У мерехтінні свічки її обличчя здається таким прекрасним та особливим. Очі виблискують якимось загадковим, майже містичним вогнем. Щоки заливає полум’я румянцю. А на устах блистить солод щойно випитого вина. Мені так хочеться сказати, що я її кохаю. Але це розкішне зізнання залишу на потім.
Задмухую вогник на свічці. Квартиру огортає цілковита темрява. І хоч я не бачу її очей, відчуваю на собі її погляд. Хочеться розтягнути цю мить на вічно.
- Ну, і довго ми так сидітимемо? – у її голосі відлунюється невдоволення. І це майже змушує мене відмовитись від задуманого.
- Трішки, зачекай, - переходжу я на шепіт, аби відновити атмосферу романтики.
Тоді витягую з шафки подарунок для неї, кладу на стіл і вмикаю світло.
- Зі святом, люба! – промовляю я ніжно, як мама до маленької дитини.
Її міміка робить якийсь нерозбірливий лик.
- Ну ти дибіл, Коля! – раптом кричить вона.
І не давши мені час, аби оговтатись від шоку, накидає на плечі пальто і прямує до виходу.
- Але, вони тобі подобались. Ти їх сама хотіла.
- Хотіла, Коля, хотіла, але не на День Народження! – вигукує вона. І вже за іншою стороною дверей додає: - Романтік, хренов.
В голові у мене стороп. Скільки живу я, а логіку жінок так і не можу осягнути. Як тільки даєш їм чого вони хочуть, одразу виявляється, що їм треба зовсім іншого.
Набір чорних італійських каструль, підперезаний червоним бантом, сумно дивиться на мене. Ех, лишу собі, все одно ще найближчим часом доведеться кулінарити самому.
