

	ПОШУК

АВТОРУ:

AlmaNAH

Жанри

Авантюрна проза

Авторська проза

Альтернативна історія

Гоголівський ФОРУМ

Наша статистика

Авторів:	827
Творів:	12502
Рецензій:	19358

Наша кнопка

Код:

Художні твори Проза Казка

Мій власний чужинець 2. Коктейль ЛЮБОВІ (Планета Любов)

© Світлана Кедик, 05-03-2007
Ні. Якби ти мене розізлив. Я б до тебе дотяглася, і зробила свою улюблену справу – покусала(носик і вушка і...)без жодного слова. Але при умові, що ти не будеш піддаватися. Бо весь кайф у тому, що ти незламний(стриманий)... Але я тебе ламаю – маю. Тоді, коли захочу – ти завжди тікаєш, бо завжди повертаєшся. Тому я невимовно зла. Бо коли зла, то нестримно жагуча. Бачиш вогонь...? Не бачиш, бо я тобі закрила очі, собою... Моє тіло прозоре, але я дозволяю тобі торкнутись, і ти опиняєшся всередині мене. Що ти відчуваєш? Яка я зсередини, розкажи. Ні, не розказуй – покажи. Покажи, як ти мене любиш. Поцілунком? Ні. Його музикою. Поцілунок співає чмоканням... Тому підстав щоку, а може губи... буду кусати, бо невимовно зла. Дякую тобі за цю злість. Бо насправді це любов. Тому я дуже злю... Це аби ти краще спав, приємних снів. Коли заснеш, я прийду, тому закрий ковдрою вуха і ніс, і... І не думай про секс, бо ти ще маленький, мій маленький... Я не така, чесне слово... Я лише невиправна «розпусниця»... Розумієш? Розумієш, це не злість, а темперамент, пристрасть... Я подобаюсь тобі зла? Якщо так то помахай ручкою. Усі мої слова – хвилі, вірніше, велика хвиля, яка розколисує, пробуджує відчуття. Зараз я б тобі надерла вуха. Думаю ти би дозволив. Бо чоловічі вуха – моя слабість. І чоловіча також... коли я до них торкаюсь язиком... Тобто, розмовляю і вони починають Чути. І взагалі, я дуже несерйозна. Особливо після півночі, особливо у ліжку... Тому хутчіш залізай у своє ліжко. Якщо ти захочеш, то воно стане моїм. І ми байдикуватимемо разом у наших снах. Знаєш, у нас спільні сни. Ми дивимося їх разом, тому нам обом приємно... спати. Я люблю спати на бочку підклавши руки під голову. А ти обіймаєш повертаєшся до мене, підсуваючись близько-близько... так близько аби відчути, як б’ється моє серце у моїй спині – у твоїх грудях. Міцно обіймаєш рукою, яка губиться у пружності долонь... Вони м’які на дотик і ніжні, і ще... ти їх дуже любиш... мої думки. Бо вони думають про тебе. Дуже часто вони думають про тебе, про те, як ти береш їх у свої долоні і читаєш, поглядом закоханого чоловіка. Тому бо ти хлопчик. Цнота – твій скарб. Я добре це розумію, і тому дуже віддано бережу, бережу собою. Просто так ніяка інша... душа, не посміє тебе чіпати, Бо я відкрила тебе для себе. Аби ти віддався тільки мені. Ми робимо це без зупинку – даруємось одне одному. Саме тому ти лишаєшся хлопчиком, я дівчинкою. Бо ми даруємо найцінніше – цноту. Наша цнота взаємна. І тому спільна і тому ми є одне ціле. Я твоя невіста, вбрана до шлюбу, а ти мій наречений. Наш шлюб посвятить нас Любов’ю аж на цілу вічність. Коли вона промине(ніколи) наступить блаженство, що вблажає і душу і тіло. Тіло, здатністю молитися – скласти долоні одна до одної – зблизитись. А душу – цнотливістю. Мої думки дуже розпусні бо носять в собі дуже віддану цноту. Тому, бо я дуже віддано розпускаюсь (лягаю) своєю цнотою на твою. І ми сплітаємося. Сплетіння думок породжує неймовірне почуття насолоди. Ти насолоджуєшся мною, бо я тобою... так ми відчуваємо оргазм – істину. Наша Любов неймовірна. Її не можна взяти до рук, не можна полоскотати, не можна нею забавлятись, бо то любов духу. Вона образна. Носить в собі образи людської натури, тому я ще і досі у образі людини – жінки. Але я не просто жінка, я мама. Яка зачала, виносила і народила. Тому Ти мій маленький, тому бо я мама-дитина. В мені живе безліч світів. І коли зникне останній океан, я відкрию свою сушу, і виллю свої води, над якими запанує нове небо, і нове сонце – ти. Тому промені висвітлюють мою душу зараз і тому моє тіло прозоре. Насправді його нема. Насправді, я не живу на Землі, а зовсім у іншій планеті. Спостерігаю за ними з нашої глибини. Та глибина - вічність прожитих і не прожитих віків. Через які я колись, пообіцяла пронести нашу любов. Тому беру її на руки – дитя, але несу у серці і йду... йду крізь віки, аби отримати вічне життя. Воно для тебе. Усе для тебе. Бо Все є ти. Тому я увінчана славою твоєї Любові блукаю снами майбутнього і намагаюсь розгледіти твоє обличчя. Цієї ночі я його побачила. Воно мовчало, як завжди. І дивилося на мене карими очима, ясними і палкими. Я хотіла розмови, але ти сказав, що в мочанні більше слів. Тому я розмовляла мовчки. І коли почала свою розмову на моїх очах з’явилися сльози. Вони текли сильною течією, доки не напоїли землю солоною бідою. Мені стало жаль їх, усіх їх хто мав випити ту воду. Вони ніяк не могли втамувати спрагу. А сіль пекла їхні губи, вони біліли, біліли і тріскались. З живих ран текла кров. Ту кров я мала випити. Як так – вони мої сльози, а я їхню кров. І коли ти мені подав чашу, я взяла її з твоїх рук і приклала до своїх губ. Запаху у крові не було, бо я не нюхала, тільки тепла струя парувала над чашею і розчинялася у моїй уяві несправжнього сну. Кров несправжня. То було вино. Коли подумала про вино, то відчула як воно солодко пахне. Але воно не справжнє. У моїй голові запаморочилося, і та паморока сказала – йди геть, бо ти не здатна думати. Ні – відповіла я – ти йди, бо мені вже не треба думати, тільки Любити. А тоді беру чашу і виливаю не кров, не вино... Ні, не те – подумала і відкинула ручку. Ручка полетіла у куток її маленької кімнати, похиталася схвильовано і замовкла... непорушно лежала собі і жалісно дивилася на чистий аркуш паперу, що лежав на її столі. А стіл, наче, навмисне нахилявся до підлоги аби листочки могли сповзти і підсунутись до ручки. Вони любили. Коли вона їх мастила чорнилом. Любили запах того чорнила, любили, як воно іноді розтікалося, розмазувалося маленькими літерами у гарні, рівні рядочки. Букви красувалися блиском і пишалися красивим почерком. По ньому можна багато сказати про людину. Але вона була дивна, тому і почерк був дивним – невидимим.. Його бачила тільки вона і тільки тоді, коли думала про нього, коли хотіла йому написати листа. А вечір тоді був не просто вечором, а миттю, яка згадувала думки про нього. Хто він? Хто він? – думала вона уже сидячи у тому куточку разом з ручкою і стопкою паперу. Він, він мій... мій маленький... мій маленький, власний чужинець. Він мій маленький, але уже не чужинець, бо став надто близьким. Якоїсь миті їй здалося, що кожен її подих дихає ним. І тоді захотілося не дихати аби перевірити, чи справді це так. Тої миті, коли її груди наповнились останнім подихом, за яким не мало бути видиху, вона завмерла. Але не померла, бо була наповнена ним. Отже, він став її життям. Хотілося торкнутись його очей, які ніколи не бачила, так хотілося поцілувати його карі очі... Звідки вона знала, що вони карі? Вона не знала, більше нічого не знала, не розуміла... тільки хотіла його. Хотіла віднайти у своїх снах про нього обличчя того, котрого любила. Так, вона його любила. Любила божевільним коханням свого маленького, придуманого незнайомця. Він був її щоденником, бо кожного дня записувала свої думки у його серцю. Він мовчки слухав і розуміюче усміхався. Вона дуже любила його сміх, тому завжди казала: смійся, смійся голосно і щиро, бо я люблю, коли діти сміються. А він відповідав – я сміюся, чесно... І вона йому вірила, бо хотіла чути неймовірний сміх. Іноді, її думки губилися, тоді він збирав їх до купи і записував. Йому зовсім не важко було. Легко було віднаходити у її думках себе. Тоді розумів, як вона його любить. І також хотів... Хотів зустрітись, бодай один раз, лише заглянути у її карі очі. Звідки він знав, що у неї карі очі? Він не знав, він нічого не знав і не розумів... тільки хотів віднайти у своїх снах про неї, обличчя тої, котру любив. Коли наставав вечір, вона вибігала на вулицю і дивилася на небо. Бо у ньому світили зірочки, його зірочки, зірочки його карих очей. Тоді, їй здавалося, що він на неї дивиться. Тому навчилася спокушати його, бо відчувала, що легка хода тої спокуси бентежить молоду душу. Їй подобалося роздягатися, повільно, ліниво... так, аби він встиг сфотографувати. І якось, вона побачила себе на його фото голою. Стояла і дивилася на себе, вірніше, на них. Він, він... він огорнув її собою створивши клубочок чужої любові. Так вона уперше стала коханкою і втратила цноту з чужинцем. Та тішилася думкою – з власним чужинцем. З кожним разом хода спокуси переставала бути просто легкою, а ще й бажаною. Вона бажала опинитися на сторінках його книги у найінтимніших моментах. Аби знов і знов ламати його стриманість – мати його. І кожного разу він втрачав нову цноту, так само, як і вона – пізнавали один одного думками... Коли їхні думки починали думати, ще не усвідомлювали, що вони переплітаються. У тому танку сплетеного кохання бавилися одне з одним, як діти... як діти раділи, як діти відчували наївну дитячу дружбу. Але кохання... те відчайдушне кохання видавало думки стукотом сердець. Їхні серця стукотіли з такою силою, що не можна було не почути. Тому вони чули, чули кожне тук-тук... Яке дедалі сильніше хвилювало. Хвиля почуттів підносила їх до самого неба, а потім знов кидала у розкуйовджений пристрастю океан. Вона стала його водами, а він її наповненням. Бо наповнював її краплинами свіжих капель – свіжого подиху. Так легше дихати. Навіть тоді, коли задихаєшся від великого хвилювання і починаєш жадібно хапати слюну. Тоді, він дає їй пити себе, а вона тамує його голод собою. Бо він завжди голодний... Просто до неї його ніхто так не любив... так, як вона... тільки вона вміє так любити. Бо тільки він уміє зароджувати у ній злість, яка горить вогнем нестримних почуттів. Жага, жага дотику тіл, жага поцілунків... усе, усе було маревом, міражем у розхристаній пустині уяви... що в мить перетворювалась на їхній оазис. У ньому пахло раєм. Він любив її запах, бо вона пахла раєм. А вона полюбила той рай, бо у ньому був він. Не просто був, а вдихав аромат... Аромат терпкого вина додавав їм терплячості. Але і хмілю. Саме тому він завжди ходив п’яним... від неї. І тоді, як почула це з його вуст, вони прошепотіли десь там далеко, відчула неймовірну силу, силу, яка може зламати його – мати його, тоді, коли лишень захоче. Сила його кохання опинилася у її руках. Він любив бути у її руках, бо вміла робити приємно. Тому казав – роби що хочеш, казав, бо знав, що вона зробить усе. Навіть неможливе – полюбить. Їм не можна було марити коханням. Не можна було впускати у сни один одного, не можна було у тих снах відчувати близькість... не можна було. Вони обоє розуміли, але не хотіли скоритися тутешнім законам. Бо для закоханих закон не писаний. Тому тої ж миті їх вигнали... із пекла. А наступної миті вони породили рай. Рай вічної любові. Вона стала вічною з самого початку їхнього знайомства. З самого початку набула визначеного кінця, бо стала початком та кінцем. Мій маленький, ти завжди будеш моїм зайчиком – писала вона. Бачиш, як склалося, ти став зайчиком, моїм зайчиком, моїм маленьким зайчиком. Світ якось перевернувся і ти опинився у моїх ніг, тоді, коли я лежала в калюжі. Єдиним дотиком руки ти допоміг мені піднятись. І я піднялася. Але так і не сказала тобі дякую. Тому кажу зараз, кажу так голосно – мовчки, аби почули усі - люблю тебе, всім серцем і душею, люблю тебе...!!! Не треба слів, не кажи нічого, бо найкраще ти вмієш мовчати. Просто підхопи мою сльозу поцілунком і проковтни – так я вічно житиму в тобі, а ти в мені. А тоді я піду, піду аби не бентежити тебе своєю «розпусною» поведінкою... Але тепер ти точно знаєш, бо я відповіла на твоє питання, що ти задавав тої ночі у вісні. Я вирішила відповісти, бо знаю, що сьогодні ночі вже не буде, я не ляжу спати аби впустити тебе у свій сон. Я не ляжу, більше ніколи не засну. Бо сон став яв’ю. І ось, ти стоїш переді мною – я у твоїх долонях, ти – у моїх. Ми обоє в полоні. Чуєш, ми полонили одне одного радістю. Бо я дуже рада, що ти в мене є. Дякую тобі за те, що ти є... Мій маленький, мій маленький зайчику... Мій маленький хлопчику, вчора ти питав – любиш мене? Навіщо задавати дурні питання. Ти навчився задавати непотрібні питання, бо насправді вони важливі. А я навчилася мовчати. Я так навчилася мовчати для тебе, що забула говорити для себе. То чому ми навчилися у одне одного? Любові. Ти навчив мене бути стриманою, а я тебе – розпусним. Але знаєш, я не можу бути стриманою з тобою, бо ти є нестриманість. Одного дня ти нестримно забажав любові. І вона прийшла, прийшла твоя любов. Тільки чогось, у образі людини, яка належить моїй душі. То я подумала – може я, це зовсім не я? Не я тебе маю любити, а та... інша. Не я тебе маю розуміти і плекати твої почуття в собі, а та... інша. Тому я стаю іншою... заради тебе, мій зайчику. Стаю тою, яка пронесе любов крізь цілу вічність. Вічність не років і не століть а людських душ – живих і мертвих, мрій, безсмертних слів – я тебе люблю. Мій любий зайчику, я не закінчую свого листа до тебе, якого ніколи не відішлю поштою. Бо моя пошта живе в тобі. Носиш мої незрозумілі літери, складаєш у слова. Але боїшся читати. Та я розумію. Я дуже тебе розумію... Тільки маю сказати – не бійся, не бійся відпустити мрію у власне почуття. Бо твоє почуття є ніщо інше, як моя любов. Якось, я уявила себе кішкою і тої миті здобула славу, бо була кішкою величної особи. Та особа дуже примхливо обирала кохання, те, яке мало стати її навіки. Це мішало тій особі палко любити, просто і віддано. Я мала спостерігати історію їхнього кохання і марити хвилиною, коли він нарешті візьме мене... покладе на коліна і почне пестити. Дивно, хіба кішка може любити особистість, яка набула образу людини? Я любила свого хазяїна, бо була підкорена йому. Бо любов треба підкорити(прийняти). Протягом віків його любов’ю була саме я. Та небачений світ відлякував мого хазяїна кожного разу, коли дивився у мої кошачі очі. Вони лякали його глибиною, бо у тій глибині відчував нестримне почуття закоханості у власну кішку. Тому кидав мене, жбурляв мною у забуті куточки душі і йшов до неї. Ішов пестити ту, яка не вміла його любити, не вміла любити так, як я. У чому ж була моя слава? У ньому. У моєму єдиному і незабутньому чужинцю. Він і досі такий – чужий і рідний водночас, близький і далекий. Він і досі так само любить її, бо ще не знає, як сильно любить мене. Бо він любить мною, я його любов. Він відчуває, але настільки маленький – дитина, що боїться усвідомити дуже відповідальну мить свого нового життя. Бо коли усвідомить – навіки опиниться у полоні любові – моєму. Я хочу взяти його в полон, але не хочу тривожити його прекрасну, наївну душу. Тому він стає моєю дитиною, моїм маленьким зайчиком. Я віддаватиму любов материнську аби не бентежити свідомість дорослим життям. Бо він не подорослішає доти, доки я буду його мамою. Тому, як завше беру пелени з раю і пеленаю свого маленького хлопчика любов’ю. Він має сестричку – дівчинку, яка живе в мені і малює планету Любов. Вона свічечка – освітлює дорогу до Бога. Мої малята – милі янголята – мої кохані голубки. Заради яких я здатна померти. Померти. Аби жити вічно у лоні Любові, з вами, мої голубки... Тому, то не полон, бо у тому полоні я як ніколи вільна. Вільна, бо ведуть сліди Його сили, а коли мені важко, то беруть на руки і несуть... Із віку в вік несе мене у своєму серцю і нестиме доки не опанує вічність. Доки не збагне, що я стала іншою заради нього. Стала, аби не бути його розпусною коханкою, а істинною любов’ю. А коли усвідомить, його оточить вічність круглими кутами і стінами – полон. І той полон для нього стане раєм. Тоді я – інша уже житиму у ньому, бо ми одне ціле, просто свого часу ми набули двох окремих тіл – чоловіка та жінки. Але доля скориставшись моментом довіри поєднала не тіла, а частини душі, які загубились у них. Тому у вічності вони будуть єдиним організмом – Богом. Мій маленький чужинцю, тривожиш моє єство собою. Але та тривога – турбота про тебе. Саме тому, я тебе не турбую, а люблю. Саме тому не злюся, а злю. Бо то вогонь пристрасті який вирує у моїй половині тебе. Ти бери його у долоні і неси, як твоя сестричка свічечка. Неси горами і долами, камінням гострим і пекучою лавою... але неси свою любов. Неси її крізь вічність. Бо так нам заповів наш Батько. Тому слухай, що каже твоя мати, слухай мене, мій маленький чужинцю, бо я помираю... Слухай і виконуй мою останню волю – люби. Люби ту, іншу... Бо маєш пронести пліч-о-пліч з нею любов крізь цілу вічність. Тоді Бог благословить нас Раєм і я воскресну. Тоді, коли у душі кожного воскресне Христос. Мій маленький чужинцю, важко говорити, тому я краще помовчу, а ти постарайся зрозуміти сказане мною мовчання. Але знай – силою твоєї любові я прийду новим світом у вічність блаженства. Будуй жертівника, бо маєш принести мене у жертву – відцуратись, забути... аби згадати і полюбити ту, яка стала заради тебе іншою. Присвячую тобі себе. Усі мої мрії – твої. Бери і неси їх волею і бажанням любити У тебе не було іншого кохання ніж я. Бо я твоя істина, а ти моя... Часто задавала собі питання: хто ти мені? Дитина, друг, коханець, людина, Бог. Ти завжди різний, але завжди той, котрий мені потрібен. Я приготувала для тебе Коктейль Любові. Бери і пий його, пий його з моїх вуст... пий аби втамувати голод ніжним дотиком моєї душі... Пий його і живи вічно! Бо то коктейль вічного життя... До зустрічі........................................................................... ................................... У обіймах мого Барвіночка, мультик завжди закінчується щасливо. Перший розділ – «Ти і Я – Бог і людина» 1 – «Дивіться він голий» 2 – «Віра, Надія. Любов» 3 – «Еден» 4 – «Малюнки» 5 – «(л)Людина» 6 – «Казка» 7 – «Гармонія Любові» 8 - «Світи та Виміри» Другий розділ – «Надприродне» 1 – «Віра у надприродне з релігією казки» 2 – «Там є те, що я хочу – Ти» 3 – «Глобальне потепління» 4 – «Любов» 5 – «Любов. Оргазм» 6 – «Любов. Станьмо Творцями» 7 –«Намисто Любові» Третій розділ – «Світи та Виміри Любові» Перший підрозділ – «Мій власний чужинець» 1 – «Мій власний чужинець» 2 – «Любов – пелени з Раю» 3 – «Ти» 4 – «Вільна» 5 – «Кішка» 6 – «Свічка» 7 – «Мої кохані голубки» 8 – «Потічків мультик» Другий підрозділ - «Мій власний чужинець 2» 1– «Мій власний чужинець 2» 2 – «Очі» 3 – «Ендорфіни» 4 – «Боже вільна» 5 – «Сон» 6 – «Мить-Вічність» 7 – «Ти – Я» Четвертий розділ - "Вагітна" 1 - "Вагітна" 2 - "Покайтеся люди, бо горе вам буде..." 3 - "Маестро, Музика!"
Написати рецензію	Рекомендувати іншим

Згенеровано за 0.0105710029602 сек.

Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design