( П р о д о в ж е н н я р о м а н у ) .
Розділ четвертий.
Про невдалий розчерк у підписі — як ганьбу для компартії, бригадний підряд з командним акцентом і прагнення до самовихваляння, електроопору посеред залізничної колії, незвичну подорож Поділлям і… життя редакційного колективу зсередини.
А в наступному — про рішення героя зайнятися бізнесом, несподівані його переміщення у часі і просторі та рішення емігрувати.
— Працює за верстатом? Добре? А хто? Ага! Ну-ну. Так. Непогано. По суті я згоден з його кандидатурою.
Такі репліки відпускав секретар парткому заводу, коли редактор пішов до нього попередньо узгоджувати можливе звільнення з редакції кореспондентки і також можливе прийняття на її місце Юрія Соловейка. А потім спохватився:
— А він комуніст?! Ні! Як це «ні»?! Якщо я вже сказав, що принципово згоден, то треба, щоб він став комуністом. Як?!. Він ще й не кандидат? Отакої! Ну, біжіть до нього, та хай негайно пише заяву щодо прийняття кандидатом у члени партії. Як «не захоче»? Як «норовливий»? Так він же, кажете, добре працює? Бере участь у художній самодіяльності? Приносить непогані, змістовні замітки, як робкор, до нашої газети? У родині все гаразд? У в’язниці ніхто не сидить? Ні?! Втім, це ми перевіримо… Тоді чому «не захоче»? Ну, їдіть, скажіть, хай пише заяву на вступ до кандидатів партії... Ідіть-ідіть... Хоча, стійте! Забув запитати: а він не єврей? Ні?! Ну, тоді приймемо...
Одне слово, Юрію Соловейку довелося писати заяву на вступ до КПРС, тобто Комуністичної партії Радянського Союзу. Тривала підготовка документів і прийом його до кандидатів на зборах первинного осередку заводоуправління виявилося дріб’язком порівняно з процедурою його особистого підпису у квитку кандидата партії та в особистій картці.
Працівниця парткому з ідеально красивим почерком (це він зрозумів, коли вона поклала перед ним оформлені нею партійні документи) поставила на стіл флакончик з чорною тушшю, відкрутила його, урочисто вручила ручку з пером, поклала на стіл чистий аркуш паперу…
— Потренуйся розписуватися.
— Натренований: двічі на місяць розписуюсь у відомості на отримання заробітку і щодня — на контрольних листах змінного виробітку.
— Не впевнена! Тренуйся!
Юрій розписався кілька разів.
— Жодним з цих зразків у партійних документах не розписуйся.
— Як це? Чому?
— Дивись: що це ти за розчерк зробив? На хрест схожий! Ти що, компартії «хреста» бажаєш? А глянь на оцей варіант розчерку… Тут, крім хреста, якась додаткова лінія «вискочила». Чи не хочеш цим натякнути, що це — земля? Компартію у землі бачиш? А ось на ще одному варіанті твого підпису: що це за коло?
— Це розчерк першої літери мого прізвища.
— А чому ти її так закрутив, що на спіраль схожа? Це що, ленінські ідеї по колу крутяться?
— Та ні… Я про це якось і не думав…
— А треба думати! Ти ко-му-ніс-том будеш! — урочисто сказала вона.
Сказала переконливо, твердо, без надмірної патетики, але так, що відчувалось: вона подібне може брякнути і у ліжку з чоловіком або своїм рідним, коли ті, хворі, попросять її пігулку подати.
(«Ой, таке оце пишу… Відверто пишу… Собі… Але якщо хто прочитає?.. Особливо отой, у кого у глибині душі назавжди зафіксувалась твердь партійних переконань»).
— Що мені робити? Певно, не гідний бути комуністом…
— Як це «не гідний»? Виписані ж, як бачиш, документи! На тебе вже поставлена ставка. Тобі повірили, хай можливо й авансом, та все ж… Тренуйся! Сиди, ніхто тебе не жене, і тренуйся розписуватись. Розписуватися правильно, з думою про комуністичну партію. Розписуватися так, щоб нікому — чуєш: нікому! — на думку не спало, що ти завуальовано хочеш зла партії…
— Ой, Боже!..
— Тобто, як «Боже»? Що, у Бога віруєш?!.
— Та так, ненароком вискочило…
— А як оте «ненароком» вискочить з твоїх вуст під час урочистого вручення тобі квитка кандидата у партію?
— Не вискочить.
— Так зараз же вискочило.
— Бо ми ж з вами віч-на-віч говоримо. Ви — така душевна людина! Ви освідомлена у тонкощах прийому. Я ж з вами, виходить, наче консультуюсь. І за це вам вдячний.
— А-а-а…
— Правда!
На кілька секунд вона замислилась. А потім промовила:
— Гарно сказано: «Правда». Таку назву має головна газета Союзу! Наша газета! Передплачуєш «Правду»?
«О, господи, — подумав Юрій. — Свять! Свять! Свять! Що за екзекуція?...»
А партійна кадровиця продовжувала:
— Тренуйся! Партія не повинна червоніти від твого невдалого підпису.
— Так вона й так червона — в «особі» червоних стягів, вимпелів та ось таких червоних партійних квитків.
Співробітниця парткому зрозуміла свою недолугу репліку. Відтак примирливіше додала.
— Ну, не відволікатиму. Розписуйся, тренуйся. Скажеш, коли спишеш своїми підписами усю сторінку.
А що Соловейку залишалось? Він зо псіху почав неспішно виводити варіанти одного і того ж особистого підпису. Коли списав піваркуша, попросився до їдальні.
— Іди-йди, потім продовжиш, — дозволила вона. — На дільниці скажеш, що у парткомі був.
Повернувшись з їдальні, продовжив каліграфічні вправи. А коли на сторінці не залишилось жодного місця, претендент у кандидати КПРС знову подав на очі співробітниці парткому свою роботу.
— Юрію, не можу зрозуміти: це ти що, склепіння церкви накреслив?
— А де ви його бачите?
— Так дивись: перша буква твого імені — «Ю» — виписана під гострим кутом, що височіє над розчерком букви «С», першої букви твого прізвища. «С» — кругла, має незамкнуті праворуч кінці. Так це ж можна зрозуміти як відкриті двері церкви. Заходьте, люди добрі, сюди, а не до лав компартії.
— Мені такий варіант і не приснивсь би…
— А ти і не спиш. Уві сні і не приснивсь би. Але ж це — реальне життя! Реальна компартія! І твій підпис — реальний! Так що робитимемо?
— Розглядатимемо інші варіанти, що тут я навів.
— Ну, давай… Так… Так…Умгу-у… Ага… Ну, ось дивись: непоганий варіант!
Співробітниця парткому аж повеселіла.
— … Непогано закрутив. Оці ось лінії нагадують партійний стяг, що розвивається на вітру, а оці — курінь, у якому переховувався вождь світового пролетаріату, а ось ці — книгу кишенькового формату про Малу Землю, яку написав наш дорогий Леонід Ілліч Брежнєв…
Соловейко аж спітнів. Він і не знав, що на таке здатен.
— Ось схожий із цим підпис і поставиш у наших документах.
— Е-е, до такого варіанту я ще не звик. А якщо рука крутне якось не так.
— А якщо якось вийде «не так», ми зрозуміємо твої підсвідомі думки…
— А-а… — тільки й мовив Юрій. — Дозвольте потренуватись?
— Авжеж. Заради чистоти партії — скільки завгодно! Скільки завгодно!
Тільки під кінець робочої зміни Юрій розписався у наданих йому партійних документах. Співробітниця залишилась задоволеною. Певно, від напруженої інтелектуальної роботи з ним. А Юрій, вийшовши з парткому, відчув, що зморився більше, ніж працюючи за верстатом, дарма що того дня навіть не переодягався у робочу форму.
Кілька тижнів роботи у редакції заводської газети пролетіли настільки насиченими, що не було часу вести свій щоденник, записи якого можуть лягти в основу роману для Нобелівської премії. Принаймі так бачив у своїй уяві майбутнє маленького сусіда дід Мартин.
Але Юрію робота у редакції подобалася. Він міг не тільки писати журналістські матеріали а й фотографувати, малювати… А ще придивлявся до таїн макетування та верстки газети.
Однак, не встигши як слід попрацювати, ускочив у халепу. Добре, що хоч це редактора не стосувалося. Річ у тім, що ще працюючи у виробничому цеху, Соловейко написав до міської газети аналітичну кореспонденцію, у якій критично оцінив бригадний підряд на заводі і, зокрема, у їхньому цеху та на їхній дільниці. Суть цього підряду наче на поверхні лежала — якщо через різні причини не може якийсь робітник виконати певне завдання, його підміняє інший з бригади. Заробіток на бригаду виписують сумарний, але потім його ділять між усіма членами бригади, враховуючи розряди кожного працюючого, а також виробіток та інше. У відповідних інструкціях все було детально розписано: кому, за що і скільки, а також з кого, за що і скільки.
Але навіщо тоді майстри, особливо змінні. Тож вони, аби тільки не поскорочували їхні посади, стали у душі заздрити бригадирам, у яких при бригадному підряді статус значно зростав. Тож почали, коли треба й не треба, віддавати різні вказівки верстатникам. Ось про це і йшлося у Юрковій кореспонденції під назвою «Бригадний підряд з командним акцентом». Вона була надрукована.
Але про це він дізнався дещо пізніше за дуже цікавого збігу обставин.
Спочатку Юрій, почувши дзвінок редакційного телефону, узяв слухавку.
— Це Юрій Соловейко? — запитав суворо незнайомий чоловічий голос.
У цей час до кабінету зайшла редактор заводського радіомовлення і на мигах та пошепки дала знати Соловейку, що з ним розмовляє не хто інший як директор заводу.
— Так! — відповів Юрій у слухавку.
— А чому у вас немає відчуття патріотизму до заводу? — почув у відповідь.
— Є! ще й яке!...
— Хто ж у нас тут самовихваляється, скажіть мені на милість?
Юрій, відверто кажучи, зразу нічого не уторопав. Яке «самовихваляння»? Нічого він не «самовихвалявся», і про таке не писав. А директор продовжував:
— І пісні гарні. І співаки — Богатиков та Воронець — хіба погано співають наш заводський гімн і ювілейну пісню?
Соловейко тніяк не міг зрозуміти про що говорить директор. Слухав його і водночас побачив, як до редакційної кімнати зайшов інший їхній кореспондент, досить засмучений і розгублений. Сів до свого столу й зосередитись не може. Почав прислухатися до мене, щось на мигах показує редакторці радіо і керівникові нашої газети. Щось було схоже: ну все, гаплик нам.
А Юрій у трубці почув, як директор далі розпалявся, запитав, де Соловейко був раніше. «Де?». Де?» У цехах матеріал для статті збирав. «Де?» Юрій пояснив йому.
Але директор усе сильніше гнівався.
І важко сказати, чим би воно закінчилось, якби, раптом, перед очима співробітників маленького редакційного колективу не предстала кореспондент тієї самої газети, куди Юрій Соловейко надіслав свій допис. Вона здогадалася, що з ним розмовляє директор заводу, й що розмова не з приємних. Тож взяла у Юрія слухавку і так запросто в неї звернулася до найголовнішої заводської особи:
— Якщо з заводських журналістів упаде хоч волосинка, кивайте на себе, пане директоре!
На цьому телефонна розмова припинилася.
І лише після цього в редакційній кімнаті усі заговорили.
А стався — і сміх і гріх! — непередбачуваний збіг у надсиланні двох дописів різними авторами (Юрія і його колеги) до однієї і тієї ж міської газети. Юрій написав про бригадний підряд з командним акцентом, а його колега — про те, як халтурники до ювілею підприємства написали заводський гімн і ліричний вальс. А виконали їх найвідоміші артисти Радянського Союзу. Замітка колеги (за суттю — репліка) була виписана досить стримано. Але у підтексті відчувався прихований докір керівництву заводу. Мовляв, чому ж спочатку не звернулися до заводських поетів і композиторів. Та й співаки знайшлись би. Це обійшлось би значно дешевше для бюджету підприємства! Значно! А так — он які шалені суми повикидали поетам, композиторам і співакам. А хто його, той гімн та заводський вальс, розучуватиме?! Вийшли ж не шедеври! За півроку — рік забудуться.
Але що найінтригуючіше у цьому всьому було, так це те, що редакція міськгазети заверстала обидва дописи під одну рубрику з такою послідовністю: «Бригадний підряд з командним акцентом…», а нижче — «… і прагнення до самовихваляння!» Ні Соловейко, ні його колега, звісно, про це не знали аж поки не побачили газету. Саме така послідовність аналітичних дописів багаторазово посилювала ефект аналітично-критичного ставлення як до пісні, заводського гімну, так і до нових методів керівництва на рівні середніх і нижніх ланок. Він якраз і влучив по нервах директора заводу.
Негативних наслідків ніяких не було. Всі розуміли, що винятково завдячуючи колезі з престижної газети.
Почавши працювати у заводській газеті, Юрій поставив собі за мету пожвавити її сторінки, започаткувати рубрики карикатур у виконанні заводських художників, гуморесок, поезії, цікавих фото тощо. Ну, й сам активно фотографував. Одного разу опублікував світлину заводської залізничної колії. А посеред рейок стоїть електроопора, причому діюча, і залізниця… діюча! Питалося: як же їздять локомотиви? Редакція звернулася до читачів з проханням дати оригінальний влучний підпис до фото. За кращий, мовляв, обіцяємо заохочення.
На це швидше зреагували не читачі-дотепники, а керівництво залізничного цеху, а з його подачі — і заводу. Такий галас здійняло, що, виходило, то працівники газети закопали стовпа, щоб позбиткуватися над ними. Керівники не жартували. Вони образились. Відтак журналісти запитали: електропаля ще стоїть?
— Стоїть!
— Посеред рейок?
— А вам яке діло? Обійшли і пішли далі…
— Ми то обійдемо. А локомотив же «обійти» не зможе…
— А він їздить.
— Як він «їздить», коли посеред рейок — бетонна електропаля?
— Ну, то й що? Знімок навіщо ви опублікували? Тепер... Тепер усі люди сміються… Навіть не заводські…
— А хіба не смішно?
— Нам — ні! І вам невдовзі не до сміху буде.
Як не дивно, ходоків з подібними закидами було чимало. Це так дивує! Зрештою вони зрозуміли, що треба відчепитися від редакції. На тому все й скінчилося.
Ой, яке дивне повідомлення якось передали по радіо: сталася аварія на Чорнобильській атомній електростанції. Це в Україні, у Київській області. Як людина, яка служила в армії, Юрій відчув, що то не те що велика — то величезна, неймовірна біда! Але його здивувало і певною мірою роздратувало спокій тих чиновників, які виступали у засобах масової інформації. Вони про аварію так спокійно говорили, наче про якусь звичайну пожежу. Так там же — АТОМ! Там же — ядерна ланцюгова реакція!!!...
З будинку, в якому мешкала родина Соловейків, військових запасу на ліквідацію аварії забрали багато. Після того не всі вони довго жили… А якщо й жили, то з хронічно невиліковними хворобами. Йдеться ж бо про радіацію.
Юрію особливо стало шкода одного ще зовсім нестарого чоловіка. Він був ліквідатором аварії на Чорнобильській АЕС. Певно, нахапався радіації стільки, що сильно і безповоротно захворів. А дружина так прямо у вічі йому заявила: «Ти мені таким не потрібен». І загуляла. Від усієї спраглої душі загуляла. І тим пришвидшила кончину свого колись такого коханого чоловіка…
Час од часу Юрій усе частіше помічав, що редактор надто прискіпливо ставиться до нього. Через що б то воно?!.
— Юрію, а де це наша секретарка?
— Не знаю.
— І я не знаю.
— Певно кудись вийшла…
— А куди?
— Повернеться — запитаємо. Тобто, запитаєте.
— А тобі що, байдуже, що наші співробітники десь гуляють…
— Можливо, й не гуляє…
— А хіба ти її кудись посилав?
— Я не маю права. Я — не редактор.
— А що, ти хочеш бути редактором?
— До чого таке запитуєте?
Тривала пауза.
Іншим разом:
— Оце треба б піти у відпустку. Але нікого залишити замість себе, — раптово говорить редактор. — Той у пляшку заглядає, той пише не так як треба. Не стану ж я кандидатуру секретар-друкарки пропонувати дирекції. Біда — та й годі.
Знімає слухавку, звертається до редакторки заводського радіомовлення:
— Зайдіть, будь ласка, Ліліє Максимівно.
Зайшла.
— На час моєї відпустки редагуватимете газету?
— Отакої?! У вас он які легіні! А ви шукаєте кандидатуру десь… Дякую, звісно, за довіру. Але мені не зручно за таких умов. Ні.
— Ех ти, Ліліє Максимівно! А я сподівався…
— Ви мені відверто скажіть: не розігруєте? Ось так безпосередньо мене запитуєте при ваших же співробітниках?
— А що тут такого?..
Редактор вважав себе незамінимим. Влітку, замість того, щоб самому піти у відпустку або когось із двох підлеглих творчих працівників відпустити, він і сам не пішов і нікого не відпустив. Пропало більше половини хорошого теплого літнього місяця.
По другому колу почав умовляти редакторку заводського радіомовлення замінити його. Та знову категорично відмовилася.
Відтак редактор замислив справжню виставу з викликом усіх творчих працівників до кабінету секретаря парткому заводу. Двоє з наших творчих працівників через поважні причини не прийшли. Хоча, Юрій згодом зрозумів, що ті в принципі не бажали брати участь у виставі.
До кабінету секретаря парткому був запрошений також профільний заступник директора заводу.
Дуже дивною була та розмова. Вона зводилась до залякувань Юрія Соловейка, коли ще чітко не було сказано що саме він виконуватиме обов’язки редактора. Зрештою Юрію все набридло, і він у різкій формі висловив протест стосовно якихось незрозумілих підозр і побоювань щодо спроможності чи неспроможності виконувати обов’язки, що не складають аж ніяких труднощів.
Після бурхливих дебатів секретар парткому усіх обірвав і твердо сказав:
— На час тарифної відпустки редактора заводської газети його обов’язки виконуватиме Юрій Соловейко з правом підпису газети до друку і у світ. Все! Вирішено!
Юрій, звісно, був вдячний секретарю парткому. Але душа спріснявіла. Відтак він тут же поставив умову:
— Якщо це остаточне рішення, дякую. Але дозвольте висунути важливу і принципову умову: під час відпустки редактор не повинен приходити через день-два до редакції і заглядати хто, що і як пише, фотографує, де буває і що з того на його думку виходить. Я сам за все відповім, якщо треба буде. А він хай відпочиває, як і належить згідно з законодавством про відпустки.
Як не дивно, подіяло.
Невдовзі Юрія запросили працювати до однієї з провідних обласних газет. Коли дізнався редактор заводської газети, то був настільки розстроєний, що почав белькотати казна що. Добре, що про це він дізнався, коли, як то кажуть, поїзд уже пішов. Він був у відпустці, а Юрій виконував його обов’язки і після цього мав одразу перейти на нове місце роботи. Пізніше редактор сказав, що, якби він не був у відпустці і знав про намір Соловейка покинути заводську газету, він би виступав категорично проти, улаштував би період відробляння тощо. Одне слово, Юрія могли очікувати скрутні часи. А так він, редактор, покоряється. Хоча перед підписуванням заяви, упав у справжній ступор, з півгодини дивився на неї, зрештою все ж розписався на ній.
Зустріли у редакції нової для Юрія Соловейка газети дуже добре. Десь з рік просто носили на руках. Усі матеріали друкувалися без особливої затримки, не було великих правок і скорочень. На тематиці економіки і промисловості новий творчий співробітник знався відмінно, маючи великий практичний досвід роботи на підприємствах. Тому особливо й не відчув того моменту як навколо нього інтригани почали розставляти прапорці. Ну не сподобалось їм, що якийсь там новачок (дарма що вже великовіковий) легкий на підйом і матеріали готує достатньо вправно, виконує і перевиконує місячну норму по кількості рядків, обробці листів, темпах проведення передплатної агітації з потенційними передплатниками тощо.
Вирішено було приглянутися за його дисципліною.
За дванадцять хвилин до закінчення зміни (хоча у журналістів ненормований робочий день) зазирнула до його кабінету одна зі співробітниць…
— Юро, котра година?
— Сімнадцята сорок вісім, — відповів і помітив на руці співбесідниці годинника. — Зламався?
Співробітниця знітилась, певно не розраховувала, що він підступно вигляне з-під довгого рукава кофти.
— Ой-й, так-так… Ага… ага… Зупинився…
— І у коридорі — теж?
— Та якось не глянула…
— Я йшов коридором і бачив вас у приймальні. У приймальні теж годинник стоїть? Що ж робити?..
— Не знаю. Не глянула.
І пішла.
Іншим разом заходить один із співробітників і питається дозволу зателефонувати кудись у своїх справах. Щоб зайти до кабінету Соловейка, йому треба було пройти кілька інших кабінетів і піднятися поверхом вище.
— Телефонуй, будь ласка, — відповів Юрій.
І мимохіть кинув погляд на годинник: десять хвилин до офіційного кінця зміни. Хоча у журналістів час ненормований і йому не в облом затримуватися.
Після багатьох подібних випадків, під час яких Юрій безпомилково здогадався хто є стукачем, вирішив удатися до своєрідної перевірки: десь за півгодини до кінця зміни гучніше як ніколи грюкав дверима, торохкотів ключами, замикаючи їх, перекидав сумку з плеча на плече і неспішно пройшовся до ліфта коридором не тільки свого поверху, а й нижчого,, покрутився трохи, ввійшов до ліфта, що прибув, поїхав, але не униз, а двома поверхами вище, вийшов з ліфта і, східцями спустившись на свій поверх, повернувся до кабінету. Сів за стіл. Продовжив працювати. Не минуло й десяти хвилин як чує, хтось рве ручку дверей. Певно ж думав, що вони замкнені. А вони — раз!!! — і відчинилися. Заступник головного редактора своєї спантеличеності приховати не зміг. Щось непереконливо забелькотав про те, що дехто забуває замикати двері, про техніку безпеки. Ні техніка безпеки, ні тема закриття дверей кабінетів не його, як мовиться, парафія. Бо він — заступник з творчих питань. Отже і з ним Юрію все стало зрозумілим.
А дещо пізніше стався випадок, про який Соловейко інколи згадує з великою прикрістю: бувають же начальнички!.. Заступник редактора з творчих питань почав настільки скорочувати і часто-густо просто спотворювати журналістські матеріали Юрія, що далі витримувати не було сил. Терпів з рік, звертаючись з проблемою і до безпосереднього керівника — завідуючого відділом, і з коректними запитаннями до того самого заступника. В очі чув компліменти, що багато і плідно пише, що легкий на підйом, охоче їздить у відрядження. А поза очі, як доходило діло до друкування заміток, нарисів, кореспонденцій, розслідувань, то вони нещадно скорочувались. Заступник на рукописі писав нотатки повчання завідуючому відділом. Мовляв, такий-сякий чому пропустив халтуру. І рекомендував таке скорочення, від якого та «халтура» ставала ще халтурнішою, якщо вже на те пішло. Для журналіста-газетника, автора матеріалу, надто велике скорочення — більше ніж трагедія через те, що, як правило, він зустрічається з багатьма людьми, розмовляє з ними, збирає факти, позитивні чи негативні — яка різниця? Головне, що люди очікують після цього прочитати не якусь дульку-заміточку, а більш-менш об’ємний матеріал, об’ємний хоч би за суттю. А тут начальники за обоюдною домовленістю чи ні начхали на старання автора (ну, сказали б, що не треба готувати ґрунтовний матеріал) і скоротили до непізнаваності. І це перейшло уже в системність. Як після цього автору дивитися героям у вічі.
Нерви у Юрія з кожним тижнем і місяцем все більше натягувались, поки одного разу не вибухнули нечуваним протестом: на ім’я головного редактора він написав заяву про те, що коли і надалі заступник так несправедливо і побагато скорочуватиме матеріали, він не ручатиметься за... своє життя.
Заяву відніс до приймальні, здав технічному секретареві і відразу повідомив усно пре таке свого безпосереднього керівника — завідувача відділом.
— Так це ж шантаж! — не замислюючись, сказав той.
— Це — протест! Я на межі нервового зриву! Скільки можна так не справедливо скорочувати і нівечити мої матеріали?!. Я раніше казав вам про це.
— Те, що ти зробив, — шантаж! — повторив завідувач.
Така оцінка крику душі Юрія вразила ще більше, ніж сукупне огульне ставлення до його роботи.
Невдовзі як забігали коридором деякі завідувачі, як зібрались вони у кабінеті головного редактора, як почали переливати «кісточки» Соловейка — о-о-о! І зійшлися вони на одній думці: винен! Винен у тому, що так залякав! І це — після таких геніальних повчань і правок газетних матеріалів. Шантажист! Шантажист!! Шантажист!!! А значить — геть з редакції!.. Мерзотник! Як він смів?!. Як посмів шантажувати непорочний та безгрішний колектив?!.
— Пишіть заяву на звільнення, — поставив умову головний.
— А яку причину я повинен зазначити?
— Шантаж…
— Я вас хоч і побоююсь як головного редактора, бо від вашого рішення багато чого залежало і залежить, але я ж не вважаю що мою заяву треба розцінювати як намагання шантажувати… Кого? У чому? Я нікого не хотів шантажувати. Навпаки, смію звернути вашу увагу, що якраз мене шантажували протягом достатньо тривалого часу…
— Йдіть.
— Як піду, що робити?
— Працюйте.
— Гаразд.
Після цього, хто дізнався про зміст заяви, той у більшості своїй відвернувся від Юрія або дивився якось так, наче перед ним була людина несповна розуму.
Так тривало, напевне, з місяць. А потім поступово, але надійно, ставлення керівників покращилось. Юрій тоді так і не зрозумів чому…
І тільки згодом, коли змінився головний редактор, а Соловейка обрали головою профорганізації колективу редакції, стало відомо, чому тоді, кілька років тому, від нього нарешті відчепилися і дали можливість працювати більш-менш нормально.
Виявляється, що тоді редакційна верхівка звернулась зі своєю заявою до прокурора з вимогою притягнути так званого шантажиста до суду. (О, падлюки!!!). Але прокурор, вилухавши їхні «аргументи», зазначив, що, згідно з законодавством, не Юрія Соловейка треба судити, а їх! Їх!!! Що то — їхня вина: доведення підлеглого до такого стану! Ось після того вони і «потеплішали» до Юрія. Але ж виду, шакали, не подавали.
Новий редактор після кількох років роботи разом, оцінивши здатність Соловейка не тільки готувати журналістські матеріали чисто творчого характеру, а й іміджеві, за які редакції платили непогані гроші, вирішив підвищити його у посаді відразу до редактора напрямку, пропустивши кілька кар’єрних сходинок
Однак цьому неабияк позаздрив непримиримий ворог Юрія — заступник головного редактора. Відтак він, за першої ж нагоди, коли тимчасово залишився за головного, спробував Юрія Соловейка понизити у посаді. Таке у нього та його підлабузників не вийшло. Тому як тільки почав роботу новий головний редактор, вони насіли на нього: понизь такого то, і квит! Той слухав-слухав і дав зрозуміти, щоб відчепилися.
Упродовж багатьох років роботи у солідній газеті обласного рівня Соловейко зрозумів, що і серед журналістів, хоч як прикро, є такі, які ладні обшельмувати колегу. Що вже говорити про багатьох читачів, які зверталися до редакції за допомогою та так її здебільшого і не знаходили.
А якщо творчі працівники редакції були наділені ще й певними повноваженнями хоч малюсінького керівника, то вони часто кайфували, нещадно скорочуючи текст, розчіщуючи на шпальтах місце для публікації опусів-передруків з інтернету, з різних друкованих видань по кулінарії чи садівництву і, таким чином, створювати підстави для отримання додаткових гонорарів, надто коли такі, справді, творчо не насичені матеріали готувала своя людина.
Перебираючи старі папери, Юрій натрапив на давні записи, котрі стосуються його весілля. Виявляється, на ньому була не тільки його сестричка, а й брат з дружиною. Але вони тоді так швидко повернулися додому, що Юрій узагалі забув, що вони були. Ну, то добре, що були. Але потім, після смерті мами, брат негарно повівся. Мало того, що на похорон мами не приїхав, так не забажав і доглядати за могилою, і навіть пам’ятника бодай простого зробити.
Хоча Юрась, мешкаючи значно далі від брата і сестри, єдиний застав мамку живою. Отримавши телеграму про те, що вони хворі, він здогадався, що, якби мати не були при смерті, то телеграму не давали б. (Звісно, не мати власноруч, а хтось з сусідів). Юрій у той же день, не заходячи додому, прямо з редакції метнувся на автовокзал і устиг на потрібний автобус. Майже шість годин їзди — і він у рідному райцентрі. Коли все було гаразд, він тут зупинявся у рідних. Але того разу інтуїція йому підказувала негайно шукати можливість пересісти на будь-який автобус, який би довіз якомога ближче до маминого села. Автобус, який прямував безпосередньо до нього, уже давно відправився. Тож Юрій сів на інший, доїхав до кінцевої зупинки, що приблизно у трьох-чотирьох кілометрах від маминої хати. Вискочив і напростець гайнув через гору. Частіше біг. І травневого вечора, щойно зайшло сонце, постукав у сінешні двері.
— Відкрито… — почув голос мами.
Побачивши молодшого сина, дуже зраділи:
— Встиг…
Мама лежали у ліжку на кухні.
Юрій запитав про самопочуття
— Легше. Приходила медсестра, зробила укол. Чи знають про мою хворобу сестра і твій старший брат?
— Так, — відповів Юрій.
— Юро, там десь на покуті чи на столі повинен лежати лимон. Дай мені його…
Юрась так пошкодував, що у великому своєму обласному центрі, вириваючись сюди, не здогадався хоч щось купити подібне. Хоча тут же піймав себе на тому, що, купуючи оте щось, він міг запізнитися на рейс або могло б просто не вистачити квитків. І тоді він не застав би мамку живими.
Син знайшов лимон. Мамка самі брали дольки з його рук, прикладали до губ. І Юрасю у такі хвилини ставало особливо легко на душі. Хотілось, щоб здоров’я повернулося до мами. Її адекватні рухи, чіткі слова, гарна пам’ять вселяли оптимізм.
Десь до дванадцятої ночі син і мати чого тільки не переговорили. Кілька разів вона згадувала сестру і брата, наче прислухалась до подиху повітря надворі: чи не приїдуть?.. Ось-ось, можливо, зайдуть...
— Юрасю, ти лягай, поспи. З дороги ж… я покличу тебе, якщо потрібно буде. Уже ніч. Відпочинь, — сказали вони.
Син пішов до єдиної (своєї) кімнати. Ліг. Деякий час заснути не міг і чув як вони через годину-півтори сходили по-маленькому у таз, що стояв під ліжком, як вони його знову туди засували, як лягали.
А потім… Потім Юрія охопив незборимий сон…
Проснувся від неприродного хрипіння мамки. Швидко одягнувся. Підійшов, глянув. Мамка намагалися щось сказати, але язик і губи вже не слухались.
Юрій усе зрозумів. Але ж сподівався, що вони його ще можуть чути. Тому говорив-говорив-говорив, до матусі звертаючись — про все хороше, що на думку спадало.
Намагався не плакати. Просто кликав їх, переконував, що все швидко минеться, вони ще разом вийдуть на вулицю, посидять на ганку, помилуються вишнями і яблунями, посадженими нею квітами, блакиттю бездонного неба, ще, як завжди, кормлять курочок, він, Юрій, поливатиме городину, а вони спостерігатимуть. І їм буде спокійно на душі, і йому, синові, все те буде в радість…
Останній подих вони зробили о п’ятій годині сорок п’ять хвилин… Потім син закрив матусі очі, відтак запалив на покуті свічку і пішов кликати сусідів, а також — до амбулаторії, на пошту давати телеграми…
На обрії сонце засвічувало новий день, перший день без маминого подиху.
Відтоді, з моменту відходу до Вирію, мама Юрію жодного разу не приснились. Певно він все правильно робив, особливо в останній день, ніч і ранок їхнього життя на цій грішній Землі. І мамка не хочуть його зайвий раз турбувати, знаючи емоційність та вразливість молодшого сина.
( Д а л і б у д е ) .
