника, який хоче рятувати її без зброї?
- Та я ж усе вмію. Я кругом зароблю собі на кусень хліба, а не зароблю, так і у лісі знайду що поїсти.
- Ліси є не кругом. А зимою і в лісах голодно. Сину, ти хоч розумієш, що там кругом смерть, яка не розбирає, хто патріот, хто зрадник, а хто мрійник не від світу цього?
- Розумію. Тільки… Мамо, я мрійник, але якраз від цього світу і ні від якого іншого. Я просто потрібен там, розумієте? Щоб там люди посеред смерті не забували про людяність. Це ж ви мене навчили бути небайдужим.
Знову і знову Марія переходить через ту розмову, мов через океан.
- Ц е я, я його навчила. Це я таке з дитиною зробила,  - Марія випльовує слова, що так довго її душили, застеляли розум і чуття.

Так, це вона, мама, скоїла власними словами і діями. Зробила хлопчика надто небайдужим. А ще – беззахисним перед реальним світом, який навіть на самому своєму краю достатньо жорстокий, а ближче до епіцентру – просто непридатний для життя тих, у кого шкіра не залізобетонна.

- Якби я дуже просила, він би лишився. Треба було просити.

Коли найболючіша з правд сказана уголос, має прийти полегшення. До Марії воно не прийшло. Вона чує, як рівно б’ється Григорове серце, якби насмілилася покласти долоню йому на груди, то почула б ще краще. Хтось може проходити тут і побачити, як вони двоє, обнявшись, сидять у траві – неначе підлітки за мить до любощів. Хтось подивиться, знизить плечима і піде далі.

- Він попросив тебе не шукати його?
- Так. Вирішив, що так нам обом легше. Сказав, що буде писати кожні два місяці. І пише. Спочатку більш-менш писав, про що думає і що планує. А потім в якийсь момент щось сталося – він ніби відгородився від мене стіною. У кожному листі –  я здоровий, все чудово, і ви не хворійте. І більше нічого. Нічого зайвого. Ніби виконує обіцянку, ніби пише – але це лише безкінечне замовчування, за яким може ховатися будь що. Яких тільки жахів і трагедій я собі не надумую, коли читаю ці ввічливі, слова, такі ввічливі, наче вони не до мене, а до когось чужого.
- А ти пробувала у своїх листах якось поговорити з ним? Достукатися… Ти взагалі часто йому пишеш?
- Коли дядько Максим приносить Іванового листа, я передаю свого. Знаєш, як я пишу ці листи? Всі два місяці брудню сторінку за сторінкою порадами і пересторогами. Засипаю його питаннями. Виговорюю все, чим живу і на що сподіваюся. В мене виходить не лист, а пачка зошитів. Наклеюю на їхні палітурки квіти і птахів зі старих листівок, складаю у конверт. А потім все палю. Черкаю декілька рядків, що у мене все добре і щоб дивився за собою. І оце передаю дитині. Просто не хочу його обтяжувати, йому там і так важко.  Я навіть жодного разу не написала, що чекаю.
- Він і так знає… Зрештою, ви зовсім однакові. Намагаєтеся оберігати один одного, а насправді мучите. Так, мучите один одного і себе… Послухай, ти його шукати не будеш, а я буду. Мені все одно треба провідати синів, а потім знову поїду по його слідам і точно не спинюся.
- Не треба.
- Та не скажу я, що шукав його. Просто зробимо вигляд випадкової зустрічі. Просто побачу, як він там.
- Не треба.
- Чому?
- Просто не треба.
- Добре, просто продовжуй стояти на своєму, а я просто буду його шукати.
- Якщо тебе вб’ють у гарячій точці, твої онуки будуть плакати все життя. І все життя ненавидіти тих, хто по той бік барикад.
- Доки мене чекають онуки, я нікому не дам себе убити.

Вона не продовжувала свої «не треба». Не те щоб відмовилася від них – просто відклала на завтра. А він не спитав, чи буде плакати вона, якщо його уб’ють в гарячій точці. Зрештою, для них обох вже пізно для таких питань.

А потім Марія була у чиїхось домівках, когось поїла трав’яними відварами і годували дієтичними супами, комусь допомагали розрахувати, коли поїзд прибуде з пункту А в пункт Б, і вислуховувала оберемки новин з екранів завжди увімкнених телевізорів. Лейтмотив цієї суботи: «Ми перемагаємо». Марія вважає, що у війнах не буває перемог, але не може сказати цього людям, що так жадібно прикипіли до екранів. Додому прийшла в час, коли сонце сідало. Завмерла на стежці серед верб. Задивилася зачудовано. Тут, на краю світу, сонце видається втричі більшим, ніж деінде. Мабуть, воно мало б бути і втричі гарячішим, та вочевидь увесь зайвий жар випиває Безодня-Без-Дна, що відділяє світ від всього іншого. Вона зовсім близько, варто лише перейти Рівнину Сонця і піднятися на Самісінький Край. Більшість вірить, що Безодня-Без-Дна – срібна і сіра, що вона – як туман і попіл. Вони просто не схилялися з Самісінького Краю низько-низько, не заглядали у найглибшу глибину. Марія знає, що сіре і срібне – то лише мереживо хмар, лише маска. Плоть Безодні-Без-Дна – первозданна чорнота, та, з якої все починалося. Марія вдивлялася туди. Дуже давно. Коли хотіла зрозуміти, навіщо народилася і чому живе. А потім Небо послало їй Івана – і всі питання зникли самі собою.

А сонце сьогодні таке фантастично червоне, таке величне і грізне. Воно близько-близько, простягни руку і доторкнись. Ні, простягни руку і впіймай пустку, зрозумій, що все це ілюзія. Коли Марія прийняла Івана з обіймів нічної ріки, то побачила, що в нього під лівою бровою червона родимка. Мічений сонцем. Сонячний хлопчик. Марія благословляла Небо за цей дар, бо надто добре знала, яке оманливе світло місячних доріжок. А Іван змалечку йшов сонячним краєм буття – обирав лише непорочну правду, безкорисливу доброту, безкомпромісну мужність. Без вагань, без відтінків.

Сонце впало у Безодню-Без-Дна. На ганку Марія знайшла подарунок – букет білих і жовтих нарцисів. Заховала палаюче обличчя у квітах, на пелюстках крапельки роси, так добре. Квіти-сніжинки, квіти-сонця. Нестерпним болем вкололо у серце, таким, якого Марія не знала ніколи в житті. Квіти розсипалися по ганку. Марія озирнулася, щоб зрозуміти, хто це щойно так надривно кричав. І зрозуміла, що це вона сама. Добре, що всі хати на цьому окрайці селища давно спорожніли і нікому почути, як вона голосить. От була б ганьба. В понеділок за планом треба малювати з дітьми ведмедика. Добре було б підібрати кілька гарних ілюстрацій. Краще не кілька, а багато. У дітей має бути вибір.

І знову була весняна ніч – парка, неначе літня. Мабуть, перед грозою. Не чутно плюскоту русалок. Може, вони просто сплять на дні, у колисках з осоки і мушлів, бачать сни, не людські – барвисті і млосні, а свої – прохолодні і прозорі, стоокі, провідницькі сни, про минуле, яке плавно перетікає в майбутнє, змиваючи хистке, ілюзорне теперішнє. Сни про німий і тисячоголосий океан, про його владик – синіх китів, колись вони носили людей на своїх плавниках, які тоді були майже крилами. Так давно… А може, немає ніяких русалок, то просто річкова риба.

«-Мамо, а я можу перетворитися на рибину?
-  Навіщо?
- Щоб обпливти весь світ.
- Ти можеш об’їздити весь світ потягом або автобусом. Або пройти ніжками.
- А я хочу обпливти. З води світ кращий.
- Можеш обпливти у човні або кораблі.
- Та я все ж буду над водою, а хочу таки бути у воді. То я зможу стати рибиною?
- Наскільки я знаю, у людей це не виходить. У казках буває, а в житті я ще жодного разу такого не бачила.
- Ну то просто ніхто ще не придумав як. А ми з тобою придумаємо, добре?
- Ми подумаємо. Але спочатку доїж млинці.
- Я хочу бути великою рибиною. З золотою лускою і фіолетовими плавниками.»

За вікном хруснула гілка. Марія підхопилася, кинулася до дверей, розчинила навстіж. Хтось у темряві. Не Іван. Душа квилить від розчарування. Обличчя у темряві не видно, та Марія впізнає.

- Євгене, це ти? – всміхається, хоч серцю дуже-дуже боляче.
Він виринає з темряви.
- Доброї ночі, пані Маріє. Розбудив?
- Ні. Добре, що прийшов, - підійшла, обняла. Високий став, мабуть, зависокий, не дотягнутися до обличчя, та він нахиляється, сам підставляє лоба. Пахне дорогими парфумами, кавою, папером. А ще – довгою дорогою, дешевими кімнатами у готелях і ночівлями просто неба. І вогнем. І кров’ю. Довго обнімала, кусаючи губи. – Заходь. Ти голодний? Сподіваюся, що ні, бо в мене майже нічого немає. Але дещо я для тебе знайду. Ти ще любиш іриски?

Він ішов до неї, тамуючи тривогу. Хотів кілька хвилин просто постояти, подивитися на світло у її вікні, як робив це давно-давно, ще худющим вразливим підлітком. Адже вона була не тільки його першої вчителькою, а і першою любов’ю. Те напівдитяче і гарячкове давно минулося, лишилися лише ніжність і повага. Він допив медове молоко, поцілував сестер, глянув матері в очі і пішов, хоча вона тужливо дивилася услід. Він ще побуде з нею до свого від’їзду, ще дослухає всі новини і довідповідає на всі питання, розкаже щирісіньку правду про те, що робиться у світі, щирісіньку, та не всю.

Стежку до дому пані Марії ніколи і нікому не вдається знайти з першого разу.  Кажуть, то все її чари. Вона, мабуть, і не знає, що про неї таке говорять. Євген іде крізь квітневу ніч і заново звикає до багатоголосся тиші. Роками він слухав стільки звуків і чув лише шум. Останнім часом його життя наповнилось голосом війни, він складається зі дзижчання пострілів і виття сирен, з дитячого плачу і чоловічого мату, з медових промов політиків і прокльонів невтішних матерів. За цим голосом Євген вже не чує нічого, навіть самого себе. А тут крізь тишу чутно все: як тріщать в польоті крильця нічних метеликів, як шелестить чебрець під лапками сполоханого зайченяти, як  тече вода зі шлангу на суниці діда Тараса Кругляка, найкращі у Всесвіті суниці, може вони такі,  бо ростуть на благословенній землі, а може тому, що старенький дід Тарас глядить їх з усією любов’ю свого безмежного серця.
Ті ягоди могли б бути легендою Краю Світу, але дві легенди для такого маленького селища – трохи занадто, а одна вже є. Жива легенда – пані Марія. Кажуть, вона приїхала сюди у ніч небаченої зливи. Тоді стіна води з’єднала небо і землю, а зорі поховалися неначе навіки. Електричний струм в дротах зник, люди перенесли до хат котів, курей і ягнят, запалили свічки і гасові лампи,  посідали біля вікон, щоб спостерігати за стихією і молитися, аби знову не настав кінець світу. Поштар дядько Максим після третьої чарки присягається, буцім на власні очі бачив, що чудернацька червоно-чорна хмара кинула на землю блискавку, а потім дівча з клуночком. Правда, більшість людей вважає, що дівчина усе ж така приїхала фурою, що й по сьогоднішній день возить через три області чай з безіменних островів і каву в пачках без штрих-кодів.

В ту буремну  ніч у кожній шибці горів вогник, і ніхто не знає, чому чужа дівчинка у куцому пальто і якійсь бабциній шапочці з в’язаними квітами не постукала у найближчі двері, а довго блукала серед подвір’їв, доки не прийшла до хати Одноокої Степаніди. Про ту жінку казали, що вона знає занадто мало, щоб бути відьмою, але занадто багато, щоб лишатися просто щасливою людиною. Блискавки щедро освітлювали ніч, тож окаті сусідські вікна добре розгледіли, як довго чужачка стукала у розмальовані гривастими кіньми двері, як в безнадії опустила рученята, як згинала голову і плечі під струменем небесної ріки. Ніхто не вийшов. Люди Краю Світу не байдужі і не жорстокі, просто знають, що не можна відчиняти двері вночі. Тим більше нежданим гостям. Навіть таким-от на вигляд беззахисним і тендітними. Бо сказано в старій казці: коли відкриєте двері серед ночі і запалите багаття чужому горю, життя ваше навіки зміниться і не буде вороття. Ніхто не уточнював, добрі будуть ті зміни, чи не дуже, та люди Краю Світу вирішили не перевіряти.

І падала злива на субтильну дівочу постать, аж поки двері з гривастими кіньми не розкрилися навстіж. Вийшов Григір, Степанідін син, святково біліла в світлі гнівних небес сорочка в трилисниках. Розкрив над дівчиною стару парасольку, зозулясто-сіру, у рожевих маках, у чорних ластівках. У світлі гнівних небес він був немов велет, витесаний з впертого граніту ще впертішим скульптором, а неждана гостя – мокрою стеблинкою, що ледве держиться землі. На мить згасли блискавки, впала на землю пітьма, а коли небо з потроєною силою вдарило землю батогом громовиці, на ганку вже нікого не було. Тільки дивилися у далеку даль розкосі очі гривастих коней і насторожено тріпотіли їхні ніздрі.  

А наступного дня виявилося, що таємнича нічна гостя – нова вчителька, на яку тут вже і не сподівалися. «Ну невже я нарешті відмучилася?» - напівглуха Поліна Германівна, забувши про артрит і ревматизм, швиденько забирала з класу свої речі, яких було, мабуть, більше, ніж власне того, що потрібно для уроків. Люди оцінююче поглядали на суворооку дівчинку і розмірковували, що, мабуть, про неї геть нема кому подбати. Інакше б не опинилася в такій глухомані. Вона ж тільки на дорослих позирала суворо, а назустріч дітям розквітала сонячним успіхом, навіки викрадаючи маленькі серця. На обережні й не дуже питання відповідати не поспішала. Безпарні парубки хотіли помогти їй облаштуватися у колишній шкільній кухні, де споконвіку перекантовувалися ті, кому геть нікуди подітися. А вона тихесенько і ввічливо сказала, що зніматиме куточок у пані Степаніди. Напевне, в той день жителі Краю Світу вперше дізналися, що слово «пані» вживається не лише в книжках, а й у повсякденному житті. До епохи «пані Марії» лишалися десятиліття, сірі стіни класу справно білила Мала Марія.

До першого класу Євген бачив її тільки здалеку. Край Світу тоді ще мав дивну властивість бути то крихітним і затишним, як одна компактна кімната, то настільки великим, що люди дивилися і сприймали один одного неначе з відстані світових років. Євген жив у світі великих дерев, бігав дрібними, але міцними ніжками по твердій, впертій землі, його не спиняли ні хащі кущів, ні снігові замети, ні калюжі.

А Марія ходила іншим берегом ріки, іншим берегом буття. Приводила своїх учнів на мальовничу галявину, що майже біля Євгенового дому, влаштовувала пікніки і уроки просто неба. Євгенко ховався за липами і сірими каменюками, які чомусь називалися Слідами Богів, сторожко позирав на постать в фантастично яскравому вбранні. Пані Марія, здавалося, намагалася  одночасно прикрасити себе всіма барвами світу, і вони зливалися у якесь надзвичайно гармонійне єдине ціле. Євгенкові вона тоді здавалася казковою птицею. Ніяк не доброю. Птицею, що одного разу вихопить його з дитинства і понесе в якийсь інший світ, де все складно. І в день Х мати привела його – щедро политого дідовим одеколоном, в старих черевиках, блискучих від крему – до школи. Там подвір’я було просто переповнене такими самими переляканими дітьми і нервовими матусями.

Євген м’яв  краватку, яку, звісно, надів уперше в житті, все думав, чи не можна втекти, чи не вдасться викреслити оцю необхідність, що так невідворотно насувається. А потім побачив, що на порозі школи стоїть пані Марія. Вона дивилася на всіх дітей і в той же час ніби тільки на нього, на Євгенка, що хоче утекти. Дивилася спокійно, без обов’язкової посмішки, за якою дорослі в більшості випадків ховають порожнечу і байдужість. Питання застигло в її очах, в кутиках губ, в здивованій піднятості брів. Які відповіді вона намагалася знайти в дитячих обличчях, в їхній  метушні, їхньому галасі?

Навіки вона запам’яталася Євгенові саме такою – стрункою жінкою в розквіті здорової зрілості. І от минув 21 рік з того часу, Євген так поспішав до своєї вчительки, так чекав цієї зустрічі. І так боявся. З багатьох причин. Одна з них, хоч і не найважливіша – тривожився, що не впізнає пані Марію. Мати писала: «Наша люба вчителька так здала.» Неодноразово писала. Це так природно: здала від туги за сином, від страху за його життя, від тривоги за все, що діється з Краєм Світу і країною. Іван міг би лишитися. Якби Євген був Іваном, то напевне лишився б. А може і ні.  

Євген стояв за деревами, дивився у скупе світло за самотнім вікном і з дитячим егоїзмом жадав, щоб на поріг вийшла прекрасна пані Марія його спогадів. І вона відкрила двері, випускаючи в ніч світло свого дому, і була зовсім такою, як в його душі і пам’яті – стрункою жінкою з гордовитою поставою, з одухотвореним і в той же час чуттєвим обличчям. Тільки волосся з русого стало білим-білим. Так, це просто парадокс: в пані Марії зоряне волосся, а  у складках одягу навіки заплутався запах полину – найземніший з земних. Євген відчув її шершаву долоню на своїй щоці, і це було майже як коли мама на порозі плакала йому в сорочку і лепетала щось беззмістовне і важливе. І зовсім як тоді, він прогнав непрошені сльози, бо вже давно живе не у світі великих дерев і широких, як море, калюж. Він щодня бачить війну, щодня пізнає всю міру людської порядності і мужності, а також всю глибину людської ницості, і сльози для нього завелика розкіш.

Євген увійшов за пані Марією у її дім, у порожнечу і охайність, під занадто низьку – навіть за мірками Краю Світу – стелю. І вгледів, що Вчителька дійсно страшно і невідворотно здала. Місячне сяйво згладило її зморшки і втому, а тепер, у безжалісному світлі електричної лампи все повернулося. І від цього Євгенові стало майже фізично боляче.

Пані Марія, як завжди, трохи перебільшила, кажучи, що в неї з їстівного майже нічого нема. Якимось дивом швидко знайшлися різні смаколики: сушки з маком, вишневе варення, цукор у шматках, які не розгризеш і навіть не розрубаєш сокирою (у цьому, до речі, і є їх головна принада), горіхи. І іриски – Євгенові улюблені. Смак дитинства. Пані Марія застелила порожній, темний від часу стіл білосніжною скатертиною, розклала ласощі по тарілках. Як і раніше, жодна тарілка не була схожа на іншу і в той же час кожна була справжнім витвором мистецтва. І де вона їх знаходила?

Пані Марія сидить навпроти, дивиться ніжно, розгублено і зачудовано, і від цієї оголеної глибини емоцій Євгенові стає якось ніяково.

- То ти щось мені розкажеш, чи хотів би посидіти-помовчати? – питає серйозно, а в очах плещеться сміх. І Євген відчуває, як полишають його такі недоречні зараз розгубленість і скутість, як розтуляються губи в по-дитячому щасливій посмішці.
- Я дуже хочу багато чого вам розказати. Але спершу послухаю вас.
- Мене? А навіщо? Ти про мене і так все знаєш.
- Чому це ви так вирішили?
- Бо зі мною зараз все по-старому - геть так, як було, коли Євгенко приносив до класу летючих мишей і дорогою додому виривав зі щоденника сторінки з двійками.
- Ви знали?!
- Аякже. Ти ж навіть не відходив від школи далеко. Я все бачила через вікно. І до речі, ти викидав сторінки у той смітник, який на вітрі весь час перевертався. Будь-яка двійка могла в будь-який час опинитися у вашому подвір’ї або і впасти просто на коліна твоєму батькові. Заклопотаній вчительці доводилося власноруч витягати доказ злочину з купи сміття і переховувати надійніше.
- Чому ви ніколи не казали?
- Не знаю. Мабуть, вірила, що одного разу ти стомишся ховати правду і тоді або зізнаєшся батькам, або припиниш заслуговувати на двійки. Зрештою, ти вибрав перше, а потім потроху перейшов до другого.
- Ви так сильно вірили у мене, навіть коли я був найнестерпнішим з ваших учнів?
- Я завжди вірю в вас усіх. Зрештою, того року я була так зайнята твоєю поведінкою і успішністю, що могла не помічати багатьох проблем. Ті проблеми були більшою мірою безглузді і дріб’язкові, але якби не ти, я б ставилася до них як до катастрофи.

Того року Імперія програвала чергову війну, чоловік пані Марії разом з іншими горе-патріотами добровільно йшов у м’ясорубку, підіймали голови поневолені народи, патріоти і пройдисвіти кликали обивателів у нове щасливе життя, де процвітатиме демократія і  всі їздитимуть на імпортних машинах з золотими карбюраторами. Того року в день Перемоги кремезний молодик вирвав з рук старенького солдата жовтогарячий імперський прапор, кинув на землю, витер ноги, а потім підняв над головою лазурове полотнище з золотим світовим деревом – прадавній символ Вільної Землі. Громада тоді мовчала, ховала очі від ветерана і Бога. А пані Марія вийшла вперед, склавши руки на вже чималенькому животі, і промовила тихо, але так, що почули всі:

- Ніколи не бери до рук небесно-золотий прапор. Не смій прикривати його святістю власну ницість.

Вирвала з рук отетерілого молодика священне дерево Вільної Землі, притулила до серця. А потім підняла з пилу жовтогарячий стяг, струсила, подала ветеранові.

- Ходімо, дідусю Назаре. Я пригощу вас свіжими булочками. Я всіх пригощаю, булочок повна хата. А тебе, Борисе, поки що не кличу.

Взяла старенького за руку, повела до свого дому, натовп давав їм дорогу.

- Він – солдат окупантської армії! – кричав їм у спину Борис. – Такі, як він, вкрали нашу свободу!
- Він і такі, як він, рятували нас від іншою окупантської армії. Вони вірили, що несуть нам щастя і не жаліли задля цього своїх життів. А заради чого ти міг би покласти життя?
Вона йшла гордо, як королева, і тільки ті люди, що стояли до неї найближче, роздивилися, як міцно вона стискала відвойований прапор у ледь тремтячій руці.
- Якби ви були нашою, то не говорили б так, - Борис вже не кричав, але в раптовій і безпричинній тиші його спокійний голос прозвучав неначе гонг. – Якби ви були дочкою Краю Світу, то достеменно знали б, де добро, а де зло, де патріоти, а де окупанти. А ви просто чергова зайда, яку здихаюча імперія прислала сюди нести світло вашої фальшивої цивілізації. Я чув, ви навіть не знаєте, звідки ви родом і хто ваші батьки. Може, хтось з ваших предків ніс до нашого села руді прапори, забирав наш хліб і ґвалтував наших жінок. Як ви можете вказувати дітям Краю Світу, як їм жити?
- Замовкни! – декілька голосів зірвалися одночасно, натовп підхопив, вдарив хвилею в блідого, але незворушного Бориса. І лунало довго:
- Пані Марія – наша.
- Пані Марія – свята.

А пані Марія просто йшла вперед, малесенькими кроками, примірюючись до кволої ходи ветерана.

Отаким був той рік, коли Євгенко ловив на горищах летючих мишей і вперто не хотів вчити вірші на пам'ять – просто тому що там багато слів, а він любить дії і трішки цифри.

- Якщо нічого не змінилося, то ви і досі в перший день травня запускаєте з дітьми повітряних зміїв?
- Так. А в п’ятнадцятий день грудня проводимо свято прощання з букварем. А в жовтні ходимо до Малого Лісу збирати листя, а потім робимо з нього картини.
- Пам’ятаю. Завжди хотів спитати, чому завжди до Малого?
- Тому що Великий такий густий, що в нього погано пробивається сонце. І від цього сумно. А у Калиновому птаство дуже вже полохливе. Як почує людей – одразу замовкає. Без співу теж сумно.
- Оце і всі причини? А ми такого собі надумували…
- Надумували, що Малий Ліс – зачарований… І що у ньому мої чари стають сильніші, так?
- Ви і це знаєте?
- Так, іноді чула. Не навмисне, просто деякі мої діти бували дуже зайняті обговоренням своїх думок і не помічали, що я вже прийшла і все чую. То мій Євгенко щось розкаже про своє життя у великому світі?
- Розкажу, тільки спочатку відкрийте ще одну таємницю. Ви от, коли я прийшов сьогодні, мого обличчя не бачили, але одразу впізнали. Ви взагалі мене не бачили 7 років – і впізнали… Тут теж чари ні до чого?
Її невгамовні руки розгладжували неіснуючі зборки на скатертині, тихо дзвеніли крилаті підвіски на шкіряному браслеті.
- Чари… Тут люблять це слово. Воно мені і самій подобається, хоча я не впевнена, що правильно його розумію. Насправді я не знаю, чому і як вмію те, що вмію. Щоб впізнавати вас, мені не потрібно бачити ваші обличчя чи чути голоси. Впізнаю за теплом серця. У кожної людини свій рівень тепла. Це як відбитки пальців. З добротою чи здатністю любити це ніяк не пов’язано. Тепло серця пропорційне хіба що здатності повністю відкритися назустріч іншій людині.
- І ви пам’ятаєте, у кого який рівень тепла?
- Так. Це не складніше, ніж пам’ятати, якою буквою позначається той чи інший звук. Знаєш, колись багато кому було цікаво, чому у дощі і темряві я знайшла дім покійної пані Степаніди. А я просто йшла на тепло серця. Не знаю, як зараз, а тоді у великих містах панував суцільний холод, зате тут під кожним дахом билися живі теплі жаринки, кожна з яких мене вабила. І я спершу розгубилася, просто не знала, в які двері постукати. А потім відчула не просто жаринку – вогнище, біля якого вистачило б місця усім самотнім і скривдженим світу. Це було щось настільки могутнє і прекрасне, що я спочатку не наважувалася наблизитися. Не вірила, що варта цього. Але наблизилася і не пошкодувала.
- Бабуся розказувала, що пані Степаніда багато років не розмовляла з людьми без гострої потреби. А вас одразу пустила під свій дах і підтримувала роками.
- Моя наставниця була святою людиною. Вона мало говорила з людьми, бо вважала, що відведені нам мілісекунди вічності треба витрачати не на слова, а на правильні дії. Що не варто догоджати людям, краще просто служити ім. Навіть якщо у відповідь зустрінеш нерозуміння і осуд. Вона навчила мене всьому: дослухатися до звуків природи, лікувати травами, ремонтувати дах…

Марія говорила і її обличчя світилося такою ніжністю, ніби вона згадує рідну матір.
Євген не знає, як все було насправді, йому залишається задовольнятися тим, що кажуть легенди. Відлюдькувата Степаніда прийняла чужачку, мов рідну дочку. Коли Марія прийшла на край світу, їй було 19. За мірками цивілізованого світу – майже дитина, за міркою Краю Світу – жінка, яка вже мусила б стати матір’ю хоч один раз. Степанідиному Григорові  було 28 і він за будь-якими мірками вважався підстаркуватим парубком. Він розмальовував двері і стіни в містах близьких і далеких, Марія вчилася вчити. Вони всюди ходили разом. Ніхто ніколи не бачив, щоб вони бодай трималися за руки, але для кожного було очевидним, що вони під Степанідиним дахом живуть як подружжя. Тоді такі шлюби були нонсенсом і вважалися ганьбою, але стосовно цих двох плітки завмирали на губах, і осуд танув, як туман на сонці.

Роки спливали, Марія жила під чужим дахом, ніхто не говорив про весілля, ніхто не заглядав у майбутнє. І через 7 літ жаркої липневої ночі Марія вийшла під повний місяць з клуночками, дійшла до школи і оселилася в тій самій кімнаті-кухні, яку колись для неї готували і яка так нікому і не стала у пригоді. Одноока Степаніда швидко по тому померла, деякі злі язики сичали, буцім не витримала розпаду хоч і не узаконеної, але сім’ї.  Що б там не було, але в останні дні Марія з Григором разом її доглядали, і на поминках трималися вкупі, а потім довгі місяці ходили селом чорні і ніби випалені зсередини. Добрі люди шепотіли: «Зійдуться». Не зійшлися. Марія довго-довго дівувала, так довго, що за той час Григір одружився, обріс купкою допитливих смаглявих дітей, водив їх до школи, до Маріїного класу, поховав дружину, лишився малим замість мамки і татка, розмалював сто і одне село та ще й 15 міст, став чимось на зразок непроголошеного духовного лідера крайсвітньої громади, та, як кажуть мудрі люди, щастя так і не знайшов.

- А я, пані Маріє, і досі не вмію ремонтувати дах.
- Нічого, в тебе попереду ціле життя, щоб освоїти цю премудрість. То ти розкажеш мені, які геніальні відкриття вже встиг зробити в своєму Інституті Вивчення Всесвіту?
- Та поки що нічого я там не відкрив. Там вже давно люди не стільки роблять відкриття, скільки перекладають папери з місця на місце і придумують, куди б витратити державні кошти. Правда, і коштів держава дає все менше, мабуть, насправді нікому не цікаво, як там побудовано цей Всесвіт.  От я сам - роками тільки й робив, що вчився, хапався за знання так, ніби їх у світі обмежена кількість і на мене може не вистачити. А щойно сьогодні прийшов сюди – і зрозумів, що всі ці знання не такі вже й важливі. І напевне не абсолютні. Цієї ночі я знову почав вірити, що наша земля – дійсно край світу, хоча достеменно знаю, що у світу краю немає і не може бути. Я ходив Рівниною Сонця, шукав чорні нарциси, знайшов два червоні маки, такі ранні. Хотів зірвати одного для мами, а іншого для вас – і не зміг. Бо повірив у ваші давні слова про те, що маки виростають на крові героїв і мрійників і бережуть у собі часточку їх душі. Я піднявся на Самісінький Край, заглянув у безодню – і майже силоміць змусив себе згадати, що Самісінький Край – це всього лише скеля, в якій хтось і навіщось вирубав сходинки, а Безодня-Без-Дна не така вже і глибока і навіть не дуже широка. Я ж колись навіть підписував петицію про необхідність прокладення мосту над нашою безоднею. Так, я знаю, що нашій землі потрібен цей міст, хочу, щоб ним рухалися потяги і машини, люди і ідеї. Але боюся, що коли це станеться, зникне звідси те, що ми називаємо чарами.
- Воно не зникне. Воно було раніше потягів і машин. Воно було до нас, існує незалежно від нас і залишиться після нас.
- Але зараз ми з ним зв’язані. Вірніше, ви зв’язані, моя родина зв’язана, усі тутешні люди зв’язані… А я вже розірвав пуповину, пішов шляхом цивілізації. Вже думав, що геть відірвався від коріння. А приїхав сюди – і знову все ніби стало на свої місця. Я хочу, щоб тут єдналося несумісне – рух і гармонія, вільні ідеї і прадавня мудрість. Як ви думаєте, це можливо?

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

Розумно і щиро написано.

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло, 26-11-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Катерина Омельченко, 18-11-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 18-11-2014
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.50579905509949 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Огляд роману Сергія Жадана «Інтернат»
Сергій Жадан написав роман, на який чекали три роки. Чекали хоч і з нетерпінням, проте мовчки. Чекали …
10 рекомендацій із книги «Самостійна дитина, або як стати „Лінивою мамою“»
Одним із найбільших страхів майже кожної матусі є страх, що її назвуть «лінивою мамою». Проте можна …
Між двох вогнів: Огляд нової книги Світлани Талан
Новий роман письменниці Світлани Талан цілком виправдовує свою назву — «Ракурс», оскільки пропонує читачеві …
Огляд роману «Тіні наших побачень» Івана Байдака
Українського читача ХХІ століття непросто здивувати: книжку можна знайти на будь-який смак. Та літературної …