- Прошу нікого не розходитися, - прошамкотів старенький ребе сухим, наче аравійський пісок, голосом, і всі, хто вже збирався покидати синагогу зупинилися, зблиснули очима до центру, де розбризкалося по підлозі невірне світло й розмазалися густі тіні.
Прокашлявся і сумно потяг свої стакілограмові тілеса на середину старий і хворий, з дитинства неголений чолов’яга. І в народі стався рух: всі зрозуміли, що зараз говоритиметься дещо важливе. Він став, великий і незграбний, і затулив квадратними плечима жертовник і нер тамід - світильник, і здійняв театральним жестом коротенькі свої ручки догори:
- Вітаю, панове євреї, - каже.
Загомоніло навкруги. Люди кивали головами, мурмотіли привітання, схилялися. Старенький ребе із руками, що тремтіли, наче земля під філістимлянською кіннотою, прочимчикував до лавки, і люди розсілися, даючи йому місце, з повагою підбираючи з підлоги і вкладаючи йому на коліна китиці цициту. Ребе все сказав, ребе хоче спочити.
- А скажіть-но мені, шановне панство, яка частина тіла є найголовнішою для єврея? – спитав з підвищення чоловік.
О, це знають всі євреї, і навіть молодий, жовторотий Кац, син покійного Каца-невдахи:
- А голова ж, - вигукнув з місця. У самого ж бо ніколи, від самісінького народження, не було тієї голови, чим він розсудливо і пояснював усі свої негаразди.
- О, так, молодий Кац правий. Без голови як вчити Тору, як відрізнити лихе від доброго? Голова, голова, Михайло Соломоновичу, ось що для єврея головне, - погодився чоловік із пекуче зеленими очима і поважно закивав на підтвердження своїх слів.
Погодився з ними й сухий, як тріска, жовчний і крикливий Петренко Іван Іванович. Якби не славнозвісна єврейська голова, скніли б зараз кісточки його татуся не на пристойному цвинтарі разом із кісточками інших шановних людей, а в глибокій ямі, невідомі й безіменні, вперемішку з іншими, невідомими й безіменними рештками. Якби не татусів розум, що, як відомо, містився саме у татусевій єврейській голові, не було б зараз і самого Івана Івановича Петренка, ні його маленького, гарненького двоповерхового будиночку, ні машиночки, ні маленької, затишної поховальної конторки за містом (до речі, звертайтеся, коли що – повірте, ваш вельмишановний покійничок скаже вам спасибі за правильний вибір). Щоправда, не було б тоді й цієї осоружної, остогидлої Сари, що з ранку до ночі, стара, погана й незадоволена, пиляє чоловіка і гризе йому печінку…
- Серце, Михайло Соломоновичу. Кожному єврею потрібне серце, - палко вигукнув молодий, шалено закоханий у красуню Рахільку Шльома. Він і сам красень, яких пошукати, тож, мабуть, і дітки невдовзі підуть, гарні, що твої ангели.
- Ой, Шльомчику, іди ти зі своїм серцем, - відказав відомий на всеньке місто кравець Осмоловський, - А чим я, по-твоєму, шив отой твій чудовий костюмчик, в якому ти був найчарівнішим женихом за всю історію Великая і Малия і Білия Русі й суміжних територій? Руками, Шльомчику, руками… Де б тепер були євреї без своїх роботящих рук?
Аркадій нічого не сказав. Він тільки ковзав отими своїми хитрющими очиськами з обличчя на обличчя. Він не знав, який єврейський орган відповідальний за кураж і фартовість, і в якій частині тіла той орган розташований, але напевне знав, що саме він – основа всього його просто-таки неєврейського щастя.
Михайло Соломонович слухав мовчки, зі своєю розумною-розумною посмішкою, кивав головою на всі відповіді, з усіма ніби погоджувався. Посміювався в бороду старенький ребе – він не стане озвучувати свої думки з цього приводу, о ні, тільки не в цьому священному місці. Але кожний і без нього знає, чим богообраний і богоспасенний юдей відрізняється від гойя. Знову прокашлявся Михайло Соломонович:
- Хороша штука голова, - каже, - може бути прикрасою будь-якого, навіть кволого й незграбного, тіла. Та не всякому дається. Навіть євреї через одного її мають. Те ж саме й руки, й серце. Коли є – то добре, а коли нема – то вже й не наживеш. Та зате кожний єврей, старий і молодий, багатий і бідний, шанований і гультіпака, має чудову, найрозумнішу й найхитрішу в світі дупу.
Сором’язливі смішки розсипалися громадою. Суворо насупив брови старенький ребе: пожертви Михайла Соломоновича значні та суттєві, але ж і в словах має бути повага. А як Бог почує, що тоді? Молися, ребе, бий чолом, вимолюй для пана богохульника прощення!
- Так, так, - сміливо продовжував Михайло Соломонович, - найкращу в світі, успадковану від тисяч поколінь битих і гнаних євреїв. Я б свою дупу не проміняв і на скарби цариці Савської, і знаєте, громадо, що мені моя дупа підказує? Кілька місяців уже муляє і не дає мені спокою. Думаю, те ж саме кажуть вам і ваші зашкарублі, хитрющі зади… А каже мені моя дупа, що невдовзі бути страшній війні.
Знову загуло, заходило, заворушилося в приміщенні. Кожному хотілося висловитися з цього приводу, і Михайло Соломонович терпляче чекав, доки вщухне ця хвиля слів і зойків. Проте, помітив, що вгадав він загальні настрої – жодний чоловік у цьому священному місці не поставив його слова під сумнів, більше того, ніхто їм і не здивувався. Всі тут мали отой пречудовий барометр, що безпомилково віщував країні погану погоду.
- Тож, шановне панство, є в мене ще одне запитання. А чи не час нам, браття, рятувати наші дорогі серцю зади й забирати їх звідсіля подалі? Скажу вам і таке: доки слов’яни між собою чубляться маємо шанс урятуватися, а як порішають свої діла і дійдуть згоди – тоді вже за нас добряче візьмуться. Ми цій країні нічого не винні: вік жили, працювали, сплачували податки – ніхто нас не засудить, якщо тепер поїдемо до Святої Землі, де нам, євреям, щиро кажучи, й місце. Як цілою громадою рушимо – легше всім буде. Багаті допоможуть бідним, сімейні – вдовам і сиротам, молоді й сильні – старим і немічним. Що нас тут тримає? Бізнес, майно, оборудки? Все втратимо, ще й життя… Про нерви та здоров’я вже мовчу. Тож, може, саме час їхати? Що ви скажете?
У синагозі надовго запала мовчанка. Чутно було, як крапає і шипить, сповзаючи долі зі стовбурів свічок віск. Чутно було, як непоштива муха заплуталася в довгій бороді старенького рабина і вовтузиться там, тремтить слабкими крильцями, шукаючи порятунку. Чутно було, як шморгає носом із одвічною нежиттю відомий на все місто кравець; хрустить кісточками пальців знаменитий чоботар; плямкає масними губами хазяїн кількох продовольчих кіосків; кліпає сльозавими очицями по-п’ятничному тверезий прибиральник громадських туалетів; соває провісницькими сідницями загадковий Аркадій.
- Я нікуди не поїду, - несподівано, з якоюсь ніби образою озвався найбідніший з общини, старий і хворий, у заплатаному піджаку, класичний Рабинович.
І всі ворухнулися в його бік, всі обличчя звернулися в його бік, і всі руки потяглися до нього, а він продовжував своїм риплячим і плаксивим голосом, несамовито, майже в істериці:
- Я не їхав, доки був молодий. Не їхав, доки мав маленькі діти, і їх треба було якось годувати, навчати і дбати про їхнє майбутнє. Я не їхав, доки Розочка була жива й потребувала суконь і сережок. А тепер Розочка померла і похована в цій землі. І на кого я її тут покину? І хто доглядатиме її садок із грушами і найкращими в місті трояндами? Чи ви смерті моєї хочете? Я нікуди звідси не поїду! Відчепіться від мене, євреї!
- Мій студент, отой йолоп, браття, невиправний двієчник, пам’ятаєте, що не міг відрізнити Маркса від Маркеса, загинув на київському Майдані, прикриваючи собою іншого, мого найкращого студента, - висунувся наперед університетський викладач, і всі погляди вмить перемістилися з обличчя Рабиновича на нього. Це був найупертіший, найвередливіший, найневблаганніший викладач місцевого університету. Його ненавиділи і боялися вже цілі покоління студентів, дехто з яких уже встиг зробитися сивим, як лунь, - Мої студенти масово прогулювали пари всю зиму через отой Майдан, і я жодному не зазначив прогулу. Це сталося вперше, щоб я не помстився за пропуск своїх лекцій. Мою племінницю бито в Києві кийками… Я нікуди не їду.
- Я шию людям таку одежу, таку одежу! – вихопився з місця кравець Осмоловський, складаючи пучкою й цілуючи власні пальці, - Люди непритомніють від щастя, жінки кричать від захоплення. Жодного разу ніхто не поскаржився. Осмоловського тут поважають. Осмоловський тут людина. Куди Осмоловський поїде на старості років? Залиште старого Осмоловського в спокої: він тут народився, і його тут поховають.
Ще один чоловік сказав:
- Мій зять подався добровольцем до батальйону. Дочка плаче. Онуки понапинали на себе прапорці і бігають вулицями, що твої бандерівці, бабцю вчать гімн співати. Ви чули, як моя Дворочка співає гімн? Ви не чули, як моя Дворочка співає гімн? То я вам скажу: доки вона його тут співає, всі євреї в безпеці, бо москалі попадають на свої дурнуваті москальські дупи, якщо прилізуть сюди, а моя Дворочка їм утне гімн. Я сам ладен тікати, коли моя Дворочка співає, а я ж – чоловік із залізними нервами, ви мене знаєте.
І раптом виявилося, що кожен має, що сказати. Кожен має купу серйозних і зовсім несолідних причин, щоб залишитися тут. І здійнялася буря, і гримнув грім, і заблищали блискавки… Народ Божий гомонів і розмахував руками, і сміявся, і плакав, і перебивав сусіда, і зі шкіри пнувся, аби його почули, й затуляв пельку ближньому своєму… Старий мудрий Михайло Соломонович чекав. Якимись не такими, як завжди зробилися його очі. Якимись такими, ніби він збирається от-от заплакати… Привидиться ж таке! Михайло Соломонович знову здійняв руку до небес, і все миттєво стихло:
- Благослови вас Бог, євреї. Так мені дав Господь, що я народився і виріс у цій країні. Тут народилися мої діти й онуки. Хіба я не навчаю їх Тори? Хіба не вожу до синагоги, не вшановую з ними Шабат і не відзначаю всі юдейські віковічні свята? Все це я роблю, відкрито й без страху. Я живу, працюю, сплю і відпочиваю спокійно, і нічого не боюсь. А, значить, де моя батьківщина? Тут моя батьківщина, євреї. Українці того не знають, вони зрозуміють, якщо всі до останнього євреї цієї країни здіймуться, наче птахи у повітря, і приземляться на своїй історичній батьківщині, щоб і надалі спокійно жити і нічого не боятися. Та ми – народ Божий, особливий, обраний. Чи не через те нас обрав Господь з-поміж усіх народів, що ми зрадливі боягузи, невдячні пристосуванці й підступні капосники? Ні, євреї! Святий Ізраїлів ніколи не помиляється. Батьківщина у небезпеці. Ми залишаємось…
І щось таке сталося з народом, щось таке велике й світле накотило, що видобуло сльози на смагляві обличчя і запалило в серцях дитячу беззастережну радість. На всі груди дихав старенький ребе, потискав руки й обіймав за плечі своїх дітей, і сміявся, наче від весільного вина. І всі навколо поздоровляли одне одного з тим, що вони – справжні євреї, і вони залишаються тут. А десь уже зовсім неподалік гупали гради, і сотні інших юдеїв, християн, мусульман, атеїстів захищали своє право залишитися, хай навіть кістьми в могилі, і ніколи нічого більше не боятися на цій землі.
