Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2478
Творів: 44622
Рецензій: 87308

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Казка для дорослих

Іван-та-Микола

© koka cherkaskij, 02-11-2014
Тойво, жили собі якось на білому світі два брати, один трохи старший - Іван, та другий, трохи молодший - Микола. Ну, різниця у віці була зовсім незначною, чи то 3, чи то 4 роки.

Ото Микола всю інформацію і отримував від свого старшого брата.
Поки Миколка ще вчився ходити - а Івасик вже великий, вже й у садочок пішов. Вертається із садочку і розповідає, як же йому там хороше було сьогодні, які гарні казки вихователька розповідала, який смачний компот був на обід, і які гарні у Тетянки фламастери.

Миколка ж, дарма, що маленький, а також захотів у садочок ходити. Понад усе захотілося йому смачного кампоту і Тетянчиних фламастерів.

А батьки йому й кажуть:
- Потерпи.От підростеш - і теж підеш до садочку.

Роки пройшли непомітно, але непомітно - то для решти людей, а для Миколки то минула ціла вічність, аж поки він підріс і аж поки здали його до дитсадочку. І отримав він від дитсадочку велике розчарування: кампот був зовсім не таким смачним, до того ж його було завжди замало, їхня вихователька була злою і казок не розповідала, ніякої Тетянки в садочку не було і фламастерів теж. Була руда Катруся, котра боляче щипала Миколку за різні місця. Миколка теж хотів її ущипнути, але зла вихователька вдарила його по руках і поставила в кут..

Зате Івасик вже ходив у школу, а вернувшись зі школи, нахвалявся, як йому у школі добре. І вчителі у школі хороші, і булочки смачнезні, і навіть дзвоник на урок дзвонить так солодко, що аж хочеться вчитися, вчитися і ще раз вчитися.

Тому і Миколка захотів пошвидше вирватися із тієї тюрми під назвою "дитсадок" і піти до школи. У школі ж бо краще, аніж у дитсадку, - Івасик он який що не день вертається додому зі школи щасливий та рум"яний!!

Минули роки, пішов і Миколка перший раз у перший клас. За тиждень він зрозумів, що нічого такого у школі хорошого немає, насправді школа - то просто такий великий дитсадок. Старші учні, другокласники чи третьокласники, можуть тебе штовхнути, побити, відібрати тістечко, вчителі змушують вчити нудні предмети, дзвоник на урок дзвенить занадто голосно - оглохнути можна. Знову ж таки, зла вчителька вподобала ставити Миколці у щоденник двійки. Що ж тут хорошого?

А Івасик знову розповідає, як це гарно бути піонером! Як весело ходити після уроків усім загоном збирати металобрухт чи макулатуру, як чудово, коли твій клас нагороджують безкоштовною путівкою у Львів, які чудові у школі вчителі англійської мови та фізкультури, і таке інше.

Миколка зрозумів, що у школі добре, але не малим першачкам, а піонерам. Що ж, подумав він, треба трохи зачекати, поки приймуть у піонери, а там все налагодиться.

Минуло кілька років - і прийняли Миколку у піонери, разом з усім його класом. Миколка чекав з нетерпінням цього моменту, бо вважав, що як тільки пов"яже червоного галстука на шию - відразу у щоденнику будуть одні тільки п"ятірки замість двійок. Але... знову все виявилося не так просто. Двійки самі по собі не зникали - доводилося сидіти за підручниками днями і ночами. Крім того, галстук доводилося щодня прасувати праскою, а для цього слід було прокидатися на 10 хвилин раніше. Хоч знань носіння піонерського галстуку не додавало. Та й металобрухт, як виявилося, шукати було важко, а аж ніяк не весело.

- Звісно, де ж зараз можна знайти той клятий металобрухт, коли Івасик зі своїм класом уже всі місця, де він міг би лежати, обшукали і все залізяччя визбирали. Так, Івасику було легше бути піонером, бо тоді металобрухту було більше, - так думав Миколка.

Івасик тим часом став вже комсомольцем, і Миколці вже не потрібно було прокидатися вранці на 10 хвилин раніше, бо праска тепер вранці завжди була вільною. Але Миколка з цього не радів, а також хотів чим пошвидше стати комсомольцем, щоб зовсім перестати носити червоний галстук і не витрачати даремно час на його прання та прасування.

А комсомольцем же бути так добре, - нахвалявся Івасик. По-перше, комсомольцям можна тепер відвідувати танці для дорослих і повертатися додому на дві години пізніше! Крім того, кращим комсомольцям можуть дати комсомольську путівку у життя, а це ж дуже полегшить оце доросле життя після школи! А ще - комсомольцям тепер можна цілуватися з комсомолками. Ну не так, щоб аж зовсім, але вже трішечки можна.

І Миколка вкотре почав з нетерпінням чекати, поки знову пройдуть роки і його нарешті приймуть у комсомольці. Щоб нарешті зажити, як нормальні люди, як ото живе його старший брат - усе ж йому, старшому братові, дістається більш свіжим і більш привабливим, ніж йому, Микольці.

Минули довгі нудні роки життя, перш ніж Миколка нарешті став комсомольцем. На радощах він спалив піонерського галстука, а в перший же вечір познайомився з однією комсомолкою, котра дуже гарно вміла цілуватися. Процілувалися вони до самого ранку, після чого Миколка не пішов до школи, бо дуже хотілося спати. Це був його перший і єдиний щасливий день комсомольського життя, бо відразу наступного дня виявилося, що бути комсомольцем не тільки приємно, але й важко. Мало того, що комсомолець все рівно повинен важко вчитися, так ще й різних комсомольських доручень йому відразу надоручали стільки, що хоч спати не лягай. Вже б краще прасував того клятого піонерського галстука, - подумав Миколка, - але було вже пізно.

Тим часом Івасик, та який ще "Івасик" - уже цілий Іван успішно закінив школу, а через рік його забрали до війська. Звідтіля він писав братові просто неймовірно цікаві листи, у яких розписував, як то добре є служити в Радянській Армії, яка тут чудова атмосфера, як тебе навчають різним військовим професіям, котрі можуть знадобитися і у цивільному житті, наприклад, водити автомобіль чи трактор, яка тут смачна та поживна їжа, а також - які тут гарні дівчата приходять щосуботи на танці.

Миколка зрозумів, що армія - це те, що потрібно. Що нарешті в армії він зможе повноцінно насолоджуватися життям і радіти усьому так, як це робить його старший брат, Іван.

Минули роки, Іван прийшов з армії, одружився на своїй колишній однокласниці, котра його чекала два роки і ні з ким ні гу-гу, за 9 місяців вони вже мали дитинча, маленьку гарненьку дівчинку.

А тут Миколу якраз забирають до війська. На проводах усі були веселі та п"яні, комсомолка, що вміла гарно цілуватися, клялася Миколі, що буде його чекати, як Пенелопа чекала Одіссея, Іван дружньо по-братськи плескав Миколу по спині і наставляв:
- Все буде добре, брателло! Головне - не сци!

Як це "не сци", думав уночі Микола, коли просто на тебе їде танк? Ну як це не сци? Як це не сци, коли цей клятий танк їде просто на тебе? Коли навіть стукіт власного серця ти не чуєш через гучний лязгіт сталевих гусениць? Коли ти навіть не впевнений, чи ти ще живий, чи вже помер від цього страху? Ну як в таку мить можна та й не всцятися? А потім ще і ще?

Крім того, що може бути гарного у тому, що "дєди" у тебе постійно відбирають білий хліб, залишаючи тільки чорний, а по ночам змушують тебе в каптьорці до блиску начищати їм чоботи і бляху? Ну як це "не сци", коли тебе будять посеред ночі і змушують бігти у повній викладці 5 кілометрів? І якби ото ще гарно годували - а то ж дають одну "кирзу" на комбіжирі, та це ж виразку шлунку заробити можна тільки так! А дівчата... Усі нормальні дівчата звідси виїхали ще кілька років назад, залишилися суцільні "крокодили", такі дівчата тільки після ста грамів спиртяги можуть впасти в око, а так вже краще попросити у фельдшера подвійну порцію брому, аніж мати справу із такими страшними дівчатами. Або це якась не та армія, про яку писав старший брат у своїх листах кілька років назад, або ж його брат просто брехло.

З горем пополам якось Микола відслужив ці два кляті роки армії та повернувся додому. Комсомолка, котра вміла гарно цілуватися, звісно ж, його дочекалася, хоча за два роки встигла вийти заміж, розвестися, народити дитину та удруге вийти заміж, завагітніти і знову розвестися. І тепер, двічі розведена, клялася Миколі, що завжди кохала тільки його, а заміж виходила по приколу. Ну, так - то й так, Микола зізнався, що також не святий, мав кілька побачень із крокодилами, коли фельдшер давав йому якийсь нездалий бром, котрий, мабуть, вийшов з терміну придатності. Одна крокодилиця навіть ніби від нього завагітніла, але все якось обійшлося.

За тиждень зіграли весілля, усі бажали молодятам щастя-здоров"я, кєнти підколювали Миколу, що поки він служив у війську, вони йому змайстрували дитину, Микола навіть хотів було полізти в бійку, але прибіг його старший брат Іван і вони якось розрулили цю ситуацію по-мирному, по-пацанськи.

Йшли роки, Іванова дочка росла, і він весь час нахвалявся, яка ж вона гарна, яка ж вона розумна, яка ж вона найкраща у світі!
Миколина прийомна дочка також росла, також була гарною, розумною, але Микола не розумів, а що ж тут такого хорошого? Ну, гарна - то й гарна, батьки у неї гарні, то й вона гарна. Розумна - то й розумна, хоч і не настільки розумна, як Іванова дочка, бо та аж занадто розумна, але хіба ж у дівчині головне розум? Та й таке...

Іван щодня розповідав про свої успіхи на роботі, як у нього все добре, а Микола... У Миколи часами було добре, часами - не дуже, часами - і зовсім погано, але навіть коли у нього і було все добре - то все рівно не так настільки само добре, як у Івана. Івана ж бо як послухати - то у нього все настільки добре, що аж-аж! І те у нього добре, і се у нього добре, і там у нього лад, і сям у нього спокій. Ну просто не Іван - а якийсь суцільний Ісус Христос, нє, ну в натурі, пацани! Ну от усе йому добре! Цегла впаде на голову - і то він скаже, що це добре, візьме цю цеглу і покладе її до решти цеглин, з яких врешті-решт збудує нову хату.

А у Миколи - наче все й добре, а все рівно в глибині душі він відчуває, що насправді якось не зовсім все у нього добре. Не так у нього добре, як у Івана. У Івана чомусь завжди все якесь добріше, ніж у Миколи. І навіть вже на що красива та гарна жінка у Миколи, та вже як вона вміє смачно цілуватися, а борщі які варить! - А отак погляне краєм ока Микола на Іванову дружину - а вона все ж краща за його, за Миколину. От невідомо чому - а краща. І борщі у неї виходять чомусь кращі. Наче і картопля з одного городу, і буряк, і морква, і капуста, і все інше теж, - а от кращі у неї борщі, ну хоч ти трісни!! І не розуміє, не розуміє Микола, ну чому у світі така несправедливість? Чому у Івана все краще, хоч на мізинець - але краще?

От роки минули, зістарилися вони, і виходить Іван на пенсію. А Миколі ще до пенсії - працювати і працювати. Цілих чотири роки!

Ото Микола з роботи вертається, а Іван йому і починає нахвалятися: як-то добре жити пенсіонеру на пенсії! Нікуди поспішати зранку не потрібно, ніхто на тебе на роботі не гаркає, косо не дивиться. І таке інше. Живи собі, віку доживай, тільки вчасно рота роззявляй - груші туди самі падають.Пенсію приносять вчасно, за газ-за воду маєш пільги 50 відсотків, а проїзд у міському транспорті то і взагалі безкоштовний - тільки посвідчення пенсійне покажи, і все, можеш хоч і цілий день кататися на тому тролейбусі! От яке щасливе життя у пенсіонерів!

Микола й собі почав думати, як би то пошвидше вийти на пенсію. І так думав, і сяк - ну ніяк. Мусив чотири роки відпрацювати, а там - не хочуть його відпускати на заслужений відпочинок, кажуть - ти в нас цінний кадр, попрацюй іще років два, поки ми тобі заміну підготуємо.

Але ні! Не хоче Микола залишатися працювати, хоче вийти на пенсію і цілими днями кататися у тролейбусі! Як брат його старший, Іван. На озеро хоче вийти удосвіта, рибку половити, за грибами поїхати в дальній ліс серед тижня, поки на вихідні всі грибники туди не подалися та не повизбирували усіх грибів.

З горем пополам, зі страшними шкандалями вирвався таки Микола на ту свою законну пенсію. Прокидається вранці - а нікуди йти не потрібно, можеш хоч до вечора лежати та відпочивати. Але ні! Поки ти лежатимеш - хтось буде на твоєму тролейбусі кататися! Треба бігом бігти на зупинку, сідати у того тролейбуса та відкатувати усе своє законне, що не відкатав, поки все життя важко працював на державу.

День покатався, два покатався, а далі стало нудно. Поїхав порибалити, просидів з вудкою цілий день на березі озера, простудив поперек, а нічого не впіймав! Поїхав за грибами, обійшов пів лісу, - повернувся з порожнім кошиком! Щось не те у житті відбувається, - подумав Микола. Іван на тому тижні приніс десять кілограмів білого гриба, позатой тиждень лящів два десятки отакенних притягнув - ледве змогли їх з"їсти усім великим сімейством. А тут - ні гриба, ні хвоста, ні луски. Якась велика несправедливість у світі діється, - подумав Микола.

І отак наступні десять років все й відбувалося за подібною схемою. Іван за що не візьметься - все у нього гарно, все у нього добре, все у нього ляля і цяця. Микола ж робить те ж саме - ну нічого у нього не виходить доброго. А як же воно та може вийти, коли все навколо не так, як мало би бути. От сідають вони у тролейбус, їдуть кудись. І той тролейбус та так повільно їде - ну просто знущається над Миколою. Іван йому посміхається - не поспішай, брате, встигнемо! Та як же не поспішати, коли воно отак само собою поспішається? А як він гидко скрипить, гуде та виє, цей тролейбус, чи ви чули? Як у ньому взагалі можна всидіти хоч із десяток хвилин? А Іван посміхається - то тролейбус так тобі співає, брате. Ага, співає. Геть з глузду з"їхав той Іван, ну як це тролейбус та може співати? А Івану - хоч би хни, все у нього добре, все у нього так, як має бути.

Дуже з того всього був Микола незадоволений.

А якось прибігає до Миколи Іванова дружина та й в плач:
- Івана не стало! Помер, уночі!

Ой, лишенько!! Забігала вся рідня, горе яке!, похорони одним словом. Везуть Івана у відкритій труні на цвинтар, а він лежить у тій труні - та й наче усміхається. Наче сказати хоче - все нормально, все добре, все так є, як має бути, не переймайтеся.

Відправили Івана на вічний спочинок, відгуляли 9 днів, а потім і сороковини, і от якось приходить Іван до брата свого Миколи уві сні та й каже:
- Брате! Якби ж ти тільки знав, як мені тут в цьому раю добре! Тут так добре, що навіть краще, як це батюшка в церкві обіцяв! Краще, аніж у дитсадку, краще, аніж у школі, краще, аніж у війську, краще, аніж бути комсомольцем і почесним пенсіонером нашого району! Передавай усім нашим привіт і скажи, що я дуже щасливий, що я тут! До зустрічі!

І зник.

А Микола прокинувся, весь у холодному поту, та й думає:
- Ну, брате! Ну ти вічно мене у всьому випереджаєш, а після тебе вже ніде нічого хорошого не залишається! То поки я діждуся власної смерті - ти і в Раю все перекуштуєш і всі смаколики повиз"їдаєш, а мені залишаться одні огризки! Ні! Досить з мене цього знущання!

Побіг Микола у сарай, знайшов там якусь стару мотузку, та й, не довго думаючи, повісився на ній.

От повісився він, та й висить, а душа його вийшла з тіла, та наввипередки з власною тінню бігом гайнула у напрямку Раю.

А там перед воротами стоїть Святий Петро з ключами, та пильно стереже, контролює ситуацію, щоб якась душа мимо нього незаслужено в Рай не потрапила. І так - хоп!- душу Миколи за шкірку взяв і упіймав.

- А куди це ти, Миколо, так поспішаєш?- запитує Святий Петро у Миколиної душі.

- Та як це "куди"? Туди- кивнув Микола, до брата свого, до Івана, він сьогодні уві сні до мене приходив, казав, що все у нього добре, то ж і я хочу чимпошвидше до нього дістатися, щоб він там усього не з"їв та не випив, бо мені після нього ціле життя нічого хорошого не діставалося, одні недоїдки та недопивки, та крокодили одні!

І коротко розповів Микола Святому Петрові про своє нещасливе перебування у дитсадку, школі, армії і так далі - аж до самої пенсії.

- От йому усюди було добре, де він поперед мене бував, а мені після нього - усюди погано, то ж я тепер хочу чимдуж швидще потрапити в Рай, щоб застати там ще що-небудь хороше, поки він ще там. Бо хто його зна, як там далі? - пояснив Микола Святому Петру.

А Святий Петро подумав трохи, покумекав, та йому й відповідає:

- Так то воно так, та тільки трохи не так. Розумієте, пане Миколо, вашому братові, Івану, насправді завжди було так само погано, як і вам. А інколи, кладучи руку на серце, навіть і гірше. І у дитсадку його також били та ображали, і у школі ставили двійки, і в армії над ним знущалися старослужащі, не кажучи вже про те, що, поки він служив, його майбутня дружина йому зраджувала з його друзями, і так далі. Але він завжди намагався про погане не думати, а думав тільки про хороше, тому й у Рай зі собою він приніс тільки хороші спогади, і тому він цілком заслуговує проводити Вічність у Раю разом із такими ж, як і він. А ви, пане Миколо, хоч і йшли за братом його протоптаною стежиною, зі свого життя прихопили тільки найгірші спогади, а все добре, світле та радісне залишили там, на Землі. І тому ви не можете потрапити до Раю, а крім того, ви ж самогубець, і тому у вас є два шляхи: або в пекло, або....

****

Миколка через силу пив несмачний кислий кампот у дитсадку, і йому здавалося, що це вже колись із ним відбувалося. Якийсь внутрішній голос йому підказував, що хоч брехати і негарно, але він повинен усім вдома розповісти, що компот був дуже, дуже смачним. А ще він має похвалитися, і це було правдою, що руде, не дуже красиве дівчисько на ймення Олічка дало йому сьогодні розмалювати чорно-білі картинки своїми фламастерами.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Гарний текст

© Надія, 02-11-2014
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.97535705566406 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Роман «Моя бабуся просить їй вибачити». Некваплива прогулянка майже шведським садом
Якщо якогось холодного зимового ранку вам закортить посміятися і поплакати, трохи (але не занадто) похвилюватися …
Нікола Юн «Увесь цей світ»: найбільший ризик – не ризикнути
Світ, у якому ми з вами живемо, сприймаємо як належне й буденне для героїні цієї книги — непізнане й …
Філіпп Майєр «Cин». Кривава історія Техасу
Філіпп Майєр з другої спроби написав роман, який потрапив до списку фіналістів Пулітцерівської премії …
Керолін Вебб «Живи на всі сто»: як завжди бути щасливим та продуктивним?
Ідеї саморозвитку і самомотивації не є новими — вони давно мандрують сторінками книг та блогів. Але …