Лейтенант поглинав рештки холодного бутерброда на задньому сидінні службового авто класу «змій». Не даремно вартові вподобали її за тіло плазуна з куленепробивною шкірою. Та не лише це примушувало його не виходити на вологе повітря, котре палало чорним смородом. Салон біомашини міг похвалитись умовами чотиризіркового готелю «В гостях у Семпре» на вулиці Зеленого Птаха.
Червона пляма кетчупу миготіла герпесом над блідою губою, а потім густим сапфіром розпливлася поверхнею вчорашнього випуску газети «Вісник прийдешнього» Той вилаявся й останнім нікчемним шматочком копченої ковбаси скінчив розправу над підливкою, яка встигла втекти від нього крізь грати чорнила на попередні сторінки. Лейтенант стомленим поглядом гойдався на рядках некрологів у пошуках чогось цікавого, та лише натикався на агітаційні лозунги Мехаора Бертана. Рідше витикались статті Олега Мазура. Вони сором’язливо ховались на дні паперового колодязя в оточенні соціальної макулатури. Та він шукав зовсім інше. Звичайне. Буденне. Марійка забажала взяти з фабрики дитятко, а для трьох кімната гуртожитку нагадуватиме мишачу нірку з пліснявого хлібу. Сторінка за сторінкою зливались у молочну річку, аж поки не розбились на об’яву у верхньому куточку газети. Брудні губи розтяглись у посмішці.
Знайшов. Вона буде задоволена.
Лейтенант маркером відмітив майбутню тиху лагуну. А поки що нехай полежить в бардачку й рука потягнула мускулисте тіло на переднє сидіння, що вдало підтримувало спину по всій довжині. Легке сичання долітало з нутрощів панелі керування. Воно омивалось бузковим світлом. Лейтенант торкнувся кінчиками пальців суцільної панелі. Легкий електричний струм постукав дзвіночками у кожну клітину епідермісу. Через мить правиця занурилась в панель по зап’ястя. Краї приладу вгризлись в руку, неначе щербаті зуби скелястих берегів Марії. Праве око змінило райдужку із сірої на жовту й звузились до щілинок.
Справжні око змії.
Орбіти покрились чорними лусочками. Лейтенант як завжди потер скроню, намагаючись потім віддерти хоч одну пластинку, таке ненависну серцю.
Не звикну до цього. Навіть язик загострився. Бридота…
Ліве залишилось без змін, однак праве перестало існувати для нього. Принаймні поки що. Правим бачив, як Святослав схиляється на трупом, а лікар дістає інструменти для розчленування біомашини.
Щось не так.
«Змій» коливальними рухами оживив слизький язик, що визирав крізь мідні лусочки щелепи. Сенсори впіймали ледь відчутні зміни у хімічному складі повітря. Однак джерело ховалось від його погляду. Залишалось в пітьми породжену недоліком змія. Самоту лейтенанта розідрав на друзки звук відкриття бокових дверей-клапана. Лепкий протяг обдав змучене обличчя пасажира. Він недбало махнув товаришу, який вмощувався на сусідньому сидінні. Клапан автоматично закрився з першими словами гостя.
- Ну як, Андріє? Щось знайшов? – промовив товариш чухаючи кінчик гострого носа.
- Є декілька варіантів. Сьогодні пораджусь із дружиною про переїзд.
- Гадаю відповідь буде позитивною. – Поплескав лейтенанта по плечі.
Той лише хмикнув у відповідь й кинув погляд лівим оком на панель, що залишалось не злитим із біомашиною.
- Серафиме, поглянь сюди.
- Що там?
- Адреналін зашкалює за триста відсотків. Неподалік знаходиться особа здатна на вбивство.
- Чи самогубство.
Серафим задумливо почухав квадратне підборіддя засіяне синюватими пеньками щетини. Сірі очі розглядали, як панель покривалась жовтим слизом, ознакою підвищення адреналіну у крові когось поблизу.
- Задій друге око для пошуку.
Та це було зайве.
Андрій випустив на волю божевільну силу змія і той живою блискавкою ринув у натовп, де Святослав кохався в розслідуванні справи, що вибудовувала нові вежі лабіринту Фавна. Хвіст машини вистрелив зарядженою пружиною й масивне тіло здійнялось у повітря. Андрій скуштував на смак джерело адреналіну. Він знав майбутнє.
Тільки встигнути!
Час загуснув ніби гречаний мед. Тільки свічки в очницях лейтенанта прокручували на перед розв’язки подій. В кожному розцвітали скалічені волошки. Волошки смерті.
Калі обожнює волошки.
Не встигну! Думай, Андрію, думай!
Серафим зміг відкрити лише рота. Лейтенант на ходу виплигнув із змія, що продовжував летіти у повітрі. І це всього за дві секунди, що минули від останніх слів Серафима. Андрій падав сторч головою витягши руку, ніби намагався зловити невидиму кульку. Та ловив тілесне, м’яке і пружне, що тримало в руках пістолет із зведеним курком. Він спіймав її за руку, коли дуло пістолету, виблювало свинцевий кінець чиємусь життю, в оточенні помаранчевої оболонки з пороху та полум’я. Поштовх збив напрям кулі й та увійшла Святославу у затилок да вухом. Детектив похитнувся у ліво й розпластався на бруківці. Наступної митті Андрій скручував руки Анні, яка не пручалась, а віддалась на поталу його бажань. Чоловік важко дихав, намагаючись усвідомити те що сталось. Лише через декілька тижнів, коли сидітиме із жінкою на кухні нової квартири, він проковтне пігулку правди… Та це потім. А зараз руки холодила шкіра вбивці його старшого брата.
Живе коло з людей миттю прорідилось, що зараз більше нагадувало щелепи гіганта з рідкими зубами, через які біг Серафим до Жінки, полишивши змія скрученого клубочком неподалік натовпу. Як виявилось вони була нікудишнім стрільцем. Промахнулась… Та не змінити одного. Святослав лежав мертвим.
Анна заливалась божевільним сміхом під акомпанемент хрускоту власних ребр під вагою коліна Андрія.
Калі, я згоден на вашу пропозицію. Готуйте необхідні документи. – Промовив Атей, сидячи у кімнаті й розглядаючи новий некролог з фотокарткою Андрія…
