Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2435
Творів: 43521
Рецензій: 84807

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

ЗОЛОТА РИБКА

© Анізія, 09-11-2014
Скло акваріуму тріснуло так дзвінко, так  гучно, ніби все життя  той акваріум   лише й чекав, щоб  саме в цю точку  його діткнула  щітка. Ніби саме в цій критичній  точці  підвищеної напруги і було зібрано в клубочок  усі ниточки, всі промінчики . Чи, навпаки, саме у цій точці вони були найслабшими, найрозтягненішими, найуразливішими. Але як би там не було, акваріум  розлетівся , блискучими уламками розсипався  по щойно прибраній кімнаті. Всі завмерли.  Та яке там завмерли. Оціпеніли. Це був ефект соляних стовпів. Очима  і Галина, і маленька Софійка  все бачили , і розбитий акваріум, який нагадував  частинки  розсипаних пазлів, і рибок, що  билися з переляку  на килимі, і  бабусю, яка, побілівши, повільно осідала на диван.  Бачити бачили, але поворушити  ані рукою, ані ногою не могли.
На звук розбитого скла  з кухні до кімнати   ввійшов  господар.  Це був його акваріум. І в ньому плавала його золота рибка.  Єдина. Золотий китайський карасик. Ні, то  не єдина рибка  акваріуму.  З нею цей  невеличкий басейн ділили й інші. Тут  проживали  і прегарна оранда з червоною шапочкою, яку  Софійка називала  своєю  золотою рибкою,  і барбус метелик з блискучими чорними цятками, і  чорний сомик, який  так  смішно   буркотів,  заховавшись у  водоростях. І  гуппі з розкішними хвостами.
Господар одразу все зрозумів: дочка зі щіткою,  Софійка з книжечкою, біла, як  папір, дружина, яка перелякано  вдивлялася у  дивно стрибаючих рибок  серед мокрих уламків  на килимі.  І   пониклі   водорості на  тумбочці, де ще кілька хвилин тому  стояв акваріум…
Хотів  закричати. Не умів  розмовляти нормально. Завше кричав, наганяючи страх на  домашніх.  Від того крику завчасно посивіла дружина, посмутніла донька , яку покинув  зять, втікаючи від такого тестя,  заїкалася маленька Софійка. Його  важкого погляду сахалися сусіди і  уникали його всі діти на подвір’ї. Вечорами він не поспішав додому. Мав  коло  таких, як і він, друзів. Після  трудового дня збиралися всі в його гаражі, випивали   традиційну  пляшечку і закушували  дешевими пиріжками з лівером.
Але це було колись. Давно нема вже тих  друзів, нема і трудового дня, бо  Степан  на пенсії. Тепер єдиною його втіхою був акваріум з рибками і внучка. У любові  до внучки він  соромився признатися. Та й хто би йому повірив. Адже завше він був  неприступним, якимсь злим.  Чи роздратованим. Сам не знав, що заважало йому  бути іншим. Може страх, що  його перестануть боятися.  А в повагу він просто не вірив. Там, де він працював ( це був   механічний цех автокранового заводу і тут треба було завжди  розмовляти на підвищених  тонах, інакше  тебе серед того скреготу, шуму ніхто не почує),поваги не було. Особливо після того, як завод купив якийсь заможний росіянин. Там були крики, образи, приниження. Мусив виживати. І це стало його натурою,  вічною звичкою. Дружина спочатку просила його не сваритися, не робити  з усього, як казала, авантюр. А потім змирилася якось. Лише плакала, чим викликала в нього ще більше  роздратування. І з гарної  чорнявої дівчини  скоро перетворилася на завчасно посивілу жінку з сумним поглядом, який його давно не бентежив.
Донька його боялася і ніколи не ділилася з ним своїми проблемами. Спочатку це його  дратувало,  потім звик. Внучка тулилася до бабусі,  до мами,  коли він кричав , дивилася на нього  переляканими оченятами і починала плакати лише від його голосу.  
Так було донедавна.
Одного разу дружина пішла до магазину, Галина  побігла на роботу, вона працювала у банку, а внучка  ще спала. Виходячи  на балкон,  необережно  скрипнув дверима. Дівчинка прокинулася. Оченята її застигли, коли побачили дідуся. Підійшов до ліжечка.  Софійка заховалася під ковдру.  І тут він закашлявся, щось таке болюче підкотилося до горла, на очі навернулися сльози: ніхто  його не любить. Ковдра тихенько почала  зсуватися. З-під неї спочатку показалися  непослушні  кучерики, потім  величезні і чисті-чисті оченята. Раптом дівчатко схопилося, побігло до кухні і повернулося з  горнятком води.
-Пий, дідусю. Ти кашляєш?Тебе болить горло?
Пив ту воду, а зуби раз по раз   стукали об краєчок кухля.
Відвернувся, щоб дитина не бачила його сліз. Рука  сама  потягнулася  до  голівки. І  хвиля ласки, любові, чогось незнаного і незвіданого  огорнули  душу.  Взяв на руки дитя, а воно засміялося, притулившись до неголеної щоки:
-Ой, дідусю, ти такий, як їжак.
Все це пробігло  за якусь мить  в його голові.  Але ж … Його акваріум..Його рибки. І золотий карасик.
Блискавкою спалахнуло…
Йому було літ шість. Мама виносить із комори величезний і важкий бутель  самогону. У тата  рука в гіпсі. Але йому конче треба той напій  розлити  по пляшках, бо  зараз  під’їде фірман. Треба зорати городи. А без пляшки, як казали в селі,  і плуг не бере,  і кінь не поступиться. Бутель  важкий, у мами   обличчя почервоніло і руки тремтять від напруги. І раптом: «Тримай, офермо. Рівно тримай…». Бутель  вислизає з рук Тато  несамовито кричить і б’є маму тією загіпсованою рукою…
Скільки себе пам’ятає, після того мати хворіла.  У неї почалася  епілепсія,  як кажуть у народі - чорна хвороба.  Перед своєю смертю батько просив у матері   прощення.  Помер, а вона ще   кілька років самувала. Ой як же намучилася з тією хворобою… До самісінької смерті все згадувала той бутель.
Перелякані оченятка  внучки  виповнюються слізьми і він , проковтнувши  крик, що застряг  у горлі, відганяє спогад.
Неприродно звучить його голос:
-То нічого. Розумієте, нічого не трапилося. Скло  б’ється на щастя.  А у нас, - підморгнув Софійці,- є новий акваріум. Я вже давно хотів його поміняти, бо золотій рибці тісно.  Софієчко, лови рибку сачком, а ти, мати, прибери швиденько. Галинко, та ж не кам’яній… Донечко, та я вчора сам ледь його не розбив,- намагався невдалою брехнею вирвати  з оціпеніння  і доньку, і дружину.
Швиденько виносить з комори новий, значно більший  акваріум і   береться його прилаштовувати на письмовому столі.
- Завтра  знайдемо йому краще місце. Як же вчасно я його купив. Тепер рибкам буде краще. Правда, Софієчко? Ми з тобою  підемо в магазин, купимо ще   травички зеленої,  гарну мушлю для  сомика…
-І для золотої рибки? – дарують йому  справжнє свято  оченята. А в сачку тріпоче  китайський карасик. Розуміє, що  Софійка хоче  виправити якось  ту ситуацію, виловивши насамперед його улюблену рибку.
-І для золотої, і для інших. Для усіх рибок.
Трішки помовчав, збираючи розсипані камінці…
-Вибачте мені, рідні мої, за все.  Який же дурний може бути чоловік. Вибачте…
І знову його рука торкається неслухняних кучериків:
-Софієчко, найдорожча золота  моя рибка – ти. І ви, - повертається до доньки та дружини. - Що ті рибки без вас?  Нащо вони мені?
Вийшов на балкон.  Над  будинком  зорі, хоч руками торкайся.  І такі вони колючі, як їжачки…Срібні холодні промінці  переламуються  в сльозах.
-Ой, дідусю, ти такий, як їжак…
Згадує . І  розуміє: то не акваріум розбився. То його  гнітючий і важкий спогад дитячих літ   розлетівся на друзки. А  стільки часу  торував  болем дорогу  в його душі,  в його пам’яті, як величезні каміння в Долині Смерті, які  пересуває невідома сила, вони ж залишають  за собою  глибокі борозни на десятки кілометрів.
Твердо вирішує: завтра зустрінеться з зятем. Чого Галинці бігати до нього на побачення.
Ятрило в душі: «Чому ж так жив? Цілісіньку вічність… Вже ж зозуля літа відкувала…»
Осипалися зорі. Між будинками, що сяяли сотнями вікон,   десь губилися біль, сум, сльози. І танули  сірі будні…




Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 9

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ольга, 19-12-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Росткович Олег, 23-11-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Анна Edelweiss, 22-11-2014

Майстерно, талановито, людяно й потужно

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Nina, 20-11-2014

пречудово...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© George, 14-11-2014

Що ті рибки без вас?

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 13-11-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Любов , 12-11-2014

[ Без назви ]

© , 11-11-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 11-11-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 10-11-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Viktoria Jichova, 10-11-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Анатолій Азін, 10-11-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Катерина Омельченко, 09-11-2014
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.37857604026794 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Книжки Ксенії Заставської: Жінка, що відкриває історію
У прозі Ксенії Заставської форма, що нагадує так званий «дамський роман», стає ключем до історичних …
Огляд “Жуйки” Марії Козиренко: Музика врятує світ
Якщо ви гадаєте, що антиутопія сучасної літератури за сюжетами переважно схожа між собою як шоколадні …
Огляд прози літ. угруповання “Свідки слова”: Шевченкові малята
На обкладинці антології зображений Тарас Григорович у плащі. Сидить за столом, на якому чашка кави, …
Огляд автобіографії засновника італійського фашизму Беніто Муссоліні
Перша половина ХХ століття було щедра на диктаторів та диктатури. Більшість з них, як от Ленін, Сталін, …