17
Ярій мовчки сидів, порсаючись гілкою в багатті і слухав ліниву перепалку свого наставника Кулака із Сапроном. Ярій, наймолодший син моквинського князя Буревія, був маленького росту, худорлявий але жилистий і славився своїм запальним норовом. Зараз його розбирала досада, це ж треба було запізнитись і всього на кілька днів. А як все добре починалось! Коли до їх поселення прибув Сапрон, втікач із Боброва, і запропонував пограбувати торговий караван, Ярій миттєво захопився цією думкою. Та на жаль батько думав інакше і не дозволив йому відразу виступити. Князь Буревій добре пам’ятав той час, коли кийградський князь Святослав зі своїм військом пройшов вогнем і мечем по моквинським землям, у нього тоді загинули два старших сина і найбільш кохана дружина, а родове селище було пограбоване і спалене. Не хотілось йому знову пережити ще раз це, навіть якщо Святослав і був дуже хворим в нього залишились сини. Ізяслав, будучи в поході зі своїм батьком, прославився не тільки хоробрістю але й великою жорстокістю. Та Ярій не звик відступатись від задуманого і, розпитавши Сапрона про все детально, він вирішив діяти на свій страх і розсуд. За кілька днів підібрав бажаючих до набігу на цих жиріючих русинів, зголосились біля чотирьох десятків воїнів. Правду кажучи, це були в основному молоді хлопці, старі вояки не захотіли перечити своєму князеві. Сапрон розповів, що караван охороняють не більше двох десятків воїнів і здебільше це відставні старі дружинники та зелена молодь, тому Ярій був майже впевнений в успіху. Коли ж його батько дізнався про намір сина і не зумівши відрадити його, дав йому в поміч кількох досвідчених воїнів на чолі з Кулаком, велівши їм пригледіти за молодим князем, то це ще більше додало Ярію впевненості. Кулак, який з дитинства наставляв його у воїнській справі, був великим воїном і хитрим воєводою, незважаючи навіть на свій досить поважний вік.
Вони пробирались лісами і болотами майже два тижня, ведучи за собою два десятка запасних коней, маючи надію завантажити їх потім награбованим. І хоч весна цього року була напрочуд сухою і пересуватись була значно легше та його загін запізнився. Судячи по слідам, торговий караван пройшов вже кілька днів тому. Розмістившись неподалік від дороги і розтавши спостерігачів, Ярій наказав розбити табір і чекати на подальше рішення. Воїни зраділи перепочинку, бо незважаючи на невдачу із караваном, князь вже заплатив їм за похід по п’ять срібних монет.
Ярій роздратовано жбурнув гілляку в багаття і зло подивився на Сапрона. Так хотілось відтяти йому голову, хоч той і не винуватий в затримці. Молодий князь подумав про поблажливі погляди своїх родичів і зневажливу посмішку свого старшого брата Горисвіта, якими зустрінуть його безславне повернення і стиснув до болю пальці. Кулак, помітивши злий блиск очей князя, сказав.
– Ярій, тут Сапрон пропонує ще одне дільце – напасти на Боброве.
Той поглянув на принишклого Сапрона, який від хвилювання дуже спітнів під шкіряними латами, недавнім подарунком Ярія. Молодий князь зрозумів, що вже кілька хвилин він не прислухався до розмови.
– А ну повтори ще раз, – промовив він.
– Я кажу, – затряс своєю козлиною борідкою Сапрон, – тепер в Бобровому залишилось мало воїнів і можна спробувати напасти на селище.
– Ти ж казав, що там кілька десятків дворів, а це значить, що із півсотні воїнів в них набереться. А в мене майже всі безбороді хлопці, навряд ми зможемо щось путнє утнути, хіба що спалити кілька хатин.
– Послухай, князь, вже багато років вони живуть тихо-мирно і не очікують на нас, охоронці на вежах здебільше сплять. Та і нам не потрібно грабувати все селище.
– А що ж нам там робити?
– Я казав, що там живе один купець на прізвище Лисюк, ще та хитра тварюка, він дуже розбагатів на торгівлі і вистроїв собі хороми на краю Боброва із величезним забором, там і охорона не більше десятка, а то і менше. Декого я знаю, кликну до них, вони і відчинять ворота, а там швиденько всіх порубати, нав’ючити багатством коней і все, шукай вітер в полі. Багатство в Лисюка незміряно, сам бачив.
Ярій замислився, можливо це вихід, хоч досить і небезпечний. Та не хотілось йому так безславно вертатись із свого першого набігу, мріялось повернення багатим і славетним воїном. Його земля лісиста і болотиста кишить дичиною та більше нічого і немає. Доки викорчуєш ліса під поля сто потів зійде але все одно люди біжать до них, тікають від невільного життя. А потім збираються в загони і ходять в набіги на дальні землі. Бородаті, в хутряних і шкіряних одежах, вони наводили жах на купців. Ті прозвали їх татарвою за отривання голів у непокірних. Тому князь Святослав так жорстоко помстився їм, до сих пір старі люди зі страхом згадують ту лиху годину.
Князь поглянув на Кулака, старий наставник задумливо перебирав велику і чорну як смола бороду. „Красить він її чи що?” – прийшла недоречна думка князеві і тут же, мотнувши головою, він запитав.
– Що скажеш, Кулак?
– Якщо подумати може і вигоріти справа. Там дійсно на нас не чекають, давненько ми сюди не приходили, – посміхнувся той. – Підібрати півтора десятка розумних бійців і тихенько всіх там вирізати. А інші прикриють їх, якщо піде щось не так.
– Тоді зробимо так. Ти, Кулак, відбери найкращих воїнів для захвату дому цього купця Лисюка. Сапрон, скільки часу добиратись до Боброва?
– Десь півдня, можливо і скоріше, якщо гнати коней, – відповів зраділий запроданець, нарешті в нього буде можливість помститись ненависному Лисюку, із-за якого йому довелось тікати у моквинські землі.
– Добре. Відпочинемо до обіду і потихеньку поїдемо, щоб добратись туди вночі, а на світанку почнемо. Ти, Сапрон, відволічеш варту і ми її приберемо.
– Треба все зробити швидко, за дві – три години і відразу до лісу, – задумливо промовив Кулак. – Залишимо ще десяток лучників для прикриття відходу. Хоча стріляють вони не дуже вправно, та пугнуть на деякий час охочих до переслідування і ми зможемо заглибитись в ліса, а там наш дім рідний.
– Жаль, що батько не дав ще півсотні воїнів, можна було добряче поскубти цих поселян, – зітхнув Ярій.
– Не жалкуй, – посміхнувся Кулак, – князь Буревій поки не хоче зв’язуватись із Святославом, так що нам ще влетить за набіг на Боброве. Він же погодився тільки на пограбування каравану.
– Нічого, переможців не судять, – відмахнувся юний князь.
– Підожди, княжич, не кажи гоп, доки не перескочиш, – спробував охолодити запального князя, старий наставник. – Ти будеш в засідці біля лісу, якщо піде щось не так, не кидайся із зопалу в бій не розібравшись.
– Ти що! – обурився Ярій. – Я піду разом з тобою на приступ!
– Ні. – твердо сказав Кулак і подавшись вперед, пробуравив поглядом молодого князя. – Князь повинен керувати боєм, а не битися в перших рядах.
– Я вже не маленький, – якось несподівано по-дитячі промовив Ярій, все ще пам’ятавши сувору науку свого наставника.
– Я і про це кажу, ти повинен думати як князь, – спокійно промовив Кулак.
Сапрон спостерігавши за їх перепалкою, аж відкрив рота від здивування. Тільки зараз він зрозумів, який ще юний цей князь і як той хвилюється, бо хоче якнайшвидше добути собі славу і почесті. Недаремно старий князь Буревій послав з ними свого товариша і побратима Кулака пригледіти за сином.
На цьому і порішили. Сапрона відіслали відпочивати, а князь із Кулаком ще довго обговорювали, як зробити все кращим чином. Потім і Ярій, укутавшись в хутряний плащ, заснув біля погаслого багаття. Тільки його наставник пройшовся по табору наводячи лад і перевіряючи вартових. Десь перед світанком і він приліг поспати біля стриножених коней.
Вранці, після сніданку, Ярій і Кулак зібрали десятників і розповіли про наступний набіг на купця в Бобровом. Вони ще раз обговорили свої дії. Кулак був послідовним і доки він не зрозумів, що всім стало ясно як вести себе в нападі на селище, не заспокоївся. Нарешті всі питання вирішили і залишилось тільки чекати.
Табір був розбитий в маленькій лощині, неподалік від лісової дороги, скритий від сторонніх очей величними віковими деревами. Палало багаття і на ньому смажився невеликий кабанчик, біля якого клопотався кривоногий молодик в засаленому халаті. Відразу після обіду воїни загону татарви почали сідлати коней, готуватись до переходу. Ярій, вже сидячі на своєму низькорослому жеребці, спостерігав за метушнею в таборі з невеличкого пагорба, разом із десятником Проходимом та Сапроном. Кулак ходив поміж воїнів і підганяв їх. Коли раптом прискакав один із дозорних, що розташувались вздовж дороги, і підбіг до Кулака. Той мовчки вислухав схвильованого хлопчину, щось перепитав, отримавши відповідь, схвально кивнув головою. Потім покликав до себе сивобородого десятника Багра і, давши йому розпорядження, направився до князя. Ярій вже з нетерпінням чекав на нього.
– Княже, вартові помітили з десяток вершників, котрі скачуть до Боброва.
– Біс їх забери! – вилаявся той. – Що будемо робити? Пропустимо?
– Ні, Ярій, не можна. Вони можуть зупиниться в купця і це буде зовсім не доречно. Треба перехопити їх. Заодно і дізнаємось більше, а раптом в Бобровому дружинники чи ще щось інше.
– Добре, – погодився князь. – А як це краще зробити?
– Вони з’являться через півгодини... Значить так, треба швидко перекрити їм дорогу, потрібно воїнів двадцять, а інші вдарять їм в спину.
– Так. Я візьму десятки Проходима і Багра та сам заступлю цим русинам дорогу, а ти швиденько збирай інших і як вони проїдуть повз тебе, жени їх на мене.
– Княжич..., – почав було говорити Кулак але Ярій перебив його.
– Кулак, зроби як я велю. Проходим за мною!
Він вдарив жеребця і поскакав в табір до вишуканого десятка Багра. Його наставник тільки похитав головою.
– Сапрон, ти не ліз до бою, не забувай, нам потрібно ще забратись до Лисюка. Тримайся в лісі біля запасних коней, заодно і приглянеш за ними.
– Добре, – відповів той зраділо і відразу поскакав туди.
Кулак направився до свого коня, час було діяти.
18
Добриня більшу частину дороги їхав мовчки, зате Дарина щебетала пташкою, знайшовши в дружиннику Тимохі цікавого співрозмовника. Той знав багато різних веселих історій і свого часу навіть побував у Цареграді. Правда про Венедію він знав мало, тільки те, що живуть там такі ж славени як і русини та колись це було невеличке королівство, доки не попало під владу імператора Цезарії. Але все одно герцогство там знатне і багате, а після загибелі батька і старшого брата, править там зараз молодий герцог Вольмир, кажуть привабливий і хоробрий юнак. Дарина розмріялась як вона стане герцогинею і буде їздити по мальовничому місту Венеда, столиці герцогства, а там можливо побуває в самому прекрасному місті світу – Цареграді.
Старий воєвода слухав ці розмови і тільки подумки зітхав, молив Рода, щоб Святослав видужав, тоді була б можливість якнайшвидше відправити онуку до її нареченого. Все-таки Ізяслав не наважиться виступити проти свого батька, як би йому цього не хотілось. Воєвода знав, що в Черніві не люблять князя Ізяслава і влада його тримається лише на страху перед дружинниками Святослава, а ті завжди прихильно ставились до Ізяслава, цінували його за хоробрість і вірність рідним богам. На їх думку, старший син Святослава Ярополк занадто добре ставиться до віруючих в Єдиного бога. Так, можливо, Ярополк і був би добрим князем та йому не вистачало рішучості і жорсткості. Добриня прикинув, що довго той на кийградськом престолі не втримається – Ізяслав зжене його, ось у кого достатньо рішучості і ще більше жорстокості. Володимир, новоградський князь, міг би виступити проти свого брата Ізяслава але він немає підтримки у Кийграді, а Ярополк його не любить ще більше чим Ізяслава, так що сидіти йому в Новограді до кінця своїх днів. А жаль, найбільш розумний із старших синів Святослава.
Сьогодні вечором, воєвода Добриня мав надію добратись до Боброва і, трохи відпочивши у купця Лисюка, завтра по обіду відправитись на човнах до Кийграда. А там, як все буде добре, можливо і вдасться відправити Дарину до Венедії, Добриня сподівався, що Святослав доручить саме йому очолити це посольство.
Роздуми воєводи перервала піднята з пересторогою рука Куца, котрий їхав на своєму рябому жеребці трохи попереду. Загін зупинився. Дарина крутила головою, намагаючись помітити, що насторожило дружинника. Навкруги панувала глибока тиша.
– Дивно, так тихо, – сказала вона.
– Нічого дивного, така спека, вся живність сховалась, – відповів Тимоха, витираючи піт з чола.
Трохи повнуватий він більше всіх страждав від жари, його вже поріділі волоси аж злиплись від поту. Та незважаючи на це його світло-сірі очі уважно обстежували все навкруги.
– Що там? – запитав Добриня.
– Здалось мені якась тінь промайнула на дереві, незрозуміло що, – тихо відповів Куц, напружено вдивляючись в лісові хащі.
Через сотню сажень дорога трохи звертала вправо і спускалась в лощину.
– Ага... Кращого місця для засідки не знайдеш, – пробурчав Тимоха і одів шолом.
Дружинники перезирнулись і теж почали одівати шоломи, готувати зброю. Всі знали, що Тимоха має добрий нюх на всякі неприємності, завжди загодя чує небезпеку чи то в шинку, чи на полі бою. Добриня поморщився, одягаючи шолом, начебто все було спокійно та береженого боги бережуть.
– Дарина, у випадку небезпеки, ти з Куцем і Тимохою скач до Боброва, а ми прикриємо відхід.
– Діду, ти думаєш там засідка? – напружилась дівчина.
– Побачимо, все одно вертатись не будемо.
– Можливо, лихі люди, – сказав Тимоха. – Та навряд чи вони вирішать напасти на дружинників.
– Будемо сподіватись, – промовив воєвода і поїхав вперед, а потім наказав. – Повернемо, відразу поскочимо, там лощина кілька сот сажнів і густий ліс, треба швидко проскочити.
Вершники поволі просувались вперед, все було спокійно. Як тільки вони повернули, воєвода вдарив свого коня і той галопом рвонув у лощину, за ним поскакали інші. Дарина разом із Тимохою була всередині маленького загону. Серце в неї тривожно билось, їй чомусь пригадались страхітливі розповіді про розбійницьку татарву. Почулись вигуки, на виході із лощини стояли вершники. Татарва! Дружинники стрімко наближались до них. Було видно, що дехто із них мав бороди але більшість серед них були безбороді юнці. Русини дістали мечі із криком: „Слава! Слава!” накинулись на них. Стрій татарви не витримав шаленого напору досвідчених воїнів і розколовся. Орудуючи мечами дружинники кинулись в проріху, покотились перші голови татарви. Їм було важко вистояти із їх шкіряними латами проти закованих в залізо дружинників.
– Тимоха! Проривайся з Дариною! Ми затримаємо їх! – закричав Добриня і тут же ухилившись від меча, рубанув молодого розбійника, відсікши йому ліву руку. Той із страшним виттям звалився з коня. Тимоха підхопив упряж коня Дарина, яка відчайдушно махала мечем, і вони вискочили на вільну дорогу. Куц прослідував за ними, прикриваючи їх від татарви, та не встиг, на нього відразу наскочило двоє і він змушений був затриматися, відбиваючись від них. Почувся гучний крик: „ Урра! Урра!” і ще два десятка вершників, на чолі з чорнобородим величезним воїном в залізних латах, вискочили із лісу. Дружинників Добрині взяли в кільце.
Дарина несамовито підганяла коня, від шуму бою, криків людей вона дуже перелякалась і їй хотілось лише одного – подалі втекти від цього місця. Тимоха скакав трохи позаду, весь час обертаючись. Погоня не забарилася. П’ятеро татарви, два з яких мчались із розтріпаними бородами, гнались за ними в кількох десятків сажнів. На ходу вони діставали свої маленькі луки. Тимоха швидко перекинув щит на спину і в цей час полетіли стріли.
***
Не зважаючи на острах сотника Порія, волхв Врон із братства Ведмедя не чаклував, а просто мовчки підганяв воїнів. Їм прийшлось скакати до самої темноти, а потім, не встигло ще розвидніться, знову на коней і в погоню. Воєвода Добриня не дуже поспішав, тому дружинники Ізяслава поступово наздоганяли його. Вчора вночі вони розпалили багаття прямо на минулій стоянці Добрині. Судячи по всьому, ще один перехід і вони зможуть наздогнати їх під самим Бобровим.
Весь час Порія мучила думка, як поступити із воєводою та його дружинниками, князь не двозначно дав знати, що окрім його сестри інші його не цікавлять. Що робити, якщо Добриня не захоче віддати свою онуку? Не хотілось сотнику вбивати цього славетного воєводу, а той просто так не відступиться. Як би не Врон можна було б і не квапитись – нехай собі пливе до Кийграда, а там князя самі розбираються. Хоч і мав Порій зуб на воєводу та це була давня історія, вони були тоді ще зовсім молоді дружинники і впадали за однією дівчиною. А та красуня вибрала Добриню.
На світанку волхв підійшов до сотника, який одягав упряж на свого коня і тихо сказав йому.
– Воєвода Добриня знатний воїн, можливо, ми сьогодні наздоженемо його, та він навряд чи захоче відпустити Дарину, сестру князя. Я спробую його і воїнів зачарувати, тільки треба щоб вони зійшли з коней. Якщо так вийде, нікого не прийдеться вбивати і ми спокійно заберемо Дарину, а через деякий час вони прийдуть до тями.
Порій полегшено зітхнув, хотів щось відповісти та Врон вже відійшов від нього. Нехай сотник не дуже добре ставився до чаклунства, а точніше просто побоювався його але це був би найкращій вихід для всіх. До речі, князь не наказував вбивати воєводу. Порій трохи повеселішав, можливо все пройде вдало. Він прикрикнув на дружинників, щоб скоріше сідлали коней. Через кілька хвилин вони знову скакали по лісовій дорозі.
По обіді сонце нещадно припікало і коні притомились. Дружинники вже поглядали на сотника, чекали на зупинку.
– Незабаром буде невеличка лощина із лісовим струмком там і перепочинемо, – сказав волхв, вловивши погляд Порія.
Дружинники, почувши це, трохи пожвавішали і їх настрій передався коням, ті прискорили ходу. Аж раптом донісся клич: „Урра! Урра!” Татарва! Всі потягнулись до зброї.
– Хорс їх забери! – вилаявся Порій, витягнувши меча.
– Ці лісові собаки напали на загін Добрині, – сказав хтось із дружинників.
– Вперед! – крикнув сотник і загін рвонув на виручку русинам.
Волхв тримався позаду, насторожено поглядав по сторонам, тримаючи в руках залізну булаву. Через декілька хвилин дружинники почули звуки бою. Вони повернули в лощину і побачили невелику групку воїнів, які із останніх сил відбивались від татарви. Дружно грянуло: „Слава! Слава!” Дружинники Порія врізались в лави татарви, крушачи все на своєму шляху. Ті спочатку розгубились та підбадьорені криками чорнобородого велетня несамовито почали рубитись із дружинниками. Зажаті на вузькій дорозі воїни не мали змоги розвернутись, тому часто штовхались і заважали один одному. Та військова виучка і вправність русинів була більшою, татарва почала потрохи панікувати і шукати можливість втекти. Раптом чорнобородий велетень, розсікши одним ударом свого противника, зіскочив зі свого коня і підскочивши до молодого хлопчини в блискучих латах, стягнув того з коня і поволок в лісові хащі. Багато хто із татарви миттєво прослідували за ними, тільки з десяток воїнів рубились до смерті, прикриваючи їм відхід. Та хвилин через десять все було скінчено. Маленька лощина була завалена трупами татарви і дружинників. Частина воїнів Порія злізла з коней і ходили між тілами, вишукували поранену татарву та добивали їх.
Сотник під’їхав до Добрині, який важко поранений сидів під старим дубом, дивом вирослого серед лісу у величне дерево. Біля нього порсались два воїна, пробуючи допомогти йому, один із них теж був поранений.
– Порій! – підскакав розгарячений битвою молодий дружинник. – Будемо гнатись за цими псами?!
– Облиш, – втомлено махнув рукою сотник. – Все одно не здоженемо. Скільки їх втекло?
– З десяток, – пролунав голос волхва Врона, котрий зупинився напроти воєводи Добрині.
– Тоді краще допоможи нашим пораненим, – наказав дружинникові Порій і, обвівши поглядом довкола, помітив, що залишилось їх разом із волхвом дванадцять чоловік, п’ятеро були поранені, із них троє – досить важко.
Він гірко зітхнув та повернувшись до Добрині, запитав.
– Воєвода, де сестра князя Ізяслава – Дарина?
– Не знаю. Вона поскакала до Боброва, – промовив воєвода і його лице скривилось від болю.
– Що ж ти, старий чортяка, не вберіг її? Навіщо поїхав цією дорогою? – сумно похитав головою сотник.
Той промовчав.
Порій обернувся до своїх людей, знайшовши поглядом дружинника Торопилу, наказав.
– Візьми двох людей і скач по дорозі до Боброва, шукай княжну! Вибери найкращих коней! А ми поїдемо з пораненими за тобою.
Сотник не вірив, що вдасться знайти княжну, скоріше за все вона вже в полоні. І він вже почав думати, як йому доповісти про це князю. Волхв похмуро дивився на Добриню. Той відповів сердитим поглядом. Врон відвернувся від нього, поглянув на Порія і сказав.
– Почекай хвилину, треба щось вирішити з ними.
– Нехай князь їх судить, – промовив тихо сотник.
– До князя далеко. А вони озброєні і можуть втекти.
Воїни Добрині насторожено спостерігали за ними.
– Ми готові, – сказав Торопило, під’їхавши із двома дружинниками до сотника.
– Погодь трохи, – відповів той і нерішуче торкнувся свого шраму.
19
Тобіас їхав верхи на рябій кобилі по гамірним вуличкам Кийграда. Стояла спека і хоч від річки Слави дув легкий вітерець та він не приносив полегшення. Такої жари не могли пригадати навіть старожили міста. Цілими днями жерці приносили жертви богам русинів, молили за одужання Великого князя Святослава і за послання дощів. Волхви вимагали від князя Ярополка людських жертв, щоб ще більше задобрити богів і той трохи повагавшись все-таки дав сотню полонених і злодіїв. Тому сьогодні на пагорбі понад Славою в капищі всіх славенських богів збирались їх кров’ю оросити жертвенні камені. Та народ поговорював, що потрібно сотня цнотливих дівиць, щоб умилостивити древніх богів, а можливо краще принести в жертву древнім богам віруючих в Єдиного.
„Дикуни! Коли вже ви навернетесь до Єдиного бога, Творця всього сущого!?” – гірко роздумував Тобіас, пробираючись поміж народу, який поспішав до капища. З його поміччю наречена Златка стала вірувати в Єдиного. ЇЇ батько, дізнавшись про це, нічого не сказав, лише сумно похитав головою. В Кийграді було багато єдиновірців, особливо серед купців та ремісників і навіть була невеличка дерев’яна церква на окраїні міста побіля ріки. І все-таки більшість городян непривітно ставились до них, ще й волхви підбурювали їх проти нової віри. Останні десять років князь Святослав пішов на зустріч побажанням Патріарха Клемента і дозволив священикам проповідувати на землях русинів. Імператор Василь II дарував за це привілеї русинським купцям в торгівлі із Цареградом. Але не всім було це до вподоби, особливо сину Святослава – Ізяславу, за яким стояли старійшини волхвів, із них самий непримиренний був Горюн, жрець Перуна.
Повернувши до невеликого провулку, Тобіас в’їхав під тінь високих дерев. Там розташувався невеликий двохповерховий дім Мальфара, весь оповитий зеленим плющем. Злізши з коня, він прив’язав його до перев’язі і зайшов до будинку. Пройшовши невеличким напівтемним коридором, Тобіас повернув до столової, звідки лунали голоси. Схоже Мальфар не заспокоївся і знову робив спробу умовити свого слугу Майшу поїхати до Хазарії. Латинянин посміхнувся і зайшов до горниці.
– О! Дивись, Майшу, хто до нас завітав, – сказав маг. – Став ще один столовий прибор. Як завжди ти вчасно, Тобіас, я тільки сів пообідати.
– Добрий день, вчителю. Зараз змию бруд із рук і приєднаюсь з великим задоволенням.
– Атож, такого кухаря, як Майшу треба ще пошукати.
За хвилину, вони, нахвалюючи страви старого хазара, їли засмаженого молодого кабанчика, приправленого хроном і різними спеціями, запиваючи холодним темним пивом. Добряче перекусивши, Тобіас відкинувся на спинку стільця із кухлем пива в руці. Він з легкою посмішкою спостерігав, як Мальфар неспішно доїдав молодого порося. Так, за останній місяць маг наїв собі чимале черевце, готуючись до численних постів на сході.
– Мальфар, ви дійсно післязавтра відправляєтесь із торговим караваном Тумбея?
– Авжеж. Що мені тут робити? Магічні справи гірше нікуди, краще сказати зовсім погано, а шаманити не хочу. Надіюсь тайбетські мудреці скажуть, куди котиться цей світ. Останні приготування вже завершені, двоє справних коней чекають вже третій день на постоялому дворі Кудима. Так що незабаром Майша буде радувати своїми стравами тебе і твою Златку.
– Жаль, – сказав Тобіас, потягуючи прохолодне пиво. – А то вчора до мене прибув купець із звісткою від Нестора, той трохи затримається у Венедії але сподівається прибути до дому днів через десять.
– Ну і що? Ти ведеш з ним справи, вся торгівля повністю в твоїх руках. До речі і цей дім теж вже твій, так що нічого мене не тримає в Кийграді.
– Ну не знаю, іще дещо залишилось, – протяжно промовив латинянин.
– Невже? – поцікавився маг і відставивши блюдо, взявся за кухоль.
– Було б добре, щоб ви залишили мені папір на дозвіл забрати одну річ, яку везе для вас Нестор.
– Що? – здивовано підняв сиві брови Мальфар. – Яка річ?
– Та я толком і не відаю, схоже купець виконав ваше замовлення і дістав якийсь посох, начебто аравського мага Мухамтина.
– О! Побий мене грім! – з силою поставив кухоль маг, розплескавши пиво. – Чого ти тягнув? Це важлива новина!
– А навіщо він вам? Магія ослабла, що цей посох зможе зробити?
– Та може і нічого, – вже спокійно сказав Мальфар. – Та в цьому ще треба переконатись. А шукав його не одне століття, що ж тепер так просто змиритись.
– Дасте мені вісточку і я вам перешлю його, – посміхнувся Тобіас, бачачи як розгораються очі його вчителя. Це був би непоганий привід трохи розтормошити мага, який останнім часом зовсім загубив свою колишню настирність до знання і зневірився в тому, чому він слугував все своє довге життя.
– Прийдеться все-таки затриматися ще на півмісяця, дочекатись Нестора.
– І чим же цікавий цей посох?
– Колись, за допомогою цього посоху, Мухамтин зробив прохід в морі і його плем’я пройшло по морському дну.
– Ого! Щось я читав про це але про посох там майже не згадувалось.
– Ти ж знаєш, древні маги не любили відкривати свої таємниці.
– Так, завжди любили дурити голову простим людям.
– Жаль, що минули ті часи, із тебе вийшов би сильний маг, – зі смутком сказав Мальфар і випив залишки пива одним ковтком.
Тобіас подумки радів, нарешті йому вдалось зацікавити свого вчителя чимось, спасибі Нестору, тепер маг буде весь час думати про магічний посох.
– Ну що ж тепер треба розпаковувати валізи і дістати деякі книги, – похитав головою Мальфар. – Можливо доведеться діставати із тайника і деякі магічні причандали.
– Вчителю, я можу допомогти вам, – запропонував Тобіас.
– Це було б чудово, – зрадів маг, але тут же нахмурився і запитав. – До речі, що відбувається зараз у місті? Як здоров’я князя Святослава? І що там його діти вже ділять? Майша стільки чуток приніс з базару, що не знаєш чому вірити. Все-таки батько твоєї нареченої тисяцький Туровець знає більше за простих людей. А то мені останнім часом не до цього було.
– Новин багато. Може краще пройдемо до твого кабінету.
– Та, – махнув рукою Мальфар, – там такий бедлам. Залишимось тут, зараз гукну Майшу, нехай принесе вина.
Він позвав свого слугу і той визирнув із кухні.
– Чого вам ще потрібно?
– Принеси вина.
– І ви будете пити його після пива? – здивувався кухар.
– А що? В нас є привід, здається знайшлась річ, яку я довго шукав.
– Ну як бажаєте, – пробурчав Майша і направився до погребу.
– Ось бачиш, який тобі дістанеться кухар, – звернувся до Тобіаса його вчитель, – таке відчуття, що не мені, а йому сотні років.
Той у відповідь тільки посміхнувся, він вже звик до частих їх перепалок.
– Майша! Візьми вино із острова Кіріта! – крикнув в до гонку слузі маг.
– Ого! Гуляємо!
– А все одно тобі залишиться.
Через хвилину прийшов Майша, прибрав зі столу, поставив срібні кубки, розлив вино і знову зайшов до кухні. Хазяїн із гостем випили духмяне темно-червоне вино, трішки терпкувате на смак. Вернувся Майша, поставив на стіл тарілку з нарізаним сиром і блюдо із фруктами.
– Все?
– Так, спасибі, – задоволено сказав маг, попиваючи вино.
– Тоді я на кухні, зроблю пиріг із ягід.
– Добре.
– А новини такі, – почав Тобіас, коли Майша щез на кухні, – Святославу все гірше і гірше, він вже майже не встає із ліжка. Біля нього ціла купа лікарів та толку від них немає. Кажуть князь дуже мучиться від болю.
– Аякже, стільки зла натворив на цьому світі, от душа і непокоїться.
– Зараз, їхавши до вас, бачив цілі юрби народу ідуть до головного ідольського капища – Ярополк розпорядився дати волхвам сотню полонених на жертвенний камінь.
– Оце так!? – здивувався маг. – Чого це він раптом згадав древні звичаї славен?
– Батько Златки розповів, що вчора їх збирав Ярополк, ну найбільш поважних людей Кийграда, хотів задобрити. Тому волхви і випросили полонених умилостивити богів, хотіли ще цнотливих дівиць та тут вже і воєводи з купцями почали роптати.
– А що ж Горюн, цей навіжений волхв?
– А його, до речі і не було, як і братів Ярополка. Ходять чутки, що Ізяслав в Черніві збирає війська, начебто, з ним і Горюн, який призвав братство Ведмедя.
– Так... – задумливо потріпав свою бороду Мальфар. – А Володимир, де він?
– Не знаю. Хтось розпустив плітки, що хворіє в Новограді та скоріше за все пережидає, тут його не дуже жалують.
– Так що, підтримують, шляхетні пани кийградські, Ярополка?
– Туровець лише сказав, що Ярополк занадто поспішає сісти на великокняжий престол, ще при живому батьку.
– Аякже, заквапився..., – хмикнув маг. – Та він запізнився на цілий рік, раніше треба було думати, а не ганяти по полям зайців.
– І ось ще, коли дружинники Ярополка хотіли замінити вартових біля хоромів Святослава, так ледь не вийшла бійка із кийградською дружиною. Воєвода Щербань заявив, що доки жив Святослав, він тільки його наказам підкоряється. Так що їм прийшлось знову повернутись до терема Ярополка.
– Видно нічого із цього доброго не вийде, окрім братовбивчої війни, поки хтось один не переможе в битві за престол, – сумно сказав Мальфар і додав. – На жаль, у всі часи боротьба за владу була кривавою.
– Авжеж, а страждатимуть, як завжди, невинні люди.
– Надіюсь, що за два тижні нічого страшного не трапиться. Не хочу приймати участь в цих братських сварках.
– Я пам’ятаю, що ви прихильно ставились до князя Володимира. Як думаєте має він шанс стати Великим князем?
– Має але малі і то, якщо його брати нароблять чимало дурниць так що в народу урветься терпець. Та облишимо цю розмову. Я дочекаюсь Нестора і в дорогу на схід. Пішли краще покажу тобі один древній манускрипт про діяння східного мага Мухамтина.
Мальфар неспішно підвівся із-за стола та направився до дверей. Тобіас швидко допив вино і теж встав.
– Дивно, – раптом сказав маг Мальфар. – Я десятки років шукав цей посох і він знайшовся саме зараз та ще так неочікувано.
– А що тут дивного? – запитав його Тобіас.
– Не знаю. З’явилось якесь передчуття, чогось незвичного, хвилюючого.
– Ну, це у вас священик заговорив, скільки ж років ви ним були.
– Можливо, – задумливо погодився маг.
20
Імператриця Зорина перебралась до літнього палацу на березі моря. Погода була просто чудова. Стоячи на балконі, Зорина любувалась синім морем, яке мінливо переливалось під яскравим сонцем. Спека. Та легкий морський вітерець приємно холодив ніжне тіло імператриці. Хоча її серце радісно тріпотіло, а лице горіло вогнем. Все-таки вдалось привезти із собою цього молодого хлопчину – миловидного пажа герцогині Бронської. Пощастило. Імператриця запропонувала герцогині навідатись до неї в літній палац і вона погодилась але сказала, що приїде трішки пізніше, бо мала якісь нагальні справи. Зорина запропонувала послати кого-небудь з нею, щоб приготувати для герцогині кімнати і перевезти частину її речей. Одрис Бронська, миловидна руда жінка, знову погодилась і тоді імператриця, начебто випадково, вказала на гарного білявого пажа.
І ось вчора цей гарненький юнак прибув до палацу із цілим візком речей герцогині. Цілий день Зорина ходила із ним по палацу, вибираючи кімнати і допомагаючи прикрасити їх для її подруги Одрис. Віконт Рістан, так звали юнака, весь час ніяковів в присутності імператриці і так забавно червонів, коли Зорина торкалась його своєю рукою. Білявий із гарним прямим носом і очами кольору моря він бентежив імператрицю і викликав палке бажання у неї пригорнути його до себе. Врешті, справившись із влаштуванням кімнат для герцогині, Зорина ніжно посміхнулась до віконта і запросила його повечеряти разом з нею. Той, ще більше зніяковівши, ледь зміг вимовити слова подяки. Імператриця наказала накрити вечерю на невеликий стіл в її гостинній біля спальні, сказавши, що там значно прохолодніше від вітерцю із балкону. Тепер Зорина з нетерпінням чекала, коли ж врешті сонце сховається за горами.
Вона думала посидіти, порозмовляти з ним, можливо вдасться розтормошити юнака і він не так буде ніяковіти в її присутності. А що робити? Імператор забрав сина із військової академії і поплив з ним на кораблі по островам імперії, кажучи, що сину пора звикати до управління державою. А те, що Зорина не бачила свого сина вже майже півроку його зовсім не турбувало. Більше року пройшло, як імператор Василь II остаточно охолов до неї і тепер він дуже рідко заходив до її спальні. Хвиля злості підступила до Зорининого серця, тягучою біллю заповнило низ живота. Вона зціпила зуби і постаралась заспокоїтись, уявляючи миле лице Рістана, такого гарного, як ангел небесний. Потрохи відпустило, і Зорина, глибоко вдихнувши морське повітря, поволі розслабилась.
Через дві години сонце врешті сховалось за горами і імператриця, усівшись в принадливій позі на дивані, чекала на віконта. Вона хотіла сподобатись Рістану, тому одягнула вишукане, оздоблене діамантами, ніжно-рожеве плаття, через яке ледь просвічувались її жіночі принади. Чорне волосся було гарно зібрано під золоту сітку, а маленькі вуха прикрашали коралові сережки. Нарешті зайшла Маліва, її служниця, і повідомила, що прийшов віконт.
Рістан зайшов до кімнати і серце Зорини гучно забилось, такий він був красивий. В новому темно-синьому камзолі, пошитому по останній моді при імператорському палаці, з легким рум’янцем на щоках він виглядав просто чарівно. Спочатку розмова не дуже виходила, юнак, сидячи напроти імператриці, більше мовчав, тільки відповідав на запитання. Та Зорина, потрохи підливаючи вина, розговорила його. Віконт був із знатного роду, його батько, галл за походженням, взяв собі в дружини шляхетну венедійку, коли він командував гарнізоном в Тирвині, відразу після війни із Венедією. Родина в них була заможна, а батько займав досить значний пост в імператорській армії.
Зорина, слухаючи юнака, милувалась їм, його білозубою посмішкою і ніжним поглядом синіх очей. Через деякий час, вона попросила пересісти його на диван, щоб було зручніше розмовляти. Рістан пересів до неї і чи то від випитого вина, чи від близькості красивої жінки, він вже сміліше дивився їй в очі. Зорина, потягнувшись за фруктами, поклала руку йому на коліно і, взявши дольку апельсина, так її залишила. Вона весело сміялась та жартувала. Якщо б хтось із старих її знайомих побачив це, то не повірив би своїм очам, так сильно відрізнялась вона від тої черствої і жорсткої імператриці.
Випивши добряче вина і трохи поївши, вони довго розмовляли. І Зорина почувала себе тою провінціальною дівчинкою, котра вперше приїхала до столиці. Раптом вона підвелась. Рістан, подумавши, що вечеря закінчилась, теж встав і вже почав розкланюватись. Та жінка трохи похитнулась і обперлась об його плече.
– Щось у мене закружилась голова, – прошепотіла вона. – Будь ласка, відведи мене до спальні, там у мене нюхальна сіль.
– Так, ваша величність, – відповів занепокоєно юнак.
Обережно підтримуючи Зорину, він провів її до спальні. Проходячи повз широкого ліжка жінка несподівано зіткнулась з його кутом і повалилась на ліжко. Рістан не втримався і впав на неї. Вони опинились в обіймах один одного і завмерли. Потім Зорина тихенько зітхнула і припала своїми вустами до ледь пухлих губ юнака. Через мить вони злились в жагучому поцілунку.
***
В своєму невеликому будинку, побудованому в аравійському стилі, і розташованому в зеленому гаю побіля морської бухти, канцлер Цезарії чекав на зустріч із магістром Феофаном. Охорона і слуги були арави із рідного племені Ахмантина. Вже вечоріло, коли до будинку під’їхала карета. Слуга відчинив дверцята і Феофан вийшов із карети. Чорна сутана не приховувала його неосяжні габарити, він весь спітнів і, тяжко дихаючи, йшов за слугою, весь час витираючи піт шовковою хустинкою. Зайшовши в дім, магістр відзначив, що кімнати були оформлені в еллінському стилі. Він пройшов через прихожу, покриту зеленим килимом і зайшов через прочинені перед ним, в низькому поклоні слугою, двері до затишної гостинної.
– Я дуже вдячний вам магістре Феофан, що ви прийняли моє запрошення, – сказав Ахмантин після привітання, вмощуючись в крісло поруч із дубовим столом накритим легкою вечерею.
– Спасибі вам за запрошення, ваша світлість, – відповів той, присівши навпроти. – Я теж рахую, що нам давно пора обговорити деякі речі.
– Згоден. Та спочатку давайте трохи перекусимо, тоді розмова буде більш приємною, – люб’язно промовив канцлер імперії.
Вони приступили до трапези. Ахмантин розливав вино, нахваляючи його аромат і смак, пропонував добре підсмажених курчат і особливо просив магістра попробувати паштет із солов’їних язичків, приготовлених по древньому рецепту. Коли вони наситились і відкинулись на спинки крісел, Ахмантин сказав.
– Весна була спекотлива, боюсь якщо і літо таке буде, не слід чекати доброго врожаю. Імператор уже зараз думає послати кораблі до Кельтії і закупити там зерно.
– Мудре рішення, – сказав Феофан, потягуючи вино із срібного келиха.
– Можливо. Та не краще було б послати туди війська і заодно навернути на істинний шлях, привести цих дикунів до правильної віри, віри в Єдиного – Творця всього сущого.
– Хмм... І в твоїх словах є правда. Та покладемося на волю бога.
– Може бог і звертається до нас але ми не хочемо чути його. Мені здається, що прийшли вже нові часи, коли істинні правовірні повинні нести світоч віри іншим народам.
– Патріарх Клемент посилає священиків-місіонерів до цих народів, – обережно відповів магістр.
– Так посилає. Та скільки цих самовідданих місіонерів гинуть на плахах, в катуваннях і знущаннях. Як би рицарський орден Зірки очолила рішуча і хоробра людина, можливо тоді не наважились знущатись над вірою ці дикуни.
– Ну, на все воля Єдиного.
– А мені здається, що ви були б найкращим Великим магістром ордена!
– Дякую за ці слова та не всі так думають, як ви.
– На жаль, дійсно, багато хто хоче бачити Великим магістром цього франка Тодора. Але ж ви із такого знатного еллінського роду і відомі своєю рішучістю в захисті віри.
Феофан в якому дивно поєднувались рішучість і настирність із хитрістю і обережністю, розумів, що канцлер вирішив викликати його на відверту розмову. Він не знав, як повести себе в цьому випадку, Патріарх Клемент не сприймав насильницького просування віри, рахуючи, що це суперечить постулатам віри. Захищати віру – так, нападати заради віри – ні. Так говорив Клемент. Але багато хто не поділяв ці його погляди і хотів змін, до них відносився і Феофан. Та одна справа думати, а інше – діяти. Відкрита полеміка з Патріархом може призвести до небажаних наслідків і навіть до розколу церкві, а цього магістр не хотів.
– Я розумію ваше вагання, – продовжив Ахмантин. – Патріарх користується великою повагою серед віруючих, та на жаль він не розуміє, що часи змінились і виникла потреба в новому підході до розвитку не тільки політики імперії але й релігії. Відверто кажучи, як канцлер я бачу, що імперія досягла свого піку – великий розвиток ремесел, будівництво шкіл і академій та в цей же час занепад моралі. Цезарія із всіх боків оточена язичеськими державами і при найменшому ослабленні імперії вони накинуться на нас. Єдиний шлях виступити першими, установити не тільки верховенство Цезарії але і дати всім народам одну віру, яка є вірною – віру в Єдиного нашого Творця.
Канцлер замовк. Вислухавши таку довгу тираду, Феофан тільки розвів руками. Ахмантин трішки роздратовано розлив вино по келихам. Цей товстий магістр не йшов на відкритий діалог.
– Я теж розумію вас, Ахмантин, – сказав Феофан, – та навряд чи відродиться імперія часів Олександра Великого.
– В цьому я з вами не згоден, – перебив його канцлер. – Раніше не було об’єднуючої сили, а тепер є – віра в Єдиного. Треба лише втокмачити це в голови цих дикунів, а вони розуміють тільки мову сили.
– Війна!? Та чи витримаємо?
– Наразі війну ми витримаємо, вона дасть новий поштовх розвитку і багатству, а без війни ми поступово почнемо загнивати. А ви ставши Великим магістром багато могли б зробити за для нашої перемоги.
– Згоден, – несподівано відповів Феофан.
– На що згодні? – оторопів Ахмантин.
– Згоден працювати за для процвітання нашої держави і возвеличення нашої віри, – з показним пафосом проказав той.
– І як це ви бачите? – обережно поцікавився канцлер і навіть трішки подався всім тілом вперед.
– Якщо мене виберуть Великим магістром, я підтримаю вас у вашій праці за для процвітання імперії. І ще, орден почне більш рішуче захищати права наших єдиновірців по всьому світу.
– Я дуже рад, – після невеличкої паузи сказав Ахмантин, – що ми досягли взаєморозуміння і думаю, що нам вдасться допомогти вам стати Великим магістром ордена. На жаль, Константан дуже хворий і треба бути готовим до всього. А тепер давайте піднімемо наші келихи за нашу співпрацю.
Вони цокнулись срібними келихами і пригубили вино. Ахмантин не знав що і думати, начебто Феофан підтримує його але поки не хоче робити це явно, вичікує. Цей товстелезний чоловік був не таким простачком, як хотів казатись і не спішив зв’язувати себе якими-небудь зобов’язаннями. Та що поробиш, канцлеру доводиться поспішати, а підтримка ордена найближчим часом могла дуже знадобитись.
– А що там за історія із Кинджалом Пророків? Якщо це не таємниця, ви не могли б мене трохи просвітити? – вирішив перевести розмову канцлер.
– Знаєте, це моє захоплення з юнацтва, – посміхнувся Феофан. – Я дуже цікавлюсь різними релігійними реліквіями, недаремно мене призначили Хранителем реліквій в нашому ордені.
– Наскільки я пам’ятаю цей кинджал знаходиться у вас.
– Не зовсім це так. П’ять років тому я зненацька дізнався, що цей кинджал підробка, дуже гарна але все ж підробка. Кажучи чесно це мене дуже засмутило. І раптом недавно мені стало відомо, що Кинджал Пророків знаходиться у Русинії, цій дикунській країні де не дуже жалують нашу віру. Так вийшло, що про це виникла розмова із Константаном і він несподівано вирішив прийняти в цьому участь та послати до Кийграда свого племінника – магістра Романа.
– А як же ви дізнались?
– Піхви ж справжні і вони мають загадковий зв’язок із кинджалом.
– Це щось магічне? – зацікавився Ахмантин, який і сам збирав магічні речі.
– Та ні. Як відомо Пророки не користувались магією, вони використовували щось інше, на жаль для нас не зрозуміле.
– Та я бачу, ви чогось досягли в цьому напрямку.
– Лише трохи.
– А для чого вам кинджал?
– Ну, як же, це древня реліквія і пов’язана із життям і діяннями П’ятнадцяти Пророків, засновниками нашої віри.
Ахмантин не дуже повірив цьому і вирішив пізніше більш детально розібратись із цим кинджалом, треба лише знайти підходящу людину. Цей хитрющий товстун не буде просто так щось робити, схоже кинджал йому для чогось потрібен.
– Зробивши деякі магічні розрахунки, я знайшов спосіб знайти Кинджал Пророків. Сподіваюсь, що реліквія незабаром повернеться до Цареграду.
– Я тільки не можу зрозуміти до чого тут Константан?
– Я зробив помилку, – поморщився, як від зубної болі, магістр, – поділившись із ним, мені потрібна була його поміч, а він забрав піхви кинджала і, сказав, що сам доведе цю справу до кінця. А без піхов не можливо точно установити місцезнаходження кинджала.
– О, тепер зрозуміло, для чого ви залучили до цієї справи Проклятого крадія, – мимоволі посміхнувся Ахмантин.
– Бачу, що у вас із імператрицею немає таємниць.
– Все-таки вона моя племінниця. А чому ви не звернулись до мене? Ви ж знали, як я до вас прихильно ставлюсь, можливо кинджал уже був би у вас.
– Та я б і сам справився, як би не Константан, – відповів магістр і потім додав. – Ми з ним товаришуємо давно і я сподівався на його допомогу.
– Зрозуміло. Та наскільки мені відомо Константан підтримує магістра Тодора, як можливого свого наступника, хоча ви і добрі друзі.
На ці слова товстун тільки невизначено хмикнув і допив вино.
Провівши магістра Феофана, Ахмантин пройшов до свого кабінету і відкривши потаємні дверцята в стіні, дістав шкатулку із червоного дерева, оздоблену яхонтовими візерунками. В ній знаходився список довірених людей, треба було знайти когось, кому доручити справу про Кинджал Пророків. Канцлер вирішив, що непогано б було самому заволодіти кинджалом, тим паче, якщо Феофан так зацікавлений ним. Ось і буде привід поторгуватись із цим хитрющим кабаном.
