Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2476
Творів: 44512
Рецензій: 87042

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Авантюрна проза

Синай - священна гора Мойсея

© Надія, 21-10-2014
  
Хто зараз подумав, що тут будуть історичні відомості про гору Мойсея, той глибоко помилився. Відомості ці давно викладені в Біблії, і я не буду до них вертатись.
   Мова йде тільки про суб’єктивні спогади про сходження на цю величну гору, яка без сумніву, викликає в кожної людини різні емоції.
    
     Бути в Єгипті і не вийти на гору Синай – то не для горянки. Особливо для такої, як я , коли гори стають для тебе чимось більшим, як просто гори. Та Синай то зовсім не Карпати, навіть не кримські гори. Ні тобі деревця, ні травинки. Тільки великі, червонуваті валуни тягнуться відусіль, де може охопити око.
- Що мені Синай? – думала я , збираючись на екскурсію.
- То не Говерла, а якась маленька гірка.
І я помилялась. Говерла має висоту 2062 м., а Синай- 2262. Тоді я цього не знала, та й це мене не зупинило б.
  Виїзджали ми звечора. Маленький бусик з двома англо і російськомовними арабами заїхав за нами в готель. ( Знов зреагували на моє біляве волосся фразами: Прівєт! Как дєла? Я холостой.) Не знаю, як кому, але я, хоч і отримала річний запас компліментів, трохи втомлювалась від приставання. Зазвичай я нічого не відповідала, тільки інколи могла сказати, що я з Африки, і “У меня еще не дела”, чим викликала приступ гомеричного реготу. Але зараз не про те.
     Їхала я на екскурсію з альпіністом з Києва Вовою. Вові було 60 років. Це був щупленький дядечко, котрий любив лазити по горах, так би сказати, професійно, на відміну від мене. Він мав альпіністьське спорядження ( та ні, до Єгипту не брав) і лазив з ним по Індії, Піренеях, рідних Карпатах, економлячи на всьому решта. До решта в нього відносились - нормальний одяг, сувеніри, можливо ще дещо, та я не вникала. В потріпаній курточці і з рюкзаком Вова ходив і по Києву, так само пішов він і на Синай.
    Біля нас в бусику сиділи туристи з Томська – чоловік і жінка. Жінка дрімала, а ми з Сергієм розповідали один одному про свій край.
   І от в першій ночі водій висадив нас біля підніжжя гори, де нас зразу обліпили аборигени. Вони пропонували пончо, шкарпетки і шапочки, звичайно втридорога.  Нами в бусику їхали ще арабки - християнки. Вбрані були, так як мусульманки - в хустках, сарі , тільки на зап’ясті мали намальовані хрестики. Взуті були у в’єтнамки на босу ногу.(Це при тому, що всіх нас попереджали, що на Синаї лежить сніг, вбирати шапки і куртки).
   Наші арабки покрутили носом на шкарпетки.
- Дуже дорого! –відповідали нам, бачачи наші здивовані погляди. Вова теж кросовок не мав, тож під сандалі одягнув три пари вітчизняних шкарпеток. Я пропонувала зняти їх для солідарності з арабками, але він сказав, що подумає над моєю пропозицією.
    І ось нам роздали ліхтарики ,  вивели екскурсовода  Джаміля і ми пішли вперед в темну ніч. Ми були не одні. Всюди, ззаду і спереду виднілись маленькі вогники, які свідчили, що крім нас, різномовна людська маса теж вирішила себе присвятити паломництву, чи ще чомусь там, піднявшись на гору.
    - Це ще мало туристів - казав Джаміль.

- Були часи, коли я йшов на гору кожен день.
- Скажіть, а то правда, що один турист вночі впав з гори, розбився, і його навіть не знайшли?- питав один з туристів.
-У кожного своя смерть - філософськи відповідав Джаміль, що заставляло нас пильніше дивитись під ноги.
    Шли ми якимось ровами, видно було погано. Біля нас путались різні групи і погоничі з верблюдами. Араби і тут умудрялись заробити. Верблюди були і на стоянках, і йшли за нами, і перед нами. Такої кількості верблюдів я ще не бачила. Хоча вони мені сподобались - з довгими ногами, граціозні. Не дуже подобалось те, що під ногами, як і те ,що треба було озиратись назад, бо : Кемел, Кемел (верблюд) погоничі кричали через раз.
   І от наші арабки у в’єтнамках не витримали. Дув вітер, було холодно , що змусило їх сісти на верблюда. Таке задоволення коштувало їм 85 фунтів (15$). Та, як сказали би араби, сьогодні торгова удача була не на їх стороні, і вибирати шкарпетки було вже пізно.
.
    Уявіть собі ніч, зорі в небі, ви сидите і погойдуєтесь 2 метри вище від стежки, якої і так не видно.
- Нічого - сказав Джаміль .- Верблюди бачать вночі, як кішки.
Я згадала, як там, в теплих краях, внизу якийсь араб питав мене, скільки за мене дати верблюдів.
- Навіщо в Карпатах моєму чоловікові верблюди? - подумала я. Тепер я прийшла до висновку, що вони б і в Карпатах пригодились.
   Джаміль кричав:

- Група Ромашка, Ромашка !
Та не всі встигали за ним , як ми з Вовою . Сергій з Томська ніс жінку то на спині, то на руках. Деякі здорові на вигляд мужики йшли нога почерез ногу і хитались.
- Бензин кончился - жартував, дивлячись на них, Джаміль.
- А попереду було ще 750 обледенілих сходинок. Джаміль востаннє попередив про арабські хитрощі ( Не подавати нікому руки, бо то не просто так, а за гроші, і нічого не брати.)
- Перед самою  вершиною пропонували напрокат пончо з верблюжої вовни. Аромат був той же.
   Було темно, але й  без верблюдів можна було безпомилково унюхати близьку присутність арабок по специфічному верблюжому запаху.


- Тен долар - казав араб, пхаючи мені пончо.
- Не силуйте, пане – гречно відповіла я, забувши, що він не знає української.
І ось ми нарешті на вершині, де, бедуїни, європейці, японці співали кожен свої пісні, чекаючи сходу сонця.
  

  Дув вітер, але було невимовно гарно. Всюди простягались червонуваті скелі, величезні валуни стрімко обривались вниз і нагадували американські каньони. Починало сходити сонце. Воно зблисло раз, другий і засвітило червоно-жовтою загравою. Заклацали фотокамери, кожен, напевно, згадав щось своє.

   Знявшись в різних ракурсах, ми почали спускатись. І тут нам гід сказав, що є ще швидка дорога назад, але дуже стрімка. Ми з Вовою сказали, що ми скалолази, і гід нас відпустив. За нами кинулись йти ще туристи з Томська і пару хлопців. Добре, що їх було кілька, ми могли їх залишити ззаду, щоб не заблудились.
   А ми з Вовою вирвались вперед. Нарешті я побачила, куди вночі лізла. Стрімкі каньони були, як в кіно. Ми бачили навіть один оазис з озерцем і кількома хвойними деревцями, кам’яну церкву святого Миколая вгорі . Без вікон, в кам’яній брилі, вона свідчила про віру протягом століть. Хотілось полетіти десь над тими каньонами в небо, де ще подекуди світили зорі.
     Але ми помалу спускались на землю обітовану, а нам назустріч спішили зовсім земні малі араби. Вони несли в руках алебастрові яйця і ще якісь сувеніри.
- Уан долар! – перший , та не останній раз почули ми.
- Я хотіла пити, їсти і відпочити. Менше за все я хотіла купувати алебастрові яйця.
Але арабські дітиська були протилежної думки . Вони бігли нам назустріч, кричачи: Уан долар!  за кожним поворотом. Горе – турист, який насмілився  витягнути той долар, взнав би, що алебастрове яйце коштує значно більше, за його поли тримало би кілька, поки не віддав  всієї суми.
  Я боялась навіть відкривати сумку. Біля підніжжя гори сиділи європейські туристи і прикалувались, показуючи нам ґудзик за уан долар.
    І от нарешті ми внизу, біля монастиря святої Катерини. Туристів наших обігнали на годину. Вова сів обдивлятись те, що лишилось від шкарпеток і сандалів, я пішла фотографувати монастир.
     Монастир був теж з каменю, круг нього навіть росли якісь дерева, видно, що на штучному зрошенні, бо навкруг була пустиня.
   Нарешті причвалали перші туристи. Біля мене впав, тобто сів Сергій. Він, бідака, ще й жінку трохи ніс по дорозі.
- Ну як? - запитала його я.
- Второй раз    нікогда - лаконічно відповів Сергій. Я потиснула йому руку. Жінка його говорити вже не могла.
І тут нам представили іншого араба - екскурсовода.
- Уан долар! - привітала я його.
- Тен долар! - поправив мене екскурсовод, дідько знає, як там його звали, я не розчула.
Можна екскурсию по монастирю провести сідя? - запитала його я, зглянувшись на ще невідсапаних туристів.
Та екскурсовод заперечив і ми поплелися по монастирю, оглядаючи неопалиму купину, фрески, ікони, і столітні дуби. Треба би було купити книжку, але я не ризикнула купляти її в дітей, що , як мухи обліпили наш автобус. Скажу тільки, що з тої екскурсії мало хто що запам’ятав, бо дуже хотілось спати.
-    В автобусі всі поснули за десять хвилин і спали до самого готелю під розуміючі посмішки арабів.
  В готелі я поїла і пішла на пляж , ще каталась на лодці. Вова такої нагрузки не витримав і відсипався.
- Ну як Синай? - запитали мене туристи зі Львова.
- Чудово! - відповіла я.
Хоча, можливо , не треба було так відповідати, бо коли вони вернулись з Синаю, одна була досить агресивна.
- Ти що, альпіністка? - питала мене вона.
- Я ледве вилізла , в мене попухли ноги і т.д.
Я знизувала плечима.
А все-таки добре, що я не знала, що так важко, інакше би не пішла – продовжувала вона.

   А мені назавжди в пам’яті залишилась безмежна пустеля, зорі, що так близько, каравани верблюдів і відчуття польоту над каньонами на горі Синай.

                      

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 23-10-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Viktoria Jichova, 21-10-2014

Уточнюю - все це писалось рік тому

© Надія, 21-10-2014
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.3961901664734 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Пол Бейті «Запроданець». Чорний роман під рожевою обкладинкою
Як воно — жити з усвідомленням власної чорноти? Чому ми досі ділимо людей за кольором шкіри? Запитання, …
«Лютеція» — еротичний роман-містифікація
Вже кілька років поспіль у вересні (до Форуму видавців) Юрій Винничук влаштовує справжнє свято для поціновувачів …
Вікторія Андрусів «Тринадцять жінок Івони»: фатум як спасіння
Свою дванадцяту книгу презентує широкому загалу відома закарпатська письменниця Вікторія Андрусів. «Тринадцять …
«Моє не надто досконале життя» (але майже)
Знову переповнений вагон, вже бачу це ще до зупинки потяга. Але я ж мушу потрапити на роботу на іншому …