Але хто сказав, що рай вічний? Хто його бачив, той рай? І у раю є кінець, і ти їдеш з відрядження додому, але душі твоїй від того не сумно, бо після раю весь світ рай, і ти співаєш, і думаєш, як би його ліпше підхаючити хату, бо треба везти невістку на показ свекрусі, яка, до речі, ще нічого не знає, а такі відвідини повинні бути обставлені по-царськи, дарма що хата глиняна – хто сказав, що царські палати тільки кам’яні. А ось нарешті і глиняний палац, і мати-свекруха, якій би варто сказати про скорий приїзд невістки, але в раю часу вдосталь, спішити нікуди, тож припарковує Вітя автокран біля відремонтованого тину (а гарно поремонтував!), зі смаком обідає і йде на село, бо зі щастя завжди кудись тягне, мов те щастя хочеться посіяти по всьому світу.
А в селі - Вать, старий друг, якого зараз не впізнати: достоту дідок, а йому ж лише за двадцять – що роблять з людьми аварії.
- Здоров, - простягає Вать покалічену, скрючену руку, і Вітя тисне ту руку, і не хочеться йому зверхньо пожартувати, як він завжди жартував над Ватем раніше з будь-якого приводу.
- Вип’ємо за зустріч! – підморгує Вать. – Бабки є, - виймає з кишені зіжмакані папірці і веде Вітю до магазину.
Віті не дуже й хочеться пити, але не відмовиш же товаришеві-каліці – образиться, погидував, мовляв.
Дві порожні пляшки валяються на траві і п’яний, зіжмаканий, як ті гроші-папірці з кишені, Вать ллє сльози і гамселить рукою-калікою по траві.
- Людка – сволоч! – кричить. – Ти знаєш, що вона мені сказала?
- Сволоч, - погоджується Вітя, розганяючи цятки-метелики з-перед захмелілих очей. – А що ж вона сказала? – перепитує.
- Сказала, щоб я пробачив, але вона молода і хоче жити з чоловіком, а не євнухом.
- Сволоч! – ще раз підтверджує Вітя Ватеве припущення, посилено згадуючи, що ж воно означає, оте ніби знайоме слово «євнух».
- А я не євнух! – кричить тим часом Вать. – Я можу! Дарма, що на вид незугарний, я можу! Хочеш, докажу?!
- Давай, - байдуже махає Вітя рукою.
- В Соснівку! Пішли в Соснівку!
- Якого біса?
- Я докажу!
- Людці?
- І Людці!
- Чхай на сволоту.
- Ні, я докажу! Ідем у Соснівку!
- Йдем.
Стежка в’ється круто, ногам важко.
- Та ну його к бісу! – першим не витримує Вітя. – Якого чорта пішки плуганитись, коли в мене кран під ворітьми стоїть.
Автомобіль з ревом вривається в Соснівку.
- Стій! – горланить Вать.
Перехняблена хата, такий же тин – хто не знає садиби баби Гараськи, першої п’янички і самогонниці на всю округу.
- Пішли, - зве Вать за собою.
- Пішли, - погоджується Вітя, бо як пити, то вже пити.
Натужно скриплять побиті шашелем двері, вдаряє в ніс цвілий дух старості.
- Гостей приймаєте? – кричить з порога Вать і нишпорить у кишенях у пошуках все тих же зіжмаканих грошей-папірців.
- Аякже, соколики, - сухолиця, синьоноса баба жваво шкандибає на своїх ногах-сірниках по хаті.
На столі сулія, шмат жовтого, аж засохлого, сала.
- Хліба б, - озирається довкола Вітя.
- Пий, закусуй салом, - осмикує його Вать. – Не за тим приїхали. Сідайте й ви, - гукає до Гараськи.
- Ой, діти, які ж ви добрі, - аж ясніє Гараська і зручно вмощується на зачовганій сірій табуретці. – А за випите мною моє ж мені заплатите? – цікавиться, прискаливши підсліпувате око.
- Нате, - кидає Вать на стіл гроші.
- Не скупі дітки, - тішиться Гараська. – чи мо, здачі хочете?
- Не треба, - заперечує Вать, - ми на повну програму.
- Охо-хо, - капнула з відстовбурченої губи на стіл слиною Гараська, - тіштеся, як потребу маєте, я вже однак зсохлася, як вам сушняк у мед, тіштеся, діти, - захихикала. – Але ще доплатіть, - наполягла. – Чарка, шкварка і припарка в комплекті вартують добрих грошей.
Вать витрусив з кишень останні копійки.
- Досить? – запитав.
- Інвалідам – пільги, згодна, - сопіла Гараська. – А він, - тицьнула порепаним пальцем на Вітю, - хай доплатить, бугаї у мене без пільг.
- Я не бугай і мені досить тільки чарки, ні за що платити не буду, - Віті починали набридати Гарасьчині теревені і ґешефти.
Гараська стенула плечима:
- Як хочеш, але щоб далі чарки не йшов.
- Лади, - дав Вітя добро.
На столі один стакан, з якого Гараська тільки-но видобула брудним порепаним пальцем утоплену чи то у воді, чи в недопитій кимось горілці муху.
- Бабі першій! Як найстаршій, - командує Вать.
- Спасибі, дітки, ой, спасибі, - щойно наповненого стакана як і не було.
- Тепер я, - видудлює й Вать пійло, і длушпиться в салі-сухареві. – Пий, - подає стакана Віті.
Вітя підозріло дивиться на липку посудину, але діватись нікуди, гріх образити товариша-каліку, тож перехиляє стакана до рота і, зажмурившись, висмоктує вміст.
- Ще бабі, - наливає, не томлячись, Вать.
- Ой, спасибі, соколики, - баба важко допиває самогон, чогось безперестанку гикає, хилиться до столу, доки й не падає заяложеними кучерями поряд з жовтим салом.
- Що ж, почнемо, - потирає руки Вать і якимось дивовижним рухом вибиває бабу з-за столу, валить на долівку, здіймаючи хмару куряви.
- Диви, вона ж готова для діла, - пожадливо задирає бабин поділ і виставляє на показ дві сухі, в рудих плямах бруду, ноги, між якими стирчить шматок кудлатої вовни. – Не хоч? – перепитує Вітю.
Вітя п’яний, аж в очах синьо, але не до такої ж міри, щоб на заяложену Гараську лізти.
- Ну, ти даєш, - аж бекнув Вітя. – Ні, ні, ні!
- Ну, як хочеш, - махає Вать рукою, - а я буду.
Раз-два – і тільки Ватеві штани пошурхотіли додолу, оголивши якийсь дрижачий оцупок.
- Боже, та він же в тебе відрізаний! – скрикнув Вітя.
- Але я можу! – не розібрати, чи реве, чи кричить, чи стогне Вать і з якоюсь несамовитою люттю роздирає Гарасьчині ноги, вклинюється між них, і ось уже тільки волохата Ватева гепа маячить перед Вітиними очима.
- Тьху! – виривається у Віті.
А тут ще Гараська чогось як захропе, як кавкне, тільки руда пузириста слина полетіла з її зажованих губ на Ватеву морду.
- А-а, мать! – не витримує Вітя та мерщій у двері, та виригався під тином, та сів, та лиш гикає.
Тут Вать з хати вилазить – у руках недопита сулія.
- Ну, як? – задоволено либиться.
- Ти б ще он ту сучку віддер, - вказує Вітя на якесь собача, що вовтузиться по той бік вулиці.
- Ти розумний!... – раптово вибухає, синіє Вать. – Ви всі розумні сміятися з мого обрубка! А я можу! Я в тій аварії втратив усе, але я можу! Розумієш – можу!
- То не Гараську ж, - заперечує Вітя. – Ти подумай, в якій вона п’ятирічці останній раз милася?!
- Льопа не краща, - заходиться у злому сміхові Вать. – А ти ж, крім неї, теж більше нікого не годен трахнути! Навіть Людку – і ту я в тебе забрав цнотливою! Ти ж ні на що не здатний, окрім як Льопине болото розколочувати! Я каліка, з обрубком, і то баб шурую, а ти коло Льопи й здохнеш, дарма що горобець у матні не вміщається.
- Брешеш! – лють вдаряє Віті в голову і зупиняється у вигляді кулака на Ватевій пиці. – У мене є дівчина!
- То ти ж її не трахнеш! – не може Вать відповісти на удар кулаком, б’є словами. – Ти ж не годен! Ти ж коло неї просюсюкаєш, як коло моєї Людки, а хтось інший, прийде час, у тебе її забере і проломить збережену тобою цноту. Кажу ж – ти не го-ден!
А у Віті аж в очах біло – йому, хазяїну життя, якась каліка «бабами» попрікає!
- Та я з неї днями не злажу! – постаментом виситься Вітя над Ватем.
- Хто, ти?! – регоче Вать. – Та ти й мою Людку, я ж пам’ятаю, як біля клубу хвалився, що і в рот, і ще там кудись… Тьху! – сплюнув презирливо. – Імпотент-говорун, ось хто ти, Вікторе. Льопин запихач, і то незугарний, бо Льопа вічно голодна лазить, першим-ліпшим себе потішити готова, аби лишень вдовольнив, а не так, як ти, притулився лиш…
- Слухай, каліч обрізана, Гараською обпльована, - біснувався Вітя, - та я тобі в момент докажу, що я вартую, як мужик, для моєї Віри!
- О, вже й ім’я придумав – Віра, - стогне Вать, прихлипуючи зі сміху. – Ні хрена ти мені не докажеш, бо я на придумки всякі вже не ведуся. Не той Валера Чурба вже, не той.
- Та докажу ж таки!
- Не докажеш!
- Докажу!
Граються, мов діти, словами, доки Вітя не вихоплює нарешті у Ватя з рук сулію, не відпиває з неї пару ковтків самогону.
- Помиї жене Гараська, а не горілку, - спльовує.
- Така горілка, як і твоя балачка, - парирує Вать, - і то, й то – все помиї.
- Помиї, кажеш? – вривається терпець у Віктора. – Ну-ну… Ану марш у машину.
Вирулюють із Соснівки, вигвалтовуються на широке шосе.
Образа Вітю додавлює, Ватеві слова печуть душу, смалять, мов зарізаного кабана, хазяїна життя, і він, Віктор Трюхань, тисне на акселератор, бо як подумати, то крім проституткуватих Льопи і Зінки та ще кількох московських «мандавошок» нікого більше не мав. Віра книжками своїми голову затуркала, ні, щоб віддатися хазяїну життя, бери мене, мовляв, Вітя, я вся твоя, ти мій Бог, цар і хазяїн.
В голові у Віті шумить, дорога вислизає з очей, аж велосипедист якийсь чкурнув з неї чимдуж у кювет (навіть незнайомі велосипедисти мліють перед хазяїном життя!), але автомобіль впевнено мчить на Муринівку. Все, край, віднині Вітя править на муринівських балах! Ось і зараз зайде до своєї Віри, так і так, скаже, роздягайся, дівко, я повинен другу дещо доказати, аби він спізнав істину, хто в цім світі ніщо біля Гарасьчиної смердоти, а хто все біля належних йому і тільки йому недоторканних цнот. А дай-но, Вать, сюди сулію. Смердюча горілка в Гараськи, смердюча, як і вона сама, але розбирає, бере, бере. Тримайсь, Віро, сьогодні ти у Вітиній владі! Ти ж любиш його, правда? Він же повинен доказати Ватеві, котрий завжди в його, Вітиних, ногах валявся, що так було і буде, що не піднятися Ватеві з-під тих ніг, що вік йому не злізти з гарасьок, а Віті найкращі, наймолодші, найсолодші пряники діставалися і діставатися будуть, бо Віктор Трюхань – хазяїн життя. І взагалі, що цей Вать у житті розуміє?
А тим часом пролетіли півтори години і тпру, коняка – ось і знайомий цегляний будинок.
- Ану сообрази букет, - вказав Вітя Ватеві на тюльпани під тином і, доки Вать шматував тюльпани, видудлив рештки самогону з сулії до дна.
Але не допомагало – мов цепом яким був прикутий до вулиці, не міг ступити на подвір’я.
- Пішли, чи що? – квапив Вать.
- Зараз, - м’явся Вітя.
Але скільки не мнись, а прийшов, будь добрий, заходь. І йде Вітя знайомою доріжкою до будинку, а довкола такий туман, і очі-стріли в тому тумані – але геть стріли, геть! Де ти, хазяїне життя, ну, де ти, чорт би тебе забрав?!
Безшумно відчиняються двері – чкурнути, чи що? Знайомий килим під ногами – що я роблю? Недоречний букет у руках – навіщо? Двері з ганку до хати – хто б вас замурував? Вать за спиною – чекає доказів. А в голові туман – де беруться весною такі тумани?
- Чого став? – шепоче Вать.
«Ех, мать, хоч повечеряємо,» - думає Вітя і відчиняє двері.
На кухні стіл. За столом – майбутні тесть, теща, Віра і її менший брат.
- Здрастуйте, родичі, - белькоче Вітя, для чогось тикає букета Віриному брату і моститься до столу. – Друга мого не вгостите?
Стілець – і є ж такі капосні стільці – чомусь вислизає з-під тіла і Вітя розлягається на підлозі, збиваючи попутно головою з полиці якусь чашку.
За столом – мовчанка, ніхто й не ворухнувся.
- Підняв би хто, чи що? – починає сердитись Вітя.
За столом мовчать, тільки тесть якось підозріло крутить вуса.
- Ну й фітіль вам в жопу, - виривається у Віті, - я й сам сяду.
Але тесть не дав сісти – підвівся, припинив знущання над своїми вусами, натомість вхопив Вітю за комір і пустив щосили у двері, аж защіпка не витримала натиску Вітиного лоба.
- Ану марш звідси! – заревів, аж стіни задрижали і Вать підтюпцем помчав у веранду.
Вітя такої образи не чекав.
- Батя, будь спок, я нічого, - просичав. – Віро, йди сюди! – гукнув.
Віра не йшла.
- Йди сюди! – ще раз гукнув, відступаючи від хмари-тестя.
Віра не йшла.
- Віро, таку твою мать, іди сюди, мені треба тебе трахнуть! – виклав усю правду-матінку.
І, вдавившись тестевим кулаком, покотився під диван. Встав, обтрусився, вхопив якогось баняка.
- Уб’ю! – крикнув щосили, підняв баняка над головою і не втримав, впустив собі ж на ногу.
А далі летів кулею через подвір’я, цілував носом колючі кущі обіч доріжки, ще помітив заплакані очі-стріли, що відлітали кудись у небуття, ще завів крана і рушив ним їхати, ще висадив, набивши мармизу, серед нічного поля Ватя, що почав знущатися морально над невирішеним, на його погляд, Вітиним «бабським вопросом», а потім мчав і мчав кудись, не розбираючи дороги, доки не вперся стрілою автокрана в якусь скирту та й заснув, гублячи тяму, в заглухлому автомобілі.
А очі-стріли, вони й гірке похмілля пронизують, мов світло всесвіт. Тож, замість з’явитися вранці по місцю роботи, заправляє Вітя автокран за свій кошт бензином і мчить назад на Муринівку. По дорозі стрічає блукаючого обіч асфальтівки Ватя, але не зупиняється, не пригальмовує навіть.
- Сволота, як підвів, - тільки шипить і мчить далі, туди, де топляться в сльозах очі-стріли.
Знайомий цегляний будинок зустрічає замкненими дверима.
- От чорт, - батькує Вітя будинок, хоча при чому тут, як подумати, будинок.
Школа похмура і зосереджена, як і всі школи. Знайомі двері з табличкою «2-А».
- Віро! – гукає Вітя, прочинивши двері.
- Великий український поет Тарас Шевченко… - чується з-за дверей.
- Віро! – гукає Вітя.
- Перебуваючи на засланні…
- Віро!
- Іван Андрійович! – нарешті озивається Віра. – Тут якісь сторонні заважають проводити урок.
Із задньої парти підводиться чолов’яга, директор школи чи завуч, напевно, і направляється до дверей:
- Що вам потрібно, молодий чоловіче?
- Віру.
- У нас урок.
І двері закриваються.
Вітя чекає – вперто, нахабно, не сходячи з місця під вікном у шкільному коридорі. Чекає, потерпаючи від гарячого сонця за вікном, гарячого клубка в шлунку і тупого болю в голові.
Нарешті дзвінок, як звір – деренчливий, немилосердний. І Віра з отим Іваном Андрійовичем з’являється в класних дверях, і, ковзнувши байдужими очима по змученій постаті в коридорі, крокує зі своїм попутником далі, до учительської.
Вітя наздоганяє Віру на порозі тієї учительської.
- Віро!
- Що вам треба?
- Поговорити.
- Нам немає про що говорити.
- А любов?
- Чия?
- Моя, твоя.
- Моя вмерла, ваша втопилась.
- Так не буває.
- Буває.
І двері до учительської – клац, і ковтнули Віру.
- Віро, прости! – рве Вітя ті двері, вривається в учительську, дивуючи своїм криком педагогів.
- Що вам треба? – зло видавлює Віра крізь стиснуті губи.
- Нічого, прости лиш!
- Дурень.
- Молодий чоловіче, невже ви справді дурень? – перепитує, усміхаючись, якась цибата, довгов’яза вчителька.
Вітя спалахнув.
- Ні, - зло бурчить.
- Ну так вийдіть, як з вами не хочуть розмовляти, - напучує та ж довгов’яза.
Вітя скрегоче зубами, Вітя ладен розірвати на шматки довгов’язу, а заодно і Віру, тож виходить, від гріха подалі, з учительської, йде до автокрана, вмощується в кабіні і вперто чекає кінця уроків.
Чекання довге, сонце немилосердне, похмілля жорстоке – чим його погасити? Вода ллється у Вітю, як у баддю – жар спадає, але голова, голова… Тріск, шум, ревисько – Куликовська, Бородінська і Сталінградська битви змішались і вирують у цій голові одночасно, не дивлячись на столітні бар’єри. Ні, не втриматись від випробуваного методу – де в цій Муринівці ресторан?
- Сто грам, - шепче Вітя лінивому офіціанту.
- Закусь?... – наштовхує офіціант на думку.
- Ой, ні, сто грам, і все, - відхрещується Вітя від підказаних думок.
Сто грам – це один подих. Не легшає.
- Офіціант! Ще сто грам!
- Може, зразу пляшку?
- Це багато. Добре, давай двісті і якогось салату.
О, нарешті легше, мовби на світ народився. Й автомобіль біжить швидше, і школа не така похмура, й уроки закінчуються не на тому світі.
А ось і Віра.
- Віро, кохана!...
Мовчить, крокує собі тротуаром.
- Дир-р! – заводить Вітя автомобіль, сунеться поряд.
- Ну, прости, більше такому не бути!
Мовчить Віра.
- Ну що ж ти за людина, ну кажу ж, усе, не бути більше такому!
Мовчить.
- Ну не такий я поганий, як тобі здається. Ну глянь же, я всі книжки прочитав, що ти дала!
І показує у вікно книжки, якими встелене в автокрані сидіння, геть і під ногами одна валяється, Вать своїми черевиками обшмульгав.
- Подавися своїми книжками! – озивається нарешті Віра. – Можеш пропити, дозволяю. Играйте в игровые автоматы национальная лотерея на деньги онлайн
- О, це грубо, - заводиться, сердиться Вітя. – Я ж до тебе, як до людини.
- Люди були та всі вийшли.
- А я ж хто?
- Не знаю, подивись у дзеркало.
Вітя геть і глянув – нічого, підпухла з похмілля мармиза з червоними очима.
- Віро, ну…
- Відчепися, сказала. Забудь мене. Все. Кінець. Забудь усе. Я думала, думала, а ти…
І заплакала, і прискорила ходу.
- Ну кажу ж, не буде більш… - продовжував Вітя їхати слідом.
- Буде! Алкоголіки не перевиховуються.
- Це я алкоголік? – аж остовпів.
- Так, - відрубала.
- Вірко! – вискочив з автомобіля, вхопив дівчину за плечі, зупинив. – Та як ти смієш?
- Не дихай, - відвернулася. – Біжи краще похмелися.
- Уже, - видихнув і пожалкував, що зізнався.
- Ну й хто ти після цього, як не алкоголік? Уже похмеляється. А що далі буде?
- Але ж я тебе люблю!
- Брешеш! Брешеш! – закричала, не дивлячись на перехожих. – Тобі не серце моє треба, щось інше! У п’яного завжди те на язиці, що в тверезого на умі! Іди трахай інших! Їх багато. Багато, чуєш? Іди…
- Та люблю, - пробував заперечити. – Якби хотів трахнути, то вже давно трахнув би – досвіду не позичати, - бовкнув.
Віра вмовкла.
- А ти ж казав, що я в тебе найпершою буду, найріднішою, - прошепотіла і відвернулася, пішла.
- Віро! – гукнув, гублячи всякі надії.
Не відповіла.
- Ну й чорт з тобою, - видихнув зло, розкопавши десь у глибині душі хазяїна життя.
І сходив ще в ресторан, і зібрався їхати додому.
Але на дорозі, ніби марево, стояла Віра, навіть не Віра – одні її очі.
- Пусти, - шепотів Вітя.
Але ніхто його не збирався пускати. Очі, очі-стріли летіли назустріч і навіть десята чарка не могла бути для них стіною.
- Брешете, втопитесь, - стогнав Вітя.
Але очі не топились, вони пекли душу гірше від пекельного жару горілки.
- К чорту! – посилав Вітя все на світі.
Все йшло за вказаною адресою. Все, окрім очей. А за очима, як на гріх, прийшли ще й руки. Вони обвивали шию, лоскотали щоки, немов хотіли переконати, що не з ними чорт, не з ними.
- Ні! – кричав Вітя, зупинивши автокран і забігши в потемнілу після заходу сонця придорожню лісосмугу.
- Так, – лоскотали руки саму душу, і не було сили їх відірвати, відштовхнути геть. Де ви, руки єдині? Я ж вас виціловував би, жодної волосинки, жодної складочки не минув би. Я б ваші пальчики у серці своїм втопив би, я б на них, як на Бога, молився. Ну де ж ви, руки?! Де ви, вуста, що теплі, мов літо, що м’які, мов сонце, що солодкі, мов мед, і жадані, як життя? Де ви, я вас поцілувати хочу?! Поцілувати і першу шлюбну ніч з вами уявити, ніч, де ви і лоно тепле, і груди пухкі, і жага невмолима, і любов, і все, все, все. Ну де ти, Віро?!
І реве автокран, і розвертається на дорозі, і мчить назад на Муринівку.
- Ні, ти будеш моєю! – реве й сам Вітя, чи то й не Вітя, а Віктор Трюхань уже – хазяїн життя великий, якому немає спину, немає перепон на цій землі.
- Ти будеш моєю, сучко! – кричить хазяїн життя, і ніч над Муринівкою дрижить від того крику.
Цегляний будинок така нікчемна фортеця.
- Віро! – гатить Вітя щосили кулаком у віконне скло, доки те скло не розлітається на друзки, ріжучи руку, сиплючись з краплями крові додолу.
Але що кров для хазяїна життя, який сплівся, мов змія, з коханням та жагою?
- Віро! – одно реве, і край.
На порозі тесть – побілілий від злості. Вірніше буде сказати, Вірин батько…, але ні, тесть, тесть, куди йому подітись.
Так от на порозі тесть. Він мчить до Віті.
- Пшол вон! – це Віктор, а тесть носом у колючі кущі, достоту, як Вітя вчора.
- Віро!
Та тесть, зараза, знову перед носом.
- Я ж сказав, пшол вон! – глаголить хазяїн життя.
Але є такі глухі люди, що не чують хазяйського голосу. Тесть – з таких. Скрутив руку, дав під дихало, втягнув у хату.
- Віро, дзвони в міліцію! – кричить.
Віра не дзвонить, дзвонить її мати.
- Саджайте, саджайте зятя! – волає Вітя, ледь із себе не вийде. – Оце тобі рідня – їж, подавися! Але я люблю, люблю тебе, Вірко, рідна ти моя! Люблю ж, сучко, де ти на мою душу взялася?!
Очі-стріли. Ох, очі-стріли…
- Пустіть його, - шепчуть вони батькові. – Хай іде.
І батько слухається тих очей.
- Віро! – повзе Вітя до найкращих ніг. – Прости!
Але ноги тікають у сусідню кімнату.
- Тату, мамо, простіть! – повзе Вітя до інших ніг.
Але очі-стріли вже не висять над тестем, натомість тесть нависає над Вітею.
- Які тату, які мамо?!... Геть! – і викидає Вітю з веранди. – І щоб я тебе, виродку, більше тут не бачив, бо ти в мене сядеш за милу душу!
- Віро, - ще шепче Вітя до того вікна, де мала би бути Віра, - я дурень. Я все згубив.
- І в цій хаті пропажі тобі більше не знайти, - чується з-за вікна, чи то, може, Віті так здається.
А надворі ніч, і в душі ніч, і тільки світять фари автокрана та ще вікно в погаслому, спокійному вже будинку. Вікно, в якому вона, Віра. Злити б світло цього автокрана зі світлом того вікна – на скільки б стачило, га? До кінця світу і навіть на якийсь день після нього. Злити, тільки злити воєдино! Все інше – ніщо!
- Як не дісталася ти мені, Віронько, то не діставайся ж нікому, - згадав Вітя чуте-перечуте, читане-перечитане, і, розганяючи з-перед очей туман (які ж липкі, бридкі ці ресторанні тумани), загуркотів автомобілем, спрямував світло фар на світло вікна і натиснув на газ – тільки так зливаються серця!
Друзками розлетівся штахетник, смертю хоробрих полягла, захищаючи свою господиню, молоденька абрикоса, але тесть, проклятий тесть, який ніколи вже ним для Віті не буде, коли він устиг викопати криницю між двома серцями?! І гасне світло фар, і сунеться до будинку збита цямрина, доки й не зупиняється, зупиняючи заодно і Вітину чи то машину, чи то саму душу, лише стріла автокрана зриває з покрівлі одну шиферину – цей холодний Вірин поцілунок замість передачі в руки свого серця.
