Де воно то береться, з яких глибин, з яких океанів підсвідомості і напівміфічної генетичної пам’яті, що Київ, такий байдужий і модерновий, перетворюється на скривавлену, роз’ятрену рану?
Машини, такі добрячі, лискучі іномарки, з такими пихатими й задоволеними життям і собою власниками. Квартири на сотні квадратних метрів… Ти виходиш із дому – колишній найкращий випускник найкращого вузу, перспективний і молодий, хазяїн життя; мармуровий дог, величаючись, наче на нього корону напнуто, гордовито заходить до ліфта – час гуляти, час попирати валютними лапами підкорений київський асфальт. Телефон? Не гірший за телефон найкрутішого вилупка на цій планеті. Одяг? Сам диявол не погребував би купувати в одному магазині із тобою. Так, так, може й перебільшення, але, якщо не реальність, то, принаймні, відчуття такі маєш, і прагнення, і потенціал. А настрій – це ж головне. Ти знаєш, чого прагнеш, знаєш, у якому напрямку зростати, і свято віриш, що за рік, за два, матимеш все, чого душа забажає.
Тож, ти виходиш, а там цей Майдан. Вкидаєш п’ятдесят-сто гривень до пластикової банки зі зрізаним верхом зараз, залишаєш за собою право на вечірню доброчинність, завертаєш у бічну вулицю і, з почуттям виконаного обов’язку, їдеш на роботу, де за кавою і цигаркою, таким саме, як ти, задоволеним і перспективним, розповідатимеш про власний щоденний подвиг грошової пожертви. Потеревенили про політику, посміялися з дурнуватого й простакуватого, цілком сумирного, здається, Овоча, пометикували, скільки тому Майдану на роду написано. А далі робота, робота… Бо терміни ж підтискають. Бо не вічно ж молодість триватиме, і вже зараз, зараз треба потурбуватися про достойну, ситу старість, про те, що передати у спадок ненародженим дітям і онукам. Клопоти… Нескінчені й безмежні клопоти.
Але твої одвічні супутники, спокій і задоволення, кудись поволі і непомітно для тебе зникають. Дурників побили? Господи, та буває ж! Чого переживати? Серед ночі… Підступно… Дівчата кричать? Плачуть – бо дуже страшно, бо величезні дядьки з кийками… Господи, та бу…
Господи, та де ж вони взялися наступного дня? Навіщо ж їх тут ще більше, ніж учора? Адже ж б’ють… Чому дорога на роботу вже не здається такою звичною і райдужною? Чому якось не думається про власне щасливе майбутнє? Чому все важче і важче відкупитися від сумління тією сотнею гривень? Чому ввечері, окрім тих грошей, несеш сіль, цукор, воду, дрова? І все одно, мало, мало… Немає спокою! Чому заздриш маленькій, непомітній дівчині з роботи, в якої геть немає тих перспектив, що в тебе, але яка вечорами йде зашивати людям рвані рани?
Чому маленькі, непоказні, метушливі вуйки в стареньких пошарпаних камуфляжках раптом здаються важливішими за суворого, та справедливого шефа в бріоні та зі страшенно дорогою каблучкою? Метушаться вони, тренуються, розтинають повітря своїми кумедними дерев’яними щитами, вчаться атакувати битками… Кого? Отих темних орлів? Оту живу стіну м’язів, шкіри й металу? Дурні.
Дурні! Та чому ж ти не можеш ніяк проминути повз них? Чому ноги відмовляються виносити тебе звідси, з цього дурного, самовбивчого цирку додому? Чужинець, західняк, гуцул вигукує:
-Слава Україні!
Ти ніколи не чув цього на власні вуха. Звідки ж ти знаєш, що відповідати? Звідки це відомо десяткам інших молодих, перспективних, заклопотаних роботою і розвагами киян?
-Героям слава! – на один голос відповідають молоді кияни і здивовано поглядають одне на одного.
-Слава нації!
-Смерть ворогам!
-Україна…
-Понад усе!
Лине дикий, нечуваний бандерівський клич над чорними шоломами, над бруківкою Майдану, над усіма мріями і перспективами. Маленькі, зацьковані роботяги, неосвічені селяни, рибалки, хлібороби, ті, що зберегли традиції і дух, не бійтеся: ви не самі. Віднині вся Україна з вами. Кияни з вами. Святе місто постало!
