Чомусь зустрічі випускників зазвичай проводяться в той похмурий час, коли всі зимові свята вже скінчились і ти вже встиг стомитись від цього безкінечного холоду і похмурого сірого неба. Лютий – це така пора, коли ти вже чекаєш весни і ні білосніжна хурделиця, ні веселі зимові розваги не радують. Блукаєш собі засніженими вулицями, намагаючись розгледіти перші ознаки приходу весни, щосили вдихаєш свіже повітря, намагаючись відчути в ньому хоч трохи весняної свіжості. В такі моменти не хочеться повертатись у минуле, а зима вже, здається, відходить, зникає, хочеться дивитись вперед, у майбутнє, у весну.
Правда, цього року все було інакше. Варто було ртуті в термометрі піднятись трохи вище нуля, і сніг почав танути, стелячись під ногами мокрою грязюкою. Розталий сніг повільно розтікався по нерівному асфальту, створюючи непрохідні калюжі. Їх доводилося обходити, шукати більш сухий шлях, і це займало багато часу. Я злилася, бо як завжди запізнювалась, до того ж мої нові чобітки із замші дуже скоро намокли і виглядали доволі таки понуро, не кажучи вже про дискомфорт. Доріжка до школи, якою я колись ходила щодня, була повністю затоплена, а навколо неї в радіусі кількох метрів була в’язка грязюка. Мої подруги, що чекали на мене, стоячи на шкільному ґанку, махали мені руками, аби я швидше йшла, і виглядали роздратованими, адже я й так запізнилася хвилин на п'ятнадцять, а тепер ще й стою, не знаючи, як до них дібратись. Спочатку я спробувала обійти, та зрозумівши, що це неможливо, пішла прямо по грязюці, геть зіпсувавши свої чобітки.
Подруги дивились на мене, посміюючись. Валерія - в сірому пальто і кумедному чорному капелюшку - як завжди задумлива і ввічливо радісна, а Віра - з накрученим, але вже трохи випрямленим вітром волоссям, - трохи насуплена і водночас весела. В школі ми завжди були разом: і на уроках сиділи поряд, і в нашу шкільну їдальню, в якій завжди тхнуло чимось горілим, ходили купувати черстві булочки разом, а ввечері, поробивши (або не поробивши) уроки, гуляли своїм похмурим районом серед сигаретного диму й гидкого запаху алкоголю, яким ввечері наповнюється повітря в класичних місцях для гуляння молоді. Зараз все зовсім по-іншому. Доросле життя високою хвилею поглинуло нас, майже не залишивши місця давнім друзям і дитячим звичкам. Наші шляхи розійшлися в зовсім різні боки від школи, що згуртовувала нас, чи можливо, взагалі надавала сенс нашому спілкуванню. Тепер лише рідкі зустрічі, нудні поїздки в центр на свята, короткі телефонні дзвінки, що швидко обриваються, бо скоро сесія, або завтра контрольна, або просто відчуваєш, що нема про що поговорити. Прикро…
Ми сухо привіталися, обмінялися кількома пустими репліками.
- Привіт! Як справи?
- В тебе нова зачіска?
- Чудово виглядаєш!
А школа була такою ж, як і завжди: трохи похмура, з облізлою фарбою на стінах, рипучими дверима, довгими коридорами, освітленими тьмяними лампочками, що горять через одну. Для неї нічого не міняється. Перед нею проноситься калейдоскоп дитячих облич, чиїхось мрій і сподівань, що дуже скоро розвіюються, варто лише ступити за її поріг, ступити в доросле життя. Та прийдуть нові учні, нові обличчя і мрії, що так само колись підуть звідси, щоб поступитися місцем іншим. І що школі до кожної окремої долі, що їй до мене? Я ж ще зовсім недавно була тут, я ще підсвідомо відчуваю незручність через те, що прийшла не в формі, хоча нарешті маю на це право, ще зовсім свіжі спогади про екзамени, про випускний бал. Але все це вже не належить мені. Лише спогади…
Людей було не дуже багато. Зібралися невеличкими купками в актовому залі, чекаючи на початок концерту, гомоніли про щось загальне, пусте. Такі дорослі, такі чужі. Наш клас прийшов майже весь. Дивно, якщо врахувати, що він був зовсім не дружним, можливо, навіть навпаки. Втім, це ж лише перша зустріч, тут питання часу. Чи ж прийде хтось через п’ять років, через десять, через двадцять? Адже старших випускників значно менше. Робота, сім’я - це тобі не пару в університеті прогуляти. Можна знаходити тисячу виправдань, але справжня відповідь завжди буде одна. Це нікому не потрібно.
Ми підійшли до своїх однокласників. Кілька хвилин наш клас ще тримався разом, питали, як в кого справи, майже не слухаючи відповідей, а потім інтуїтивно розбрелися по компаніям, що склалися ще за шкільних часів. Наш клас завжди ділився на компанії, доволі стійкі, але часто ворожі одна одній, чужі. Не обходилося і без образ. А зараз вони трохи вимушено посміхаються один одному так, наче й нічого не було. Я не люблю лицемірства, але ж і я сама їм посміхаюсь.
Виставу скомпонували з кількох учнів з середніх класів, що сонно і трохи невдоволено (мабуть, через те, що довелося йти до школи в суботу) дивилися на гостей. Гостей. Тепер дійсно я лише гість в цій школі, а вони її господарі. Швидко проминули банальні пісні про школи, співані пискливими дитячими голосами, кілька промов директора, обривчасті слова випускників, яких ледве не силоміць випихали на сцену, і які стояли на ній, невпевнено чіпляючись за старенький мікрофон. Директор, як завжди одягнена по діловому строго і разом з тим жіночно, говорила про те, яка вона щаслива бачити всіх тут, хоча, можливо, й не пам’ятає всіх випускників. Поводиться з ними все ж, наче з учнями. Кілька вчителів, що таки прийшли суботнього ранку до школи, аби зустріти своїх вихованців, сидять понуро або перешіптуються. Випускники теж розмовляють, майже не звертаючи уваги на те, що відбувається на сцені. В актовій зала стоїть рівномірний гул, наче на невдалому уроці нудного вчителя. Дуже скоро все закінчується. Директор коротко прощається, всі встають зі своїх місць, хтось фотографується, хтось перемовляється кількома словами з учителем.
Постоявши трохи, ми повільно спускаємось, наче чекаємо чогось. Довго одягаємось перед дзеркалом в холі, хоча я ніколи не одягаюсь перед дзеркалом. Треба йти, все скінчилось, але щось тримає тут, серед мовчазних шкільних коридорів. Подруги теж не дуже поспішають. Оглядаються: раптом хтось підійде, щось запитає, запросить залишитись… Нічого. Порожнеча. Наш клас теж не поспішав розходитись, стояв так само розгублено, як і ми, але відокремлено, по компаніям, наче хтось ще сподівався зібрати залишки того, що ніколи й не було вкупі.
Ми вийшли на шкільне подвір’я. Нам з подругами було в різні сторони, і ми знову зупинилися в нерішучості. Не хотілося прощатися, ой як не хотілося, хоча нас вже нічого й не тримало разом. Так само як і наш клас.
- Я піду, - сказала Віра, - у мене дуже багато уроків, в понеділок семінар. Що тут стирчати без діла?
- У мене теж, - сказала я.
Мені хотілося сказати зовсім інше, сказати, що уроки зараз не мають значення, що ми прийшли на зустріч випускників і маємо бути тут, в школі, серед наших однокласників, але я не сказала цього. Не сказала, бо знала, що це не правда, що я не маю рації. А Віра має. Вона завжди має рацію.
- Я теж мабуть піду, - сказала Валерія, але не так впевнено, як Віра, в її голосі чулася вина.
Тим часом наш клас висипав на шкільне подвір’я і зупинився по той бік ґанку.
- Може, підійдемо до них? – запропонувала я.
- І що з того? – запитала Валерія. – Підійдемо, і що далі?
- Нічого…
- В тому то й справа, що нічого!
- Але ми просто підійдемо.
- Ви як хочете, - сказала Віра, - а я йду додому. В мене часу немає. До того ж наш клас…
А наш клас все ще стояв на шкільному подвір’ї.
- Ходімо, - звернулася я до Валерії, зрозумівши, що Віра точно не піде.
- Навіщо? – запитала та.
- Так, просто так, - я й сама не знала, навіщо, але щось тягнуло мене до них.
Ми ще довго сперечались з нею, стоячи під невеликим дощем, що швидше дратував, ніж реально заважав нам, а наш клас все ще не йшов.
- Ну годі! – не витримала Віра. – Я пішла додому.
- Я теж, - Валерія пішла за нею.
Кілька секунд я вагалася, а потім пішла в сторону нашого класу.
- Ти йдеш… сама? – здивовано запитала Валерія.
Однокласники так само здивовано подивилися на мене, коли я підійшла до них.
- Які люди! Привіт!
- Привіт!
- Привіт! – я різко обернулася, почувши знайомий голос.
До нас приєдналася Валерія.
- Привіт! – знову привіталася я, вдячно поглянувши на подругу.
- Ви йдете з нами? – запитала наша староста – красунечка Ілона.
- Куди?
- В кафе, тут, недалеко.
Ми з Валерією переглянулися.
- Так.
Те, що Ілона назвала кафе, виявилося дешевою забігайлівкою. Ми зсунули довгі дерев’яні столи, і вийшло щось схоже на загальний весільний стіл, тільки без скатертини. Втім, цього можна було не робити. Ми сиділи за одним столом так, наче за різними, і при тому в різних приміщеннях. Знову по компаніям, від цього в нашому класі вже нікуди не дінешся. Замовили трохи вина, бутерброди, молочний шоколад… Скромно і…якось ніяк. Хоча я не жалкувала, що пішла, анітрохи. Ми з Валерією пили вино і тихо розмовляли про свої справи. Перекинулись кількома нічого не значущими репліками зі своїми однокласниками і все. І ті поводили себе так само. Сиділи трохи розгублені, не впевнені в собі. Розлука робить людей чужими, розділяє їх, а в нашому випадку і розділяти не було чого.
- Ми думали, що ви не прийдете, - раптом звернулася до нас з Валерією Ілона, - зробити вигляд, що вас це не стосується, підете собі додому, а ви прийшли.
- Звичайно, - Валерія трохи почервоніла, - звичайно ж ми прийшли, адже це наш клас.
Я уважно поглянула на неї. Вона говорила серйозно.
- Знаєте, - звернулася до нас Олександра, завжди весела і безтурботна, а зараз трохи задумлива і сумна, - адже наш клас ніколи не був дружним. Насправді, мені подобається кожен мій однокласник і однокласниця, але окремо. Наш клас мені ніколи не подобався…
- Так, - погодилася я і всі закивали.
Дивно, але в той момент я щось відчула. Нехай ненадовго, нехай на мить, але ми були разом, ми розуміли один одного в ту секунду, щось пройшло між нами, ми були класом.
Коли ми з Валерією йшли додому вже почало темніти. Дощ закінчився, сніг розтанув. Майже весна.
- Я не жалкую, - сказала Валерія, - не жалкую, що пішла з тобою.
- Я теж.
Я раптом згадала слова директора на сьогоднішньому концерті. Вона сказала, що проходять роки, зовні ми міняємось, старіємо, волосся сивіє (сподіваюся, на мене це чекає ще не скоро), але всередині ми залишаємось ті ж самі. Приходимо до школи через десять, двадцять, тридцять років, а сприймаємо один одного так само, як і колись, коли сиділи за шкільною партою. Я подумала, що з класом так само. Він ніколи не буде дружним. І через десять, двадцять, тридцять років ми будемо розбиватись по компаніям, і будемо думати, чи йти нам з ними чи піти додому робити уроки, няньчити дітей, внуків. Але ми не мусимо любити чи дружити з тими, з ким нас випадково звела доля. Клас не мусить бути дружним. Це природно, що наш клас не дружний. Але ми маємо поважати один одного, поважати і хоч трохи розуміти. Шкільні роки, якими б вони не були, назавжди залишають в нашому житті глибокий слід, вони формують нас, і про це не слід ніколи забувати. Важливо не те, з якими ми обличчями приходимо на зустріч випускників, про що говоримо і чи говоримо взагалі, важливо піймати мить, можливо єдиний і ледве помітний момент, коли ми всі разом, коли ми – клас. І сьогодні ми здається її піймали.
