І ось відібрана в «салабона» «парадка» аж важчає від понавішуваних різноманітних значків, погони, підбиті картонкою, як влиті, ґудзики сяють, штани – суцільна стрілка, черевики блищать, що «в кота яйця», як любив повторювати ротний, новенька, з «салабонського» плеча шинель аж пухнастіє від «начосу», а в «дипломаті» дме боки розмальований, розцяцькований, що циганське шатро, «дембельський» альбом, стогне, притиснута тим шатром-альбомом, велетенська хустка (купив матері в подарунок), та мліє пляшечка чудових духів (хоч і шлюха Льопа, але презент-подарунок Вітя і їй привезе). «Дембель!» Під ногами у Віті трап до літака, і Вітя на тому трапі, що пуп землі – ніс задертий до неба, постава горда, незалежна, погляд зверхній, насмішкуватий – сказано ж, «дембель»!
- Додому, солдатік? – перепитує усміхнена стюардеса.
- Х-хех! – недбало кидає Вітя і ввалюється, втоптується хазяїном життя в салон літака, на недоумкуваті жіночі «вопроси» не відповідаючи.
Вітине крісло, що трон; по праву руку – ілюмінатор, десь там внизу тайга, міста, села; і Вітя, побликуючи в ілюмінатор, манірно, багатозначно грає пальцями на власному підборідді: страшно заговорити до нього – професор; даремно пояснювати щось – філософ; підійти сил не стачить – князь.
А Москва стрічає іркутський літак тихо, непомітно, як стрічає й інші всі літаки. Сліпе, затуркане місто, невже не бачить, що це не просто літак, це сам «дембель» Вітя Трюхань хоче ощасливити древню землю блискучими своїми стопами?! Ні, не бачить, не кидає до трапа літака натовпи стрічаючих з букетами в руках, не висолопить над аеропортом хоча б поганенького транспаранта: «Слава Віті Трюханю!» Сказано ж – тупе, затуркане місто. А жаль. Бо коли ти «дембель», то це, здавалося б, повинні бачити і знати всі.
Понура Москва мовчки перебігла перед Вітиними очима і, впхнувши його в зачовганий поїзд, навіть «до побачення» не зуміла сказати. Ну й Бог з тобою, столице, дмись тут у понурості своїй, а у Віті вже інші далі – рідні Вівдюки. Вони народжуються, щемлять десь біля серця, і Вітя вже чує їх запах навіть у прокуреному тамбурі, де, здавалося б, годі щось почути. Цікаво, чи багато змін там, у рідних Вівдюках, за два з половиною роки? А хлопці як, дівчата? Напевно, аж напружились в очікуванні – аякже, не хто-небудь, сам Вітя Трюхань повертається на свою вотчину. Мати писала, що Вать женився на Люді Цапенко (на кого його, Вітю, зміняла, сучка?!), але пожив з нею всього три місяці, а потім дуже покалічився, розбившись на мотоциклі, і Люда його покинула (Вітя ж казав – сучка). Цікаво, який же він, покалічений Вать – його ж геть і в армію з-за цього не взяли.
- Ех, - перериває Вітя нетерплячі роздуми, викидає недопалка і йде на своє місце.
Зручно вмощується на прикритому сіренькою простинею матраці, хоче заснути, але думи-роздуми в нетерплячці своїй зовсім розтривожили, розігнали сон.
А за вікном – Калуга. У вагоні шум, брязкіт, гомін, туди-сюди снують пасажири.
- Брень! – впущена гітара поряд.
- Ох, - дівоча постать сідає на лавку навпроти Віті.
- Дивись, Вєра, не забудь же матері нагадати про насіння, - напучує дівчину якась тіточка і назавжди зникає з-перед Вітиних очей.
- Дєточка, тихіше, - шарудить старечий голос зверху, і товста, зморщена рука з’являється раптом перед Вітиним носом.
Вітя легенько шкрябнув ту руку нігтем.
- Ох, Господи, до чого ж вузькі ці вагони, - зашарудів голос зверху, і рука, гойднувшись, поповзла до того голосу.
Дівчина усміхнулася і зняла хустину. Чорні коси, карі, аж чорні, очі, акуратний, ніби розкрилений ніздрями, носик, тонка, як павутина, усмішка – дівоча краса якось відразу розігнала «дембельську» Вітину задуму.
- Далеко їдете? – запитав чемно.
- До Києва, - так же чемно відповіла дівчина.
- І я також, - замовк Вітя, щось подумав.
- Ви Віра? – перепитав, мов не знав, не чув цього.
- А як ви знаєте? – здивувалась.
- Ну, так, так, - розсміялася нараз. – Мене ж тітка проводжала.
І очі – ну, дві стріли, два зайчики, дві зірки.
- А звідки будете? – шепоче Вітя, бо голос зверху невдоволено забубонів, закашляв, забурчав.
- З Муринівки. Чули таке місто?
- Аякже. Наші ж райони поряд…, - і заходився розхвалювати Вітя свої краї.
- А я була колись з батьком у вашому селі.
- Хіба? І як це я пропустив? Я б з букетами вас стрічав!
- Ой, та мені ж усього десять років було.
І сміх. І очі – дві стріли.
- Ну й що, а мені одинадцять – парубок в самий раз.
Сміються.
- Ні сну, ні спокою, - бурчить голос зверху.
- А ви граєте? – вказує Вітя очима на гітару, начхавши на той буркотливий голос.
- Ні, тільки співаю. Гітару братові везу, він у мене гітарист.
- Можна? – простяг Вітя руку.
- Спробуйте, - подала гітару. – А… - глянула на верхню полицю.
Вітя махнув рукою. Взяв гітару, бренькнув, підтягнув струни і втнув щось таке ліричне, тужливе, відповідне «дембельському» настрою.
Зверху не забарилися із зауваженням:
- Ще тільки виття цього мені й не вистачало!
- Ах, життя… - підморгнув Вітя Вірі і вшкварив на весь голос, на всі струни, аж по всьому вагону пасажири заворушилися: «Маруся раз, два, три, калина, чорнявая дівчина, в са-аду ягоди рвала!» Ф’ю-у-уть!
Як свиснув, як притопнув.
- Провідник! Де провідник?! – залементував голос зверху і товсте червоне лице звісилось над Вітею.
- За мною! – Вітя підморгнув Вірі, схопив її за руку і потягнув за собою в тамбур.
- Понажираються, чортові душі, та й виють, як не виказяться! – неслося навздогін.
- Ховайсь, чортові душі! – зі сміхом влетіла Віра в тамбур.
- Бурчи, бурчи, нелюде товстий, - кинув Вітя сердитому голосу і, закривши двері до вагона, запропонував, - продовжимо?
- Разом, - запропонувала й Віра. – Тільки тихенько.
І тиха пісня довго пестила зобиджені, прокурені стіни тамбура. А потім, коли пісня стомилася і, вискочивши з вагона, заховалася в листі якогось дуба край дороги, зазвучала в тамбурі розмова. Про все-все на світі. І розмова та велася легко-легко, що навіть сам Вітя дивувався, звідки він так багато всякої всячини знає. Зроду-віку в книжках не кохався, а тут, як мова про літературу зайшла, навіть образ Чіпки змалював яскраво (улюбленим твором «Хіба ревуть воли, як ясла повні» Панаса Мирного подав, зі школи згадалося), та ще й зо два десятки письменників зумів з себе видавити, єдиної помилки лише й припустившись – Достоєвського Іваном нарік.
На що Віра зауважила:
- Він Федір.
- Ах, так, так, забалакався, - викрутився Вітя, вперше пожалкувавши, що погано вчився у школі.
У Києві на вокзалі Вітя хвацько підхопив дівочі чемодани.
- Я сама, - стурбувалася Віра.
- А як же кодекс джентльмена? – натякнув, усміхаючись, Вітя на дещо з нічної розмови і, віддавши Вірі легенького свого «дипломата» і гітару, потяг-поволік Києвом два важкеньких чемодани.
Дорогою старався йти дещо позаду дівчини – милувався станом, чорними стриженими косами, що бралися кучерями і хвильками довкола вух і коміра куртки, принадними литками, що витикалися з чобіток і тут же ховалися під спідничину.
«Таку б шелепнути…» - бухнуло нараз у голові і в рот набігло повно слини.
- Тьху! – смачно сплюнув Вітя тією слиною, вперше в житті чомусь згидувавши такої думки відносно «баби».
«Таку б і за дружину не гріх, - зринуло в голові інше, світле. – Це не «мандавошка» якась зачухана, це…, - шукав-шукав підходяще слово і знайшов. – Віра Піщана! Віра…»
І подивився на дівчину, і щось тепле ворухнулося в грудях, потекло по тілу, і навіть не згадав, що він, Віктор Трюхань, як-не-як, хазяїн життя, а хазяїнам життя таке тепло в грудях, можливо, й не личить.
- Що таке? – задала Віра питання на оте гучне, смачне Вітине «тьху!».
- Та комар у рот влетів, - мовив Вітя, навіть не подумавши, звідки йому, комарові тому капосному, глупої осені взятись.
Але Віра також цього не подумала – різні бувають комарі.
А ось і Вірина автостанція. Вийшли з тролейбуса, Вітя поставив чемодани, збігав, як джентльмен, за квитком, до подачі автобуса на посадку трохи поговорили. Подали, зрештою, автобус. А Віті його б добу ще не подавали. Стоїть, сухість у роті язиком зішкрібаючи, дивиться в очі-стріли, щось би й мовив, але язик у тій сухості скрутився, що листок від попелиці.
- Ну, все, - белькоче Вітя.
- Все, - зітхає Віра, і стріли з очей впали бурульками додолу, «дзень» - розбилися на друзки, і туга якась, що вінок терновий, заплела спустілі очі.
Віра на східцях автобуса.
- Віро, може, адресу, - нарешті рве сухість і скованість Вітя.
- Ага, - і розбиті стріли, як у зворотному кіно, склалися докупи, вернулися до очей, пошматувавши, порвавши недоречного вінка, що ні листочка, ні колючки не лишилося.
Роздані адреси, поїхав автобус на Муринівку, а Вітя мчить на свою автостанцію, хоча душу згубив у тому муринівському автобусі і замість душі несе в собі теплий клубок, який так схожий на чорні стрижені коси, що в’ються довкола вух і коміра куртки, а можливо, то вони в’ються у Вітиних очах.
Раптом згадав, що треба було б подарувати Вірі призначені для Льопи духи – Льопа вже не заслуговує. Згадав, рознервувався від того, що не здогадався зробити цього раніше, тож з горя дістав духи з «дипломата» та й викинув у першу-ліпшу урну – як не Вірі, то нікому.
Вівдюки. Вони зринули за вікном автобуса так само, як зринали і два з половиною роки тому, хіба що чиясь новозбудована хата на околиці додала новизни.
А ось і рідне подвір’я з, як завжди, перехнябленим тином, сусід Овсій над своїм новим, шиферним, парканом.
«Треба й собі новий тин поставити», - ворухнулося у Віті в голові.
- А здрастуйте, дядьку Овсію! – радісно вигукує Вітя, топлячи думи про тини в якомусь щемливому, небесному, високому повітрі чи дусі, що аж розпирає груди при першому кроці на рідне подвір’я, яке ти так довго не ощасливлював уже своїм пружним кроком.
- Здоров, козаче! – висмикує дядько Овсій з-за паркану свою руку і всовує в простір Вітиного подвір’я.
Рука в дядька Овсія шорстка, в жовтій пилюці – щось робив, напевне – і Вітя тисне її щосили, бо це ж не хто-небудь вернувся на своє подвір’я, а також мужик.
- Ой, Вітіку! – це мати, що несла кудись з хати велику алюмінієву миску, хряпнула тією мискою об землю і стоїть, заломивши руки, дивиться очманілими від несподіванки очима на сина.
- Здрастуйте, мамо! – Вітя ковтає якийсь клубок, що виліз, мов собака з будки, з горла, підходить до матері, бере її руками за плечі і тричі цілує в губи.
А в матері сльози в очах, і мати реве-плаче, і Вітя її заспокоює: «Ну, чого ви, я ж вернувся», і сусід Овсій намагається стерти з лиця добру, як це не дивно для нього, усмішку, але та усмішка не стирається, блукає поміж губ, доки дядько Овсій не плямкає нарешті смачно тими губами, відчуваючи добру чарку, яку неодмінно доведеться сьогодні випити за повернення сусіда.
Ввечері посходилися сусіди та родичі, тож Вітя мусив, попри бажання піти в клуб, сидіти дома і розповідати про великі локатори, які він насправді спостерігав неподалік «дисбату», але в розповідях на яких він буцімто службу ніс, був великим спеціалістом, що й на півроку довше послужити довелося, бо не могли знайти заміни – у матері стачило «клепки» нікому в селі не сказати про той горезвісний «дисбат».
А на ранок Вітя вийшов на ганок, потягнувся, кинув оком на перехняблений тин, поліз на горище, де валялися ще двадцять років тому наготовлені покійним батьком якісь дощечки, стяг ті дощечки донизу, позичив у дядька Овсія цвяхів, замінив на молоткові розсохлу ручку і заходився, на материну радість, клепати тин. Робота йшла жваво, тин вирівнювався, веселішав і невдовзі став солідним і хазяйським. Але скінчити роботу того дня Віті не дали. Сільські парубки й дівчата, хіба могли вони дозволити собі не виявити шани давньому товаришеві після двох з половиною років розлуки, хіба могли дозволити кинути його напризволяще біля трухлого, перехнябленого тину. Ні, і ще раз ні!
- Здоров, Вітьок! – ще й десяток цвяхів Вітя не забив, як його вже вітав Сергій Чубчик.
- Здоров!
А потім, що цвях, то й нове «Здоров, Вітьок!», доки надвечір до подвір’я не прибилася ціла ватага, не закинула, сміючись, у кущі молотка і, видуривши в дещо сердитої матері літр горілки, потягла-поволокла Вітю по старих парубоцьких стежках.
«Поважають, цінують!» - возносився Вітя до небес, цокаючись з товаришами «по єдиній», яку і в ніч не вбрати, розпатякуючи про доблесну службу, підлапуючи дівчат, які хіхікали і нібито противилися, а насправді аж горнулися до розцяцькованої військової уніформи, котру Вітя спеціально зодягнув для такої зустрічі. До гурту звідкілясь приплуганилася дещо постаріла за два роки Льопа, і Вітя, здолавши «за салабонів, хай їм гикнеться» сьому чи восьму чарку, повів Льопу, мов агроном свого коня, в поле, і у свіжій пахучій скирті напас її від душі, як пас ще в далеких доармійських ночах.
На ранок у Віті гула з незвички голова, ще й мати буркнула незадоволено: «Що, знову за старе?», тож Вітя пішов клепати тин, щоб трохи розвіятись і не псувати нервів. Хазяїн життя, що вчора ввечері вигулькнув був назовні, сьогодні чомусь не з’являвся, світ здавався сірим, робота не радувала і все довкола було остогидлим і нудним, мов давно вивчений і забутий урок, якого знову примушують учити. А тут ще й Льопа плуганилась чогось їхньою вулицею, стала ляси поточити, і Вітя аж допіру роздивився, яка ж вона кривонога, синьоморда, ще й коси – дріт дротом. Тож наступного вечора, коли знову зібралась компанія і Льопа знову захотіла піти «попастися» в скирту, Вітя випив задля гурту пару чарок і швиденько здимився додому, бо не йшла Льопа на душу, бо в очах вилися чорні стрижені коси із завитками біля вух і коміра куртки, бо в серці горіли очі-стріли, бо…
Щоб якось витрусити з очей ті коси, виламати з серця стріли, подався Вітя в Соснівку, зустрів там Зінку, яку до армії провів був раз – нівроку дівчина; сподобився провести її знову, ще й мармизу якомусь соснівському начистив, бо плигало з ревнощів, приголубив Зінку біля її воріт, завів у якусь клуню і зробив те, що завжди роблять у клуні на швидку руку. А потім, ховаючись по кущах від ватаги соснівських парубків, яку зібрав ревнивець з начищеною мармизою, все думав гірку думу, що й Зінка ця соснівська – звичайна собі «мандавошка», бо навряд чи віддалась би Віра першому-ліпшому парубку в перший же вечір знайомства.
«За чим ти так казишся?» - мовив подумки Вітя ревнивцю, що гасав по дорозі з криком: «Де він? Де він, гад, подівся? Приб’ю за Зінку!»; перебрів якусь річечку, що булькала в рівчаку, та й пішов, рвучи туфлі, розкислим полем навпрошки на Вівдюки. І чорні стрижені коси з очей не зникали, і були вони якимись теплими, майже святими, отож, прийшовши додому, сів Вітя до столу, вийняв аркуш паперу і написав Вірі листа, де й виклав усе напрямки, як і подобає хазяїну життя – люблю, мовляв, і край.
Лист з відповіддю не забарився. Не такий, звісно, відвертий, як у Віті – ну, не може ж рядова дівчина вподібнитися хазяїну життя – але дуже теплий, зі спогадами отієї вагонної зустрічі.
Тим часом влаштувався Вітя на роботу автокранівником в одній з будівельних організацій райцентру. І – о, доля! – ледь відбув стажування, випало йому двомісячне відрядження на один об’єкт у Муринівку.
І от їде Вітя інкогніто – без попередження, без листа-телеграми – на Муринівку, звільнена від снігу земля парує обабіч асфальтівки, а душа у Віті тріпоче, як жайвір напровесні над полем. А ось і Муринівка, і відома по листах адреса, за якою притаївся солідний цегляний будинок – не рівня їхньому з матір’ю глинобитному. Вітя хвацько гальмує біля зелених залізних воріт, підсовує свою мармизу до дзеркала – порядок, вибирається з кабіни, обсмикує і обдивляється одяг та й відкриває скрипучу важку хвіртку. До будинку веде асфальтована доріжка, обабіч якої понасаджувано безліч колючих кущів – певно, троянд. Вітя боязко крокує тією доріжкою, доки з хати не виходить йому назустріч чорнокоса, чорноока жінка – не інакше, як Вірина мати.
- Здрастуйте, - чемно вітається Вітя.
- Здрастуйте, - відповідає жінка. – Ви до кого?
Вітя якось відразу збивається з пантелику, знічується, опускає голову і белькоче більше сам до себе, ніж до жінки:
- До Віри.
- А ви хто будете? – перепитує жінка.
Вітя червоніє – ну що це за хазяїн життя? – шалено нишпорить у мізках у пошуках відповіді, доки нарешті не знаходиться на слово:
- Знайомий.
- Це не ви часом листувалися з Вірою? – усміхається жінка.
- Я, - ще більше червоніє Вітя, готовий провалитися крізь землю, або ж скрутитися, забитися звірком під один з колючих кущів, що стримлять ось поряд.
- Віра так добре про вас відзивається, - веде своє жінка, якій явно сподобалася Вітина сором’язливість.
Вітя мовчить.
- А Віра у школі. Вона в нас уже вчителює, - пояснює жінка, і Вітя, зрадівши закінченню мук, чимдуж летить назад до хвіртки.
- Вона в другій школі, - пояснює навздогін жінка, але Вітя вже очманіло хапається за кермо, зриває автомобіль з місця і, лише проїхавши якусь сотню метрів, раптом спохвачується, що куди ж його їхати, де та друга школа, тож, зупинившись, розпитує про це одного з перехожих.
Школа виявилась невеличкою, одноповерховою, і Вітя по ній не довго й нипав, шукаючи потрібний клас. Постукав, ввічливо зачекав відповіді і просунув голову в двері.
Віра здивовано вп’ялася в ту голову очима-стрілами, перервала урок і вибігла в коридор.
- Ой, ти звідки? – зашарілася.
- Звідти, - вказав Вітя рукою у вікно, за яким стовбичив на вулиці автокран. – У командировку до вас на два місяці.
І перший поцілунок – невимушений, легкий, нежданий – прямо тут, у школі, де можуть підгледіти всюдисущі діти або ж строгі, кам’янолиці вчителі, але те вже не важливо і не має ніякого значення, бо цілуються закохані.
- А я про тебе щодня думала, - шепоче Віра і вихором мчить у клас, до своїх полишених напризволяще дітей, а Вітя стоїть і думає, які у Віри пругкі, запашні губи – не Льопині розкислі, розжовані, не Зінчині сухопорепані, не чиїсь інші, яких так багато на світі; а її, Вірині – пругкі, запашні, єдині.
І довгі весняні вечори, де кожна зірка, як сонце, ясна; і нескінченні поцілунки, перед якими й вічність – ніщо; і оте «люблю, люблю, люблю» - взаємне, одночасне, що громом небесним і шелестом листя є водночас; і «виходь за мене заміж», яке білим несміливим метеликом злітає з губ, але коли вже злітає, то крила простирає на весь світ і поза світом теж; і цілуєш тоді, цілуєш, притлумлюючи свою нетерплячку отримання негайної позитивної відповіді, єдині вуста, доки не вицілуєш з них «я згодна» і не втратиш розум від такого звичайного, нічого не вартого за інших умов словосполучення; і перший офіційний візит до її батьків, де батько бундючно надимає вуса – вивчає, а мати подає і подає на стіл паруючі страви, мовби майбутній зять з’явився до них з одвічної голодовки, а ти сидиш, мов на голках, нипаєш очима по стінах і торочиш щось про погоду і види на врожай картоплі, грядок з якою цього року ще й в очі не бачив; і рука, що невблаганним злодієм лізе в єдино потрібний магазин – під дівочу спідничку, але недремний сторож – дівоче «до весілля не смій» враз обеззброює того злодія і він смикається назад, мов ошпарений і недоречний бевзь, полишаючи, як не дивно, теплий слід у душі, бо твоя дівчина – ДІВЧИНА!, бо вона, що крапля роси, а кому не хочеться скупатися в росі, хай навіть і не досить ти вранішній, але забуваєш про те, вважаєш непотрібним, бо в росяній імлі кому розібрати – вранішній ти чи ні; і все це було у Віті на протязі всього двох місяців відрядження, немов відрядження у нього було не на будівництво звичайних житлових будиночків, а на будівництво самого раю. І кран у Віті, що лялечка – не соромно Віті сигнал подати, на вулиці серед дня з Вірою стрівшись; і в кабіні у Віті книжок, книжок – дівчина начитана, вчителька, не будеш же перед нею Достоєвського Іваном щодня величати; і забув Вітя смак горілки – невже це Віктор Трюхань?; і прогнав Вітя геть хазяїна життя, котрий невдоволено бурчав з-за висмикнутої похапливо з-під дівочої спіднички руки, бо нічого робити хазяїну життя там, де цим життям править кохання.
