Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2698
Творів: 51558
Рецензій: 96010

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 39679, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '3.21.247.78')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза есе

Аутентичне

© Ольга Ярмуш, 04-11-2014
Істина спалює і нищить усі стихії, показуючи, що вони лише тінь її.
Г.Сковорода

У блакитну безодню пірнає птах. Із синього виру його виносить хвилею освіжаючого леготу-вітерця, і птах, розправивши міцні брунатні крила, легко і незворушно плине по піднебессю. Під ним – Земля, одягнута у вишиванку літніх квітів, так добротно прошита сонячними променями, що аж оксамититься і виграє. Восени годувальниця зніме тонке полотняне убрання, сховає у літеплу скриню, під сонне коріння дерев. Вбереться у теракотову сукну, підпережеться фартухом, наб’є його стиглими яблуками та городиною і роздасть усім, хто прийде і попросить.
Птаху личить політ.
Землі личить бути багатою і гостинною.
Кожна травинка, що виростає з найменшого Божого зерняти, наповнена небаченим  могуттям. У ньому – і жага народитися, і пристрасть вирости, і велич вогню від Сонця, щоб протистояти негоді, і потреба бути корисною та віддати свою чисту природню Силу тому, хто цього попросить. Щедрість від матері Землі – у кожній її дитині…
Спостерігаючи: яку б віру не сповідували, ми, діти цієї Землі, були є і будемо сонцепоклонниками. Бо вся наша бутність залежить від нього. Мудрість – від нього. Ми підлаштовуємося під його ритми, тягнемося до його енергії, черпаємо з нього, як із джерела, здоров’я і міць. Ми – поклоняємося Сонцю…
Кажуть, на цій Землі у древні часи жили арії. Кажуть, рід Шак’я-Муні, який дав світові великого Будду, пішов звідси. Як і таємнича трипільська культура. І характерницька козацька система виживання Великий Спас. Кажуть, ця Земля під цим Сонцем – благословенна. Як і кожен, хто тут народився. Кожен! Несе глибоко-глибоко у своїй суті забуті, вибиті ворожими племенами, древні і мудрі знання. Іноді вони сняться. Іноді допомагають вижити. Пробуджуються в матерях задля оберегу дітей. Виступають сльозами на очах, коли звучить народна пісня – мантра, духовний код народу… І комаха, і травинка, і звір пам’ятають – на генному рівні прописана ця наука, вкладена Природою у першу клітину тіла ще задовго до народження. Тож перелітні птахи і кочові тварини щороку вертають у рідні місця, у яких би теплих і родючих не зимували. Вони не зраджують отчий край.
А ми – землероби забули про свої Роди і не шануємо свою Землю... Щось погане сталося з нами впродовж віків.
Птах стрепенеться. В Землі гниють рани. Пронизливо скрикне, коли під ним розправляючи дерев’яні крила, постануть хрести самотніх, поринулих в роздуми і небуття, цвинтарів…
Не мінуй і не обстрілюй, брате, цвинтарі. Там сплять твої і мої предки. Їхні старі кістки, пожовклі від віків і ґрунту, скрегочуть, наповнюючи сухим зойком усе підземелля. Вони ворушаться, тонкими пальцями давно безплотних рук відкидають від себе вологі грудки; вони б порушили закони існуючої реальності і вийшли б на світ Божий, щоб спитати у тебе і у мене, за що ми так плюндруємо цю благодатну Землю? Вони б спитали…та Земля їм шепоче: «Спіть, спіть, спіть…»
Замре птах у небі, заквилить, а потім у стрімкому піке ринеться униз. Погляд пронизуючий, крила  притиснуті і трохи розставлені. Сакральний політ. Тридент сущого. Блискавка, що б’ється грудьми об зачароване коло темряви.
Ми – зникнемо. Земля – ні! Наше життя в порівнянні з її віком – мов життя отої дрібної травинки, якій вона дала поштовх до народження і яку візьме у себе в кінці. Життя кожного з нас рівноцінне життю травинки. І має таке ж велике значення для світобудови. Одним ми тільки різнимося. Травинка приходить співати оду життю, возвеличувати свою Батьківщину. Ми ж соромимося такої любові, фальшиві цінності змусили нас забути, чиї ж ми діти насправді.
Древні волхви покинули цей світ півтори тисячі літ тому. Вони знали. Їм легше було обрати смерть, ніж бачити відречення від Роду, Дому, Свого… Боги не змогли. Вони змінили свої імена та зовнішності і наглядають за нами й понині. Вони чекають, коли ми їх покличемо. Але спершу ми маємо згадати себе.
Ми з тобою, брате!
Людині личить мати пам’ять.
Птах ось-ось розіб’ється об груди Землі. Але – змах… і він тане, мов марево. Мов дим. Чи дух. Чи душа. Що там – двері у трансцендентальне? Портал у позачасся? У Вирій?
Маленька брунатна птаха. Споглядач і страж.
Посланець великого Божества, що сотворив із Хаосу світ.
Сокіл-Род.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Анізія, 06-11-2014
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.044051170349121 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати