Вітер стугонів верхівками дерев, ведучи давню, поважну розмову. Насувався вечірній морок, розкидаючи мереживо потаємних тіней. Химерно переплетене гілля, кетяги пухнастого моху, старезні корчаги й пні оживали, скидаючи денну сплячку. Дощ переставав, лишаючи діамантові розсипи дрібних краплинок, блискаючі потаємним вогнем Хорсового ока. Різка свіжість чисто вимитого, запашного степу не торкалась цих місць – дурманячи, важкими хвилями розходилися пахощі сон-трави, лоскітливим подихом чаклунських випарів простягався дух мокрого моху, кори, прілого листя й ще чогось, такого знайомого, водночас дивного - починала крутитись голова, втрачаючи міць перед могутнім подихом прадавнього лісу.
Стежинка, ледве помітною виткою стрічкою зміїлась лісовими травами, стрімкими петлями минала дерева, бовванівшими мовчазними віхами у надвечірніх сутінках. Верткий бурундук, вискочивши на трухлявий корч, повів носом, пронизливо заверещав, майнувши гущавиною тільки потрух зашелестів. Тріскотливі сороки підняли справжній гвалт, заметувшись в гіллі розлогого дуба. Густий кущ папороті заворушився, почулося сопіння – волохатий писок з очима-жаринами розсунув листя, повівши носом, знову заховався. Через деякий час почулися приглушені кроки – обережно ступаючи, просікою простував кінь. Порівнявшись з дубом, подорожній пружно скочив на землю, присів, тихенько свиснувши. Бур’яни заворушились – шурхнувши лапатим листям, видобувся волохатий розвідник. Заросяний, ніби посипаний розсипом дрібних діамантів, підлетів до хазяїна, тицьнув мокрим носом в руки. Насторочені вуха дрібно тремтіли.
- Що, підійшли до межі ? – мандрівник звик розмовляти з твариною, як рівнею – тепер прийдеться на своїх двох, а Ворона вуздою тягти – тут галасу не стерплять.
Глибоко вдихнув вогкий дух прадавнього лісу. Треба йти вперед, проте чогось стояв, не сміючи зробити бодай крок. Вовк відчув настрій ватага – шкіра на загривку ходила ходором. Кінь форкнув, запряв вухами, натягуючи повід.
- Тихенько , чого це ви ? – чоловік міцніше перехопив вуздечку, інша рука повільно сягнула під широку халамиду. Метушливе птаство змовкло, не стало шемрання лісового звіру, здавалось, навіть рослини заклякли, мертво розчепіривши пагони, підібравши листя. Застогнали верхівки дерев, затріпотіли гіллям під натиском ярої сили. Дрібна мерва завертілась, гостро цвьохаючи в обличчя, сліплячи, набиваючись під одіж. Здавалося рій дрібних лютенних бджіл кинувся обороняти сплюндровану борть. Вовк чмихав, відвертаючи морду, щулячи вуха. Кінь тихенько загикав, задкуючи, натягуючи повіддя.
- Значить впритул підійшли. Тут як на стежку ступив, зійти не дадуть.
Глибоко вдихнувши, згинаючись під натиском скаженого вітрюгану, рушив, тягнучи впертого Ворона, раз-пораз спотикаючись через Вовка, плутаючого між ногами, шукаючи прихистку в хазяїновій накидці.
Ліс знавіснів. Патлате гілля рвало одяг, хльосткі прути періщили вид, корчі та пні, ніби навмисне викочувались під ноги, намагаючись збити, знищити, придавити до землі, розідрати на шматки. Потріпана ватага задкувала, зупинялась, але знову вперто простувала тільки їм відомим шляхом, зневажаючи гнів зела лісового. Кров сочилась розсіченим лобом, тонкою цівкою скапуючи на край каптура, очі Вовка сльозились від дрібного сміття, завислого навкруги темною хмарою, кінь понуро чвалав опустивши голову, зрідка форкаючи, хоч на трохи звільняючи ніздрі від кусючого пилу. Тут ще й Дажбог відійшов спочивати, віддавши Праву Хорсу, який розплющував око, обливаючи сріблом пристанище дітей своїх.
Обважнілі ноги тремтіли, піт заливав, змішуючись з крівлею подряпаного, розбитого обличчя. До всього, сказився Ворон – впирається, головою мота. Вовк мертво вчепився зубами за плащ - сливе тягнеться п’ятипудовою тушею аж тканина тріщить. Нічого говорити, добрячі охоронці, проте ми не ликом шиті. Лише б дійти до часу, інакше дуже сутужно прийдеться – чужинців тут не любили здавна.
Думки, думки – жалюгідні уривки прагнень, мрій, сподівань, наповнюють, переносять в інші світи, допомагають стати чужими людьми, відірватися звичних, нудотних справ. Та не варто захоплюватись – одна мить - чудовий світ обернеться потворною дійсність, де лиш тьма і вітер. Може йду не туди ? Від однієї думки в животі похололо. Надто багато крові пролилось, винної й невинної, надто багато душ лягло щоб настала сьогоднішня ніч. Вовче, хай тобі чорт, не тягни так бо тут і загребе сміттям усіх трьох. Бурмочучи до себе, ледве переставляючи ноги, вперто прямував далі. Глянувши збоку, подумаєш – з’їхав з розуму, в пущу зайшов та й петляє лісовикові на радість. Може так…але чого зупинився біля того покарьоженого дерева ? Ану гайда, поглянемо !
Тяжко зігнувшись, впав на коліна. Поволі сягнув рукою відворот плаща. Вовк ліг поряд, скрутившись калачиком, прикриваючи морду пухнастим хвостом. Кінь теж влігся за спиною хазяїна, ніби підкоряючись нечутному наказу. Чоловік не зважав на буйство стихії. Тяжко звівся, затиснувши блискучу смужку металу. Підніс вгору правицю – тонка блискітка майнула, лишаючи криваву борозну. Виставивши вперед скривавлену долоню, ніби спиняючи скажений вихор, захрипів, випльовуючи тяжкі звуки давно померлої мови. Вітрюган заскавучав, ховаючи в чорному тумані перші відблиски нічного сонця. Подорожній скоцюрбився за спиною коня, прикриваючи невидющі запорошені очі. Час застиг, лишалось тільки чекати, терплячи бісівську негоду.
Різкий свист розпанахав безтямну круговерть дивного буревію, пронісся верховіттям, опоясав маленьку галявину. Серед лісового вихору глухим рокотом залунав поклик стражів Роду, спершу десь далеко, потім все ближче й ближче. Вовк схопився на ноги. Підкоряючись таємному гукові, Стрибожий посланець стишив біг, далі зовсім принишк, тихенько ворушачи листя, провадячи спокійну мову з жителями лісовими. Чоловік втомлено похитнувся, впершись в м’язисту шию Ворона, що стиха спинався на ноги допомагаючи хазяїнові піднятись. М’яке світло Хорсового ока вихоплювало химерні тіні дерев, папороті обступали з усіх сторін, простягаючи шорстке листя, ніби ціле кодло лісовиків ловило непрошеного подорожнього. Вихор стих раптово, як і почався. Вовк погрозливо загарчав – з давлючої темряви вихопились блискучі жарини, зеленавим полум’ям відбиваючи глибокий морок ночі. Кінь нетерпляче затанцював, натягуючи вуздечку. Щось мерзенно-холодне ворухнулось в животі, підкотило до горлянки.
Їх ставало все більше й більше, здавалось, ціла зграя світляків вирішила зробити вечірній променад. Вовк тремтів, загривок настовбурчився, м’язи кам’яніли, горлянка клекотіла. Одна пара вогників насувалась все ближче... Сіроманець прищулив вуха, пружинячи, приготувався до стрибка. Ближче, крок ще трохи…і – в непевному світлі навського сонця, що полишило бузинові хмари, з мороку поволі малювався здоровезний вовчисько. Вовк нерішуче переступив, оглянувся на хазяїна... За мить, сірки браталися обнюхуючись, коротко рикаючи, лаштуючи перемовини. По тому - короткий гук від якого в простої людини по шкірі мороз би продер. Один за одним, на галявинку виходили священні стражі лісового Покону, пильно вдивляючись в чужинців. Що вже наш мандрівник бував в бувальцях, проте такого видива ніколи не бачив. Та ніколи гаятись – оточений дивною охороною, рушив вглиб пралісу. Там чекали.
Темрява засновувала, обплітала невидимою павутиною, сковувала рухи. Йшов, сливе, навпомацки, спотикаючись, раз-пораз натикаючись на волохатий бік Вовка. Сіроманці міцно тримали коло, швидко трюхикали вперед, знай тільки бликали очиськами. Ворон не приймав таку компанію, мотаючи головою, намагався хоч котрогось хапнути міцним зубом за пухнастий ошийок. Проте, тверда рука хазяїна не давала розпоясатись примхливому тарпану.
Піт лоскітливими ручаями стікав обличчям, струменів спиною, заліпляв повіки, пік очі. Хто зна скільки йшли в глухій тьмі, чуючи лиш віддих лісовиків та поодинокий рик ватага, підганяючого повільних супутників. Коли хотілось просто впасти розкидавши ноги, заритися прілим листям - заснути або ж вмерти, серед непроглядної тьми блиснуло, ніби хтось далеко-далеко запалив поганенького каганчика, бликаючи дрижачим несміливим вогником. Здавив повіки: кров бурхала в скронях, ноги тремтіли, перед очима танцювало ціле скописько різнокольорових кружалець. Закашлявшись, втер розпухлі очі. Тиша. Зникло сопіння сіроманців. Куди ж поділись ? Невже дістались місця ? Чого ж так темно ? Зціпивши зуби, пробурмотів декілька слів. Сліпучі промінчики яскравого світла примусили зажмуритись. Прикриваючи очі рукою, розвернувся творячи оберег. Тихий свист і ще щось… Так, ніби маленький дзвіночок. Сміх… Нелюдський сріблистий сміх.
- Виходить, темряви боїшся й світлові не рад ? Що ж хочеш ? – подих легенького вітру, різкий дух лісового зілля торкнув щоку, зачепив каптур, смикнув одіж, понісся далі, злегка шелеснувши листям, затихаючи десь у верховіттях. Вовк загрозливо гарикнув, але все ж підповз ближче, навалюючись на ноги. Подорожній глибоко вдихнув, розправивши широкі плечі. Набряклі вії погано слухались. Поволі розглянувся. Невеличкий п´ятачок смарагдової трави серед буреломів, старезних дерев. Он колихнулось гілля, метнулась тінь. Сріблистими розсипами, заповнюючи все єство, розливався мерехтливий, переливчастий звук дрібненьких дзвіночків. Від того шкіра пішла «сиротами», чуприна заворушилась. Ось вона – гінка постать й глибокі озерця зеленавих очей, затягують, сковують тіло, висмоктують душу, манять до себе. Крок…ще... Широкий каптур м’яко ковзнув плечима – Темний ліс стрепенувся вбираючи гортанний переспів колись завмерлої мови. Зелені озерця спинились за декілька кроків, вбираючи світло, іскрясь переливами лісових джерел:
- Підходь, раз прийшов – водограй білястого волосся заквітчаного лісовими ружами переливався, віддавав тонким, чаруючим ароматом – глянь, зворотня стежка зелом заростає. Тарпана лишай тут. Бери тільки сіроманця. Йди слідом – тонкий стан звабливо проступав крізь вигини легкої одіжі, приковував погляд заморочував первісною магією. Ух ! Аж памороки забила ! Зціпивши зуби, твердо мовив:
- Ти тільки не спіши, бо хтось довго грався, аж ноги дуднять, а я надвечір страх, як бігати не люблю – на якусь мить погляди зустрілися, нелюдські зеленаві іскринки й палючий червонястий вогонь, бурхаючий звірячою міццю десь там, в глибині зіниць. Тільки мить…
Переливчастий сміх затихав між деревами, гінка постать, пливла над вирвами й корчами, примушуючи чвалати слідом.
Гомін верхівками дерев, тужливе іржання Ворона, який рвався з усіх сил, розкидаючи кім'яхи жовтавої піни… Від постійного напруження нили щелепи, тупий біль поштовхами віддавав десь у верхівці голови. Ноги сплітались дивовижними фігурами, переставляючись самі собою, живучи своїм життям, ніби окрема частина тіла. Намагаючись оглянутись, тяжко впав, підминаючи якийсь кущ. Затріщали дрібні гілочки, щось проїхалось щокою, лишаючи пекучий слід – на мить зникло навіть те примарне світло лісових навок. Тьма, давлюча тьма… Тільки тепле й мокре возить лицем.
- Це ти, брате, шкода стало ? Все, буде, живий ще. Тікай, а то з пащеки тхне – бурмочучи, відпихав здоровезного сіроманця, плутаючись в кошлатому хутрі
- Що ж це - явився та й спати вклався, господаря не дочекавшись ? Як же ж забави нічні, пирування пишні в честь гостя дорогого ? – тихий хриплуватий голос остаточно привів до тями.
Вовк тривожно загарчав. Тяжко звівшись на ноги, роззирнувся – нікого. Неслухняними пальцями сягнув застібки плаща – міцна тканина тихим шелестом падолисту сповзла до ніг. Тепер краще – можна роздивитись. Зеленоока провідниця, ніби у воду впала. Бліденький навський вогник став зовсім маленьким, колихаючись трохи попереду, освітлюючи лиш постать чоловіка. Повільно роззираючись, міцніше поставив ногу, розвертаючись боком.
- Ого, госте дорогенький, воюватись зібрався чи як ?
- Якщо треба
- Хто ти ? Знаки відаєш, але сам по лісі ходити не вмієш – три кроки ступив та й падаєш. Що ж ти таке ? – здавалось безліч істот говорять водночас з усіх сторін.
Мандрівник поволі розвертався, окреслюючи коло носком. Надоїдлива мошка радо дзумкотіла, надибавши поживу. Мотнув головою, відганяючи набридливу мілюзгу. Невже помилився ? Кров віддавалась дрібними молоточками в скронях, розносячи жилами збудливу міць. Вовк підібрався, широко розставивши ноги. Відчув ? Аякже, цей завжди відчуває.
Тиша нестерпна. Тьма оживала, насуваючись, обплутуючи липким нелюдським страхом. Тепер пора.
Взір застлала червона муть, палюче тепло тисячами голочок пронизало тіло. Біль… Щемким ниттям налилися м´язи, загривок збрижився, хижацький оскал потворив вид. Мить і… хрипкий гук двох сіроманців розтріскав гнітючу тишу, зірвав давлючу пелену тьми, струснув Праву.
Що ж це ? Де вороги ? Звіряча яр гарячим приском пекла, вимагалаючи бою, руху, крові. Глибоко вдихнув. Ні, все таки не помилився. Невелике озеречко затягнуте дрижачою місячною паволокою. Легенька прохолода остужувала, наливала спокоєм. Око Хорса тихо зорило, розсипаючи легке павутиння навського світла. Довге гілля древніх дерев, косами лісових дів, повили таїну, заступили від мороку земного світу. Щось штовхнуло збоку, тихо заскавулівши. Долоню зводило – шкіра рукавиці порепала, врізалась в долоню, розриваючи шкіру. Смикнув, здираючи ту напасть. Тепер легше. Несвідомо сягнув вниз – волохата шкіра. Коротко здихнув – от чортяка, не загубився. На місці. І все ще живі.
- Хм, звір в личині людській чи людина в звірячій... Давно такого не бачив – довгаста тінь сколихнула густе віття, прибережним туманом розтеклась між стовбурами – темну пору вибрав для провідин, недобрий час. Перемішались світи – навські закони в Праву прийшли, та й Права більше Навь нагадує. Немає покою душам людським бо ж заплутались, не знаючи на якому світі живуть. Поруйнували мости. Через те нам неспокій. Пощо прийшов? Навіщо мовою древньою говорив ?
- Я за Нащадком
Тінь стрепенулась, чиста гладь сріблястого дзеркала захвилювалась.
- Нащадок останнього Перунового воїна. Десь на цій землі.
- Рід… Повноводне джерело коли-небудь пересихає. Так і з людьми. В багатьох Доля пряде надто тонку нитку
- Він не був звичайною людиною
- Чув про те. Але чому до нас прийшов ? Вже тьму поколінь люд не хвалить своїх дідів. Вовченят передушили пси. Ба, навіть, служники в чорній одіжі сюди навідувались та помічники мої веселі так закрутили нечестивців, що лиш пару живими вийшли інших жахаючи. Давно волхвів не бачили.
- Один лишився
- Це хто ж так вирішив ?
- Рахманське коло
- Шо ж воно таке ? Ти ба...вирішило…А якого ти дерева листя будеш ? Маєш ймення ?
- Ескером нарекли брати з обителі. Батьків… – не знаю.
- Дивний ти. Мову знаєш древню і нашу. Слово прохідне назвав...А що, сіроманцю не боїшся, як слугами Чорнобога виявимся та на шматочки розметаємо, а крівцю виточимо для справ своїх ?
Мороз пробіг шкірою при одному здогаді про таке.
- Пощо тоді воловодитись – кінчили б ще на вході
- А воно краще, як мучишся – сильніші чари виходять. Крівця жахом напоєна, та ще й воя – дороге зело
Тоненькі стрічечки поту стікали скронею, вибілюючи звивисті доріжки на закіптюженому виду. Темрява зітхнула, війнувши хвилею прохолоди.
- Перепочинь поки. Путь довгу стримав. Завтра все й оповіси. Ще раз. Проведи. Я поки за володіннями нагляну – листя тихенько шелеснуло, десь далеко гучно зойкнула лісова птаха.
Знову ці зеленаві очиська, терпкий запах лісового зела. Сміх. Тихенький, сріблястий, веселим передзвоном віддається в голові. Ось і місце – розкішна перина духмяного моху. Ти поряд, Вовче ? Давай, мостися вже. Тепер можна закривати очі.
