Долоня ковзає по холодному склу шибки. За вікном осінь розфарбовує місто у теплі кольори, витончені відтінки небесного світила. Вітер роздратовано підхоплює з бруківки листя, лютуючи, жбурляє в обличчя перехожим. Осінь грає у сурми, верещить від болю. В той же час згадує і пробачає. І впокорює. Вже давно помітила за нею цю дивовижну здатність. Якби ж допомогла й мені…
Гіпнотизую телефонну слухавку, наче вона може ожити лише за моїм диким бажанням. Чекаю дзвінка, благаючи тебе не дзвонити. Ми вже не скажемо одне одному нічого хорошого.
Сама я нізащо не наберу твій номер, не запитаю: «Як справи?» Гордість міцно тримає мене за руку.
Запрацювало радіо (останнім часом, плюнувши на бажання господині, воно зажило своїм потаємним життям). Кімнату заповнюють дзвінкі й ніжні ноти. Одна з тих пісень, котру всотуєш з молоком матері, яка вливається у твій генетичний код. Я була певна, що мова не може роз’єднати. А нас розділила саме вона.
Відходжу від телефону, лишаю на столі недочитану книгу. На кульмінаційному моменті. Наша історія теж обірвалася на найцікавішому. Ти мав сказати, що кохатимеш мене вічно. Мав поставити найважливіше із можливих запитань. А я б подарувала тобі найбажанішу у світі відповідь. Ти не хотів покидати своє місто, а я – своє. Мріяли поєднатися десь посередині. Збудувати власний острівець щастя. Мріяли…
Те, що ми надто різні, стало помітно майже рік тому. Ти п’єш каву, я – чай. Я обожнюю день, ти закоханий у ніч. Я із Заходу, ти – зі Сходу.
Після тієї розмови, коли ми кидали одне в одного важкі, наче металеві гирі, слова, я була певна, що викреслила тебе зі свого життя. Але спогади про тебе повертаються. Як погано залікована болячка.
Я видалила із телефону твій номер, пошматувала спільні знімки, позбулася подарунків. Був такий період. Душа хотіла руйнувати. А потім перерила будинок у пошуках маленького клаптика паперу. Твого першого листа. Раділа, як дитя, що зберегла твої координати.
Ти витікаєш із мого життя. Краплина за краплиною. Я навчилася замінювати твою присутність відсутністю. Але постійно про тебе думаю. Хоча цей хаос в голові важко назвати думками. Хочу я того, чи ні, ти частинка мого світу. Допоки ти існуєш, він не зупиниться.
Кохання не зникло. Воно просто змінило форму. Все це так дивно. Незрозуміле темне цунамі, в якому захлинається наша земля. Люди вже змінилися, але ще не звикли одне одного ненавидіти. Ти тепер з тими, кого вважаєш за своїх. А я вірю у наших. Ти помреш за мрію. А мрії у нас різні.
Виходить, можна кохати ось-так неправильно, розбавляючи любов болем. Кохання не незламне. Воно не має нічого спільного з принципами й ідеологіями, бо завжди саме по собі. Воно гнучке, подекуди здатне набувати дивовижних форм. Ти не розумієш людину, але все одно кохатимеш. Любов осідає на дні серця, в осаді, котрий звикли називати слізьми.
Вид із вікна поволі тьмяніє. А у дзеркалі – розгублена жінка. Та, чиї сльози танули між ранковими росами. Заплакана осінь повільно переходить в зиму. Вже не ллє дощами, а посіває землю першим снігом. Притискаюся до холодної шибки. Шкіри торкається мороз. На снігу кров. Завмираючи, придивляюся. Ні, то просто впало калинове гроно.
Мене не здивує, якщо ти вже тримаєш в руках зброю. Ти говорив, що ваші не здадуться. «Ваші» і «наші». Як боляче визнавати, що ми вже розділені. Надломлені окрайці так і не спеченого весільного пирога. Можливо, вже вороги. От тільки вимовляти це слово понад мої сили.
Заходжу в соціальну мережу. Тут ми й досі друзі. Ще не розірвали цього останнього зв’язку. Побачене на твоїй сторінці ріже серце тупим лезом. Знаю, я ніколи не змирюся, не прийму твого світогляду. Але тут я шукаю інше. Маленький квадратик біля твого фото блимає. Дихання вирівнюється. Живий…
