Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2615
Творів: 47682
Рецензій: 92544

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Щоденник

РОМАН ДЛЯ НОБЕЛІВСЬКОЇ ПРЕМІЇ (6)

© Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ, 23-10-2014
Р о з д і л    т р е т і й
      На одному ліжку з королем Франції —  валетом. Слава передовикам соціалістичного змагання, які… закопали бетон! Куди «приземлився» кусень м’яса?..  А ще…
      У четвертому розділі — про підпис схожий на партійний стяг і на курінь, в якому переховувався Ленін…

     Звільнений у запас, Юрій Соловейко їхав потягом через Харків. Під час нетривалої стоянки вийшов з вагону, пройшовся туди-сюди пероном, заглянув на хвилину до приміщення вокзалу, а з нього зиркнув на привокзальний майдан. Нічого особливого побачити не встиг — велике місто, та й усе, вокзал, якого ще не бачив. Але з’явилось відчуття, що він у цьому місті ще побуває, а може й мешкатиме.
     Так воно й сталося. Згодом він пройшов найпершу співбесіду у театральному відділенні інституту мистецтв. Юрій боявся запізнитися… Ні, напевне, головне було не це, а те, що він хотів заздалегідь побачити такий жаданий для нього вищий навчальний заклад, побродити навколо споруди, відчути невідомий  дух артистичного мистецтва, якщо можна буде — заглянути крізь вікно до аудиторій, а дозволять і якщо насмілиться — то й підійти хоча б до дверей начальних класів, де йому так хотілося освоювати ази омріяної професії.
    Соловейко зняв куток в одному з помешкань на вулиці Сумській днем раніше, трохи перепочив, прогулявся. Відтак повернувся і повторив увесь підготовлений до творчого конкурсу репертуар.
    Вранці другого дня наближаючись до скверу з Дзеркальним струменем, побачив у ньому величезний натовп молоді, який обліпив двоповерховий будиночок, що стояв поруч. З’ясувалось, що то — претенденти на майбутні світила театрального мистецтва.
     Юрій остовпів: коли ж то черга дійде!? Але приймальна комісія знала свою справу. Скажімо, хтось з екзаменаторів запитував:
     — Звідки ж ви, шановна, приїхали?
     — Та аш з-під Кийова, — відповідала «шановна».
     — Хочете бути актрисою театру і кіно?
     — Так це — найклаща плохвесія!
     — Ви десь вдома виступали на сцені?
     — Аякше! І вілші читала, і плозу…
     — А ви не цікавились, о «котлій» годині сьогодні потяг у бік «Кийова»?
     — Ні-і! Я хочу бути актлисою. Я тут залишусь.
     — Ми іншої думки. Заберіть ваші документи. До побачення.
     Інший абітурієнт, косолапий і горбатий, на прохання комісії хоч би якось випрямитися, не зміг. А коли намагався розвести носки ніг у боки, майже падав при перших спробах пройтися.
      Ще до якогось абітурієнта акторського факультету лялькового театру звернулися екзаменатори з проханням зняти з гачка на стіні ляльку-маріонетку. А той  зняв чаплійку.
     Дуже багато абітурієнтів забували тексти. Або ж примітивно їх оживляли, власне просто нудно читали напам’ять, наче заглядаючи до книжки.
     Одне слово, надвечір цього дня з кількох тисяч абітурієнтів залишилось кілька сот (це забагато), серед них — і Юрій Соловейко.
     На акторський факультет повинні були набрати десять хлопців і шість дівчат. А претендували у середньому четверо — шестеро на місце, залежно від того хлопець  чи дівчина. У дівчат конкуренція була більшою.
     Перед першим іспитом з акторської майстерності — сценічним читанням — Юрій ще раз повторив підготовлений репертуар, зробив гімнастику губ, щік, язика, побекав-помекав-порикав, тобто вчинив усе, щоб розігріти голосові зв’язки та голосовий апарат в цілому. У тому числі перевірив і так звану опору звуків: чи надійно працює? Це коли людина говорить, надто коли співає, то звуки відштовхуються не тільки від ротової порожнини та голосових зв’язок, а наче виринають з глибини легень, там обростають неповторним созвуччям, набирають сили і, відштовнувшись від тих низів так, що аж тіло починає бриніти, вириваються з потрійною енергією, потрапляють у верхні резонатори і, збагачені індивідуальним тембром кожного виконавця та набувши неповторної окраси, починають  жити у почерговому плині своїх старших чи молодших братів-звуків.      
    
    («Ну, все… все, Юрасю (це я собі), вже давно спати пора. Що ж то воно буде?.. Але так хочеться стати актором, тому що ніхто не зіграє (не проживе!) деякі ролі так, як зможу я! Але ж про це приймальна комісія, напевне, ще не здогадується…», -- записав абітурієнт Соловейко перед іспитами).

      Неймовірно! Фантастично! То було щось поза межами його, Юрія Соловейка, реальних відчуттів і переживань! Віднині він — студент акторського факультету!!! Акторського!!! Це того, до якого не просто прагнув — був на межі такого собі легкого сп’яніння-запаморочення під час якого можна було перелетіти у часі, щоб зосередитись на головному — театральних чи кіноролях! Ось головне! Ось те, чого йому хотілося ще десь з шостого класу, коли уперше почав серйозно відвідувати драматичний гурток, частіше читати вголос і не тільки вірші, байки та гуморески, а й прозу, монологи, епічні поеми, написані гекзаметром. (Для його однокласників то взагалі було щось незбагненне — гекзаметр). Уже тоді він бачив образи, але швидко зрозумів, що сила їх створення великою мірою залежить від того, як ти будеш усе те розповідати, яким тембром голосу, якою манерою, на що більше наголошуватимешся, де і якої тривалості робитимеш паузи. О-о, то йому так сподобалось, що, виконавши задані уроки, одразу брався за розучування того чи того твору, робив розмітку на папері, де треба наголос особливий зробити чи паузу більшу-меншу тощо. А поки це розмічував, «мукав», «бекав», робив гімнастику щік, губ і язика. Десь після четвертого-шостого прочитання того чи того твору на різні лади-рулади, «намацував» підходящіший варіант особистого озвучування і починав його розробляти та удосконалювати. І балдів од того, що чим грамотніше розповідався текст, тим він швидше і якісніше ставав ніби його — не текстом уже, ні – його переживанням, наче частиною його колишнього життя. У такі хвилини  являлись неймовірні відкриття (інколи аж лячно ставало: чи з глузду не їде?) — відкриття його особистої причетності до кимось описаних, здебільшого вигаданих, подій. Так це ж яка сила, думав Юрій. Так, значить, мені якнайшвидше потрібно на сцену, щоб люди побачили, почули… Ні, не мене — моїх героїв! Он хоч би на зразок таких, яких у виконанні відомих українських акторів чув по домашній радіотарілці, що у хаті висить ще з післявоєнних часів. Такі радіовистави у шкільні часи запрошували підлітка не лише стати їхнім слухачем, а й перетворились на своєрідні заочні класи акторської майстерності для нього.
     І Соловейку стало дивно й незручно за деяких абітурієнтів, які для творчих іспитів підготували твори  тільки зі шкільної програми немов для годиться. Такі твори чудові, але ж так приїлися (так приїлися!), що варто було б самим тим абітурієнтам зрозуміти: комісія очманіти може, слухаючи тексти, що часто повторяються.
     У шкільні роки, передплачуючи  більше десятка періодичних видань, з-поміж яких і літературно-художні, зокрема газету «Літературна Україна», Юрій мав змогу знайомитись з новими поезіями, прозовими творами, навіть з уривками  драм і комедій. Багато чого з нового брав у сільській бібліотеці. Перелопатив безліч творів і зрозумів, що кращих поезій, ніж у Василя Стуса, Василя Симоненка та Івана Світличного не знайде. Ну, хто б оце ще так сказав сильніше, душевніше і з таким відчуттям болючого щему до людини і Батьківщини як Василь Симоненко:
Ти знаєш, що ти – людина.
Ти знаєш про це чи ні:
Усмішка твоя – єдина,
Мука твоя – єдина,
Очі твої – одні.
     Ось що треба розповідати! Ось що треба вчити, запам’ятовувати — те, що на душу лягає і добрим відлунням відгукнеться у душах слухачів чи то глядачів у театрі. Так думав Юрій до вступу. У цьому переконаний і зараз, коли став студентом. Значить, читаючи твори Симоненка, Стуса, Світличного та деяких інших авторів, яких ще не вивчають  по шкільній програмі, він діяв правильно: дав зрозуміти екзаменаторам, що він не зациклюється тільки на творах у шкільних підручниках, що може сам творчо ставитись до опрацювання літератури і формування репертуару. Це, вочевидь, і додало ваги його кандидатурі у студенти, коли комісія, можливо, вагалась, кому і яку оцінку поставити. Спробуй-но об’єктивно сприйняти того чи того абітурієнта, коли їх — величезна кількість. Щоб когось з-поміж рівних «відбракувати», деякі члени комісії навіть просили показати зуби і їх прикус. І що? Соловейко помітив, що кількох за цим критерієм «забракували».
     Власне для Юрка під час творчого конкурсу не було нічого важкого. Ну, скажімо, перевіряли ритміку. Пройтись під музику у різних ритмах? Подумаєш! Пройшовся, та ще й тримаючи хвіст бубликом. Що тут складного?!
     Трохи побоювався загальних предметів зі шкільної програми. І, це ж треба було такому статися, що після останнього творчого іспиту перед написанням диктанту з української мови, здаванням історії на шістнадцять місць абітурієнтів залишили менше, ніж з розрахунку дві особи на місце. Точно не вдалося довідатись. А це може стати образливішим, коли тебе «обскакує» умовних півабітурієнта-конкурента, ніж цілий або півтора чи, краще, два-три. Так роздумував Соловейко.
     Та, на щастя, й іспити із загальноосвітніх предметів здав успішно. Про це  дізнався учора. А зранку, коли  вийшов з під’їзду будинку на Сумській, де знімав куток, він потрапив під теплу мжичку. «Ну, й нехай…» — подумав. Адже ще з дитинства помітив, що дощ — йому на удачу. Так і зайшов до коридору театрального відділення, дещо промокнувши. А серце — тук-тук! Душа — вискакує з грудей! Подріботів до стенду з оголошеннями. Там уже юрмилися юнаки й дівчата. Дівчат значно більше. Хто радів, а більшість — сумні, декотрі плакали. Раптом до Соловейка кинулась дівчина, Ліля, з якою подружився і відчував, що він їй до вподоби. Ридма ридає! Він усе зрозумів. Підтримуючи бідолашну в обіймах тут же, біля стенду, почав очима гасати по списках зарахованих і… і… по-мі-тив  сво-є  прізвище. Звісно, зрадів! Душа заклекотала водограєм почуттів, забриніла калейдоскопом веселок й забуяла різнобарвною радістю!
     Але в його обіймах – дівчина плаче… Вона так хотіла стати актрисою. Так хотіла! Вона з села, як і він, тільки з іншої області. Обоє, як абітурієнти, кілька разів заходили до репетиційної зали, щоб повторити на практиці те чи те з власного репертуару. І юнак спостерігав за нею у такий час. Швидко зрозумів, що у Лілії — неймовірний талант. І це при її чудовій вроді!
      Шкода було розставатися. Але що робити: увечері відправлявся потяг, на який уже були куплені квитки. Вона ні на хвилину не відходила від Юрія. Тільки в останню мить він зрозумів, що то Ліля так прощається з ним…
      Юрій Соловейко, мабуть, на все своє майбутнє життя був обцілований, обласканий і огорнутий такою дівочою теплотою, що й уві сні подібного не снилось і у подумках не марилось, не фантазувалось. То  було вище фантазій, і то було — вчора. Вчора! Боже, яка вічність минула з учора!
      Сьогодні йому самотньо. І такий стан самотності юнак ще ніколи не переживав. Ой, якою була  гарненькою і лагідною до нього молоденька продавчиня Зіна! Вона йому йодом і зеленкою подряпини змащувала, навіть цілувала!  Ті поцілунки пом’ятає досі. За нею Юрась теж скучав. Але ж і бачив часто! Згодом зрозумів, що він порівняно з нею ще дитина. Таке розуміння стало несподіваним відкриттям і одночасно неймовірним психологічним ударом. Але самотнім тоді хлопчисько не став, тому що  все одно часто бачив її, свою Зіночку. Вона приїздила навіть у якихось справах до їхнього села. Тож Юрій мав можливість не лише бачити своє незвичне коханнячко, Зінульку, а й спілкуватися з нею. Між іншим, тільки згодом почав здогадуватися, що в окремих випадках ймовірно й вона якось так діяла, щоб їхні шляхи наче ненароком перетиналися. Одного разу хлопець вудив рибу не зранку, а ввечері. До голови лізли всякі млосні думки про неймовірних дівчат: от якби вони оточили ось тут, на казковому березі побіля теплої  води, можна було б зануритись у їхні чари  не замислюючись!.. Яка там риба!
     Тільки-но пройшов у Юрія отой наплив марень, як — ой, свять-свять! — що це?.. По неглибокій теплій воді йшла... вона! Во-на — Зінуля! Парубок — кліп-кліп очима. Картинка не зникала. Це насправді була вона…
      Що чинилося потім не розповімо — то їхнє діло. Згадано такий епізод тільки заради, щоб довести: Юрко Соловейко від того козирем ходив.
      А ще у середніх та старших класах деякі дівчата зі школи наче подуріли, намагалися знайти привід завести міцну дружбу з ним. А Юрко, телепень, був таким сором’язливим, що, крім обміну фотокартками артистів, вирізок статей про них, ні на що не йшов. Локшину на вуха їм вішати не вмів. От йолоп!
       Хай там як, а хіба скажеш, що тоді він міг бути аж таким самотнім.
       Хоча інколи у Юрія могла виникнути інша категорія самотності —  коли, скажімо, ненька хворіли і за наполяганням лікарів її шпиталили до лікарні. Хлопець залишався один. Спершу побоювався. Особливо, коли ще у хаті не було електроосвітлення. У всих кишенях вітер гув! Тож палили гасову лампу. Щоб заощадити гас, намагалися зайвий раз її не засвічуювати. Коли у хаті було місячно, то Юрась не так боявся, бо самі бабашки боятся світла, всі кудись тікали. Але коли був Молодик або небо укривали хмари й у хаті — хоч око виколи, молодий господар вмикав кишеньковий ліхтарик і, направляючи промінчик у потрібне місце — під ліжка, стіл, ослони, до коморки, на горище, переконувався у відсутності міфічних істот, що могли б оживитися. Відтак, не побачивши їх, хлопчина спокійно засинав, уявляючи поруч з собою Зіночку, а згодом — Людмилу Гурченко або Софі Лорен. А коли побачив фільм «Дзвонять? Відкрийте двері…», то  поруч з собою «клав» тільки школярку Оленку Проклову. Простіше було б якусь  сільську дівчину… Але здавалося, що матір зможе розгадати такі його думки про місцеву дівчину і вилаяти.
      Отож ні за яких умов у шкільні роки Юрій Соловейко самотності такої не відчував. А тут і не тому, що від’їхав далеченько від домівки — нечувана самотність. І причиною — раптова нестача магії дівчини-абітурієнтки, яка могла б стати видатною актрисою, яку він досі не знав, але до якої враз спалахнуло почуття неабиякої спорідненості. І зараз ось її немає… Загалом вона є —  біля нього немає!!!  Ой-й, важко було йому на душі… Самотньо... Нудно... Порожньо… Прісно… Ніяково у всьому його парубочому  єстві…Чому так сталося?! Чому така несправедливість? Хоча, чому ж? Вона відповіла Юрію на ці запитання, щоправда й довго не хотіла, соромилась.
      — Та… та… напевне я пройшла би усі конкурси і була б зарахована, якби один з провідних екзаменаторів не почав домагатися моєї…  близькості, — сказала вона, зашарівшись.
      — Але потім їй неначе легше стало, як тягар з плечей звалився. Вона заплакала. І довго її плечі здригалися, все тіло тремтіло, що навіть парубочі палкі обійми й цілунки тривалий час не втішали. Юрій сів, посадив її поруч, відтак узяв на руки і, обнявши як маленьку дитину, тихесенько заспівав їй колискову, складену експромтом, пригойдуючи  дівоче тіло  у такт:
                  Аа-а!.. Аа-а!..
Дівчинко гарненька, ти мені рідненька!
Повік не забуду! Ось так поцілую!
Так не побивайся! Зі мною залишайся!..
Аа-а… Аа-а…

          Ліля, раптом, сприйняла його гру і…

Так кохаю тебе  я!
Та, мабуть, доля  такая…
Ти не будеш вірним,
Бо спокусливі дівчата заб’ють памороки ось так…
Аа-а… Аа-а…

       З цими речитативними співами-причитаннями вона у якомусь шаленстві почала заціловувати хлопця.
       Юра та Ліля й не помітили, як неподалік прямо на них  дивилося подружжя вкрай поважного віку. Помітивши їх, юнак і дівчина  вибачились. Старенькі теж перепросили. Підійшли трохи ближче і лагідно та якось по-домашньму продекламували:

«Цілуй, цілуй, цілуй її!
Знов молодість не буде!»

       — Це —  Олександр Олесь, — додали.
       І розтанули, немов їх і не було.
       А Юрина дівчинка, раптом, крізь сьози заспівала:
                Весна іде назустріч нам,
                Весна в цей час нам рада!..

       Підступні сльози накотилися на очі Юрія. Боявся, щоб  ніхто їх не угледів… А то подумають, що якийсь тюхтій емоційно тронутий…
       «Але без тебе, моя актриско, як же буду я?..» — думалось тоді Юрієві.
        
      (Спливав час.  «І з роками, моя актриско, актриско, що не відбулася, ти не збулася... Не забулася... Кепсько було мені, моє любе миттєве коханнячко юності! Порожньо було!... Неймовірно самотньо... Тоді впродовж ночі ти, вочевидь, уже доїхала  додому. Про що ти думала, повертаючись і ще не отямивщись від моїх шалених поцілунків? Про мене? Напевне. Але, мабуть, у твоє «про мене» усе настирливіше вповзали — спочатку повільно, відтак  швидше — думки про домівку, односельців, про те, як усе треба буде пояснити... Хоча краще не пояснювати. І все менше місця залишалося для мене. Ну, й нехай. Таке життя. Закономірно. Буденність засмоктала. Вочевидь кудись влаштувалась працювати. Товариші-приятелі. А потім і залицяльник якийсь причепився. Дружба.  Можливо навіть кохання... Весілля. Діти. Про мене поступово й маленького місця у думках — тільки у думках! — не залишилося», — занотував значно пізніше Юрій Максимович Соловейко).
      
      Сумно! Самотньо!.. Хай живе кохання! Навіть таке миттєве! Ой, Господи, та що ж це йому так душу стискає?!.
                  Дівчинко гарненька, ти мені рідненька!
Повік не забуду!..
Не забуду…
Не за…
Не...
Ох!!!...

     Те літо ознаменувалося ще однією приємною подією — уже для матері Юрія. Виявилося, що робота у колгоспі і трохи у радгоспі для нарахування більш-менш нормальної пенсії — не аргумент. Це ж треба було так дурити колгоспників, щоб потім під час виходу їх на пенсію показати по суті дулю, тобто най-, найнижчі суми  пенсій, які тільки існують.
     А мати Юрася, рятуючись від голоду  (п’ятеро доньок і синів уже померли), змушені були ще до війни працювати  на одній із шахт Кадіївки. То він, звільнившись з армійської служби у запас, повіз їх туди того ж літа. Там син з матір’ю обходили вулиці й деякі садиби у пошуках людей, які могли б підтвердити її роботу у копальні, та ще й у забоях.
     На превеликий і приємний подив Юрка та його матері, такі свідки знайшлись. І багато!    
     — О-о, це ти, Насте?!. — Жива-здорова?! Як я рада тебе бачити! — кинулась обіймати мамку її подруга по шахті.
     Друга уважно подивилася на Юрія.
— А оце — синок?
— Вилитий батько! — інша каже.
     Третя:
     — Де ти зараз? Як живеш? Розповідай…
     А ще одна:
     — Заходь… Заходьте  на подвір’я! Зараз вас пригостимо чим можемо.
     Спогади, ридання, схлипування, мокрі очі маминих товаришок по роботі на шахті імені Паризької комуни — усього цього важко забути.
      Юрій зустрівся з минулим, з молодістю своєї неньки…
      Господи, це ж і віін у такому віці колись буде!..
      
      («Я не забуваю поради діда Мартина щодо можливості зазіхнути на Нобелівську премію. Тож і занотовую тільки правду, по справедливості…» — з чергового запису Юрка).

      Після того, як Юрія Соловейка зарахували до складу студентів, він разом з усіма поселився до студентського гуртожитку інституту мистецтв, в якому один поверх був для хлопців, другий — для дівчат, і так через раз.
      У кімнаті, крім Юрія, мешкали ще три хлопці: Григорій, Іван, Олексій — усі першокурсники акторського факультету.
      Так сталося, що Соловейко заселився до кімнати першим. І що він у ній побачив? Що побачив! О-о-о!!!... Свять! Свять! Свять! Такого юнак ніколи не бачив навіть у рідному селі — полчища клопів і прусаків! Вони вилазили з роздовбаної електророзетки, гасали навколо неї, відтак,  перескакуючи один через одного,  шмигали униз, на обідрану й зачовгану підлогу, заповзали на підвіконня, щось там жерли і метушились далі, розпорошуючись по стелі та протилежній стіні. Деякі на стелі не утримувались і разом зі штукатуринками звалювались прямо комусь на голову.
     З матрацом і щойно отриманою постільною білизною від такого видовища майбутній підкорювач сцени скам’янів біля вхідних дверей, щойно зайшовши. Тільки погляд намагався упертися у щось естетичне. Аж ось побачив самописний плакат біля одного залізного ліжка: «Чого крутиш головою? Приземляйся тут — менше кусачої живності!»
Першої ж ночі новоспечений студент переконався, що то була щира порада.
     — Вай-вай-вай!!! — крізь сон почув несамовитий крик свого однокурсника, який, було, міцно заснув після довгої дороги.
    Ще один студент зіскочив з ліжка і ввімкнув світло.
    Соловейко — луп-луп очима: на хлопцях клопів і прусаків — як диких бджіл біля дупла з маткою. Видовище не для слабких.
    Поблизу їхніх ліжок були розташовані гнізда  з електророзетками й електровимикачами. От уночі звідти уся рухома нечесть і повилазила.
Давай-но з нею хлопці «воювати», підмітати, обливати окропом, давити…
Аж чують: дівчата поверхом нижче заверещали. Гриша, звісившись через підвіконня, запитав:
   — Що з вами, дорогенькі?
   — Та вони тут по нас лазять! — чуємо.
   — То попросіть, щоб не лазили, а ділом зайнялися…
   — Яким ще ділом? Уночі-і?
   — А коли ж ще таким ділом найкраще займатися?!. —
   — Ой, вони  кусаються! Допоможіть нам! Їх багато…
   — Хлопці, перестаньте чіплятися до дівчат, та ще й серед ночі! — гукаємо, остаточно не второпавши, що ж мають на увазі дівчата.
   Ну, Юрко з сусідами по кімнаті й поперлися на нижчий поверх, до тих дівчат, постукали у двері. Дівчата відкрили.
   Фіф-фух!!! Ніяких хлопців-залицяльників там не побачили. А то можна було подумати, що, чого доброго, бійка ще може статися. Просто Юрій, Гриша, Ваня й Альоша у своїй кімнаті так «натхненно» і завзято пиряли прусаків і клопів, що ті ринулись до кімнат дівчат нижче поверхом. На них було  сумно дивитися: обкусані неймовірно. У декотрих на шкірі висипали алергійні цятки.
    Дівчата вже й не звертали уваги, що предстали перед юнаками  майже голими. Але хлопці не витріщались. Навпаки, відвертали свої погляди якось убік. Хоча кожний з них вочевидь відзначив гарні молоді тіла — ну, такі, які й мають бути в актрис.
   Звісно, що, маючи неоціненний досвід боротьби з прусакми, хлопці допомогли їм швидко позбутися несподіваної нечисті.

      ...Отакої! З Юрієм Соловейком трапилось те, чого він не передбачав, ніколи у подумках не мав, навіть у їхніх неймовірних глибинах, — його виключили з інституту. Це неймовірна особиста трагедія. Напевне, він і не закарбовував би для себе вкрай неприємного оцього факту свого життя, якби його виключили за неуспішність. А, виявляється, «незадовільно» по одному з предметів просто треба було поставити. Треба було штучно знизити оцінку, щоб виникла підстава для виключення.
       Про це йому, коли минуло кілька місяців і хлопець влаштувався на один з заводів Харкова, під великим секретом розповіла людина, яка працює в інституті на поважній посаді. Під величезним секретом. Потім вона забажала ще раз таємно зустрітися з Юрієм. Відтак повела розмову тільки про одне: чи колишній студент не просексотив  нею сказане? Соловейко подумав, що вона, можливо, пошкодувала, що сказала те йому. Хоча тривалий час  почуте не міг розтлумачити сам собі: настільки нею сказане було утаємничене, з натяками, що юнак подумав про невдалий розіграш, аж поки, прикинувши деякі факти, не почав здогадуватися, про що конкретно йдеться, на яку небезпеку наражається його добровільний інформатор. Наприклад, Юрій згадав, як наче ні з того ні з сього у їхньому театральному відділенні, коли він навчався, кілька разів був помічений той самий «контролер-радіотелеграфіст», який перевіряв на чутливість примітивний детекторний радіоприймач, котрий Юрко з дружком зібрали. А щоб було краще чути, антену викинули на дах. Ось такі їхні дії не сподобались тоді любителю-контролеру.
     Соловейко присягнувся щирій людині з інституту, що  ніколи і ні за яких обставин не скаже нічого. Мовляв, вважайте, що я того не чув, не знаю.
     Тільки з часом, трохи оговтавшись від того, як його позбувався інститут, він вже без шалених нервових переживань, смоктання валідолу й пиття брому чи валер’яни, зміг більш-менш послідовно згадати про те недавнє, що сталося.
      
     («Не хотів би я, щоб ці записи комусь потрапили на очі. Занотовую лише для себе. Коли буду стареньким, десь так років за сімдесят, багато що може стертися з голови. А ці записи залишаться — для мене, і тільки для мене. Навіщо вони тоді потрібні мені будуть? Сам не знаю! А можливо це тільки такий собі прояв самотерапії, самонавіювання? Не знаю! Пишу, бо само пишеться. Записи ховаю то там, то сям. Поки що не забув, де які уривки лежать. А якщо забуду? А якщо знайдуть оці рядки? А хто знайде? Кому вони потрібні? Я ж ніякий не шпигун», — записав якось Юрій у своєму щоденнику).
        
      Як тільки здав іспит останній з шістнадцяти першокурсників акторського факультету, зачитали оцінки. І тільки Юрію Соловейку —  «незадовільно». А оскільки предмет був профільним (акторська майстерність), і читає його не хто інший як відомий у Харкові актор, народний артист СРСР, керівник курсу, який Юрія ж особисто і брав на курс з твердою обіцянкою бути йому, Юрію Соловейку на менше як відомим на всю країну актором, сподіватися на перездачу було марно. Юнак відчув, що його хочуть позбутися, і безповоротно. За що?!.  Зауважень викладачів протягом року не було. Соловейко навчався сумлінно і добре. Ну, недолюблювала його, він це відчув одразу, викладач зарубіжної літератури. Ну, могла і зрозуміти, що він — хлопець з села, не звик, не червоніючи, називати, як там древні боги задовольняли хтивість богинь, як деякі герої, наївними будучи, за порадою дружин залізали до величезних діжок. Дружини, перевісившись у три погибелі, показували чоловікам що де лагодити у дій діжці. А в цей час коханці, прилаштувавшись до них ззаду, вступали у близькість.
      Міські хлопці й дівчата, можливо, раніше таке чули чи й читали, якось обговорювали, то їм простіше було розповідати подібні сюжети. А Соловейко соромився та багровів, як рак, відтак його кидало у піт, навіть температура піднімалась. Студент заминався, тягнув слова. А викладачка розцінювала таке по-своєму: тупий незграбний селюга! Звідки такий узявся?!. На слова вона була грубуватою і прямолінійною. Якщо почала вже когось хвалити, то постійно хвалила. Вз’їлась на когось — гаплик! Тож, напевне, й вона підлила масло до вогню, коли вирішувалась доля подальшого навчання чи ненавчання Соловейка в інституті.

       (Д а л і   б у д е ) .

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.58345293998718 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …