(З а к і н ч е н я р о м а н у),
(Канадієчко Маріє! Ця частина твору -- тобі! Бажаю знайти щастя й безсмертне кохання!.. Знайомі тобі чоловіки повернулися до України й воюють...).
Випало кілька більш менш вільних днів. А перед ними Юрія осінила раптова ідея: побачити місця свого дитинства, надто — своє обійстя. Воно наче й недалеко, кілька сот кілометрів, але жодного разу не довелося бодай близько проїжджати. Але хотілося — так хотілося! — завжди побувати в ньому.
Ну, ось і вибрався… Зійшов з автобуса транзитного рейсу (а інших не буває) та й подибав до своєї Вершини. Це порівняно далеко, кілька кілометрів. Прошкував і помічав, що більшість односельців упізнають його — з тих, які змалку знали. Хоча й років спливло багато відколи виїхав звідси! Як це у них виходить: впізнавали! Це ж треба!
Правильно зробив, що не приїхав на машині. Їдучи на ній, Юрась не побачив би поглядів колишніх односельців, не відчув би їхнього ставлення до нього . Та й сам, прошмигнувши на машині вулицею по ґрунтовій дорозі кілька кілометрів, хіба перейнявсь би теперішнім духом колись рідного села?!. А чому «колись»? Рідного — та й усе! Рідного — назавжди!
Добре також, що й зодягнувся по-простому, хоча інколи його «заносить» навіть у спеку нап’ялити щось таке, що більше годиться для відвідин вечірніх концертів чи вистав у великому місті.
…Аж ось відчув, що наблизився до найрідніших місць. Але що то?.. Хатки і будиночки закінчились раніше, ніж Юрій сподівався. А там — попереду — немає вже нічого: ні хат, ні хоч якихось залишків дворів. Праворуч — зорано усе. Поле. Ліворуч — річечка, як і була там, трохи нижче.
Впізнав місце, напроти якого стояла хата, — невеличку галявинку на височенькому бережку, серед якої вирито неглибоку яму з пласким дном. У ній, кажуть, саман для ближчих хат ліпили. Трохи збоку від галявини — узвіз до річки, посеред якого був колодязь з дуже смачною водою. Він дочекався Юрія в літах, але, ясна річ, зістарівся, бо ніхто ним тривалий час вже не користується.
Став Юрась на галявинку, почав вдивлятися на поле — на те місце, де стояла хата. І так дух сперло! Знав, що може накотитися хандра, спогади, щем і сум. Але ж не у такій мірі! Не у такій як воно те все зразу накотилося!
… Ось тут — напроти погляду — стояла хата. Перед нею — огорожа у вигляді земляного валу. Праворуч — садок вишневий. В одному місці з нього, як насправді, побачив сизий димок. То мамка на літній пічці бідняцьку смачнятину готують. А там, біля них, і він крутиться, як казав дід Мартин, «артіхєктурою» займається. Ось немов побачив, як забігла до садка їхня колишня корова Зорька... А он, наче, заходить до двору старша сестричка і таємничо до Юрася посміхається. А він здогадався: привезла з міста гостинці для нього, мабуть, іграшкового слоника, печиво та маргарин. Юрась відрізатиме його тонюсінькими квадратиками, кластиме на печиво і неспішно їстиме, від задоволення аж очі заплющуючи. Потім він сяде на шикарний дриндулет, змайстрований старшим братом, і гайне кататися! А де? «Де»? «Де»? Звісно перед обійстям Ганночки Петрівночки!
І душа Юрія закалатала…
Він усе те уявив. До запаморочення в уяві змалював…
Але ж нічого того вже не було!
Не було!..
Юрій Соловейко тепер бачив лише поле… Поле! Перед ним — дорогу, зачухану, порослу травою.
До кого нею їздити тепер?! Не було до кого. Не тільки їхньої, а й інших хат — до самого початку Вершини — не було.
А ось десь тут Надійка сказала йому, що вона — дівчинка нівроку, і щоб він її малював. Тут же вона влаштовувала «сцени» з удаваною вагітністю, «викладала» уроки обіймів. Він був тоді неймовірним телепнем. Хоча важко сказати, як би склалася його з нею дружба, якби родина Соловейків не покинула це село, і він продовжував з Надійкою спілкуватися… Можливо б, саме тоді розпочалася найщасливіша на світі його доля.
А он десь звідти Юрась дибав від Ганночки Петрівночки, обурений тим як грубо повівся зі ним один з її залицяльників. Щоб відомстити йому, хлопчик наклав колючок на дорозі, притрусив пилюкою, залицяльник їхав на велосипеді, горланячи на радостях «Па далінам і па взгорьям…». Аж тут камера прокололася, і той бенькатий гепнувся через кермо велосипеда зо всього маху.
А ось тут, роздивлявся далі Юрій Соловейко, він катався на змайстрованому братом дриндулеті. Поруч, як завжди, були друзі: Надійка, Оксанка, Валерка…
Сфотографував усе, що можна було.
Пізніше, переглядаючи знімки, зловив себе на думці, що не треба йому найдивовижніших картин-пейзажів відомих художників і фотомайстрів, а також тих пейзажів, які він сам фотографував чи малював, як здавалося тоді, ефектних і пречудових — ось найкращі сюжети: вид на місце, де стояла хата; вид з місця колишнього двору на галявину через дорогу, звичайні верби та річечку-потічок; колишня стежка до левади з колодязем обіч; покинута дорога, що колись була вулицею, а зараз простяглася... в нікуди.
Ще дещо треба було записати, як радив дід Мартин, — для Нобелівської премії, та настав час Юрію пакуватися й відправлятися у далеку дорогу. Він не знав, що на нього там чекає. Одне вирішив: речей бере якнайменше, а щодо потаємного щоденника, вирішив брати обов’язково, тому що може так статися, що там, за кордоном, змушений буде залишитися назавжди. Він точно знав, що залишатися не захоче. Але, якщо змушений буде, — так то інша річ. Тож і записати дещо напевне виникне потреба.
(«Як же я без тебе, Україно?!. Але вирішено: їду. Прости мене! … Я спробую повернутися, дарма що у літах»).
І ось Юрій Соловейко — в Америці! Між іншим, він ніяк не міг уторопати, чому коли кажуть: «Америка… Приїхав до Америки… Був в Америці», то мають на увазі США, принаймні у значній кількості випадків. Хоча Америка — це аж два континенти — північний і південний — з багатьма країнами, але ж їх не називають «Америкою», як США.
Ну, хай йому грець з такою філософією! Головне, він — в Америці, тобто у США.
Як долетів сюди й облаштувався — то банально. Долетів літаком, нічого особливого, крім хіба одного випадку, який він мимохіть повинен був порівняти з тим, що трапився у російських авіалініях, де інваліду-візочнику у спустілому салоні літака якісь невідомі люди горланили: «Де тут інвалід?! Кого треба винести?!.» Так ось, на американському літовищі, як тільки літак приземлився, допомогли першими покинути салон саме інвалідам-візочникам, їх було кілька. І, наскільки була змога спостерігати за ними й далі, їх так само ввічливо транспортували й далі по літовищу.
Але це так, прелюдія до несподіваного побачення, яке Юрій зовсім не очікував і, треба зізнатись, не хотів його, тому й був неймовірно спантеличений.
Спочатку, як і варто було сподіватися, його зустріли добрі знайомі, в одних з них він і поселився до облаштування свого помешкання. Обговорили деякі бізнесові кроки на майбутнє. Послухав поради. Послухав і зрозумів, що на принципових речах — знаннях тонкощів оподаткування, юридичних законодавчих актах, навіть на навіть житлово-соціальних питаннях — він знається погано, хоч перед від’їздом вивчав удома багато чого. Пітер (це Петро-бізнесмен переіменував себе на американський лад) заспокоював, що все буде гаразд, якщо Юрій зразу розпочне оформлення своєї справи. Мовляв, тут не так як в Україні — місяцями оббиваєш пороги реєстраційних установ і розносиш туди хабарі, — тут значно швидше, і без хабарів та чайових. Соловейко у те не дуже повірив, та й, чесно кажучи, забоявся зразу відкривати справу. Вирішив, як то кажуть, озирнутися навсибіч. Думав, хай спочатку він деякий час побуде просто найманим робітником і з «висоти» такої «посади» оцінить те, як тут сприймають роботодавців. А саме роботодавцем Юрій Соловейко і прагнув стати.
Після того, як оформив усі належні документи, пов’язані з подальшим проживанням, Юрій відправився на біржу праці. А там – черга несусвітня — разів у тричі довша, ніж було абітурієнтів під час вступу до театрального вишу. Він в Україні такої черги ніде не бачив. Стояли люди у дві-три колони і повільно рухалися уперед. Соловейко зайняв чергу, відтак пішов подивитися, куди ж вони входять, а потім діваються. Входили у якесь непоказне приміщення, де їх (крізь вікно було видно) приймали дві дами, а виходили через двері з іншого боку.
У черзі пішов розголос щодо того, працівники яких професій і досвіду потрібні — від мийників вікон хмарочосів і прибиральників сміття у непрестижних місцях до менеджерів супермаркетів і виконроба на будівлю.
На останні дві вакансії (а, можливо, їх і більше було) Юрій точно попросивсь би. Але поки дійшла черга під кінець робочого дня, звісно, що їх уже заповнили.
Ходив майбутній роботодавець на біржу кілька днів. Власне, про це можна було і не згадувати. Нічого особливого, крім хіба того, що у таких чергах стояли не тільки емігранти або приїжджі на заробітки з інших країн, а й власне корінні громадяни штатів. І з їхніх окремих розмов та реплік між собою можна було зрозуміти причини того, чому вони опинилися без роботи. У більшості випадків, як на думку Юрія, звинуватити можна було роботодавців. Ті несподівано збільшували обсяги робіт, а платню залишали по-старому. Або зненацька для працюючих банкрутували.
Якраз під час одного просування у черзі до заповітного віконечка, де можуть дати роботу, з якого сподівався почути: «Окей! Беремо!», Соловейко помітив, що його уважно розглядає одне подружжя. Тривалий час Юрій терпів їхні погляди, було дуже незручно. Щоб припинити це, озвався першим:
— Перепрошую, або щось вже кажіть, або не розглядайте так привселюдно…
— Ой, Кириле, ось тепер я остаточно переконалася, що це той, чоловік, який «сялдярєй»-селеру у сусідки купував, — звернулася жінка до чоловіка поруч, доброзичливо дивлячись на Юрія. — Перепрошуємо, пане, по голосу остаточно впізнала вас. А раді ми вам через те, що першого українця бачимо на американській землі, так би мовити, найсвіжішого… Як там, в Україні?..
Жінка випалила все це у якусь мить, певно боячись, що Юрась обуриться, пошле їх до дідька і все таке. Та він був теж радий доброзичливому подружжю. Хоча, звісно, така зустріч підсвідомо віщувала можливий сюрприз в тому плані, що він може виявитися несподіваним тягарем для них, а вони — йому. А можливо й навпаки.
Хотів заперечити, що не знає, де ми міг би з ними познайомитися. Але все ж згадав випадок, там в Україні, на одному з харківських стихійних риночків, де намагався купити селеру.
— А ви не та, що кинула репліку: «Усе вона знає»?
— Так-так, я — саме та жінка. А оце — мій чоловік.
— Яким дивом тут?
— Та тим же, мабуть, що і ви… Ой, перепрошую, якщо це не шляхетно сказано. Кращої долі приїхали шукати. Можливо, хоч тут знайдемо якусь справедливість. А там… в Україні… рідній, нашій… а ми — мов непотріб…
Жінка заплакала. І довго не могла вгамуватися. Не допомагали навіть спільні з її чоловіком слова втіхи.
Наша черга до віконечка біржі того дня не дійшла. А наступного вирішили до неї не приходити, натомість зустрілись як давні знайомі, поговорили. Соловейка вразив один факт: чоловік жінки відмінно знає англійську мову і при тому має практичний досвід догляду за свійськими тваринами. У США мешкають уже з рік, а ладу своїй долі дати ніяк не можуть.
Отакої! За малим у дурну халепу не потрапив, ще як слід не оговтавшись у США. Ще з дитинства Юрась мав дурацьку звичку приставляти до носа великого пальця руки, а іншими рухата ліворуч-праворуч, немов натискуючи на кнопки духового інструменту. Так явін здоровкався зі знайомими, які мали почуття гумору і знаходилися на далекій відстані. Отак Юрась привітав і сусіда по кріслу в літаку, який і сам той жест нерідко застосовував.
Показав на свою голову! Як підскакує до нього поліцейський, та й каже, що згідно з законодавством штата Нью-Йорк, цього робити заборонено і що явін повинен пройти до поліцейського відділку, щоб оформити належні документи, буде суд, штраф чи там якась інша кара. Юрій спочатку сприйняв це як жарт. Але ж перед ним стовбенів поліцейський. Соловейко розстроївся, про що йому й повідомив. А ще зазначив, що не всі закони США і штатів він досконало вивчив. Тож, мовляв, пробачте. Поліцейський вагався. Важко сказати, чим би воно закінчилося, якби не підійшов той самий сусід по літаку. Він, помітив, що знайомим зацікавився поліцейський і здогадався чому. Тож підійшов і від себе пояснив ситуацію.
Юрія тут же відпустили. Але все ж він був здивований і шокований та все ще думав, що то жарт. Знайомий чоловік зазначив, що він, Юрій, почує ще не про такі виверти сшаківського законодавства.
Ось як буває!.. Йшов на зустріч з новими знайомими українцями (Єгором і Марією), з якими познайомився у черзі на біржі праці, як тут — дзвінок від них з пропозицією щодо зустрічі днем пізніше. Коли розмовляв, то зупинився біля якоїсь ошатної будівлі, що була обставлена всілякими афішами, обклеєна транспарантами, з різними буклетами у вікнах. Соловейко на те не звертав уваги аж поки не зрозумів, що залишок дня у нього вільний. Тож утупився у ті афіші, почав читати… Читав… Знову читав-перечитував: «Вернісаж Надії Крейденко. Миттєвості життя: живопис, графіка». І очам своїм не вірив!
Тупцювався тривалий час, вивчаючи афіші, що засвідчували: так, тут, дорогий Юрасю, відбувається виставка робіт твого дитячого коханнячка, отієї дівчинки Надійки, яку, між іншим, ти бачив — уже з сивиною — не так вже й давно в Україні. Це — вона! Мовляв, просимо!
Не вірилось. Боязно було заходити. А якщо це якась помилка і йдеться про іншу людину?
Зайшов. На початку експозиції за склом у рамці були розміщені автобіографічні дані, розповідь про творчий шлях і фото. Її фотопортрет! З Надійки!
Чи ж треба наголошувати на тому, з яким трепетом Юрій рушив уздовж експонатів. На все сподівався. Але тільки не на такі творчі вершини свого дитячого коханнячка. Про це, зокрема, свідчили таблички «Куплено» на багатьох її роботах, дарма, що з початку виставки сплило лише кілька днів.
Хоча критерієм оцінки її полотен для нього стало, звісно, не те, що нею зацікавились тамтешні колекціонери, а те, які сюжети вона представила на виставку, — сюжети з їхнього дитинства. Тож Юрась багато чого впізнав без усілякого напруження пам’яті. Кожна робота зачіпала душу так, що кавалок до горла підступав і зволожувались очі.
(«Пишу це аж через два тижні після знайомства з Єгором і Марією. Не побачились ми і другого дня. Не побачились через те, що вони потрапили у неймовірну халепу. Очевидно, під час нашої спільної розмови у черзі на біржу праці хтось підслуховував і зрозумів, що у них при собі є гроші. Я тому не надав особливого значення — що вони кілька разів витягували гаманець, шукали підходящі купюри, щоб з ними піти до сусіднього кіоску щось купити попити чи перекусити», — занотував до свого щоденника Юрій Соловейко).
Після того, як Юрій розстався з подружжям, до них підійшов ввічливий чоловік і запропонував підвезти безкоштовно на своєму авті, бо, мовляв, їде у тому ж напрямку. Подружжя погодилось з радістю. По дорозі до машини підсів ще один амбал, наче сторонній, але згодом Єгор і Марія зрозуміли, що він і водій були спільниками.
Завезли вони подружжя на якесь пустирище, на якому облаштувалися байдикуючі люди. З Єгора і Марії зняли пристойний одяг, дали якесь лахміття, приставили наглядача і наказали з наступного дня йти до міста просити гроші. Добре, що при них того дня не було найголовніших документів, хоча йшли на біржу праці. Взяли якісь там другорядні довідки. Тому викрадачі, як не намагалися відшукати у кишенях одягу Єгора і Марії хоч щось путнє з документів, нічого не вийшло. Злі були неймовірно. І як кару за такий, як то кажуть облом, веліли жебрачити зранку до ночі без ніяких перерв.
Так подружжя й просило милостиню, віддаючи майже всі гроші їхньому наглядачеві.
Просило з тиждень. А потім — треба ж такому статися! — їх упізнав земляк. Він виявився здогадливим, тож зумів з-під очей наглядача викрасти Єгора та Марію. Наглядач, з усього видно, виявився дещо наївним, як і саме подружжя. До нього підійшли сторонні люди, почали розпитувати як і куди пройти, а потім ще й показали купюру, пообіцявши, що якщо він гарно все розповість, то вона перекочує до його рук. Ну то він і пояснював, на всі боки повертаючись.
Після того Єгор і Марія кілька днів боялися виходити надвір, навіть телефонувати будь-кому: гадали, що за ними міг бути «хвіст» від викрадачів і байдикуючих людей. І лише коли включили свій телефон, а Юрій зміг до них додзвонитися, домовились про зустріч, і то спочатку натяками, бо вони все ще думали, що розмову почують сторонні люди і їх знову викрадуть.
Єгор і Марія виявилися добрими знайомими бізнесмена з Поділля, у якого свого часу Юрій мав честь відпочивати. Про нього вони повідомили просто неймовірний факт. Там, в Україні, його зжили (та що ж це діється: українці українців зживають!), і він ось уже певний час мешкає у США. Але десь в одному з віддалених від столиці штатів. Дізнавшись про те, що і Соловейко про нього хорошої думки, а також, що він запам’ятав Юрія і якось кілька разів згадував добрим словом, Єгор під час зустрічі з Соловейком зателефонував йому — Олексію Петровичу, тепер уже колишньому господареві фешенебельної яхти з Могилів-Подільського. Принаймні, у Юрасевій голові закарбувався саме такий спогад про тодішню зустріч в Україні, який повернувся з-за кордону і мав неабияке бажання відроджувати вітчизняний туризм. Та видно, звикнувши до демократичного ставлення там, за кордоном, але опинившись в Україні, він не зміг прилаштуватись до реалій вітчизняного бізнесового життя. За рік на нього, як бізнесмена, більше двохсот «набігів» зробили різні перевіряючі! А коли ж було працювати?! Про це вже він розповів, коли віз Юрія, Єгора та Марію до себе додому. Звісно віз не заради розваги чи похизуватися: от, мовляв, дивіться, як йому за стислий термін вдалося не тільки відкрити тут бізнес, а й розгорнути його. Ні! Він, під час телефонної розмови, дізнавшись, що усі троє земляків шукають роботу, зразу їм її і запропонував. Не вельми престижну, але грошовиту. Тож, перебуваючи у якихось сімдесяти кілометрах, він спеціально заїхав за ними і повіз до себе, як кажуть, за тридев’ять земель, до свого міста Гері, що, як виявилося, є по суті передмістям величезного Чикаго. Марія, Єгор та Юрій добряче приморилися. Тому всю дорогу чи то дрімали чи перебували у якісь апатії. Це все здебільшого через те, що вони остаточно ще не знали, що їх чекає у майбутньому. Соловейко переживав ще й за подружжя, бо воно, наскільки він устиг зрозуміти, виявилося таким наївним до сприйняття життя, зокрема й тут, у США, що був неабияк спантеличений їхнім рішенням перекочувати з України до США. Навіщо?! Не дивно, що вони довго не могли визначитися. От можливо, треба було сподіватися, нарешті з допомогою Олексія Петровича вони облаштують своє життя. Соловейко ж ж за себе дуже не переймаюся. В разі чого, мав велику надію і підставу на те сподіватися, що відкриє свій бізнес у туристичній сфері, або близькій до неї — чим і займався він раніше в інших європейських країнах. Юрій побоювався лише одного. Якось у Вашингтоні, перебуваючи у черзі на біржу праці, він мав необережність висловити одній жінці компліменти, як на його думку, зовсім безневинні і такі, які ні на що не натякають. Але вона обурилась і висловила думку, що він на неї зазіхає сексуально. Що тут здійнялося! Хотіли було викликати поліцію. Юрій просив не робити цього, вибачався. Тоді за жінку почали заступатися деякі люди (чи то так було наперед ними задумано?) і вимагати сплатити гроші. Від названої суми у Соловейка була десь чверть. Тож вони забрали не тільки гроші, а й годинник у нього та ланцюжок з шиї. До речі, зовсім дешевий, мідний, з оригінальним хрестиком. Його Юрасю ще в дитинстві подарувала одна дівчинка. З часом він перетворився на справжній оберіг. Ось його було найжалкіше. Ну та що ж треба було робити, якщо вимагали усе таке віддати, а після чого — зникнути з їхніх очей якомога подалі, щоб він їм більше ніколи не потрапив на очі. Інакше, мовляв, тобі необхідно буде віддати другу половину боргу.
Ось чому Соловейко неабияк зрадів, коли віднайшовся такий добрий бізнесмен як Олексій Петрович, який, до того ж, взявся його й працевлаштувати.
Компанія їхала містами Харрісберг, Піттсбург, Акрон, Толідо — до міста Гері, але через Чикаго, тобто сробивши деякий гачок назад. Тут в Олексія Петровича виникли невідкладні справи, до речі, що стосувалися Єгора, Марії та Юрія.
— А тепер з Шикагоу, тобто Чикаго на американський манер, — пояснив Олексій Петрович, — ми поїдемо до мене додому, на батьківщину всесвітньо відомого співака Майкла Джексона і співачки Джанети Джексон, до міста Гері. Між іншим, Гері ще називають містом сталі. Але ви через те не жахайтесь, то раніше в ньому була сильно розвинена металургійна промисловість. Нині вона на других ролях. Так що, я гадаю, зі своїми бізнесовими намірами ви можете у Гері й Чикаго-Шикагоу вписатися, або, в тому числі відшукати роботу як наймані працівники. Адже для роботи тут є усі сфери — від комп’ютерного виробництва і туризму до річкових і океанських портів.
Звісно, Соловейко не міг не звернути уваги на тамтешні шляхи й автостради. Вони — шикарні! Принаймні, ті, по яких мчала їх машина. Між іншим, зупинялися у Піттсбурзі. Юрій і не знав, що звідси родом і усе своє життя тут мешкав голова Української православної Церкви США, Первоієрарх Української Автокефальної Церкви в Діаспорі Митрополит Костянтин. А як місто Пітсбург дуже мальовниче — здебільшого річками, що перетинають його.
Олексій Петрович завозив друзів ще до української діаспори, яка тут одна з найчисельніших. Шкода, що часу було обмаль. Зустріли їх дуже добре. Було про що обмінятися думками.
Чикаго Юрій як слід не роздивився. Але мегаполіс запам’ятався неймовірно величезною автотранспортною розв’язкою, що в народі отримала прозвисько Спагетті боул. Вона й справді схожа на кілька спагетті, розкладених овально над землею на різних рівнях.
Чому Соловейко до США поперся?! Від себе ж не втечеш!.. Так, було в Україні тяжко підтримувати бізнес, дуже тяжко. Але тільки тут, у чужій країні, зрозумів, що вдома можна було спробувати змінити вид діяльності або переїхати до іншої області. Щоправда, не відомо, що вийшло би у тій, іншій, області… Та все ж треба було спробувати. А тут на нього напала неймовірна хандра. І це після півторарічного його перебування, після того як він, попрацювавши найманим робітником в Олексія Петровича місяців зо три, з його ж допомогою і за його підтримки організував і відкрив туристичну фірму, так би мовити, широкого профілю — не таку як в Олексія Петровича. Інакше Юрій йому був би конкурентом. А це було б не чесно. Соловейкова фірма стала ще й своєрідним дилером у розповсюдженні періодичної преси. Діло пішло. Та ще й як! Так оце після того як пішло діло, на нього й напала хандра. Він ставив собі риторичні запитання-обурення: а чому йому на його рідній землі не давали такого робити?!. Чому багатьом іншим там, в Україні, підставляють підніжки, якщо бізнесмен чи підприємець не робить відкати, тобто не сплачує від двадцяти до шістдесяти відсотків свого прибутку, або обумовлених сум від комерційних угод, чиновникам і «кому треба»? Ну, і таке інше. Огидно!
А тут він повинен був усміхатися, корчити чужим задоволену свою пику і запрошувати чужих туристів відвідати ті чи ті мальовничі місця, звертати увагу на те чи те видання. Між іншим, Юрій спробував було весь час тримати усмішку на своїй мармизі. Так години за дві-три м’язи починали боліти. Пробував кілька разів. Зрештою, зрозумів, що то не для нього. І як ті американці, точніше сшатівці, днями тримають усмішки на своїх обличчях! Звісно, у багатьох випадках помітно, що то — усмішка заради усмішки, так би мовити чергова, необхідна! Але ж навчились тримати так довго. Нещасні американці, тобто сшатівці! Добре, що жоден штат ще не додумався видати закон, який би зобов’язував людей такі усмішки «носити». Це у них просто традиція, дрес-кот, так би мовити. Ну-ну!..
Одначе Юрій відчув, що разом з хандрою вселяється відчуття незворотності. Можливо тому, що гроші заробляв непогані. І це після уплати податків.
А щодо перевірок його бізнесу тутешніми фіскальними органами — то просто мармелад! Упродовж півтора року діяльності як бізнесмена він їх, перевіряючих, бачив лише двічі. Це ж треба! Юрій спочатку з рік трясся: ось-ось прийдуть і покарають! За що — й сам не знав. В Україні, приходили ж просто так і просто так штрафували. Ну, Соловейко й тут спочатку відчував дискомфорт. Щоб позбутися його, сам пішов куди треба та й запитав, чи у них немає до нього претензій з натяком: чому не йдете перевіряти? То вони на нього глянули як на людину трохи дивакувату. Побажали успішного бізнесу, запропонували кави і дали зрозуміти, щоби Юрій на тому заспокоївся. Фуу-х, наче скинув камінь з плечей!
Але хандра його довго не полишала… Згадалося дитинство, Надійка, Валерка, Ганночка Петрівночка, мамка, армія, інститут, закохана до нестями абітурієнтка акторського факультету, як його вчили розписуватися по-комуністичному, подальші пригоди… Майже все те було на рідній землі, землі його духу й оберегів батьків, його єства. І тому — воно виділось дорожчим.
А тут, на чужій землі, де ніколи не було його коренів, почуття двоїлися. Так, рівень життя тут високий. Так, можна непогано заробляти при всьому тому, що у цій країні існує досить серйозне безробіття. Так, можна поступово асимілюватися і вписатися, так би мовити, в народ, стати його малюсінькою часточкою, яка, прийде час, все одно відправиться на той світ, якщо її до того раніше інші не відправлять. Так, можна намагатися не думати, звідки ти приїхав, звідки родом і відвідувати парки, галереї, інші місця розваг та відпочинку.
Стоп!
Важко було Юрію зрозуміти інше: як емігранти (він себе емігрантом не вважав) спокійно переносять розлуку з рідною землею, мовним оточенням, звичками і традиціями свого народу? Про усе це там, на батьківщині, не замислювався. А тут воно виникло з першого ж дня. Як в одній пісні співається, туди повернуся, сюди повернуся — видно чуже село. Тільки й того, що тут не стільки чужі села бачиш, скільки сучасні мегаполіси. Але кожною фіброю своєї душі ловиш себе на думці: ти не звідси, це не твоє і, певно, ніколи не буде твоїм. Ось написав, що «ніколи не буде твоїм», хоча вже матеріально був готовий придбати невеличкий недорогий будиночок у передмісті. А можливо інший в оренду візьме. Так подумував. У будь якому випадку, він, вочевидь, вже мав право твердити, що хоч дещо тут буде його, особливо, коли викупить будиночок. Але невдовзі відчув, що то буде тільки фізична формальність отого поняття «моє». Насправді ж душа буде там, в Україні, літатиме над його селом, відтак містами, в яких мешкав, дорогими місцями, де бував. Думки линули до рідних, з якими зростав, до хлопців, з якими проходив службу в армії, навчався, працював, до чемних знайомих, котрі зустрічалися на його життєвому шляху.
А тут?!. Хіба є можливість зустріти їх тут? Навіть подумати про них як слід?
Хоча, от як буває! От які вихиляси влаштовує життя!. А Єгор та Марія?! А Олексій Петрович?! А його добрий знайомий, у якого спершу зупинився, прибувши до США! Широкої душі людина. А що стосується публічності — зась! Це ж і він, крім Олексія Петровича, Соловейку допоміг фінансово на придбання або оренду будиночка.
Чи найчастіше Юрію згадувався (крім рідних, звісно) сторічний сусід, дід Мартин, з його повністю вцілілими зубами, можливістю ними лузати сухі качани кукурудзи, з його бажанням пограти у «сухарики», а, щоб маленький Юрась не розстроївся, — «у стрільця», та його наполегливою порадою записувати життєві події, як він казав, для Нобелівської премії згодяться.
Душа Юрія маялась: чого його занесло сюди?! Нащо відкрив бізнес?! Якого дідька при тому, що тут, в іншій краіні, йому не хотілося вкорінюватись. Однак все йшло до того, щоб він залишився. Принаймні надовго, якщо не назавжди.
(«Хтось дзвонить у двері… Ховаю ці записи…»).
Та що ж це, Господи, таке?!. Був у справах з товаришем у штаті Массачусетс. Заночували у приватному будиночку знайомих, які тимчасово виїхали на відпочинок. На третій день, раптом, представ на нашому ганку поліцейський і заявив, що сусідка на Юрія подала скаргу і що йому та його товаришам буде непереливки. З’ясувалося, що у будинку мешкало кілька родин, які не товаришували між собою. От одна сварлива сусідка, яка недолюблювала господарів, у помешканні яких Юрій, Єгор та Марія тимчасово ночували, почувши несусвітнє хропіння Єгора, образилась, згадала, що є закон, який забороняє людям хропіти під час сну коли вікна відкриті, і накатала скаргу до поліції. Друзів оштрафували. Ось так! Ну, і закони! Після цього Юрій почав відчувати себе наче в якомусь викривленому задзеркаллі.
Краще Юрій там не займався би ділом близьким до туризму! І краще він не знав би сфери тамтешньої туристичної діяльності Олексія Петровича! Чому? Тому, що для них розкрились такі подробиці гоніння на місцеве корінне населення, що душа не могла те спокійно сприймати. От, скажімо, штат, де бізнесував Юрій, має назву Іллінойс — від імені племені Ілліні. Так де зараз те плем’я, де його традиції і, головне, — мова?!. Катма! Все завойовано, знищено, забуто!!! Ну, з того знищеного і забутого відсотків так з десять щось згадується. Згадується як анахронізм, тобто пережиток минулого. І ось це — сприйняття сучасниками отих славних досягнень аборигенів як «пережиток минулого» — неабияк ятрило душу й серце. І виникало запитання: а чи не рухають Україну у тому ж напрямку? Чи не байдуже вона до цього ставиться, можливо, й розуміючи таку катастрофу?.. Чи не забагато в Україні совєтських полковників, які, не будучи представниками корінного населення, вийшовши на пенсію, осіли саме в Україні — благодатному теплому краї?! Вони пустили коріння і тепер… Тепер як у тій приказці: дозволь свині за стіл, так вона й з ногами на стіл. А ще ті совєтські полковники є неабиякою потужною складовою п’ятої колони, яка рушить державу зсередини…
(«Та що це я розпатякався… Все буде добре!»).
Ура! Юрій Соловейко придбав будиночок! Відтак запросив до свого кубельця на постійне місце проживання й хорошу подругу, яка, до речі, його неодноразово виручала.
Облаштовався.
Роботи багато.
Писати було ніколи. Хоча знову згадався дід Мартин з його: «Записуй, Юрасю, все. Для Нобелівської премії згодиться».
(«Ой, дідусю-дідусю, земля тобі пухом, твої слова — та до Бога б! Нашому б теляті собаку з’їсти!»).
Хандра! Сум! Розгубленість! Розпач! Зневіра!.. Все це — про Юрія Соловейка в іншій країні.
А ще?
А ще… Мав дім, нову дружину (що дивно якось), роботу, нових друзів…
А ще?
А ще… Ще було йому соромно перед минулим життям, перед дітьми, українською дружиною, друзями дитинства, юності, по інституту й університету, перед колегами по роботі в Україні. Він неначе зрадник. Виїхав. Воно йому треба було. Дружина-іншоземка хороша, лагідна, любляча, турботлива, завбачлива. Але ж дух має якийсь не його штибу — американський, точніше сшатівський. Юркові краще б як було: « І якого дідька ти ото по огудині почалапав?!.. Заведи, будь ласка, світлини в раму за скло та й припасуй до стіни — по-батьківськи… Дивись: кіно наше, українське, показують…». Тут такого він вже не почує. Хіба що зрідка телефоном погундить з дітьми та деякими знайомими.
Якось під час організації однієї екскурсії перед Соловейком вигулькнув отой тип, який буцімто захищав жінку від його так званих залицянь. Тип сказав, що він тоді продешевив. Поставив собі за мету принагідно, зустрівши Юрія, виклянчити другу половину боргу. Ну, хай можливо трохи менше. Але от він дізнався, що Соловейковий бізнес прибутковий, то, мовляв, давай усе, що не додав. А то ще на «лічильник» поставимо. Сказано «поставимо» — і перед Юрієм виникли ще кілька осіб, певно його спільників, неприємної зовнішності.
Довелося названу ними суму вимагачам віддати. Мабуть, вони не сподівались на таке, то на радощах повернули Юркові навіть годинник. За це він їм дуже дякував.
Але на душі після отих подій стало кепсько й прісно.
Не знав, що й робити. Виникла думка повернутися в Україну.
(«А як же мій будинок, тутешня дружина. Ну, й заварив кашу… Оце написав «кашу» й виникли асоціації: моя любима у дитинстві гарбузово-пшонна каша, армійська перлова каша, манна каша на дуже розведеному водою молоці у заводській їдальні, У яку «гепнувся» недоварений кусень м’яса, найрізноманітніші і завжди такі смачнючі каші, зварені вдома, і які я разом з дітьми та дружиною уплітаю так, що аж за вухами лящить. Треба збиратись у дорогу. Дорогу далеку. Але ж — додому, в Україну! Вона без мене,, мабуть, може. А я ось — ні»).
Відтак у США свій бізнес Юрій Соловейко згорнув. Щоправда, сорок відсотків його просто подарував своїй тамтешній дружині. Шкода було жінку — вона ж місцева. І, коли дізналася, що Юрій хоче повернутися додому, зрозуміла його душу, але неймовірно розстроїлася, Та й він розстроївся, не сподівався, що у США серед місцевих жінок знайдеться така лагідна й завбачлива людина. Вона зовнішньо й манерами була трохи схожа на Надійку. Можливо, тому припала до душі.
Юрій домовився з нею так: щоб легшою була розлука, він на деякий час перед від’їздом до України перебереться жити до знайомого, який мешкає зовсім близько біля міжнародного аеропорту. Та, найголовніше, залишив будинок їй. Але вона вирішила, що сама у ньому не житиме. Мовляв, у такому будинку сумуватиме за ним більше, ніж коли вона повернеться до рідної сестри, яка геть не проти неї. А будиночок здаватиме в оренду чи продасть.
Ну все це буде, сподівався Юрій, ще не скоро. Мав намір до нього ще навідатись. Тому в ньому й заховав щоденник свого життя.
У ті дні йому наснився сон: день купається у блакитному небі, зеленій траві і духм’яній тиші. А звідкілясь почувся чоловічий голос — лагідний і водночас твердий: чого ж ти, мовляв, такий-сякий, таланти свої розгубив, життя проживши простим чоловіком?!. Чи не тобі ж, такий-сякий, природою було дано стати всесвітньо відомим художником?!. Чи не тобі заздрили у школі за вишукано написані твори?!. Це тобі був сигнал до письменницької праці! А чи не тобі, окаянний сину, даровано голос неймовірної краси і неповторного тембру?!. Чому не боровся за повноцінну акторську долю? Чому ж не розвивав, не підтримував, не дарував людям щедро даровані природою духовні перлини?.. Ех, ти-и! Ех, ти-и!..
Згодом, десь через паузу, той же голос наче запитав, що, мовляв, кажеш, що емоційним був? Природа не вселила прагматизм і практичність? Та й добрих друзів, спроможних на безкорисливу допомогу, бракувало? Може, й так! А ти б гнучкішим був. Інколи руки, кажеш, опускались? Все одно треба було активніше шукати долю — свою неповторну долю художника чи артиста, чи, можливо, читця, а чи письменника… А ти?!.. Прохворів в емоціях своїх?.. Їдь додому… Їдь додому… Щось та й надолужиш…
За тим Юрко й прокинувся…
(«Ой, не можу більше писати!.. Думки… Спогади…
Все! Ховаю тебе, дорогий щоденнику! Дасть Бог, відкрию на своїй рідній землі: допоможеш мені покраще, у подробицях, згадати мамку, сестричку, братика, Надійку, Валерку, Ганночку Петрівочку й усіх-всіх добрих, а часом і недобрих, людей і, звісно ж, діда Мартина з його напутнім побажанням, щоби я оце все занотовував заради Нобелівської премії. Я, дідусю, Царство тобі небесне, все ретельно й записував…»).
(К і н е ц ь р о м а н у).
