Сива бігтиме від тебе стадом блакитних коней, що на морозі втраплять у ромбоедричну гратку, яка згодом на сонці, зацвіте кислими металами. А потім, якщо зможеш упіймати її за шватцитовий стан - упадуть тобі в долоні амальгамові локони.
Сива ніколи не зраджує правді на ліжку з брехнею. Не цілує її зрадливі вуста, покритих окисом азоту. Тільки ковтає отруту, що смакує шлунковим соком. Вона інколи заводить діалог про те, як вона кохалась з ним. На каміннях під гуркіт річки. Вода вбирала ніжним лоном крики насолоди від чого власне бажання наростало хвилями грому на небосхилі.
А щербатий місяць кидав метацинабаритовий погляд на те, як тверда ртуть під подихом коханця розтікалась на мільярди струмків й осідала на його шкірі золотавими росами.
Алхімік намагався приспати рідке срібло мелодією сопілки, та лише нагнітав порив свободи, що гнав її у хмари, де світло гуляло в піжмурки з голими почуттями. Він тільки відчув останній випари її аромату. Він вдихав безтілесні змії парфум, що просочувались у хворі легені, де звили для себе тернове кубло.
А сонливість брала гору над ним, змушувала його лягти на живий килим з головного болю та апатії. Стискав до тремтіння рук фіалки, що мав подарувати Сивій в останню мить її життя. Та лише впіймав фантом, що продовжував гасити свічку його життя. Пальці вичавлювали із нього густі краплини розуму, що розцвітали божевіллям. Крик смерті змушував тіло реготати судорогами, щоб потім заснути в обіймах нічного вітру.
Сива, обійми мене…
