Якийсь дивний настрій сьогодні у мене. Триває він вже декілька днів. От вчора, наприклад, був перший день астрономічної весни. Настало рівнодення - тобто день і ніч на сонячних терезах сповільнили своє коливання і їхні важелі зупинилися, зрівнявшись на одній тонесенькій, наче тятива, горизонтальній лінії. Дивне відчуття того, що настала пора, коли лише двічі за рік зрівнюються після важкого двобою сили світла і темряви, добра та зла, порівну поділивши час своєї влади та впливу на людську психіку: Сонце і Місяць заключили тимчасовий мирний договір та ввійшли в союз, чи то взяли шлюб, наче чоловік і жінка. Від сьогодні день буде рости все швидше - аж до літнього сонцестояння, зростатиме по вертикалі аж до своєї кульмінації - тоді настане магічна та пристрасна Cвятоянська ніч*. Тоді день, як знак сонця та вогню, остаточно переможе ніч, символ Місяця та води, підкоривши її. Це пора свята вогненних, жагучо-пристрасних сил природи і людськиx інстинктів, навіть святоянські комашки - світлячки - у пошуку своєї пари освітлюють найкоротшу в році ніч своїм фосфоричним миготінням. Але заодно саме з цього часу важелі ночі почнуть знову хилитися униз, щоб сягнути своєї вершини, піку і підкорити день під час зимового сонцевороту.
Вчорашній день весни я зустріла зі снігом і холоднечею, що сягала нуля градусів. Сильний вітер прорізував крижаними лезами і каламутив пилюкою прозорість вулиць, вирізьблював рясні зморшки по гладіні ріки. Коли я йшла через Карлів міст та дивилася на величноплинну, сталевого кольору Влтаву, на мить здалося, що зима ніколи не покине це місто, що вона в нім оселилася назавжди, і що вона ніби глузує з тих, кому вона вже настільки остогидла. Особливо така, якою була цього року - без іскристого снігу, без графічного поєднання чорного з білим, без візерунків світла і тіні на засніжених поверхнях, без морозно-кришталевої блакиті неба...
В цей момент мені чомусь пригадався такий же день з минулого року, коли я зустрічала cіднейську осінь. Наче вчора бачу цю стареньку кав´ярню, яка ніби якимсь незбагненним дивом примандрувала з якогось провінційного невеличкого міста в Бретані.. Величезне вікно, біля нього столик, на підвіконні стара антикварна настольна лампа з великим, наче сецесійний капелюх, абажуром. Я любила сидіти за цим столиком, попиваючи духмяне австралійське вино і незабутнього смаку каву, дивилася крізь скло на креслаті, могутні австралійські клени, крони котрих палахкотіли, наче величезні китайські ліхтарі ситою рожево-кармінною барвою. Вітер повсякчас зривав з дерев їхню мереживну гордість: листочки кружляли у незрозyмілому танку і відлітали десь ге-ен високо за дахи стареньких, ще колоніальних вікторіанських будиночків та зникали за їхніми ламаними обрисами і залітали, мабуть, по незрозумілій траєкторії аж за океанський небокрай... У цій кав´ярні постійно линули з репродукторів мелодії з кінострічки "Амелі з Монмартру". Тоді я ще не бачила цього фільму, але вміла уявити собі його атмосферу і ця магічно-намагнічена музика якраз у ці дні, саме у цьому кафе, дозволялa розгулятися моїм думкам по безмежних химерних луках фантазії. Я дивилася через вікно і мріяла... Ні, скоріше марила - марила Європою, цим дивовижним виростком-відгалуженням-півостровом євроазійського материка; рідним містом забутих княжих легенд та сплячих кам´яних левів; містичною готично-ренесансною Прагою, у котрій жив та чаклував доктор Фауст, складав свої вірші Рільке і по бруку котрої ходив вічно сумний Кафка... Марила солодкою Францією, Бретанню та бозна чим ще.. Згадувала своїх рідних, друзів, однокласників, своє перше кохання... Листочки весь час то втихомирено лягали на асфальт і зрідка шурхотіли під ногами перехожого і під колами авто, то несамовито кружляли, коли вітер-бешкетник безсоромно зривав їх з гілля велетнів-кленів та здіймав золотаво-кораловими хвилями з тротуарів і дороги ... Я марила. Музика заколисувала. Сонячні яскраві промені били просто в вічі, сліпили, але я не хотіла відводити погляду від того дійства, що розігралося за вікном - я дивилaсь туди, наче загіпнотизована. Було сумно і до болю гарно на душі.. Відчувала нестерпну самотність, але водночас мені було від цього прохолодного відчуття спокійно і хороше... А листя кружляло разом з ритмами та переливами фортепіанного супроводу - музики, котра поєднала в собі звуки крапель паризького дощу і мотиви міфів древніх кельтів, бризкіт гучного морського прибою, що трощиться об скелисті кручі бретанського напівострова як реліктових свідків кельтської архаїки... Трішки напівострова. Трішки Франції. Трішки Європи. Тa трішки відчуття чогось такого далекого, давнього і рідного - того мого Парижу, що вже понад сім століть дрімає, влігшись десь біля пініжжя карпатських хребтів і мріє про свій час слави. Я мріяла. До повернення додому залишалось всього шістдесят днів...
В Сіднеї зараз осінь - там теж зараз рівнодення. Сонце рівномірно освітлює дві півкулі: нашу північну, і ту їхню, далеку південну.. Там теж, мабуть, зараз є хтось такий, як я, у кав´ярні і мріє так само, як мріяла я, про повернення додому. Там теж є зараз хтось, кому доводиться постійно когось залишати і кого теж хтось залишив. Там теж, мабуть, хтось відчуває таку ж рівноденно-нічну, застиглу в часі і просторі, вічну космічну самотність. Самотність...
Але ось лунає сонячний гонг: двобій ночі і дня, півночі і півдня, душі і самотності знову розпочинається.
---------------------------------------------
* Це день святого Івана. В Чехії та в Європі загалом святкується Святоянська ніч, нашим аналогом є Купальська ніч.
