«Часу вічний пісок. Повільне запустіння
дому, що для щастя був зведений.»
(Р. М. Рільке)
- Візьми мене завтра на завдання!
- ???
- Візьми, а то я тут в таборі від нудьги звихнусь.
- Як за продуктами їхати, так старі рани болять. А як сепаратистів стріляти, так візьми. І не набридло тобі стріляти?
- Ні, не набридло. Сепаратистів відстстрілювати мені ніколи не набридне. У мене з ними особисті рахунки. «Доки хоч один сепаратист отруює своїм диханням Всесвіт...»
(Він теж знав цю приказку – далі можна було не продовжувати. І знав звідки ця цитата.)
- Добре, якщо хочеш – йди завтра з нами. Але там буде гаряче.
- Значить від мене там буде більше толку ніж будь-де. Тим паче тут... А ти мені чомусь нагадуєш лендлорда. Особливо здалеку.
- А як же! З давнього, але збіднілого роду...
Світанок виявився на диво прекрасним. Ну, не зможу я сказати про війну : «Нічого там хорошого немає...» Світанки були прекрасні. (І не тільки світанки.) А цей особливо: хмари, розташовані амфітеатром, стали рожевими від окрайця сонця. І зараз в цьому амфітеатрі буде розігруватись чергова драма війни...
Мені випало їхати в середині броні – на місці командира. Вперше броня – наш старенький «Конкурс» мені асоціювався з бегемотом (а навколишній край, звісно, з саваною. Добре хоч сепаратисти асоціювалися не зулусами і навіть не з бабуїнами. А ця божевільна вилазка не з сафарі.) І здавалось мені, що я залажу в черево бегемота разом з водієм. А бегемот цей виліз з озера Му серед африканської країни Луганда.
Солдати залізли на броню зверху – поїхали. Солдати сьогодні на завдання з нами їхали ще ті – з другого взводу. Всі вони були з Одеси і околиць. Коли я розмовляв з ними, в мене постійно виникало відчуття, що я опинився у 1919 році в вільному анархістському полку армії батька Махна.
Коли я опинився в середині «Конкурсу» відчуття машини-бегемота зникло. З’явилося відчуття, що я в підводному човні. «Куди ти тепер з підводного човна подінешся...» - це я сам собі. Втекти з підводного човна можна хіба що в глибини свого «я» чи в астрал. Дорогою (точніше полями бездоріжжя, поза шляхами людей) почало кидати – в кожну яму броня не занурювалась – падала (як в безодню океанських хвиль). Я зрозумів, що я не в підводному човні, а в надводному. І в Тихому океані почалася буря. Тайфун. Човен, що нагадує бегемота проковтнув нас і поплив бурхливим океаном. Добре, що морською хворобою ніхто не страждав. В середині броні нас просто кидало: я пару разів стукнувся головою в залізне небо. Їхали через пустища і кущі.
Доїхавши до краю чагарників два «Конкурси» заїхали в дві глибокі ями – майже сховавшись в них. кілометри за два-три виднілись на пагорбах позиції сепаратистів. Отой горбик з кущиками в далині – це за даними розвідки замаскована техніка. Два «Фаготи» розмістили обабіч «Конкурсів». «Конкурси» загуділи і підняли ракети. Все це зайняло якусь хвильку часу. Адреналін в крові, цілі в кружечках прицілів. Тільки б ракети не відвели. Не вибухнули на старті і не повернулись назад (а таке бувало). Прикро було б загинути від власних ракет. Пуск! Полетіли! Одна друга, третя... У далечині вибухи, вогонь, пожежа, дим – удача з нами! Швидко назад – в броню і на броню і ходу – поки нас не «засікли» і ми не отримали у відповідь чимось серйозним.
Знову хитавиця і шторм – по дорозі назад. Знову бегемоти в океані. І відчуття: нам вдалося! Сепаратисти отримали сьогодні своє! Це тепле відчуття спокою – справа зроблена і всі живі – воно незабутнє. На базі виявилось, що деяких солдат відправляють служити в іншу частину. Прощаючись, один солдат (судячи в всьому він читав Гашека уважно) потискаючи мені руку сказав:
- Зустрінемось після війни о шостій вечора в кабачку «Під липою». Є такий кабачок в Одесі...
