Сморід пожарища заполонив невелику долину, клубочачись верхівками дерев. Присадкуваті хатки корчились, охоплені лінивими язиками полум´я. Обсмалені проймища дверей беззубо щирились, ніби кличучи на поміч. Життя затаїло подих, тільки опецькуваті шматки копоті повільно кружляли, встилаючи спечений грунт, чорним, моторошним снігом.
Що ж це ? Пекельники взялись керувати світом сущим ? Ба, ні. Ген, звуки долинають. Чи то вереск навів ? Джеркотлива говірка, форкання коней, свист канчуків – хазяї прийшли за своєю скотиною.
Бурмосилось небо, брудні хмари заліпляли небокрай. Одинокі краплі шипіли на малинових розсипах жарюків – згарище гостро віддавало нудотним духом пустки. Вершники метушились, збираючи товар в центрі села.
Похмурий ліс зовсім сховався під мутнявою дрібненької мжички. Розмита пляма ковзнула крайніх дерев й знову прикрилась густою тінню. Витягнувши морду, потягнула повітря, тихенько загарчала. Жовтаві очі зблиснули, ікла ощирились моторошною усмішкою. Збуджене умовним гуком, лісове марево здригнулось. З прозорих пасмуг виткалась постать.
Темна халамида з величеньким каптуром, дух багнища й шкіри. Дощ шельпотів цупкою тканиною, розтікався прозорими річечками.Присівши в тіні розлогих чагарів, примара пильно вдивлялась вперед, туди, де зойки, пожарище і смерть.
Між тим, вершники зганяли поселян докупи, орудуючи канчуками, тупими кінцями списів. Люди ковзались на розкислій землі, падали, дехто квапливо ліз навкарачки. Ніхто не опирався. Зібравши на майдані юрбу, нападники спішились, почавши неквапливо працювати. Вихоплювали з гурту старих людей, малих дітей, лунав свист кривої блискітки металу і…незабаром майдан перетворився на криваве місиво з тяжким, запаморочливим духом крівлі, людських випарів, мертвої плоті. Нещасні збилися в купу. Дикий, нелюдський зойк лунав над упослідженими створіннями. Присадкуваті, карячконогі кати на те не вважали. Закінчивши з одними, хапали дівчат, молодих хлопців, чоловіків, розглядаючи та обмацуючи, наче коней на продаж. Ті покірно стояли. Поставивши бранців по-двоє, навіть не в´яжучи, погнали битим шляхом до лісу, оточивши щільним кільцем.
Химера відкинула каптур, підставивши лице хльостким цівкам дощу. Шкіра на горлянці натяглася - ковтати боляче. Повільно випростався - вода стікала в’юнкими струмочками, в’язким сплетінням прозорих сліз затікала під одіж, холодила розпашіле тіло. Глибоко вдихнув, провівши шорсткою головою, розправив пучок волосся на тімені.
- От я й тут. Зустрічайте, потвори
Тяжко зітхнувши, торкнувся оберегів на шиї – пальці зрадливо тремтіли. Не оглядаючись, обернувся, поступово розчиняючись в незворушному мареві старезного лісу. А дощ все шелестів, мішаючи кров з багном, вертаючи страшну данину вічного боргу…
Рада чимчикувала разом з усіма, скобзалась, падала, роздираючи одіж, вимазуючись багном. Вони вже довгенько простували лісом, який звичайно молохи минали. Думали заховатись від усіх, знайти прихисток в древньому борові... Косоокі налетіли раптово. Спалили хати, порубали непокірних, а далі…страшні дитячі зойки, заспокійлива усмішка діда, кров – все стояло перед очима. Дівчина сліпо брела, не розрізняючи дороги, спотикаючись, ледве переставляючи зранені ноги у в’язкій твані розкислого шляху. Ступивши ще пару кроків, мимоволі лишила покірну вервечку, рушивши вбік. Наглий щемкий біль пронизав всеньке тіло – крізь брудну сорочку пурпуровим візерунком проступала кривава пасмуга розшматованої шкіри. Рада глухо зойкнула, повалившись в розкислу земляну кашу. Задні спіткнулися й собі попадали. Зчинилася катавасія. Погоничі крутились навколо, сиплючи гидкою лайкою, намагались дати лад тій безтолковій метушні нагайками й древками списів, проте ще гірший безлад завертів знетямленим людом. Похідний ланцюг зовсім сплутався - все закрутилось в липкій круговерті дощу, рідкої грязюки, брудних тіл. Трохи віддалік, на високому гінкому коні, похмуро спостерігав огрядний чільник, мружачись від косих струменів води, які били просто в лице. Кінець-кінцем порядок відновили, бранців стусанами погнали вперед. Баскак щось пробурчав до охоронців, а ті вже тягли розчіпчену, забрьохану, ледь живу від страху дівчину.
- Ти спричинила веремію ? – каліченим господарським жаргоном поспитав молох
Дівча мовчало, тихенько схлипуючи.
- Ці уруси, як свині – багно до них так і липне – гидливо скривився – зробіть з неї висяк - хай інші краще дивляться під ноги.
За мить, на ноги накинули волосяну мотузку, руки зв’язали за спиною - все перевернулось догори ногами. Перед очима колихалась земля, одяг, довгі коси спадали, закриваючи вид, лоскочучи лице. Чулось гиготіння охоронців, дрібні молоточки крові бурхали в скронях, поступово стікаючись до лиця. За весь час не мовила й слова, ніби дивлячись на все збоку. Стихло чвакання розкислої твані, вереск погоничів. Дощ стишувався, шельпотів листочками, лоскітливими струмочками стікав тілом. Гілка тихенько поскрипувала, міцно тримаючи клятий прив’яз. Безкінечний, пекельний біль заповнив єство. Мотуз вогняним кільцем розпеченого заліза палив плоть. В очах темніло, хотілося вити по-звірячому від того нелюдського почуття. Здавлено застогнала, намагаючись хитнутись, напружившись усім тілом - заболіло так, що бідолашна, захрипівши, пірнула в темну безодню небуття.
...Вони помалу оточували вершника, наставляючи міцні рогатини, притискаючи до бурелому. Досвідчені таті – не один безпечний мандрівник знайшов погибель на цій лісовій дорозі. Зарослі цупким волоссям, одяг зі шкур, нагадували скоріше звірів ніж людей. Вже й забули смак вареної страви, світ людський. Коли не діставали звірини – ласували людятиною - й то здобич. Ось ще один попався. Мабуть, багато добра везе. Он які суми на коні теліпаються. Ге, тепер не вирветься, не піде напролом – заколють, затикають рогатинами. Задкує, вичікує щоб рвонути. Та не вийде любчику, не таких ловили.
Мандрівник скочив з коня – харцизи зупинились, переглянувшись – так ще ніхто не робив. Всі намагались майнути верхівцем, залишаючись проштрикнутим мертвяком разом з конем. А цей он що робить, ще й каптур не скида. Нічого, не таких бачили. Сьогодні попируємо.
- Зникни, м'ясо. Обіцяю - гнатись не буду – мова чужинця глухо струменіла з-під широкого каптура, кидаючого густу тінь на вид.
- Ти що, маленький, заблудився ? Зара навчимо лісом гуляти – вищиривши пеньки зламаних зубів захихотів ватаг. Інші й собі загикали. Оце день – здобич сама в руки прийшла, веселить. Вдачний день !
- Не знаєш до кого сікаєшся, смердюк – голос незнайомця переходив у якийсь дивний рик, починаючи клекотати в горлянці
- Ану давайте його хлопці на шпичку, а то добича надто говірлива пішла
Темна накидка відлетіла вбік, передній тать захрипів загрібаючи ногами, намагаючись стримати клубок нутрощів, що сизими гадюками обплітали скривавлені долоні.Страшенно лементуючи, зарізяки кинулись скопом на чужинця.
Патьоки крові на перетлівшій лісовій мерві, знівечені тіла – ото й по всьому. Мандрівник в тихій задумі стояв серед того маленького бойовища. Зітхнувши, щільніше закутався в плащ. Ватаг жив, кожним віддихом, випускаючи життя з страхітливо розпанаханих грудей. Скорчена рука дріботливо підгрібала різне сміття, ніби намагаючись засипати широку калюжу темної крові, смердючим озерцем підтоплюючи тіло.
- Багато люду занапастив, недобитку ?
- Вбив…більше і вбивав далі…й тебе здолали б, якби був лю…люд… - белькотання живого мерця перейшло в нерозбірливий хрип, тіло конвульсивно засмикалось – поганий дух татя залишив Праву
Здоровенний сірко, сидячи віддалік, старанно облизувався, химерно кривлячи морду, ніби щось гірке ковтнув.
- Гидких істот спробували на зуб ? – міцна рука в темній шкіряній рукавиці опустилась на широкий лоб звіра, потріпала за вухо. Той від втіхи аж очі заплющив.
- Давай, рушаймо в путь
Примарні тіні ковтнув набурмосений ліс.
Виткнувши рудий писок з кущів, сторожко визирнув старий лис. Не вздрівши напасті, протяжно закихкотів, кличучи родовичів на розкішний бенкет.
