Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2433
Творів: 43500
Рецензій: 84750

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Погляд якого не бачиш (2).

© Юрій Кирик, 23-10-2014
- Усе в нас буде, ти лиш трішечки потерпи, от закінчу картину на паризьку виставку, тоді й хату обставиш, як заманеться, а, можливо, виміняємо на щось пристойніше, у кращому районі…

По при неодноразові наполягання Соні, показати, над чим працює, вперто відмовлявся.

- Іще не час, робота далеко іще не завершена, – тільки й чула від нього.

- Я ображусь. Адже  у мене немає від тебе жодних таємниць!

- Кохана, це буде тобі іще й сюрприз, - посміхався загадково.

Надовго зникав з майстерні, несподіванкою для Соні це не було, майстеренька їхня була невеличка, й зрідка, коли Іван брався за велике полотно, перекочував до когось із друзів, та куди, навіть для неї було таємницею…

***

Ця неділя нічим не різнилась від інших – вдягав білу сорочку, свою єдину краватку, пуцував до блиску черевики, й вони відправлялись у його святая-святих - Львівську картинну галерею, де  годинами милувались творами великих. Лишень тої неділеньки їхній шлях проліг в іншому напрямі.

- Хіба не в галерею? – здивувалась Соня, - Іван бо ж ніколи не ламав усталеного розпорядку.

- Ні, нині оглядатимемо лише одну картину, -  скоса зиркнув на кохану.

- Ти закінчив?! Врешті закінчив! – повисла щаслива у нього на шиї.

В майстерні, де Іван працював, уже зібралось декілька чоловік – Соня знала майже усіх – були це найближчі друзі-художники, викладачі інституту. Хоча, ніколи не укривав їхніх стосунків, Соня почувалася не вельми комфортно, як звикло почувається студентка в середовищі викладачів…

На підрамнику лиш одне прикрите тканиною полотно. Секунди видались їй вічністю. Врешті Іван, величним жестом, (хоча, може їй так здавалось), бо рухи Івана завжди розмірені і виважені – брав в руки пензля, чи лопату, аби відкинути сніг, усе «набувало значення». Скинув драперію.

Вмить вмовкли усі, у Соньки ще й сперло подих – з полотна зорила вона. Її портрет. Тільки впізнати там себе не могла. Тобто риси обличчя таки її. Лише те, що вони несли в жодному разі не належало їй. Та й назва загадкова й дивна: "Погляд якого не бачиш".
Боялась того першого позирку, коли глядачі, перенесуть погляди з картини на неї, і побачать, зрозуміють ту разючу відмінність…

Було їй лячно. На цьому полотні сама її природа, здавалось, була переможена. З портрету зорило обличчя святої, мадонни. Природність пози й жесту лиш підкреслювала земну святість портретованої. Іван був перфекціоністом, то ж до будь-чого: перспективи, кольорової гами чи навіть вальорів придертись було неможливо. Досконала плавність ліній, ясність колористичних співвідношень, чіткість композиційного рішення – усе було на цьому полотні.

Роздивлялись мовчки, уважно, й ні пари з уст, якби полотно не викликало в них жодних емоцій. Така публіка. Те, що художники, найбільші у світі заздрісники, принаймні в тому, що стосується їх ремесла, збагнула давно…

Обличчя Соні втратило свою звичну церу - кров з молоком. Не впізнала себе у старовинному дзеркалі, що висіло на стіні. Злякалась тій зміні у собі. Піддалась першому порухові серця, й тихцем вислизнула з майстерні.

Домів Іван повернувся з портретом. Так само понурий й пригнічений – та, заради кого готувалось це свято, покинула його не сказавши й слова!

- Куди ти ділась? Не сподобався портрет? – запитував надривним, розпачливим голосом.

Підскочила, пригорнулась.

- Як можна, милий? Робота твоя прекрасна! - мовила щиро, заглядаючи коханому у вічі.

- Чого ж втекла? -

- Я злякалась…

- Злякалась? Чого, дурненька?! - не тямив здивований Іван.

- Усі побачили б, що я цілком не така… - зашарілась Соня. Я ніколи не зможу бути такою, якою ти зобразив мене на своєму чудовому портреті!

- В моїх очах ти така! - вперто наполягав Іван.

- Ти – поет, Іванку, - любовно розкуйовдила чоловікові чуприну, - на полотні бачу твою прекрасну душу, та не себе… Та й назва якась дивна, зовсім мені не зрозуміла: "Погляд якого не бачиш"!

- Я таки потрапив у "десятку"! Не можеш видіти мене своїми очима. Соня здвигнула раменами.

- Таки не бачу...

- Можливо, тобі більше прийшлась би до снаги перша назва - "Моя мимовільна втіха"

Обличчя Івана потроху розпогодилось – знав по собі – прекрасне часами викликає з душі навіть затаєний жах. Це минеться…

Поголоска про портрет Івана Курила дивним чином розповсюдилась далеко за межі інституту й навіть львівських художників. Усе більше було охочих побачити шедевр живопису. Іще ніколи його майстерня не знала такої кількості відвідувачів. Заходили не лише митці. Один відомий колекціонер, намовляв.

- Іване, для Паризької виставки ти іще щось нашкрябаєш... Це полотно не повинно залишати Україну. Ось тридцять тисяч зелених, дав би й більше, та це все, що маю, продай! Іван був невблаганний,  – картина поїде на виставку!

***

Соня перестала відвідувати заняття. Закинула роботу в майстерні. Годинами вона просиджувала вивчаючи кожну рисочку, кожен найменший мазок майстра, що переклав на полотно свою уяву про красу, гармонію, вишуканість, граційність… Без сумніву цей портрет зайняв би гідне місце в картинній галереї, яку вони відвідували щонеділі. Іван, що понад усе поважав самодисципліну, дратувався.

- Що з тобою відбувається Соню, поясни! Чому не працюєш?

- Працюю? – скептично хмикнула Соня, - ти називаєш це працею? Оце!!! – вказала рукою на стелаж зі своїми роботами, - це ж просто кривляння, жалюгідна імітація! Хіба не розумієш?  

Приспів термін відсилати картину на виставку, а вона все ще була без рами. Колеги з академії в складчину замовили раму в багетній студії, у відомого дизайнера, й Іван саме відправився  за нею. Коли повернувся, на його дзвінок не відповіли. Дивно – останніми днями Соня майже не виходила з хати. Неясна тривога зародилась коли відкривав непослушний замок. В кухні на столі записка: «Ти ніколи не вибачиш мого жахливого вчинку. Сама собі теж не вибачу. Прощай, і не шукай мене».

На підлозі, в майстерні, побачив геть пошматоване полотно, що було колись портретом його коханої.

Не послухав. Одразу ж кинувся на пошуки дівчини. Недовго й шукав. Знайшов її в барі, неподалік інституту,  знепритомнілу й ледь живу. Кількість випитого Сонькою хмільного трунку, здивувала навіть бармена, якого, здавалось, нічим здивувати не можна. Товариш допоміг доправити кохану додому, - самому б не впоратись.
Лиш трішки протверезівши, й побачивши біля себе Івана, закрила обличчя руками.

- Дай випити, бо помру!..

Порятував. Ще, й іще раз...

Друзі заспокоювали Івана.

– Минеться. Це найкращий спосіб зняти стрес.

Проходили дні, тижні, місяці, а Соня не оговтувалась. Коли врешті звернулись за допомогою фахівця, нічого втішного не почули: «Жіночий алкоголізм дуже важко піддається лікуванню».

- Коби знав, одразу б продав це злощасне полотно! Іще краще ніколи б не брався за того портрета. Вину за сподіяне, Іван поклав лише на себе. Перепробували усі методи лікування - жодного результату.

Здавалось, організм Соні  вперто не бажає позбавлятись ейфорії. Може жити лише в такому, зміненому стані свідомості. Жодна сила не могла змусити Івана взятися за пензель чи олівець - здавалось, обпікали йому руки.

***

Відколи я по шматках зібрав до купи цю історію у серці з'явилось незбориме прагнення врятувати цих людей. Не один раз, коли, видавалось, ми особливо близькі, що навіть серця наші б'ються в унісон, відважувався зачепити з Іваном цю болючу тему. Зупиняв на мені свій погляд. Очі його, здавалось, заглядали в мене набагато глибше, аніж звичайні людські очі. Не відповідав, звісно, нічого... Про себе ж на тоді зрозумів, що в людському житті є надто багато недосліджених глибин.

Одного разу мені вдалось затягни його на зібрання Анонімних Алкоголіків. Сидів й уважно слухав їхні свідчення, коли ж черга підійшла до нього, з тією ж незмінною усмішкою на устах визнав: "Я Іван, алкоголік!" (Усі починали з цієї фрази. Уважалось, що коли людина визнає свою залежність, робить свій перший крок до звільнення). Та це, що Іван сказав далі, шокувало багатьох.

- Алкоголь - найдивніше, що запізнав у житті. Він показав мені межі можливого і необмеженість примарного. Не знаю, що й робив би без нього. Він зупиняє час довкола нас, іноді повертає його назад, роблячи нас знову молодими і самовпевненими, сповненими несамовитих амбіцій і невимовної пристрасті. Він повертає нам радість, якої нам щораз більше бракує. Повертає гідність, повертає самоповагу. Алкоголь пояснив, як можна не боятися і соромитися. А часами не боятися соромитися... Алкоголь робить людей такими, які вони є насправді. Себто кращими, аніж вони видаються, або гіршими, зрештою, він їх вбиває. За це йому  найбільша дяка. Хіба не згірш за мене знаєте чому...

Пристрасні заперечення опонентів видати, не дуже його цікавили. Він підвівся й зі своєю незмінно милою посмішкою покинув зібрання.

Це був найдовший монолог Івана із будь-коли мною почутих.

***

Коли після блукань, й десятилітньої відсутності врешті повернувся в рідне місто, змінилось невпізнанно – передовсім, щезли всі винарні, якби їх тут ніколи й не було. Івана із Сонею теж не зустрів, ніхто до пуття не міг сказати, куди вони поділись. В Інституті, тепер вже Академії, зрушували рлечами – не знаємо, він давно в нас не працює. Можливо, померли? Теж не знайшов нікого, хто б відпроваджував їх в останню дорогу. Ця пара якби розчинились у цьому дивному місті. Можливо, воно їх проковтнуло? Щось підказало мені, що шукати їх не варта. Краще жити при надії, що колись зустрінемось на одній з львівських вуличок (про те, що міг би покинути Львів той, хто був його невід'ємною часткою, насправді, не вірив). Не все нам до решти потрібно знати. Не людська це справа - ставити крапки в життєвих історіях. Знаємо лиш те, що дано було нам пізнати…

-------------------
* Вальори - найтонші відтінки, варіації одного кольору

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 7

Рецензії на цей твір

Геній мусить пити.

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Наталка Ліщинська, 02-12-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Nina, 28-10-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 28-10-2014

Все так і було

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Лідіуня, 27-10-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олеся Сімон, 26-10-2014

осіння проза

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© kashtan, 25-10-2014

Недосліджені глибини

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ольга, 24-10-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Viktoria Jichova, 24-10-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Катерина Омельченко, 23-10-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Елен Тен , 23-10-2014
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.34734988212585 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Огляд автобіографії засновника італійського фашизму Беніто Муссоліні
Перша половина ХХ століття було щедра на диктаторів та диктатури. Більшість з них, як от Ленін, Сталін, …
Свято на вулиці книголюба: 10 найочікуваніших новинок весни
Українські видавці вже звично, і це прекрасно, не припиняють тішити книголюбів все новими й новими перекладами …
Матриця як вона є: Відгук на нон-фікшн книгу Манфреда Лютца
Скажіть чесно, хто за нинішніх обставин для країни важливіший — солдат чи митець? Певно, дехто одразу …
Білл Гейтс про “Коли подих стає повітрям”: Ця книга зворушила мене до сліз
Всі життя мають рівну цінність. Але деякі випадки смерті здаються особливо жорстокими. Полу Каланіті …