Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2615
Творів: 47692
Рецензій: 92549

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Щоденник

РОМАН ДЛЯ НОБЕЛІВСЬКОЇ ПРЕМІЇ (7)

© Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ, 27-10-2014
( П р о д о в ж е н н я    т р е т ь о г о   р о з д і л у ) .
       Дізнавшись про незадовільну оцінку з акторської майстерності по закінченні першого курсу,  Юрій відчув себе наче у напівсні-напівтумані, вискочив з аудиторії, будучи на межі втрати свідомості.  Підлога, стіни, інтер’єр тісного коридору, портрети театральних діячів, афіші, аркуші з оголошеннями, макети оформлення студентської сцени, зразки окремих ляльок — все попливло перед очима, час од часу то різкішаючи, то затуманюючись і зникаючи.
       Ось Льончик, якого упродовж  усього навчального року тільки й те, що гудили, називали тупим довгодумом, радіючи від позитивної оцінки, підскочив до Юрія:
       — Не падай духом, старий! Перездаси! І все буде гаразд. Ну, бувай!..
  Побіг, радіючи. Йому що до двійки чужого?!.
        Дівчата-студентки нахилилися над хлопцем…
        Як розповіли Юрію згодом, лише  землячка Неля не тільки поспівчувала йому, а й намагалася якнайшвидше допомогти — дати води, закликала студентів підняти хлопця з підлоги, посадити на стілець, втішити… Деякі ж,  подивились-подивились, та й відійшли геть. Не їх стосувалося.
        Наче крізь напівсон-напівдрімоту Юрій побачив ще двох хлопців-однокурсників — Івана та Григорія — і  відзначив, що якраз їхні слова та думки, спрямовані до нього, щирі й доречні. Вони й води йому дали, і якихось крапель,  посадили на стілець, втішаючи словами, яких напевне й рідна мати не сказали б.
        Аж ось крізь пелену в очах Юрій уздрів:
                                           амбали йдуть!
                                                  У білому!
                                                        З вірьовками!
       — А хто тут нервує?! — рявкнули у два голоси.
       — Ось-ось він… — запищав один з Юркових  однокурсників-харківців.
       А Юрко й не здивувався, хоча і перебував у вкрай кепському стані. Той однокурсник — падлюка і мстивий сексот — обізлився на всіх і вся, вважаючи, що саме через Соловейка  його дружок не пройшов по конкурсу на акторський факультет.
       Амбали хотіли Юрія  зв’язати або надіти гамівну сорочку, але Ваня й Гриша  та ще одна з хороших викладачок переконали, що цього робити не треба, що хлопець ніколи буйним не був, що це якась помилка. Непорозуміння також у тому, що, мовляв, приїхали ви, певно, лікарі з психіатричної лікарні, на спеціалізованій кареті швидкої допомоги, а не з неврології чи терапії, тобто на звичайній швидкій.
      Усе це Юрій сприймав наче крізь сон, не розуміючи подальші наслідки. Адже ніколи в житті його ось так, раптово, швидка ніколи нікуди не відвозила.
      Сіли. Поїхали. Довго їхали-петляли Харковом. То викладачка (добре, що вона попросилася з двома дівчатами супроводжувати студента) й питає у санітарів-амбалів:
      — А куди ж ви його везете? Кілька лікарень ми по дорозі проїхали…
      — Як куди?! Наче не зрозуміли?.. У тридцять шосту… — відповідають.
      — Справді?!.  О-Господи! Так він же у нас — не психічно хворий!
      — Нам видніше! — непривітно рявкнули амбали, давши зрозуміти, що діалог закінчений.
      Під’їхали до воріт добре огородженої лікарні. Викладачка і дві однокурсниці вийшли і тепло попрощалися з Юрком, сказавши, що не забуватимуть його і намагатимуться відвідувати.
      Щойно хлопець ступив на територію тридцять шостої, як йому верьовкою спутали ноги, немов коневі на пасовиську, прив’язали до тулуба руки (хоч не сильно) і повели кудись у глиб, до якихось далеких споруд.
      Вже звечоріло. Майже нічого не видно було.
      — По-маленькому дуже хочу, — мовив Юрій.
      У відповідь — мовчання.
      — Вибачте, хто з вас старший? Пісать хочу, дуже…
      — А не втечеш?
      — Я ж спутаний.
      — Ну, давай, роби своє діло.
      — А як? Руки розв’яжіть.
      — А так не зможеш?
      — Ні.
      — А не розмахуватимеш ними?
      — Ні! Швидше… Несила тримати.
      Розв’язали… Справив потребу!.. Фф-фуу-о-ох!…  Такого полегшення хлопець ще ніколи не відчував!..
      Знову спутали-зв’язали, повели.
      На санпропускнику вода була настільки хлорована, що бідний студент напевне, стерильним став. До того ж, позаглядали в усі його людські отвори. (Золото шукали, чи що?). А потім нап’яли смугасту піжаму без гумок і з довжелезними рукавами. Хотіли було за спиною зав’язати, але чергова лікарка, зазирнувши новенькому  уважно у вічі, веліла того не робити.
       Підвели до  постової медсестри.
       — Доброго вечора! — привітався Юрко.
       У відповідь — мовчанка.
        — Здрастуйте, — повторив хлопець.
        Мовчання. Сестра щось пише.
        Новачок смиренно стовбичить. Хоч поруч стоїть стілець, але сісти на нього хлопця ніхто не запрошує. Постова сестра ще довго продовжує щось писати.
         По коридору снують пацієнти відділення. Один, засунувши кружку між штаньми і животом, щосили гамселує в неї ложкою. Два підходять і дивляться.
         — Горобців ганяю, — пояснює той. — Хунвейбінів бояться, ховаються тепер тут. Клопоти та й годі!.
      Один з клієнтів починає трусити його штанини, а інший — розмахувати руками, наче відганяючи птахів.
      Ще один підійшов до вікна і почав так уважно вдивлятися крізь шибки, що, здавалося, бачить за ними неймовірної краси краєвиди. Тільки тут Юрій помітив, що усі вікна загратовані.
       І хлопцю стало страшно.
       — За мною! — скомандувала медсестра, дебела баба.
       Повела до палати.
       Уже пролунала команда до сну. Тому, коли відкрила якісь двері, Юрко сподівався побачити палату як палату — хай не хороми, але чистеньку, світлу, ліжок на щонайбільше вісім.
       Медсестра клацнула вимикачем. Загорілася... Точніше, зажевріла тьмяно-тьмяно єдина високо під стелею і в павутинні лампочка Ілліча. І у цій напівтемряві Юрій побачив, як майже на кожному з дванадцяти густо поставлених ліжок лежать по двоє хворих — валетом, ноги одного напроти голови другого.
      — Вибирай! — запропонувала вона.
      Новачок розгубився.
       — Вибирай-вибирай он на тому ліжку місце або ось на цьому, ближче до дверей.
       — Так на них люди лежать, сплять уже.
       — Дивак! Бачиш як наші пацієнти: все розуміють. Я хочу, щоб і ти швидко зрозумів...  На якому хочеш?..  На цьому? Лягай — і баста!!! Головою ось сюди, до ніг нашого «короля Франції».
       Юрій ліг валетом. Ноги «короля Франції» були, на диво, не вонючими.
       — То не Жанна д’Арк? — спросоння запитав «король» у медсестри.
       — Ні, не Жанна, ваша величносте! — відповіла медсестра. А в тоні — одна милість і ласка.
       Поселення новачка декому розігнало сон. Один почав твердити, що він — качан кукурудзи, великий і спілий, що його не помітили і не оцінили після того, як Хрущова скинули з усіх керівних державних і партійних посад, що це неподобство — нехтувати такою сільськогосподарською культурою, якою  він є.
       Інший піднявся і каже у відповідь:
       — Попадись ти мені у Чехословаччині — я тебе танком переїхав би.
       — А я його взяв би до нашого Союзу середньоазіатських республік.
       — Ой, халяшо-халяшо, там на малюлетках женіцці можна! Халяшо! — ще один долучився до розмови.
       — Ну-мо спати-спати, шановні королі, женихи і танкісти-кукурудзяники! — веліла медсестра, бик-баба, а в голосі — така ласка. Невже, таки, щира?
       Днів з чотири ніхто з медичного персоналу, коли Юрій до когось звертався, ніяк не реагував. Ніяк! І не дивилися у його бік! Якщо й дивилися, то як на пусте місце, крізь хлопця.  Він дуже хотів спати, але вночі — валетом — не міг.  А вдень можна було тільки за розкладом, в обід. Знову усіх майже насильно вкладали. І «королі Франції», «женихи», «танкісти-кукурудзяники» та інші їм подібні дружно засинали, плямкаючи, чхаючи, покашлюючи  й  попукуючи.
       Але від денного сну відмовитися можна було, що Юрій і робив. Відтак тинявся коридором та вдивлявся крізь загратовані шибки надвір.
      «За що?» — ворушилося питання у голові, але якось мляво, розтягнуто, не соковито. Певно діяли ліки, від яких він спершу намагався відмовитись. Ну, як відмовитися… Запитав тільки, що саме колотимуть. Так до нього тут же підскочили  амбали, «по-дружньому» обняли, оголили одну сідницю, а медсестра тут же щось уколола. На щастя, хоч не дуже боляче було. Чи то  з переляку студент болю не відчув.
      Тільки на шостий день повели до професора, причому Юрій  відчув, що якось з кращим до нього ставленням. Юрко навіть щось там безбідне запитав, а медсестра і амбал, які його супроводжували, відповіли по-реальному, так як і буває у житті, за межами психушки.
      — Ви цьому хлопцю не потрібні і він вам теж, —  сказав професор, звертаючись до санітара.
      Той зник.
      — А вас я ненадовго затримаю, — додав він медсестрі.
      Відтак запитав деякі  анкетні дані емоційного студента, чи подобалося йому навчатися, ким  хотів би бути, як він бачить своє подальше життя ближчим часом.
      — Свої думки викладає логічно і грамотно, — гортаючи історію хвороби і подекуди дуже уважно вдивляючись у деякі записи лікарів та  результати аналізів, неспішним речитативом проговорив професор. Щось написав і розписався, віддав карточку медсестрі.
      — З Богом! — сказав.
      Юрій з медсестрою вийшли.
      «Який «Бог»? — подумав Юрій. У школі ж учили, що його немає. І викладачка зарубіжної літератури настирливо втовкмачувала  думку про те ж.
      Біля поста медсестри лікарка повідомила, що завтра з самого ранку він зможе покинути лікарню.
      Так воно й сталося.
      Яке ж було величезне й приємне здивування Соловейка, коли  біля воріт лікарні він побачив  викладачку з вокалу і трьох студенток – тезок Нель і Віру. Юрій був зворушений і в душі неймовірно вдячний їм! Відтак гуртом,  їдучи у трамваї, говорили наче ні про що, але нещодавно звільненому з психушки від того було так хороше: на волі! Не за  гратованими вікнами, хоч і лікарняними!.. І сонце знову світило як сонце — щедро й спекотно; і хмарки пливли небом зовсім безтурботно —  так, як він сприймав їх у дитинстві, лежачи на землі горічерва; і трамвай не так перестукує колесами на стиках рейок; і дівчатка напрочуд мило посміхаються й так  заглядають в очі, що хлопець аж зашарівся; і викладачка з вокалу — ти, дивись, яка небоязка! — приїхала за ним…
      Лише згодом Юрій почав здогадуватись, що його швидке визволення з психіатричної лікарні, що на Сабуровій Дачі у Харкові, — то якраз її зусилля.
      До цих здогадок були дні, коли він доздавав ті іспити, які значились після того, на якому завалили. Здав успішно все. Але коли спробував перездати етюд з акторської майстерності, керівник курсу (народний артист СРСР, провідний актор державного академічного театру імені Т.Г. Шевченка, народний депутат!), відмовився приймати іспит особисто й доручив це зробити іншому викладачеві. А той, хвилюючись і запинаючись, під великим секретом зізнався Юрію, що боїться керівника його курсу. Мовляв,  хто він — простий викладач,  і хто —  керівник Юрія?!. О-о!.. За таких умов яким би ти, мовляв,  геніальним студентом не був, я поставлю тобі «незадовільно», за що наперед і вибач, будь ласка.  Відтак якось зпересердя додав: «Чомусь я вірю, що мене не просексотиш... Так ось: ну, хто тобі порадив читати зі студентської сцени вірші Стуса, Симоненка та Світличного?!. У «Літературці» вичитав? Ще десь? Ага!.. Ну-ну!.. Сподобались?.. А ти знаєш який зараз рік? 1973-й!!! І як сприймають згаданих поетів?.. Колись ти зрозумієш, що за час це був... Звісно якщо настануть роки, коли можна буде усвідомити ці часи.»
     Відтак Юркові залишалось одне — забрати документи.
     І почав він з ними гасати по усіх навчальних театральних закладах України і Союзу. Представав перед очима численних комісій та екзаменаторів. І що  дивувало, так це те, що про нього наперед уже знали, наче очікували поважну особистість. У багатьох випадках успішно проходив іспити з профільних дисциплін. Просили ще і ще раз  прочитати то те, то те,  показати неординарний сценічний етюд. Дозволяли здавати подальші  іспити… Але на якомусь етапі, у той чи той момент він помічав як екзаменатори  довго шепчуться, і не просто  так, а секретничають, маючи на увазі саме його, і що тут не в його, Юрковій, майстерності чи немайстерності діло — діло у чомусь іншому…

    З великого міста, де було кілька театрів, Соловейку не хотілось виїжджати. Тому знайшов ту роботу і те підприємство, де дали місце у гуртожитку і прописали. Хотів був влаштуватися у якийсь будинок культури, театр, організацію, споріднену з культурою, зрештою на якусь «культурну» фабрику чи «культурний» завод. Не вдалося через те, що ніде не було гуртожитків або не давали постійної прописки. Тому вибір нещодавнього студента випав на один з заводів, де давали і те, й друге. Оформили столяром, але дізнавшись, що новий працівник має хист до малювання, запевнили: «Згодом працюватимеш художником-оформлювачем, якщо, звісно, захочеш».
     Юрій не заперечив.

     Життя у гуртожитку на різні події було достатньо багатим. Сидів якось Юрій за столом після роботи, заучуючи роль для драматичної вистави. Раптом чує: щось у двері шкрябає. Подумав, що, напевне, кіт. А воно далі ще  наполегливіше пошкрябує, та якось не по-котячому —  не тільки десь унизу, а й зверху. Тільки-но Юрась хотів устати й подивитися, що там, як — гледь! — двері повільно відкриваються і через поріг вповзає… людська рука. Згодом показалась фізіономія їхнього співмешканця Володі — червона-червона й… усміхненоперекошена. Фізіономії не до снаги було піднятися над підлогою вище ширини пляшки. Вуста щось хотіли сказати, але майже нічого не виходило, тільки «гик!»… «гик-гик!»… «а я…», «усе д… д… доб… ре…».
     — Дай-но допоможу, — запропонував Юрко, впізнавши сусіда по кімнаті.
     — А-а-а…
     — Ну, й нализався ж ти, Володю…
     — Пер… пру… пре-е...  премію-ю…
     — Обмив?
     — Гг-гик!.. Га... гар-н-н-о...
     — «Гарно», «гарно»... — погодився Юрко.
     Відтак доволочив  Володю до його ліжка, і той неначе заснув був. Але хвилин через двадцять як зіскочить з нього. Сів і став посивілим поглядом  дивитися по кімнаті. А потім зупинився на одній точці. Встав невпевнено, хитаючись, підійшов ближче і давай щось там неіснуюче руками ловити. А потім як повернеться до свого ліжка та як схопить ковдру і — на підлогу. Відтак стрибнув на неї і давай ногами гарцювати, мов глину місити, примовляючи:
      — А ось вам! А нате вам! Гади неголені, хвостами матляєте прямо мені в очі! Безкультурні!.. Падлюки окаянні, спати не даєте… Чому посміхаєтеся? Чому гергочите?.. Ви що, гадаєте, я на вас управи не знайду?!. І взагалі, чому ви тут поселилися? Я у цій кімнаті мешкаю! Це — моє ліжко! Це — мій матрац!
     За цими словами — та до матрацу! Скинув з ліжка, сів на його голу сітку. Дивився-дивився на матрац. А потім я-а-ак стрибне по-котячому на нього і давай вимацувати.
     — А-а-а, ось ви куди ховаєтесь! А я вас — за хвостики! За хвостики! Що, боляче?!. У-ух ти! Чому ти щипаєшся? Чому ти нігті не позрізав?... А я тобі — щолбанчика... О-йй! Чого плюєшся?!. Ах ти ж безкультурна тварино! Ой!.. Ой!!! Як вас багато!!!
     Володя метнувя на сітку ліжка і заходився швидко-швидко пощіпувати себе, немов пір’я відриваючи.
     — Ви що робите?! У шкіру мою впиваєтесь? Крові хочете? Крові моєї?.. Моєї крові?!. Ах ви ж які підступні!..
     І з цими словами Володимир зіскочив, ухопив матрац, ліг на голу сітку й укрився ним. Лежав хвилин  десять. Потім почав там якусь тільки йому відому боротьбу з хвостатиками. Зрештою наче заспокоївся. Довго зовсім не ворушився.
     «Чи не віддав Богу душу? — подумав Соловейко. — Та хоч би вже швидше його земляк, Толік, прийшов з роботи. А то вже й лячно стає. Юрко  такого ще ніколи не бачив і не знав, як себе вести».
      Ще тоді, коли Володимир заповзав до кімнати, його бачила чергова по гуртожитку і зреагувала спокійно: то для неї була знайома сцена у виконанні давнього мешканця гуртожитку.
     Юрась прислухався: Володя не сопів і не чхав. О, Господи! Юрій хотів був підняти обережно матрац, але не зміг. Володя у нього укутався так, що треба було смикати чимдуж. Тож Юрій вирішив нахилитися та й знизу, крізь сітку, зазирнути: чи живий сусід по кімнаті? Зирк! О-о… О-о-о, «картина»! О-о, «натюрморт»! Той лежав під матрацом вже зовсім голий, а вся чоловіча гідність проскочила між вічками сітки й звисала аж до підлоги. І як тільки Володя у такій ситуації намагався ловити чортиків, так ті вічка змикались, затискуючи його мотовило разом з усім причандаллям. Тож  він і не рухався тривалий час, тільки шепочучи про себе лише йому відомі заклинання алкаша.

     Ой, що таке було!.. що було!. Чи не сон?!. Але ні, не сон. Тому що Юрій бачив реальних людей, чув їх голоси — і не так як уві сні: якось розпливчасто і не дуже зрозуміло, що ти чуєш і де перебуваєш. А тут… А тут місце події: кімната у гуртожитку; час події: опівночі;  головні герої: друг Володі і він сам, а також секретар парторганізації одного з цехів заводу і претендентка на цю посаду.
     Все чути і видно, як у кіно, дарма що ніч — місячне сяйво все освітлювало добре.
     Спав, укрившись з головою, щоб не протягнуло.  Прокинувся від того, що Володя вовтузився біля вікна, намагаючись відкрити його. Оскільки він був, зважаючи на не дуже виразне бурмотання, під шафе, це у нього виходило не швидко. А там, за вікном,  стало зрозуміло, чекали люди. Зрештою вікно він відкрив. Почулось запитання жіночим голосом, коли  з’ясувалося, що у кімнаті Володя не один.
     — А-а! Він завжди настільки міцно спить, що хоч з гармати стріляй — все одно, —  відповів Володимир.
     Ті вочевидь заспокоїлись. Відтак Юрась почув і крізь щілину між ковдрою та подушкою побачив, як через вікно їхнього першого поверху до кімнати залізають дві жінки і один чоловік. Від усіх пахло духами.
     Тихенько повсідалися за стіл. Розкоркували якісь пляшки, розіклали закуски.
     — Так ото, Зіно, я й кажу своєму: «Що буде поганого, якщо я стану секретарем парторганізації..»
     — Так-так, «що поганого», — підтримав розмову Володя вже язиком, що добряче заплітався.
     Значить, і до цього він уже десь нализався.
     — Правду кажеш, Валю, — мовив незнайомий чоловік. — Іди, моя рибонько, до мене. Ось так. Сідай. Члену комітету партійного контролю треба проконтролювати якість твоїх цицечок. А-ну, де вони? Де вони?..
     — А як ти думала? — почулося від Зіни.
     — … Так ото мій  благовірний, дізнавшись, що я не проти стати секретарем парторганізації, ошелешив  думкою, що усі секретарки пройшли через ліжко…
     — А… а… шо… шо… шо… т-тут п-по… поганого? — додав Володя, — Моє лі… ліжко-о —  до ваших послуг!.. І… і… моїх.
     Він гикнув, зсунувся на підлогу й захропів.
     — О! це ж мені доведеться за двох?! — мовив незнайомець.
     — Вікторе Павловичу,  ви ото зразу й злякались? А я чула, що ви  — огого мужчина!

     Як цеховому художникові-оформлювачу, Юрію Соловейку часто доручали малювати великі вітальні листівки на честь того чи того ювіляра. Завжди було добре, тому що у нього вони виходили на досить високому рівні. Юрія завжди тішив сам факт, що він особисто став причетним до благородної місії.
     Якось він виготовив такий плакат-листівку — на честь ветерана праці, звати якого було Павлом Павловичем. Тож Юрій, щоб таке вітання сприйняли душевніше, простіше і людяніше, крім форми «Павло Павлович», написав в одному місці ще й «Пал Палич»…
     О-о!.. Що тут здійнялося! Секретар парткому цеху (певно, щоб вислужитись, бо до цього не було ніякої пригоди) негайно написав начальнику цеху доповідну, у якій вимагав Соловейку і сувору догану оголосити з занесенням до трудової книжки, і звільнити з роботи, і премії позбавити ( це при його дев’яноста карбованцях заробітку «брудними»), і домогтися привселюдного вибачення, а від секретаря  комітету комсомолу цеху зажадати виключення з комсомолу.
     Соловейко був спантеличений: хіба не вживають під час звернення таку форму як Пал Палич?!.  Вживали і вживають. То чому ж?.. Оце в халепу потрапив!     Здивований був хлопець тільки одним: чому виникла така різка непримирима реакція?! Адже Павло Павлович —  людина, хоч і поважного віку, але душевна і з відчуттям гумору, до нього ставився як до онука, добре й щиро. Ну, хай Юрій, може, написавши «Палич», не подумавши, припустився певної нетактовності — це ж не те, що кажуть «Іванич» або «Кирилич», але, все одно, така непримирима реакція вкрай здивувала?!. І страшила! Боявся, що коли звільнять з роботи — то й з гуртожитку випишуть! А він уже якось прижився, сусіди по кімнаті непогані, хоч один з них і постійно випиває, але як людина добрий, нежадібний і непихатий.

     Молодість давала про себе знати і часто кликала Юрася погуляти з коханою дівчиною. Одного разу побували скрізь, де хотілося: у літньому театрі просто неба подивилися чудовий концерт учасників художньої самодіяльності, у тирі постріляли з пневматичної гвинтівки, покаталися на гойдалках, на канатній підвісній дорозі. І все було б добре, спогади про цей день залишились би чудовими, якби не дивний випадок. Молодятам забажалося пити. Поруч ніяке питво не продавали — ні на розлив, ні у пляшках. Автоматів же стояло багато. У них можна було набрати води хоч без сиропу, хоч з сиропом. Вимагалося лише опустити монету —  відповідно номіналом одну копійку чи три. А таких ні у Юрія, ні у дівчини не виявилося. Глянули вони туди-сюди. І бачать: чоловік сидить на невеличкому стільчику, перед собою розіклав мішечки з різним соняшниковим насінням. Підійшли до продавця, попросили, якщо може, щоб розміняв паперову купюру. Він узяв її, поклав до кишені, а потім підняв газету над однією тарілкою, щось там пошурудів, відтак підняв газету над іншою тарілкою, пошурудів. По тому дав хлопцю дрібні гроші. Вони, ощасливлені, метнулись до автомата з газованою водою. Але перед тим, як опускати  монету до монетоприймача, Юркові, раптом, стукнуло в голову перерахувати ті дрібні гроші.  Нарахував... сімдесят копійок. Ще раз перерахував — сімдесят! Вони повернулися до продавця насіння. Мовляв, вибачте, але ви помилилися. Продавець насіння попросив віддати йому усі дрібні гроші назад. Юрій віддав. Чоловік підняв газету над однією тарілкою, щось там «поворожив», підняв над другою, «поворожив». Прикрив.
  — Так що ви хочете? — запитав.
  — Рубль розміняйте, будь ласка. Ми його вам давали. Ви  помилилися з сумою, міняючи.
  — Ах, так-так!.. Зараз вам розміняю.
  Його рухи під газетами і над тарілками точно повторили попередні. Відтак він знову протягнув нам дрібні гроші. На цей раз Юрась одразу ж біля продавця  перерахував їх. Виявилось вісімдесят копійок.
  Соловейко не глянув, чи оквадратились очі у його дівчини, але те, що у нього вони напевне трохи з орбіт не вивалились,  здогадався по реакції продавця насіння.
   — А ви шта, хаціцє, штаби я здєся вам, і такім как ви, бєсплатна мєнял?! Ви учтітє: я у банк хадзіл, очєрєдь стаял… перенасіл іх туда-сюда… Ета работа, мілия маі.
       — Ви — спекулянт! — заявив йому Юрко.
   — В нашем Савєтскам Саюзє спекулянтав нєт! Ані — толькі на гнілом Западє!
       Юрій Соловейко зрозумів, що у такій ситуації краще облишити  таку розмову  й піти напитися води та напоїти свою дівчину. Хай ті двадцять копійок, як комісійні, залишаться тому торговцю; випити води, щоб вгамувати спрагу, і, водночас, щоб заспокоїтись та переосмислити почуте.

      Просто неймовірно!.. Проблема навколо теми «Палич» для Юрія розв’язалась несподівано найкращим чином. Секретар комітету комсомолу іншого цеху, почувши на черговій заводській нараді про «проступок» художника, підійшов на його робоче місце, на якому він уже й папір, пензлі та фарби упаковував, і запропонував перейти до його цеху, причому на кращих умовах, ніж у яких до цього працював. Мовляв, трудитимешся у просторій кімнаті червоного куточка, у якому тільки разів зо два на місяць проходять якісь збори чи концерти. Ну, то ти в той час десь потиняєшся або братимеш участь у тих концертах. А згодом й майстерню підберемо.
    
     («Так що я вже на новому місці. Радий! Спасибі людям, які мені, здогадуюсь, так, не вип’ячуючи себе допомогли. Хай їм легенько гикнеться і горілочка з огірочком  до смаку прийдеться! Хай секретареві комсомолу, тепер уже мого нового цеху, трапиться молода й віддана дружина на всю їхню життєву вічність!» —  занотував Юрій).
      
      Йшов з художньої майстерні додому, тобто до гуртожитку, й час од часу зупинявся: а природа ж — Боже Мій! — якими барвами буяла! які пахощі несла!  Відтак на вихідні гайнув малювати з натури.

     Як члена комітету комсомолу Юрія Соловейка якось  запросили до кабінету начальника на засідання комісії по розгляду антиморального вчинку однієї комсомолки. Вона, така-сяка, не пішла зо всіма свідомими комсомольцями на першотравневу демонстрацію. Замість такого патріотичного вчинку, гайнула на пляж, де засмагала і цілувалась з хлопцем.
     — Чому не пішла на демонстрацію? — запитав її  один з членів комісії.
     — Ноги натерла, — відповіла дівчина.
     — Покажи! — пропонує інший, аж підскочивши зі стільця.
     Показала. Були натертими. Дуже.
     — Спеціально натерла перед травневою демонстрацією? — запитав ще один.
     — Так нас же перед цим посилали селянам допомагати. Там, на селі, і натерла.
     Певно, не стільки працювала, скільки до хлопців бігала. Тому  й натерла… Догану їй!..
     — Ні за ким я не бігала.
     — Та вона ж он яка вродлива. То за нею ганялися, а вона тікала. Ось і натерла ніженьки.
     — І не тікала. Несподівано для себе натерла.
     — А ти ж знала, що на носі — першотравень, що буде демонстрація?
     — Знала?
     — Чому ж не проявила комсомольської передбачливості і не вжила заходів проти натирання ніг? Зрештою чому не звернулась до лікарів? Сказала б, що так, мовляв, і так, я — комсомолка, повинна брати участь у першотравневій демонстрації, а у мене ось — водянки та  потертя  на ногах утворилися, підлікуйте, випишіть дієві ліки.
     — Посоромилась йти до поліклініки з такою дрібницею. У мене ж температури не було.
     — Як це — «дрібниця»? Першотравень — дрібниця?
     — Водянка — дрібниця.
     — Не було у тебе не тільки температури, а й комсомольської свідомості. Я пропоную оголосити їй догану з занесенням до особистої справи.
     — За що?..
     — Ти дивись: вона ще й цікавиться!
     — «За що»?! А з ким ти байдики била, коли усі колоною й з піснями йшли центральним майданом міста, з портретами діячів комуністичної партії і нашого Радянського  Союзу, коли  ми дружніми «ура» вітали пам’ятник вождю світового пролетаріату — з ким?! З хлопцем, м’яко кажучи.
     — А якщо точніше, — з якимсь абстракціоністом.
     — Він не абстракціоніст.
     — А доведи! У нього ж патли довші за гриву на конях.
     — Докажу. Абстракціоністами називають здебільшого художників. А мій хлопець не художник і навіть не дружить з ними.
     — А-а-а, так ти тут ще й сперечатимешся! Я підтримую пропозиції щодо винесення їй догани «з занесенням».
     — «Не художник», «не абстракціоніст», «мій хлопець»… На ці теми тобі, певно, розмовляти — одне задоволення?
     — Теми виникли самі по собі. Я їх не ініціювала…
     — Ну… ну, ти ба… ну, ти ба-а-а! Вона як рота розкриває!.. Як розкриває!.. Вродива, а як ро-о-озкрває...
     — Адвокатом буде…
     — З нашою доганою — не буде…
     — Хі-хі-і!..
     — Ха-ха-ха-а!..
     — Лежать на пляжі… Цілуються-цілуються… А потім — як обнімуться! Як покотяться!..
     — Ви це бачили? То й вас, напевне на демонстрації не було, якщо такі подробиці знаєте…
     — Здогадуюсь!!!
     — За «здогадуюсь» ви мені хочете оголосити догану?
     Соловейко терпів-терпів усе те, а потім й запитав:
     — Так, справді, ви бачили чи «здогадуєтесь»? Так, можливо, ми розглянемо питання щодо наклепу або просто розійдемось? Проблема така дрібна, що не варта була такого засідання. Тільки згаяли час. Пропоную ніяких доган не оголошувати, розійтись і забути про ці так звані «дебати».
     Несподівано більшість Юрія підтримала. Усі розійшлись, ніяк не покаравши дівчину.
     Однак другого ж дня він відчув неабиякий пресинг начальника цеху. Той за першої ж можливості, як якийсь недолугий пацан, підходив до того чи іншого   виготовленого Юрієм стенду й починав критикувати, звертаючись до робітників — якщо це було в якомусь цеху, до співробітників — якщо у відділі. Їм що? Вони,  підлеглі, погоджувалися. А в Юрія потім запитували, яка кішка між ними дорогу перебігла.

     Напевне начальник цеху вижив би Соловейка, якби не втрутився у конфлікт секретар парткому. Тоді, коли це розпочиналось, його на роботі не було: чи то на лікарняному перебував, чи у відрядженні. Сказав Юрію, що з начальником поговорив по-серйозному. Мовляв,  не чіпатиме. Начальник, справді, подобрішав, але Соловейко зрозумів, що за характером начальник такий, що ніколи нікому нічого не прощає. Його злобу хлопець  відчував ще тривалий час. Але відверто не показував —боявся секретаря парткому.
    
     Настав час, коли у молодій родині Юрія народився син!!! Звісно, новоспечений батько увесь вільний від роботи час  перебував під пологовим будинком, переживаючи за те, щоб усе відбулося добре. Довелося похвилюватися. Та, зрештою, усе слава Богу!
     Але виникла одна суттєва проблема. Морально подружжя до неї було готове, а практично… Свого житла немає ж. Обоє мешкали у гуртожитках, різних і віддалених один від одного.  І хоч заробляли не побагато, все ж знайти помешкання за помірною ціною можна було. Але система пошуків такого житла була  неефективною — здебільшого з допомогою фірми побутових послуг «Веснянка». Але там треба платити  немалі комісійні — за надання кількох адрес. Приходиш  туди, а вони вже заняті або просто не годяться, чи надто дорогі. Тому багато тих, хто житло здавав, такі оголошення писали від руки і розклеювали  де тільки можна. Це був як один з варіантів пошуку житла. Але у такому разі, як виявилось, житло знайти було не легко, тому що не бачили тих людей, з якими хотіли проживати, або у яких те житло просто винайматимеш. Тож Юрій вирішив піти на своєрідну «стрілку», на яку по певних днях і у домовленому місці збираються ті, хто хоче здати житло, і ті, хто хоче його найняти.
     Прийшов. Почав сновигати з-поміж людей.    
     — А ви — військовий? —  запитала якась неймовірно напудрена мадам.
     — Ні, — відповів Юрась.
     Та відвернулася, усім своїм виглядом даючи знати, що розмова закінчена.
     — А ви — військовий?..
     — А ви — військовий? Офіцер чи старшинський склад?..
     — А ви — військовий?
     — А ви — військовий? Певно лейтенант? Такий молоденький, — чи не найбільше слів сказала жінка неймовірно поважного віку.
     Юрія від запитання: чи він  — військовий? — просто бісики взяли. Тож у нескупої на слово жінки й запитав, чому квартирантів з військових багато хто хоче7
     — Шукаю квартиранта з військових, тому що вони — з гарною виправкою, охайні, завжди чистенькі. Від них  невипраними шкарпетками не тхне. А ще  у них часто буває дуже якісна найрізноманітніша...  тушонка!
     Зрештою, Юрію вдалося надибати на сімейне подружжя, яке разом на цій «стрілці» шукало квартирантів. Домовились. І наступного ж дня з пологового будинку він привіз дружину й синочка на зйомну квартиру. Слава Богу, було усе гаразд!

     За певний час Юрію Соловейку довелося розрахуватись зі свого підприємства через те, що не мав можливості отримати квартиру. А дружині на її підприємстві сказали, що коли чоловік погодиться працювати за металообробним верстатом, то їх одразу поставлять на квартирну чергу і буде можливість отримати швидко житло — невдовзі завод розпочне спорудження серії житлових будинків для малосімейних.
     Переводитись дуже не хотілося. Тут у Юрія, як у художника, була  хороша майстерня — світла, тепла, з умивальником. Він працював сумлінно. Тож навіть начальник трохи притупив свою образливу впертість. До цього Соловейко деякий час трудився столяром. Пахощі різноманітної деревини, пухкість опилок, кучерявість стружок, неповторні вироби з дерева — усе це Юрію дуже подобалось. А на іншому підприємстві передбачалося перейти на виготовлення деталей з металу. Фу!!! Фу!!! І ще раз «фу!» Юрій бував у металообробних цехах свого заводу і бачив: колюча металічна стружка, бризки охолоджувальної рідини, її калюжі навпіл з мастилом на підлозі, сморід над верстатами, надто у теплу погоду — усе це кидало його у холодний піт. Однак вибору не було.

     На новому заводі робота виявилася нехитрою: бери заготовки кілець для підшипників, закидай їх до спеціального довжелезного лотка і стеж за роботою верстата. Попервах треба було навчитись його запускати і зупиняти, а також у процесі роботи міняти абразивні круги, які шліфують кільця. Ну, крім цього, треба було навчитися правильно заточувати алмазні стрижні, що автоматично рівняли абразивні круги. Юрій у таку науку занурився по-серйозному через те, що відчув: один напарник щедрий на пояснення і багато разів може повторювати, верстати передає  відлагодженими, в разі необхідності, пише записку, що може статися така то поломка. З ним працювалося без проблем.  А от другий — і скупий на слово, і схильний  був до того, щоб зміннику Соловейку залишати верстати у не дуже відлагодженому стані, хоча сам він непогано знається на них. Але Юрію інші сказали, що то у нього така звичка — навчати новачків методом виведення верстатів з ладу. Сказали, що всяке від нього можна чекати..

     Десь на четвертий день роботи підійшов до Соловейка старший майстер, він же — голова профкому цеху:
     — Юро! Треба написати оголошення про майбутній суботник, привітання одній жінці, що вона виконала особистий п’ятирічний план за три роки, а ще одному колективу — що гарно потрудився на селі і місячну норму виробітки умудрився перевиконати! О! Чув як ми працюємо? Сам таким станеш! А зараз прошу: виручи, намалюй, будь ласка усе, про що я сказав.
     — Намалювати-написати можна, — відповів Юрій, не зупиняючи верстата і закидаючи  заготовки кілець до лотка (а вони, кляті, без звички вискакують з пальців). — Але як же оця робота? Бо оте, про що ви сказали, — на всю зміну…
     — Гей, Михайле, ставай за верстати Юрка. Я його забираю до кінця зміни.
     — Так у вас є своя цехова художниця, — зауважив Юрій.
     — А я її вигнав! Не хотіла працювати. То те, то се їй не так…
     Цей факт з життя Юрія Соловейка і не вартий був би уваги — подумаєш, почав працювати на новому місці, — якби не одне видовище.
     Відкрив хлопець ключем двері, за якими  очікував побачити художню майстерню. Ну, хай це сильно сказано: майстерню. Яка така майстерня у виробничому цеху, де обробляють кільця. Але хоча б невеличку охайну і з денним сонцем кімнату він побачити сподівався.
     Відкрив двері — нічого не видно! Темінь! Тільки щось гуде й трясеться. Намацав електровимикач. Високо під стелею у павутинні тьмянувато засвітився ліхтар. А у сантиметрах двадцяти нижче нього  виднілась верхівка системи калориферів, вентиляторів, щитів, рубильників…  Усе   гуділо, дзижчало, клацало, пихкало й «чхало». Донизу це громаддя розширювалось майже впритик. На більш-менш вільному місці стояв звичайний стіл, на ньому —  коробка з фарбами. А шафу для переодягання довелося шукати в інших закутках цієї, з дозволу сказати, майстерні.
     Цим виявився рівень ставлення цехового керівництва до професії художника-оформлювача. Тому Юрій швидко здогадався, що, ймовірніше за все, дівчину-художницю не вигнали, а вона сама не захотіла працювати у таких умовах.

   ( Д а л і   б у д е ) .


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.56996703147888 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …