( З а к і н ч е н н я д р у г о г о р о з д і л у ) .
Курсант Юрій Соловейко ніколи не думав, що коли-небудь всерйоз диригуватиме хором. Як не дивно, така нагода йому випала. Та так вийшло, що ніхто й не помітив дилетанта. Чи то розумні глядачі зібрались у військовому клубі, що не подали виду.
А діло було так. Ще задовго до дня огляду художньої самодіяльності взводів і батарей їхньої навчальної частини було оголошено, щоби вони, курсанти, готували концертні номери, нікого ні в чому не обмежували, виступали чи то сольно чи з колективом і в будь-якому жанрі та будь-якою мовою. Отож Соловейко для сольного виступу приготував гуморески Павла Глазового і Степана Олійника, а також на запрошення хорового колективу долучився і до співів.
На превеликий і приємний подив курсанта-декламатора гуморески у його виконанні глядачі сприйняли «на біс». Добре, що він їх багато знав. То, крім перших трьох, ще три виконав — кожного разу після тривалих оплесків. Соловейко зрозумів, що у цій частині та у військовому містечку до української мови ставляться прихильно, певно вихідців з України багато, тому що помічав навіть сльози на очах у деяких жінок-глядачок. Ну не були ж ті сльозі від неймовірної майстерності виконавця?!. Звісно ж, ні! Соловейко відчув іншу, глибшу, причину. І тому кожний виступ прагнув намагався зробити неповторним та якісним.
Через номер-два мав виступати хор. Курсанти-артисти вишикувались перед ще закритими передніми лаштунками, чекаючи поки ведучий оголосить їхній виступ і відкриють сцену. Аж, раптом, з’ясувалось, що диригент кудись зник. Немає! Що робити? Всі у розпачі! А час іде… Соловейко — зирк ліворуч, зирк — праворуч: чи не зізнається хтось, що він щось шурупає у диригентстві, в цілому у музиці, крім випадків дилетантського її прослуховування. Не виявилось. Ну, що робити?! Це ж огляд. За перші місця будуть призи, можливо навіть короткотермінові відпустки додому. Що ж робити?..
«…А що робити, — подумав Юрій — Треба ставати перед хором і диригувати. Та що там «диригувати»... хоч махати руками».
І цієї ж секунди ведучий просуває голову поміж двох половинок передньої завіси:
— Ну! Що там у вас?
— Все гаразд! — це вже Юрій Соловейко сказав, сам собі здивувавшись.— Оголошуй пісню…
І назвав йому пісню та у чиєму виконанні звучатиме. А сам вже виходив наперед хору і тільки встиг сказати хористам, щоб стежили за порухами його рук. Завіса розсунулася. Глядачі дружно зааплодували.
О-о! Юрій Соловейко так натхненно і з таким завзяттям ритмічно руками ніколи ще не махав! Обалдіти! Невже й диригенти, отак розмахуючи руками, неймовірно кайфують?! Нащо ж тоді їм кілька років навчатися у консерваторії?
Хор проспівав першу пісню і… Що це? Не оплески — овації! Мм-даа! «Докотився» я, подумав Юрко. Відтак хор проспівав ще намічених дві пісні та ще одну додатково — «на біс».
Чи треба після цього згадувати, що взвод, у якому навчався курсант Юрій Соловейко отримав пристойне заохочення.
Невдовзі його радість змінилася неабиякою нервововою напругою, яку пережив під час здавання письмового іспиту з радіотехніки.
А діло було так. Весь взвод посадили до класу за парти і дали завдання: по пам’яті накреслити схему радіопередавача. Це — тим, хто виконуватиме перший варіант. По другому — була схема радіоприймача. По третьому і четвертому — ще щось.
Соловейко сам не очікував, що пам’ять на схеми у нього виявиться на такій висоті, що все необхідне накреслить за половину відведеного часу. Поруч сидів узбек, його закадичний товариш, виконував другий варіант, але нічого у нього не виходило. Відтак дав знак Юрасю: допоможи. Ну, Соловейко тут же накреслив для друга-узбека все необхідне. Екзаменаторів було кілька. Спостерігали за процесом уважно. Тому й помітили Юркову допомогу. Екзаменаційний аркуш з його роботою у товариша відібрали, дали тому інше завдання. А курсанту Соловейку тут же оголосили п’ять(!) нарядів поза чергою. Це дуже багато. Це найбільша кількість нарядів згідно з військовим статутом, які надаються солдату (курсанту) за серйозний проступок. Якщо виникає необхідність суворішого покарання, то застосовують уже гауптвахту або інші методи впливу — на розсуд командирів.
«П’ять нарядів — це сто годин непрестижних робіт, від чищення картоплі до миття унітазів, а то навіть прибирання вигрібних ям. Це робота при різних чергових офіцерах, серед яких є й такі, яким одне задоволення — поглумитися над курсантом. Юрія, як зв’язківця і радіотелеграфіста, сто разів віджиматися або носити відра з цементом чи піском не заставлять з метою збереження гнучкості пальців для швидкого і якісного передавання азбуки Морзе, і горе тому офіцеру або заступнику командира взводу, тобто старшому сержанту строкової служби, який насмілиться порушити це правило. Але було безліч, на перший погляд, легких покарань, однак які можуть виявитись значно неприємнішими від чищення картоплі чи відер з піском», — отакі думки промайнули у голові Юрія.
По закінченні відведеного для такого письмового іспиту часу учням наказали погуляти півтори-дві години. Відтак покликали до класу. Вони розсілися на свої місця.
— Клас, встати! — скомандував заступник командира взводу. — Струнко! Товаришу лейтенанте, взвод зв’язківців-радіотелеграфістів готовий до підбиття підсумків письмового іспиту…
— Вільно! — скомандував лейтенант. А потім назвав прізвище Юрія та велів йому вийти до дошки.
Той поміж тісних рядів парт насилу протиснувся. Став.
— Клас, струнко! — це лейтенант — до взводу.— За те, що курсант Соловейко єдиний з усіх без жодної похибки по пам’яті накреслив схему дуже непростого радіопередавача, я знімаю усі оголошені йому наряди поза чергою і… І — дякую!
Неймовірно! Фантастично! Це ж треба!.. Ффу-х, пронесло! Це ж… Це ж… Та про що там говорити-писати?! Юрій літав над сьомому небі!
І лейтенант якось уже не по-військовому сказав йому: «Дякую».
Це ж треба…
Це ж треба…
О-о-о!..
Останній місяць перебування курсанта Соловейка у навчальній частині, місяць заліків та іспитів, ознаменувався не лише посиленою роботою мізків і демонстрацією кмітливості, а й незвичним природним явищем. Принаймні, раніше він такого ніколи не бачив.
Одного дня взводу треба було зробити марш-кидок — кілометрів сім — до лісу, в якому були розташовані радіостанції. Кожен з курсантів мав знайти свою і якомога швидше вийти на зв’язок з екзаменаторами. Цього іспиту Соловейко не боявся, тому що його швидкість передачі радіограм азбукою Морзе тягнула на відмінну оцінку. І марш-кидка не боявся, бо ноги онучами обмотував майстерно.
Щойно вийшли за огорожу частини, як командир:
— Слухай мою команду: бігом марш!
Світило сонце. Бігли, прихекуючи. За спиною — згорнута шинель, заплічник з триденним сухим пайком, протигаз, каска, автомат, на паску — фляга з водою, штик-ніж…
Бігли… Хекали... Бігли... Хекали... Хтось уже починав шкутильгати, і це й півкілометра не пробігши… Юрій не шкутильгав — знав з дитинства як правильно обмотувати онучами ноги…
Бігли-бігли… Аж, раптом, що це?!. Було так світло, а то потемніло-потемніло. Ну, просто майже ніч упала.
Лейтенант скомандував зупинитися. Курсанти погляди спрямували вперед-угору, на небо. А там, дивляться: висить синьо-коричнева величезна хмара! Вона-то наче висіла, але всі зрозуміли, що рухається на них, бо попереду неї «біг» вітер неймовірної сили і нахиляв дерева посадки, обіч якої теж бігли -- ґрунтовою дорогою, але, виходило, назустріч…
Не встигли курсанти розгледіти хоч початок такого явища, як на них разом з вітром звалився з неба сніг неймовірної лапатості. Лейтенант вчинив мудро: скомандував, щоб підлеглі зайшли до посадки і продовжували рух звичайним ходом через те, що за якихось чотири-сім хвилин товщина снігу на відкритому просторі сягла майже колін. Посередині посадки була стежка, сніг падав на крони, чіплявся за них і за деякий час взвод йшов по справді казковому коридору.
Але хлопці хвилювались, що можуть не вкластися у часовий норматив. Тож по-всякому чинили: намагалися і бігти по свіжому снігу, і повзти…
Поки дістались «свого» лісу, у ньому навалило снігу стільки, що виднілися одні кучугури, і тільки подекуди проглядалися гілки, у багатьох випадках зламані. Якби черговий наряд не допоміг відшукати потрібні контейнери з радіостанціями, новоприбулі навряд чи упорались би з першим завданням. Його просто скасували б.
Ну, а залікові радіограми курсант Соловейко передав і прийняв на «відмінно».
Ось було і позаду навчання у сержантській школі. В останні дні командири і їхні заступники були до своїх підопічних випускників по-особливому уважні. Ще б пак — молодші сержанти, готові вихованці солдат у лінійних частинах. Щоправда, у їхньому взводі, крім Соловейка. Після операції апендициту надто довго він проходив курс реабілітації. Тому звання не присвоїли. Але йому було не образливо. Думав, що, можливо, там, куди приїде, присвоять. А ні — обійдеться. Зрештою, він же не збирається бути військовим! А, можливо, не образливо через досить тепле прощальне ставлення до нього засткомвзводу, командира взводу і навіть комбата. Вони доладно згадували його активну громадську діяльність, участь у художній самодіяльності, відмінну здачу найважчого іспиту. Засткомвзводу навіть написав до Юркового блокноту напутні слова. І ось він, їдучи у військовому потязі, перечитує їх: «Щоб легше було на новому місці, влаштуйся до армійського клубу. Бажаю тобі, Юрасю, доброго здоров’я і великих успіхів у творчості. Ти — творча людина, і це — твоя стезя!».
«Дякую, Колю!» — це Соловейко подумки звернувся до заступника командира взводу. А тоді, під час прощання, і навіть після батьківської пропозиції комбата: «Присядомо на дорожку», не сказав, тому що домовленість була між усіма, щоб ніхто не зазирав до своїх блокнотів, не читав напутніх слів, аж поки не покинуть частину і остаточно не розпрощаються зі своїми командирами, викладачами й вихователями.
Юрій Соловейко був щиро вдячний засткомвзводу, який був йому, хоч і не земляком, звідкілясь із Саратовської області, але ставився до нього дуже справедливо. Це вже був другий чоловік-вихователь, який трапився у Юрковому житті, після вчителя історії і співів та одночасно класного керівника Івана Івановича. Якби не згаданий заступник командира взводу, який одночасно був командиром першого відділення, Юркові земляки, щоправда, з віддалених областей — командири другого і третього відділень — показали б йому, де раки зимують. Непереливки було б Соловейку! Вони не раз норовили його покарати, чіпляючись за дрібниці. І щоразу на допомогу приходив старший сержант, тобто заступник командира взводу Микола Сєрков. Юрій не забув цього!
Від містечка, в якому дислокувалася навчальна частина, потяг прямував до Білорусі — дуже повільно, часто зупиняючись на полустанках, у тупиках, по деяких місцевостях здебільшого вночі. Вдень, вранці або увечері, коли краєвиди можна оглянути, Юрій жертвував сном і вдивляюся у незнайомі хутори, села, містечка та міста російської глибинки. Різниця краєвидів з українськими була величезною. Юрію, людині, яка звикла до білих хат, світлих будинків, акуратних огорож навколо дворів, ладних городів, зелених левад, бачити російські ізби, дерев’яні, а значить сірі, неогороджені нічим двори, якусь хаотичність у городах і різних насадженнях, було дуже незвично. Від такого видовища віяло якоюсь незатишністю і тимчасовістю. Деякі полустанки і станції, на яких зупинявся потяг, архітектурно хоч і були завершеними, але з’являлося відчуття: а навіщо їх звели?! Воно виникало через розуміння того, як ставляться тутешні люди до місця, де вони працюють. Не до посади, не до конкретного робочого місця. А до місця у ширшому понятті — до того всього, що їх оточує. Так от, недбало ставляться — як тимчасові мешканці, хоча вони твердять, що живуть тут «іспокон вєков».
Щойно перетнули російсько-білоруський кордон і проїхали деяку відстань, як військовий поїзд поставили до тупика і повідомили, що надовго. Тож хлопці попросилися на прогулянку містечком (чи селищем). Довго не відпускали. Згодом відпустили, таки. Усі ринулись з вагонів, з тупика дістались вокзалу, озирнулись навкруг і… оторопіли: все було у світло-сірому попелі! Все: дахи будинків, архітектурні виступи на них, огорожі, дерева, кущі, трава, земля, асфальт, колії… Для деяких хлопців не з тутешніх місць видовище виявилось моторошним. Тож їм не захотілось гуляти таким населеним пунктом. На вокзалі трохи попили газованої води, купили молока та бубликів, трішки ще поозирались туди-сюди і піймали себе на думці, що у цьому населеному пункті майже не видно дітлахів. Білетерша пояснила, що влітку взагалі усіх дітей такого містечка вивозять до санаторіїв і піонерських таборів, під час навчального року їм не радять багато гуляти на вулиці — тільки у тих чи тих приміщеннях, де немає, або принаймні значно менше світло-сірого попелу, що тоннами скидає у повітря місцевий завод з виробництва силікатної цегли.
Коли Юрій Соловейко доїхав до пункту призначення — військової частини, що була розташована в одному з райцентрів Білорусі, то разом зі своїми колишніми однокашниками по навчанню став свідком дикої традиції, що не була викорінена у лінійних частинах радянської армії. Крім них, які уже прослужили півроку та ще й приїхали з навчальної частини, на збірному плацу стояли й новобранці, привезені безпосередньо після набору у військкоматах. Й усі вони були з середньоазіатських республік. До них підійшли «діди», тобто ті, хто прослужили півтора-два роки, і безцеремонно почали оббирати новачків. Адже вони були ще у цивільному одязі та взутті, у багатьох дуже пристойному.
Декому з прибулих ця традиція не сподобалась. І, мабуть, не стільки тому, що одяг та взуття «діди» з них буквально стягували, скільки тому, що до них зверталися російською мовою впереміш з відбірною лайкою. Варто зазначити, що проблема назрівала не стільки через мову, скільки через лайку! Факт відсутності акценту для них став свідченням того, що «діди» — з Росії, і до них ставляться упереджено, без поваги.
— А ну, снімай сапагі, чурка азіатская! Да бистрєє, мать твою!..
Таку лайку новобранці з Середньої Азії зрозуміли у прямому сенсі.
«Яке ти маєш право так говорити про мою матір, про наших матерів?..» — у такому дусі було їхнє обурення.
Один з новобранців, виходець із Середньої Азії, не витримав і, знявши свої чоботи, я-а-ак зазвіздить ними пряму в «дідівську» харю. Інші «діди» кинулись на допомогу. Але новобранці почали захищати свого. Розпочалась неймовірно жорстока бійка, що, на щастя, швидко була припинена офіцерами, які стояли неподалік.
Юрій остаточно вирішив, що після звільнення у запас, поступатиме до театрального вишу, на акторський факультет, ймовірніше в Україні. Відтак поставив собі за мету побувати у військовій бібліотеці. Відвідав.
(«Оце у її читальній залі бібліотеки нової для мене військової частини дещо й запишу. Я приємно здивований: десь чверть фонду, а то може й третина книжок — українською мовою! Більше того, навіть є періодика українськомовні товсті літературно-художні журнали, а також деякі газети. Ну, то я одразу після цих записів, візьмусь за складання вступного репертуару, перегляну прозу, поезію, драматургію, гуморески, виберу те, що краще лягатиме на мій голос і темперамент, відтак перепишу до блокноту та й вчитиму поступово, коли траплятиметься нагода», — записав Юрій до свого щоденника).
Армійські будні час од часу насичувалися незабутніми подіями. Однієї ночі по тривозі підняли кілька рот. Звісно, ніхто не знав куди і на скільки їдуть. Але невдовзі відчули, що напевне, далеко і надовго, тому що уся військова техніка була напоготові біля своїх боксів, але уже за годину вона стояла на довжелезному залізничному составі, посередині якого була зчепка з кількох товарних дощатих вагонів. У деяких з них, відчувалось, раніше перевозили мішки з борошном — вагони були гарно «припудрені», в інших — крейду, пісок, навіть вугілля. Тож довелося Юркові та його товаришам сяк-так чистити їх на ходу. «Сяк-так» через те, що була зима, холодно. У таких вагонах нічого немає, крім дощатих одноярусних нар з обох боків. От, хто захотів, закинув заплічники на ті нари. А хто вирішив облюбувати своє місце під ними. Посередині ж, якраз напроти величезних розсувних дверей, у кожному такому вагоні стояла буржуйка, яку треба було топити, щоб підтримувати хоч якесь тепло. Воно не трималось через те, що вагони були дерев’яними, а значить і з чималими щілинами між ними. Ясна річ, що нові мешканці товарних(!) вагонів їх позатикали чим могли. Але того було недостатньо — вагони самі по собі були вкрай холодними.
Палити пічку-буржуйку — не дуже велике задоволення. Тому коли на таке діло зголосився один з солдат, єфрейтор, ми усі зітхнули з полегшенням: не треба буде дбати про дрова, вугілля, а також чистити «буржуйку», доглядати за нею та портянками і чобітьми, що сушаться, — щоб не згоріли.
Їхали довго і нудно. То єфрейтор, бідний, вже за кілька днів через кіптяву так почорнів, що його інколи важко було і впізнати. Тільки очі та зуби блищали. Воно ще й тому, що помитися, як слід, не було де. Вистрибували з вагонів, коли состав зупинявся у якомусь тупику, і умивалися чи то водою із приколійних залізничних кранів, чи снігом, якщо води не було.
Багато днів минуло аж поки солдати не зрозуміли, що у Середній Азії. А де саме — важко було зрозуміти? Зупинились на якомусь полустанку. Відтак побачили приземисту залізничну будівлю і поруч з нею — магазин. Так великими літерами на вивісці й було написано: «Магазин». А Юрій вже почув перед цим, що вони — на території Казахстану. Тож подумав собі: «Хіба й казахською так повинно бути?»
Але всяким подібним думкам ніколи було розвиватись, тому що такого собачого холоду Соловейко ще ніколи не відчував. Уявляв собі середньоазіатські республіки, зокрема й Казахстан, досить теплими і взимку. Але швидко дійшло до нього, що ні — тут холодніше, ніж у центральній частині Росії та Білорусі. Отакої! Але вибору не було! Він — на службі! Тому наказав собі не розкисати! І… і… не мерзнути.
Від цього полустанку потягнули їхній «товарняк» окремішньою колією — кудись далеко у засніжені степи. На ранок другого дня — зирк зі своїх «теплушок» — безкраї сніги і ніяких дерев, ні хоча б пагорбів на відстані. Тільки купка одноповерхових споруд, зведених з дерева і будівельного картону та зо два пасажирських вагони, що були «припечатані» тут назавжди і слугували готелями для офіцерів.
Поблизу цих споруд один із взводів швидко розгорнув величезний військовий намет, розставив столи, ослони, під’єднав сопло калорифера, прагнучи хоч якось нагріти похідну їдальню.
Юрій Соловейко з хлопцями спочатку по команді сіли на ослони, але вони були такі холодні, що черговий офіцер дозволив їсти стоячи. Та й це ще виявилось тільки початком випробувань молодих солдатів на цьому полігоні. До цього вони так зголодніли, що раді були їжі у стаціонарних умовах, хай хоч таких. Але коли дали хліб, він виявився настільки мерзлим, що кусати було просто неможливо — холоднючий і міцний… Зігрілись тільки чаєм.
Потім треба було облаштувати житло. По кучугурах снігу якось дістались бараку, хоч він був у якихось тридцяти метрах. Насилу відкрили дерев’яні двері, схожі більше на двері літнього будиночку на дачі. Зайшли до середини приміщення. І таким холодом на них дихнуло, що гірше було, ніж на вулиці. Попід стінами з обох боків довжелезного бараку стояли залізні ліжка — дво- і одноярусні. На них не було нічого, навіть матраців. І новоприбулим здалося, що якраз такі залізні, нічим не прикриті, ліжка й підсилюють холод та відчуття дискомфорту.
Солдати швидко зрозуміли, що обігрів тут буде не скоро, не сьогодні й не завтра. А ночувати якось треба. Тому кожен попросив по три матраци. Два постелив на залізну сітку, а третім прикривався — це на додаток до ковдр і постільної білизни.
Зранку другого дня треба було справити потреби, відтак умитися, поголитися, підшити воротнички, начистити чоботи… а вбиральня, звісно ж, надворі, та ще й метрах за шістдесят. Кілька солдатів і сержантів, тиць надвір, а там — ого-го! — ще снігу підвалило. Хлопці глядь праворуч-ліворуч, а ніякого туалету не видно. Їм хтось гукнув:
— Прийміть градусів тридцять ліворуч і — прямо! Наткнетесь! Його просто снігом присипало!..
Ага!.. Ну-ну!..
Не гаячи часу, барахтаючись у снігу, чи то бігли, чи лізли, чи сунули — хто як. І кожний зі своєю думкою. Комусь було вже невпомічь — так хотілося справити природні потреби. Хтось думав, як би його, простого солдата, не покарав задирикуватий молодший сержант, якому хотілося вислужитись. Хтось прагнув зекономити час для інших занять.
Спішили-спішили... Раптом — гугух! — і двох солдат — тільки й бачили інші: вони провалилися у глибокий сніг. Решта дісталась того місця, де ті зникли. І перед ними відкрилось незвичне видовище. Внизу, у своєрідній сніговій глибокій ярузі була довга дерев’яна споруда. Прибулі здогадались, що то — вбиральня. Деякі хлопці нетерпляче намагалися до неї зайти. Однак, спробуй-но, якщо через скажений мороз до належних отворів потрапляли не всі продукти переробленого людського харчування, вони осідали все вище і вище, миттєво замерзаючи. Тому навколо кожного отвору бовваніли своєрідні вулкани з кратерами. Тож деякі з бажаючих справити потребу витворяли дива еквілібристики та вольтижування, щоб хоч якось утриматись на такому кратері. Інші метались у пошуках вільного місця, або хоча б затишного. Нижні дошки цієї диво-вбиральні були відірвані. Тож низом ходили протяги. Хто не звик до них або у кого було здоров’я не надто міцне, боялись їх, чекали слушної нагоди, щоб дочекатися звільнення більш-менш затишного місця, наражаючи себе на немилість безпосереднього командира через можливе запізнення до вранішнього шикування.
Хоча в цілому тут, під час навчань, офіцери не були надто суворими, думається, через холод, порівняно невеликий колектив і завдання, які кожен зі солдатів чітко знав і виконував. Інакше просто не могло й бути. Навчання — є навчання!
Хоча і в такій ситуації знаходилися старші від тебе за терміном служби, які вважали себе царями, а солдати, які прослужили на якихось півроку менше, повинні за ними доглядати, приносити їжу з їдальні, чистити чоботи, підшивати комірці на їхніх гімнастерках тощо.
Важко сказати, чи хтось придравсь би до Юрія Соловейка, якби земляк з сусідньої, Донецької, області голосно не сказав:
— Юрію, хто тільки замислить поїздити на тобі, дай знати. Ти — земляк мені, і цим все сказано.
Тільки дещо пізніше Соловейко дізнався, що той хлопець — боксер, і дуже успішний. А у спілкуванні земляк виявився скромною людиною, фізичною силою і здоров’ям зайвий раз не хизувався.
З цих навчань батарея, роти і взводи так довго поверталися, що, здається, упродовж цього часу можна було об’їхати всю Земну кулю.
(«Ну, ми вже на під’їзді до Білорусі. Тут значно тепліше, дарма що наші товарні вагони, як і раніше, зберігають тепло погано. Але я вигадав час, знайшов затишне місце і ось пишу…», — занотував Юрій Соловейко).
Розповів би хто — Юрій не повірив би.
Керівництво курортного литовського містечка Друскининкай попросило їхню військову частину, що дислокувалася у Білорусі, допомогти облаштувати зв’язок до нового будинку культури. І ось зв’язківці двічі на день — вранці та ввечері — долали кілька десятків кілометрів, перетинаючи білорусько-литовський кордон.
Обідню перерву проводили у сквері, що поруч з БК. Два дні обід їли солдатський, з привезених термосів. Юрій з дитинства звик до бідності. Тому йому він здавався смачним, навіть як у ресторані, хоча у жодному ресторані хлопець ще ніколи не був. А от деякі від солдатських страв носом крутили. Тож вони рознюхали, що у притик до скверу розташовані кондитерська фабрика, хлібозавод і молокозавод. Ну, просто знахідка для солдата строкової служби.
Відтак послано було туди за дарами трьох гінців, які визвались. В огорожі кондитерської фабрики була таємна від її начальства дірка. До неї й треба було підійти та кинути паличку метрів на десять-двадцять. До хлібозаводу треба було теж підходити знати куди. І тільки на молокозавод можна було пертися через ворота — тут пропуском слугувала військова форма.
Усе це хлопці уже знали, були проінформовані місцевим мешканцем.
Пішли.
Не було їх довго. Уже й обідня перерва закінчилась — немає.
Зрештою повернулися. Та якісь не дуже веселі. Принесли, як украли. Інші хлопці, які чекали ласощі, — їх на кпини: та те, мовляв, що ви принесли, на раз укусити й на один ковток. Справді-бо, льодяників було з кілограм, дві хлібини і два батони, молока і кефіру десь літрів по півтора.
Ну, все одно це краще, ніж нічого. Пригостили лейтенанта, командира взводу. А решту ум’яли за якісь хвилини і — за роботу.
Але до кінця робочого дня тема невдалого походу час од часу виникала. Раптом один з солдат запропонував:
— Слухайте, хлопці, нам треба врахувати одну важливу річ…
— Яку? Яку? — усі загалдили.
— Відкриюсь не всім, тільки тим, хто зі мною завтра піде за цукерками, хлібом і молоком.
Зголосилися майже всі, але він вибрав до себе ще лише двох.
Це була така інтрига, що вони не зчулися як повернулися до частини, переночували, приїхали другого дня й відпрацювали першу його половину.
І ось — обідня перерва. Трійця була напоготові. Кожний з неї взяв заплічник і пішли.
Інші вже й з’їли солдатський обід, а трійці все немає. Ті, хто чекали, жартували по-всякому. Мовляв, повернуться ні з чим.
Аж, дивляться і не можуть зрозуміти: чи й, справді, то свої повертаються? Кожен з них ніс повні заплічники та ще й у руках — один з них — чималий бідончик, а два інших — паперові харчові оклунки.
— Ось так треба приносити, салаги! — звернувся до вчорашніх невдах один з тих хлопців.
Вони поклали на землю оклунки, поставлячи бідончик з вершками, вивалили з пазух (у заплічники не помістилось) цукерки, бублики, пряники, булочки, пачки з печивом. Очам не вірилось: тут був дефіцитний шоколад, зефір, мармелад, найрізноманітніший хліб, а також домашій молочний сир — весь асортимент продукції трьох підприємств.
Подякувати б їхнім литовським працівникам!!!
Запитували-запитували у хлопців, як це їм вдалося. А ті лише собі посміхалися. Тільки згодом розкрили таємницю: у кожному випадку хлопці зверталися до працівників підприємств українською або білоруською мовою, лише інколи вплітаючи польські та російські слова. А ті хлопці, які ходили перед цим, звертались до литовців винятково по-російськи. Тож і поверталися майже ні з чим.
Солдатська служба різною бувала. Один період взвод Юрія Соловейка жив у лісі, у наметах на вісім осіб. І все було б добре, якби не дощі. Зарядили проливні і, здавалося, не буде їм кінця. Від них земля намокла так, що вода не встигала просочуватися у неї, а текла потужними потічками повз намети. І як хлопці не намагалися краї наметів обкласти дерном — все одно вода потрапляла до середини, намочувала матраци, що були постелені безпосередньо на землі, збиралася у привхідній ямі. Така яма — глибиною до метра — необхідна була для того, щоб можна було, стоячи у ній, випростатися на повний зріст у середині намету, а після відбою прилаштувати чоботи, розвісити онучі, поставити стілець тощо.
Спати було майже не можливо, тому що від вогкості і сирості ставало ще й холодно, некомфортно й незатишно. Хлопці кашляли. Юрій Соловейко тримався, але, відчував, напевне у нього буде інша напасть: починало неприємно боліти між лопатками...
Тут одного разу трапилась чергова армійська пригода: зник солдат. Надзвичайна подія, якщо солдати зникають по-справжньому. Коли усім стало відомо, що насправді солдат не зник, його знайшли, дали тільки один наряд поза чергою і, з усього видно, про ту надзвичайну подію вищому командуванню доповідати не стали.
А було діло так. Під час вранішньої переклички з’ясувалось, що немає рядового Ворожейкина. Подивились, де тільки можна, — немає! Відтак біля наметів залишили тільки чергових, а решті особистого складу взводу надійшов наказ шукати бійця. Взвод розділили на чотири групи і відправили на всі чотири сторони, до білоруських лісів! Вони бувають прохідними, але часто попадаються болота або непролазні хащі. Та й вовки у них водяться. Хоча проти сірих звірів солдати мали автомати Калашникова і повні магазини бойових патронів. Стріляти дозволили. Але хлопці побоювалися, як би, чого доброго, рядового Ворожейкина не підстрелити. Повідходили метрів по сто від своїх наметів і остовпіли: стільки грибів ніхто з них ще не бачив!
— Нафік нам той Ворожейкин, — сказав хтось. —Певно грибів нажрався та й спить десь на хвої.
— Гарна ідея. Нам треба грибів назбирати, через них ніде ж ногу поставити,-- почулося слово підтримки у відповідь.
— Припинити зайві балачки! — наказав заступник командира взводу.
Ворожейкина шукали весь день, прочесали ліс відстанню кілометрів на сім від табору перебування. Перетоптали усі гриби своїми кирзовими чобітьми. Куди тільки не заглядали, а Ворожейкина не було. І голосно звали — не відгукувався!
Зрештою під вечір надійшла команда повертатися до табору. Голодні, розстроєні солдати повертались якось хаотично — аби тільки бачити один одного.
Перед самим табором кілька хлопців почалапали дещо убік, за генераторну будку, і враз почувся… гомеричний сміх, нестримний і довгий.
З’ясувалось, що Ворожейкин і не тікав нікуди. Він просто через вогку постіль усю ніч не спав. Вранці вийшов трохи розім’ятися, забрів за генераторну, біля неї побачив щось на зразок топчана, над ним — навіс, а стінка генераторної — тепла. Ліг. Заснув. Міцно. На весь день. Його шукають, а йому хоч би що.
А стосовно грибів, то пошуківці Ворожейкина їх принесли стільки, що, їли-їли, і ніяк не могли переїсти.
( Д а л і б у д е ) .
