Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2450
Творів: 43873
Рецензій: 85474

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Авторська проза

Єврейська земля

© Катерина Омельченко, 22-10-2014
- Прошу нікого не розходитися, - прошамкотів старенький ребе сухим, наче аравійський пісок, голосом, і всі, хто вже збирався покидати синагогу зупинилися, зблиснули очима до центру, де розбризкалося по підлозі невірне світло й розмазалися густі тіні.

Прокашлявся і сумно потяг свої стакілограмові тілеса на середину старий і хворий, з дитинства неголений чолов’яга. І в народі стався рух: всі зрозуміли, що зараз говоритиметься дещо важливе. Він став, великий і незграбний, і затулив квадратними плечима жертовник і нер тамід - світильник, і здійняв театральним жестом коротенькі свої ручки догори:
- Вітаю, панове євреї, - каже.

Загомоніло навкруги. Люди кивали головами, мурмотіли привітання, схилялися. Старенький ребе із руками, що тремтіли, наче земля під філістимлянською кіннотою, прочимчикував до лавки, і люди розсілися, даючи йому місце, з повагою підбираючи з підлоги і вкладаючи йому на коліна китиці цициту. Ребе все сказав, ребе хоче спочити.

- А скажіть-но мені, шановне панство, яка частина тіла є найголовнішою для єврея? – спитав з підвищення чоловік.
О, це знають всі євреї, і навіть молодий, жовторотий Кац, син покійного Каца-невдахи:
- А голова ж, - вигукнув з місця. У самого ж бо ніколи, від самісінького народження, не було тієї голови, чим він розсудливо і пояснював усі свої негаразди.
- О, так, молодий Кац правий. Без голови як вчити Тору, як відрізнити лихе від доброго? Голова, голова, Михайло Соломоновичу, ось що для єврея головне, - погодився чоловік із пекуче зеленими очима і поважно закивав на підтвердження своїх слів.

Погодився з ними й сухий, як тріска, жовчний і крикливий Петренко Іван Іванович. Якби не славнозвісна єврейська голова, скніли б зараз кісточки його татуся не на пристойному цвинтарі разом із кісточками інших шановних людей, а в глибокій ямі, невідомі й безіменні, вперемішку з іншими, невідомими й безіменними рештками. Якби не татусів розум, що, як відомо, містився саме у татусевій єврейській голові, не було б зараз і самого Івана Івановича Петренка, ні його маленького, гарненького двоповерхового будиночку, ні машиночки, ні маленької, затишної поховальної конторки за містом (до речі, звертайтеся, коли що – повірте, ваш вельмишановний покійничок скаже вам спасибі за правильний вибір). Щоправда, не було б тоді й цієї осоружної, остогидлої Сари, що з ранку до ночі, стара, погана й незадоволена, пиляє чоловіка і гризе йому печінку…

- Серце, Михайло Соломоновичу. Кожному єврею потрібне серце, - палко вигукнув молодий, шалено закоханий у красуню Рахільку Шльома. Він і сам красень, яких пошукати, тож, мабуть, і дітки невдовзі підуть, гарні, що твої ангели.
- Ой, Шльомчику, іди ти зі своїм серцем, - відказав відомий на всеньке місто кравець Осмоловський, - А чим я, по-твоєму, шив отой твій чудовий костюмчик, в якому ти був найчарівнішим женихом за всю історію Великая і Малия і Білия Русі й суміжних територій? Руками, Шльомчику, руками… Де б тепер були євреї без своїх роботящих рук?

Аркадій нічого не сказав. Він тільки ковзав отими своїми хитрющими очиськами з обличчя на обличчя. Він не знав, який єврейський орган відповідальний за кураж і фартовість, і в якій частині тіла той орган розташований, але напевне знав, що саме він – основа всього його просто-таки неєврейського щастя.

Михайло Соломонович слухав мовчки, зі своєю розумною-розумною посмішкою, кивав головою на всі відповіді, з усіма ніби погоджувався. Посміювався в бороду старенький ребе – він не стане озвучувати свої думки з цього приводу, о ні, тільки не в цьому священному місці. Але кожний і без нього знає, чим богообраний і богоспасенний юдей відрізняється від гойя. Знову прокашлявся Михайло Соломонович:

- Хороша штука голова, - каже, - може бути прикрасою будь-якого, навіть кволого й незграбного, тіла. Та не всякому дається. Навіть євреї через одного її мають. Те ж саме й руки, й серце. Коли є – то добре, а коли нема – то вже й не наживеш. Та зате кожний єврей, старий і молодий, багатий і бідний, шанований і гультіпака, має чудову, найрозумнішу й найхитрішу в світі дупу.

Сором’язливі смішки розсипалися громадою. Суворо насупив брови старенький ребе: пожертви Михайла Соломоновича значні та суттєві, але ж і в словах має бути повага. А як Бог почує, що тоді? Молися, ребе, бий чолом, вимолюй для пана богохульника прощення!
- Так, так, - сміливо продовжував Михайло Соломонович, - найкращу в світі, успадковану від тисяч поколінь битих і гнаних євреїв. Я б свою дупу не проміняв і на скарби цариці Савської, і знаєте, громадо, що мені моя дупа підказує? Кілька місяців уже муляє і не дає мені спокою. Думаю, те ж саме кажуть вам і ваші зашкарублі, хитрющі зади… А каже мені моя дупа, що невдовзі бути страшній війні.

Знову загуло, заходило, заворушилося в приміщенні. Кожному хотілося висловитися з цього приводу, і Михайло Соломонович терпляче чекав, доки вщухне ця хвиля слів і зойків. Проте, помітив, що вгадав він загальні настрої – жодний чоловік у цьому священному місці не поставив його слова під сумнів, більше того, ніхто їм і не здивувався. Всі тут мали отой пречудовий барометр, що безпомилково віщував країні погану погоду.

- Тож, шановне панство, є в мене ще одне запитання. А чи не час нам, браття, рятувати наші дорогі серцю зади й забирати їх звідсіля подалі? Скажу вам і таке: доки слов’яни між собою чубляться маємо шанс урятуватися, а як порішають свої діла і дійдуть згоди – тоді вже за нас добряче візьмуться. Ми цій країні нічого не винні: вік жили, працювали, сплачували податки – ніхто нас не засудить, якщо тепер поїдемо до Святої Землі, де нам, євреям, щиро кажучи, й місце. Як цілою громадою рушимо – легше всім буде. Багаті допоможуть бідним, сімейні – вдовам і сиротам, молоді й сильні – старим і немічним. Що нас тут тримає? Бізнес, майно, оборудки? Все втратимо, ще й життя… Про нерви та здоров’я вже мовчу. Тож, може, саме час їхати? Що ви скажете?

У синагозі надовго запала мовчанка. Чутно було, як крапає і шипить, сповзаючи долі зі стовбурів свічок віск. Чутно було, як непоштива муха заплуталася в довгій бороді старенького рабина і вовтузиться там, тремтить слабкими крильцями, шукаючи порятунку. Чутно було, як шморгає носом із одвічною нежиттю відомий на все місто кравець; хрустить кісточками пальців знаменитий чоботар; плямкає масними губами хазяїн кількох продовольчих кіосків; кліпає сльозавими очицями по-п’ятничному тверезий прибиральник громадських туалетів; соває провісницькими сідницями загадковий Аркадій.

- Я нікуди не поїду, - несподівано, з якоюсь ніби образою озвався найбідніший з общини, старий і хворий, у заплатаному піджаку, класичний Рабинович.
І всі ворухнулися в його бік, всі обличчя звернулися в його бік, і всі руки потяглися до нього, а він продовжував своїм риплячим і плаксивим голосом, несамовито, майже в істериці:
- Я не їхав, доки був молодий. Не їхав, доки мав маленькі діти, і їх треба було якось годувати, навчати і дбати про їхнє майбутнє. Я не їхав, доки Розочка була жива й потребувала суконь і сережок. А тепер Розочка померла і похована в цій землі. І на кого я її тут покину? І хто доглядатиме її садок із грушами і найкращими в місті трояндами? Чи ви смерті моєї хочете? Я нікуди звідси не поїду! Відчепіться від мене, євреї!

- Мій студент, отой йолоп, браття, невиправний двієчник, пам’ятаєте, що не міг відрізнити Маркса від Маркеса, загинув на київському Майдані, прикриваючи собою іншого, мого найкращого студента, - висунувся наперед університетський викладач, і всі погляди вмить перемістилися з обличчя Рабиновича на нього. Це був найупертіший, найвередливіший, найневблаганніший викладач місцевого університету. Його ненавиділи і боялися вже цілі покоління студентів, дехто з яких уже встиг зробитися сивим, як лунь, - Мої студенти масово прогулювали пари всю зиму через отой Майдан, і я жодному не зазначив прогулу. Це сталося вперше, щоб я не помстився за пропуск своїх лекцій. Мою племінницю бито в Києві кийками… Я нікуди не їду.

- Я шию людям таку одежу, таку одежу! – вихопився з місця кравець Осмоловський, складаючи пучкою й цілуючи власні пальці, - Люди непритомніють від щастя, жінки кричать від захоплення. Жодного разу ніхто не поскаржився. Осмоловського тут поважають. Осмоловський тут людина. Куди Осмоловський поїде на старості років? Залиште старого Осмоловського в спокої: він тут народився, і його тут поховають.

Ще один чоловік сказав:
- Мій зять подався добровольцем до батальйону. Дочка плаче. Онуки понапинали на себе прапорці і бігають вулицями, що твої бандерівці, бабцю вчать гімн співати. Ви чули, як моя Дворочка співає гімн? Ви не чули, як моя Дворочка співає гімн? То я вам скажу: доки вона його тут співає, всі євреї в безпеці, бо москалі попадають на свої дурнуваті москальські дупи, якщо прилізуть сюди, а моя Дворочка їм утне гімн. Я сам ладен тікати, коли моя Дворочка співає, а я ж – чоловік із залізними нервами, ви мене знаєте.

І раптом виявилося, що кожен має, що сказати. Кожен має купу серйозних і зовсім несолідних причин, щоб залишитися тут. І здійнялася буря, і гримнув грім, і заблищали блискавки… Народ Божий гомонів і розмахував руками, і сміявся, і плакав, і перебивав сусіда, і зі шкіри пнувся, аби його почули, й затуляв пельку ближньому своєму… Старий мудрий Михайло Соломонович чекав. Якимись не такими, як завжди зробилися його очі. Якимись такими, ніби він збирається от-от заплакати… Привидиться ж таке! Михайло Соломонович знову здійняв руку до небес, і все миттєво стихло:

- Благослови вас Бог, євреї. Так мені дав Господь, що я народився і виріс у цій країні. Тут народилися мої діти й онуки. Хіба я не навчаю їх Тори? Хіба не вожу до синагоги, не вшановую з ними Шабат і не відзначаю всі юдейські віковічні свята? Все це я роблю, відкрито й без страху. Я живу, працюю, сплю і відпочиваю спокійно, і нічого не боюсь. А, значить, де моя батьківщина? Тут моя батьківщина, євреї. Українці того не знають, вони зрозуміють, якщо всі до останнього євреї цієї країни здіймуться, наче птахи у повітря, і приземляться на своїй історичній батьківщині, щоб і надалі спокійно жити і нічого не боятися. Та ми – народ Божий, особливий, обраний. Чи не через те нас обрав Господь з-поміж усіх народів, що ми зрадливі боягузи, невдячні пристосуванці й підступні капосники? Ні, євреї! Святий Ізраїлів ніколи не помиляється. Батьківщина у небезпеці. Ми залишаємось…

І щось таке сталося з народом, щось таке велике й світле накотило, що видобуло сльози на смагляві обличчя і запалило в серцях дитячу беззастережну радість. На всі груди дихав старенький ребе, потискав руки й обіймав за плечі своїх дітей, і сміявся, наче від весільного вина. І всі навколо поздоровляли одне одного з тим, що вони – справжні євреї, і вони залишаються тут. А десь уже зовсім неподалік гупали гради, і сотні інших юдеїв, християн, мусульман, атеїстів захищали своє право залишитися, хай навіть кістьми в могилі, і ніколи нічого більше не боятися на цій землі.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

Саме так!

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Андрій Вовна, 09-01-2015

і ніколи нічого більше не боятися на цій землі...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло, 03-01-2015

Українська земля там, де живуть українці.

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 25-10-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 24-10-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 22-10-2014
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.31318998336792 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Огляд повісті Маріо Варгас Льйоси «Хто вбив Паломіно Молеро?»
Людина завжди прагне дошукатися правди, але коли знаходить її, часто домішує до неї зручні для себе …
Новинки від Нашого Формату
Якщо ви якраз складаєте свій список читання на літо, або думаєте, що б таке почитати у відпустці — ця добірка …
Джулія Кемерон «Шлях митця»: Поради для розвитку творчих вмінь
Книга «Шлях митця» є збірником порад про те, як розвинути та відновити свої творчі вміння та сили. Видання …
Огляд другої частини бестселеру «Карткoвий будинoк»
«Хід королем» є продовженням знаменитoгo світового бестселеру «Картковий будинок», за мотивами якого знятий …