Я прокинувся від нестерпного головного болю. Здавалося мій мозок перетворили на повітряну кульку, яку поволі наповнювали гелієм. Тиснуло на скроні, а в вухах дзвеніло. Вії з надмірними зусиллями оголили мої очі, і я нічого не побачив. Темрява. Наче й зовсім не відкривав тих очей. Торкнувся свого обличчя. Провів пальцями по щетині. Вирішив зорієнтуватися в просторі, обмацавши все навколо себе. Я не лежу, не сиджу, не стою. Цупка мотузка в’їдається в ноги. Я вишу підв’язаний до стелі. Спробував підтягнутися. Біль у скронях не минав, а лиш сильніше вирував скаженим танго. Повітряна кулька дедалі більше ширилась. Я розслабився, гойдаючись на мотузці. Що зі мною? Де я?
«Агов!» - Відповіді немає. «Кохана, ти тут? Кицю, ти чуєш мене?» - Тиша.
Чорт забирай, що коїться?
Крізь несамовитий біль, я іще раз підтягнувся, намацавши мотузок, що змієм обвив мої ступні. Це був кабель. Електронний дріт. Здається, від комп’ютера. Його можна відв’язати. Я випростувався щоб дістатися до підлоги. Не дістав. Біс його знає де я і скільки доведеться падати. «Господи, що зі мною?! Кохана, ти мене чуєш? Люба, озвися, будь ласка!» - Даремно. Серце ось-ось вискочить через горлянку, а кулька в голові дійде критичної стадії і лусне. Ще один ривок. Пальці незграбно бігали по дроту. Намацав ґудзика. Кілька петель, і я тріснувся на підлогу. Паркет. Це моя кімната. Я дома.
«Жінко, перестань так жартувати! Це, чорт забирай, не смішно!»
Я здійнявся на ослаблені ноги і попростував навпомацки туди, де мали б бути двері у вітальню. Невпевнено перебираю до столу. Немає стола. Чорт, певно не в той бік пішов. Треба стіну надибати. Кілька кроків – стіна. Аж відлягло, і посмішка розтягнулася на устах. Так стіні я ніколи не радів. Відчуття втрати орієнтації в просторі, густою полудою обіймало і тягло в драговину, але ось стіна, і я наче знову відчув гравітацію. Побачив землю, блукаючи у безкраїх просторах океану. Ось тут мала б бути шафа, але не було її. Невже мене пограбували? Невже все винесли з хати? Як я не почув того? Що за химерний сон сповив мене? Стоп! Сон! Мені все це мариться. Це дурне сновидіння! Ну все, гаразд, пора прокидатися. Не до снаги мені такі жахіття.
Щипнув себе.
«Ай! Боляче!»
Невже це не сон…
«Кохана, ти чуєш мене?»
Серце знову забило в барабани. Легені насвистували мінорний мотив, і мені груда здавила горло, а сльози краплями ртуті покотилися щетиною.
Я не сплю…
Вперше в житті я відчуваю себе таким безпорадним. Зісковзнув стіною напочіпки і заридав. Хочеться до матері, до батька, до дружини. Хочеться хоч до когось пригорнутися, щоб мене пожаліли. Втішили маленького, наляканого хлопчика, примовляючи: «Заспокойся, любий, все минуло.»
Немає поряд ні дружини, ні батьків. Осиротів. Лишився сам напризволяще у цілковитій темряві. Що ж, гаразд. Витрімо шмарклі і вперед до виходу. Дверна ручка. Повертаю - двері піддалися. В непроглядну пітьму ударив яскравий промінь світла. Здавалося, він хотів осліпити мене. Замружившись, та закривши обома руками обличчя, сяйво настирливо пробивалося крізь пальці, наскрізь вії. Через якийсь час очі звикли до світла. Я прийняв руки і побачив вітальню. Вона була такою незвично світлою, гостинною. Сонце пробивалося крізь гардини, ніжило запилені меблі. Крок і я відчув спертий, затхлий запах, неначе квартиру сто років не провітрювали.
«Люба..! Кохана, ти вдома?» - Марно.
Трохи впевненості, і я йду на кухню. Убивчий сморід порченої їжі повносилим аперкотом вліпив мені в носа. Мухи знайшли свій рай тут. Хаотично металися з тарілки на каструлю, зі смітника на чашки. Настирливо дзижчали, підіймаючи нестерпність болю у скронях. Поточився назад до коридору. Вхопив слухавку – телефоную батькам. Довгий гудок, ніхто не відповідає. Набираю номер міліції. Автовідповідач просить назвати своє ім’я, адресу, та причину виклику. Вагомої причини у мене не було. Відповісти нічого. Що я скажу: мені страшно, прийдіть врятуйте мене? Дзенькнув слухавкою. Треба вийти на вулицю.
Вхідні двері розчахнуті настіж, в сусідів теж. Що це за дурниця така? Вийшов на проліт, спустився поверхом нижче - та ж історія. Двері усіх квартир відчинені, і наче гостинно запрошують зайти.
«Агов!» - Гукнув до сусідів. Відповіді немає. Ще один поверх – всі двері розчахнуті. Ступив у чужу квартиру.
«Добридень! Є хто вдома?» - У відповідь все та ж гучна тиша, яка просто-таки в’їдалася у вуха, в ніс, в рот, збільшувала й без того переповнену повітряну кульку в моїй голові. Мігрень й не думала проходити. Ятрила нещадно, стожильно, напирала на очі, які, здавалося, ось-ось вискочать.
«Є у когось знеболююче?»
Буцімто всі жителі будинку вимерли ще тисячу років тому. Куди не глянь скрізь метровий шар пилюки, який щомиті поповнюється блискітками, що мерехтливо спадають сонячною дорогою. І отой спертий запах. Здавалося, я вже звик до нього, але ніздрі кричали, благаючи свіжого повітря. Спустився на перший поверх, відчинив двері під’їзду, і ніздрі мої зраділи прохолодному, осінньому леготу. Аорта судомно здійнялася, наповнюючи легені киснем. Від блаженства вії на мить прикрили вологі очі, а коли підвелися, я побачив змертвіле місто. Запилені автомобілі чекали своїх водіїв, певно, не одне тисячоліття. Гойдалки та каруселі сумовито рипіли заржавілими шарнірами. Просіка у дворовому парку гуділа протягом, здіймаючи з асфальту пожовкле листя. Блакитне небо. Погожий осінній день. Жодної людини.
«Агов! Є хто живий!»
Бр-р, як холодно. Однісінька піжама тут не врятує. Не завадило б одягнутися і розвідати усе добряче, може знайду когось, хто вижив. І ці слова – «хто вижив», пробили струмом по всенькому тілу, здійнявши волосся дибки.
«Чому я подумав про це?» - Ледь чутний шепіт зірвався з моїх уст. «З якого такого дідька я вирішив, що всі вимерли? А як же дружина, як батьки? Вони теж загинули від несосвітенної чуми, війни, котра не помилувала жодної людини?» - Я вже думав вголос. Мені хотілося кричати, лементувати, волаючи про допомогу. Підкликати хоч когось, хто втішив би мою одинокість серед пустинного світу.
«Любий! Коханий, ти мене чуєш?» - Почулось десь позаду, з під’їзду. Голос долинав десь з глибини. Неначе булька, що рвалася на поверхню з пучини океану. «Любий, перестань так жартувати, це, чорт забирай, не смішно!»
Це моя дружина? Це моя дружина! Я протягом ввірвався в дверний просвіт і побіг на свій рідний четвертий поверх. Ось я вже між другим і третім.
«Рятуйте! Маніяк! Мене хтять вбити!»
Кричу у відповідь:
«Не смій її чіпати, виродок! Люба, я вже біжу!»
Захекавшись, вибігаю на третій поверх, і чую той же жіночий лемент. Він не з моєї квартири. Це не моя дружина. Навшпиньки переступаю поріг. Думаю, що маніяк, певно, озброєний. Треба взяти з кухні ножа. А якщо в нього пістолет? Тоді даремна смерть. Швидка і безглузда, не встигну й оком зморгнути, як він розправиться зі мною, і продовжить знущання над нещасною.
«Допоможіть, будь ласочка! Я не хочу помирати!» - Ридма благала жінка. «А-а-а!» - Істеричний крик побіг луною, розбиваючись об стіни, та здіймаючи моє серце до горла.
Я принишк. За крок від виходу, я був ладен на боягузливу втечу. Виправдовував себе тим, що ліпше мені звернутися в міліцію, а та, дасть Бог, встигне зупинити зловмисника. Але ж, чи є та міліція? Що якщо нас троє лишилось в цілому світі? Господи, мамочко, що робити? Що в дідька коїться?
Треба тікати. Хай сама розбирається зі своїм маніяком. Невпевнений крок назад, ще один, і я перечіпляюся за туфлі, які зрадливо-голосно прокотилися підлогою. Каблуки цокнули об паркет і у відповідь їм, жінка знову почала благати про допомогу. Ковтнувши, глизяву слину, судомно зморгнувши, я стиснув кулаки і подався на кухню. Вхопив добрячого тесака, зібрав волю, і пустився на голос, напружуючи кволі ноги. Двері у спальню були зачинені. Ще одна порція глизявої слини в просохлу горлянку, і я заходжу. Сонячна дорога, навипередки мені, забігла в темну кімнату, освітлюючи нещасну, яка висіла на дроті догори ногами. Вона побачила мене з тесаком, замружила очі, і щосили почала лементувати. Мігрень нагадала за себе.
- Цить. Тихіше. Я вам допоможу. Не бійтеся. - Ледь чутно прохав у неї, крізь притиснутий до уст палець. Жінка замовкла. - Не бійтеся. Я допомогти прийшов. - Повторив їй. - Де він?
- Не знаю. – Ковтаючи повітря, схлипнула вона.
- Він озброєний?
- Не знаю. Де мій чоловік? – Продовжила плакати.
- Ви бачили його?
- Ні.
Я наважився зробити крок. Під ногою рипнув паркет. Жінка зойкнула. Вона була страшенно налякана. Руки її повисли долі, а заплакані очі намагалися розгледіти мене, чи не маніяк я.
- Зніміть мене звідси.
- Зараз. Зараз зніму. Він десь тут? Ви бачите його?
- Кого?
- Маніяка вашого!
- Не кричіть, будь ласка, на мене. Нікого окрім вас не бачу.
- З чого ви взяли, що у вашій кімнаті маніяк?
- А по-вашому, нормальна людина прив’яже мене до стелі? Ви не бачили мого чоловіка?
Вона все вигадала. Від істеричного страху нафантазувала собі, що в темряві кімнати причаївся вбивця. Я підійшов до неї в притул, обхопив талію, і перерізав дріт.
- Не бачив. Мені здається, окрім нас в цьому світі нікого не лишилось.
- Як це «нікого»?
- Не знаю. Якась чортівня діється. Наче в тому серіалі, де Всесвіт охопив страшний вірус, і більшість населення перетворилося на зомбі.
- Ви бачили зомбі? – Перехопило їй подих.
- Ні, не бачив. Взагалі нікого не бачив, і було думав, що сам лишився, але почув ваш голос, і ось нас двоє.
- Таке у відеогрі було. Де протагоніст прокидається сам у квартирі із позабиваними вікнами й дверима.
- Саме героєм тієї гри я себе одразу й відчув. – Іронічно всміхнувся, згадуючи улюблену гру. – Моя жінка теж десь зникла. Та й на вулиці ні душі.
Ми вийшли у вітальню. Сусідка поскаржилась на затхлий запах, та тонни пилюки у вітальні. Вона провела пальцем по мольберту, зібравши цілу жменю пороху. Питаю:
- Ви художник?
- Так, далеко в минулому. – Зітхнула вона.
- Чого закинули?
- То теє, то сеє. Ніяк руки не доходили. А чому ви питаєте?
- Так, просто, аби напругу трохи зняти. А я письменником колись був…
Ми вийшли в коридор. Я велів їй одягнутися і зачекати, доки я збігаю додому за курткою. За тим, підемо на вулицю, розвідувати, що сталося. Може хтось трапиться і розповість усе. А що якщо дійсно зомбі? А що якщо вірус респіраторним шляхом шириться, і незабаром й ми обернемось на блукаючих, вічно-голодних чудовиськ? Маячня! Не може такого бути. Це все якийсь дурний жарт. Але ж чи зголосилися б усі довкола на таку дурницю, заради того аби насміятися наді мною і цією нещасною? Чи може то дійсно війна, а на меблях зібрався ядерний пил? Ні, дурниці мелю. Якби бомба – то й сліду не лишилося.
- Ви йдете по куртку? – Втупила вона погляд в мої очі.
- Так… Так, зараз йду. – Я почухав потилицю, і на зміну зомбі та ядерній війні, прибігла така думка: - А може, ми не одні, хто отак висять в своїх кімнатах?
Ми зайшли в сусідню квартиру, пройшли запиленим коридором, вчули запах порченої їжі, я мало не перечепився об гітару, знайшли до спальні, де знайшли підлітка, прив’язаного до стелі комп’ютерним дротом. Він сумирно спав. Відв’язали, поклали на підлогу, розбудили. Той зачав галасувати, мовляв злодії увірвалися в квартиру, та згодом упізнав сусідів. У кожній квартирі, висячи спали хазяї. А у одній знайшли пару. Всі розгублені. Перебирають варіанти того, що сталося. Кожен відмовлявся вірити в побачене і марно щипав себе у силкуванні прокинутися. Натовпом вийшли на вулицю. Один чолов’яга підбіг до автівки: «Машинка моя. Рідненька. Як я скучив за тобою.» - Він стер пил з лобового скла, відчинив двері і завів двигун - «Завелась! Працює!»
Я підійшов до нього, поплескав по плечі і здійнявся на капот.
«Отак-от, людоньки! Не зі світом біда сталася, а з нами! Ми стали заручниками власних квартир! Власноруч закували себе в цупкі кайдани комп’ютерів та Інтернету. Ми загубилися в світах серіалів, відеоігор, соціальних мереж, забувши про рідних та близьких нам людей.
Ми забули про те, що треба жити.
