Надворі - осінній холод. Такий, що хороший господар не вигнав би собаку з хати. Пані Марія, а саме так цю жінку називають, бере дві щільно напаковані торби і повільною ходою дуже худих ніг прямує на ринок. Там вона працює. Продавчинею. Щоправда, цього не визнає, всім каже, що бізнесом займається.
Місцевий базар вітає її звичним гамором. Тут все, як завжди – людно, тиснява, тхне несвіжою рибою та курами гриль. Хвацькими рухами вона викладає на прилавок товар: знизу – пиріжки з капустою, картоплею та чебуреки, на верхню полицю – солодка здоба – ватрушки, кекси до кави та хіт-продаж - пампушки з яблучним повидлом.
За той час з дахів сусідніх будинків здіймається хижий вітер, який пробирається через три светри, дістається на спід та холодить тіло. У такі моменти, як цей, пані Марії дуже хоче покинути роботу. Власне,про це вона вже не раз замислюється. Але так і не наважується піти. Знає: у передпенсійному віці роботою, як кавалерами, не перебирають. А сісти на лаву безробітних - не хоче. Дома, вкупі з невісткою, не розменеться без сварки. Можна, щоправда, в село вернутися, але там хата-руїна, прихисток для таганів та росадник для цвілі.
Вітер і далі лютує, навіжено перекидаючи сміття та непотріб на тротуарі. Наче насмішку, жбурляє жменьку листя пані Марії в обличчя, а вона з злістю думає про те, яка ж ненавидить осінь.
Як парадоксально: зараз вона терпіти не може осінь, а в дитинстві та юності це була її улюблена пора року. Коли ще не ходила до школи, то любила збирати перший жовтолист в саду, потім засушувала його, робила витинанки і ними прикрашала оселю. Ягоди горобини нанизувала на нитку і виходило багряне намисто. А потім вони з сестрою чіпляли ті рябі коралі на шию, робили з лопуха капелюхи -так бавилися у поважних англійських леді. А ще восени хресний (грузин за походженням) щедро передавав мандарини. Вона їх не їла, складала на підвіконня, аби навіть буремний осінній краєвид здавався веселішим.
А якось отримала на День народження королівський подарунок – олівці; зі завзяттям вчилася малювати. І змальовує вона на жовто вбрану природу. І зображає осінь золотою принцесою на вогненному коні. Хто-зна де тепер ті малюнки?!
А як підросла до парубоцького віку, то на осінь чекала з нетерпінням. Бо час, коли урожай у коморі під замком, починалась особливо цікавий період – вечорниць. Тут можна було і насміятися, і наспіватися, а потім з обраним хлопцем під руку йти додому. І тоді лише місяць міг бути свідком тих перших поцілунків, які злітали з уст закоханої дівчини. І ніхто не знає, як билось її серце загорнуте в обійми того найкращого. І, мабуть, тоді Марічка створила свої найгарніші картини - осінні пейзажі. І хоч вони - такі далекі від досконалості, але зате навіяні натхненою музою.
Усе те урвалось. Життя повело її на іншу дорогу – міську, тротуарну. Марійка поступила в технікум. І тепер осінь вона недолюблює. А все через старе, заношене майже до дірок, пальто, яке вдягати соромно. От як накидає на себе цього облізлого плаща - то страждає. Ну, нічого це недовго, втішає себе подумки Марійка, адже вона вчиться на конструктора одягу і скоро у неї буде такий гардероб, як у англійської королеви. У вільний час вона креслить фасони, силуети, викройки. І в них Марійка бачить своє майбутнє і над ними народжує мрії.
Забулось і це. Тепер Марія одружена і на шиї у неї висить двоє дітей. Щоранку вона заводить механізм рутини: піднімається, збирає малих в школу, йде на завод, шиє там чужі пальта, вертається додому і займається домашнім господарством. Її, обколоті голкою, пальці зрідка виводять чорно-білі малюнки, які потім з захопленням розмальовують діти. Осінь вона не любить. Нема за що! Відправити у вересні двох школярів на навчання – це спустошити кошельок до копійки. На вихідних – копанка картоплі. А ще сезон закруток! А чи доводилось вам колись робити закатки на комунальній кухні, де сусіди люблять скандали більше за представників жовтої преси? Якщо ні – то поталанило.
І тоді Марія розівчилась мріяти. Вивчила закон земного існування: краще не буде, все буде так само, або ще й того гірше.
Стало гірше. Почалася лихоманка 90 -тих. Заводи, підприємства закривалися так швидко, як ворота до раю. Наладжене, як верстаний станок, життя простих людей покотилось у прірву безробіття. Марія та її чоловік склали свої трудові книжки у шухляду, аби порохом не припадали. Від проблем голова родини ховався в стакані, входячи в заливні, як осінні дощі, запої. Не витримала Марія і робила сімейне нещастя навпіл: кожному з подружжя залишалось нести свою дещицю горя.
Вона тимчасово взялась підторговувати на базарі, а згодом тимчасово переросло у постійно. З тієї пори пані Марія ненавидить осінь, бо вона заплакана дощами, закашляна вітрами, і ту всю осінню непогоду їй доводиться відчути на власній шкірі.
Пані Марії ніколи не бререться за олівець, трепер її заняття практичніше – випічка.
- Пані Марія, а дайте цей пампушок з повидлом, - розбудила її від спогадів колега «по-цеху» Іринка.-Як справи?
- А краще всіх! – всміхаючись, відповіла Марія. А всередині відчула палке бажання щось змінити.
Вітер заново шмагає її по обличчю відмерлим листям. А Марія думає, що не осінь винна у її нещастях. Винна вона сама, бо поселила осінь у свою душу.
У хаті чисто, прибрано, пахне антонівкою з саду та мандаринами, що вона передбачливо привезла з міста. На стінах картини, на яких ще свіжіє фарба. Мережана скатертина на столі, бо ж сьогодні у Марії найдорожчі гості.
- Баб, баб, а що то в повітрі літає?
Баба Марія пригортає внука до себе, цілує.
- А то синку, бабине літо.
- Твоє літо, баба?
Марія сміється і відповідає:
- Моє, синку, моє.
- А намалюєш мені його.
Далі вони вдовх вимальовують легку павутинку. Внук малює, баба Марія підправляє. І так радісно Марії. Так гарно пахнуть мандарини та мигдалевий чай. Вона в селі, там, де була дуже щасливою, і там де неодмінно буде щасливою.
