– У Вас злоякісна пухлина, нефроадренокарцинома, якщо простими словами – рак.
Пухкенька пристаркувата лікарка байдуже глипала крізь сантиметрової товщини скельця окулярів на Максима, не припиняючи вимальовувати якісь карлючки в його медичній картці. Нарешті вона опустила свої порожні очі, продовжуючи щось говорити, але він уже нічого не чув.
Невже він заслужив таке? Він – молодий хлопець, якого ніколи ніхто не зміг назвати дурним і який сам себе таким не вважав, майже не пив і викурив за життя, за своє таке коротке життя не більше трьох десятків сигарет. Він ще й не жив, він навіть не пробував жити. Спочатку він чекав закінчення школи, потім інституту, потім хоч якогось просування по службі щоб мати більше грошей, які в свою чергу дозволили б хоч іноді почуватися живим: мати можливість мандрувати світом, завести власну родину, мати гарну машину, а не знову чекати маршрутки і трястися там у неприродних положеннях з тими, з ким би не хотів ніколи зустрічатися, їздити велосипедом норвезькими горами, рибалити в Атлантиці…
А тепер йому нічого з того не світить. Він здохне, не досягнувши навіть свого двадцятисемиліття, здохне в оточенні матері і молодшого брата, завдавши їм болю і непоправної фінансової шкоди, адже сам він великих заощаджень не мав, та і звідки йому їх мати…
Лікарка все щось розповідала про хімію. О, вона мабуть кінчає від цього! Як і хірург вже ввечері точитиме свої скальпелі і пили, очікуючи наступного після терапії акту – операції. Максим похитав головою.
– Я не хочу хімії. Це лише марнування грошей. Рак все одно повернеться. Я знав достатньо людей, які від хімії більше мучились, ніж від раку. Та хімія їх і убила. Лише родини цих людей відчули на собі весь ефект від неї: вже багато років не вилазять з боргів. Для своєї родини я такого не хочу.
Лікарка заперечливо підняла брови і вже розтулила було рота щоб витверезити свого упертого і, видно, дурнуватого пацієнта, але Максим попросив лише рецепт на знеболювальне і навіть встав з місця, показуючи цим, що не збирається затримуватись довше, ніж йому потрібно.
З’ясувалося, що без терапії немає і знеболювальних. Макс плюнув просто на паркет: не такі вже в нього болі. Просто хотілося на майбутнє вже щось мати, адже біль рано чи пізно все одно прийде.
За п'ятнадцять хвилин він вже стояв на пекучому сонці, хапаючи ротом повітря. В очі кинулися декілька дорогих автомобілів (гадські онкологи заробляють на смерті, мелькнуло в голові), чоловік з гіпсом і на милицях (собака, застрибає через місяць, на відміну від нього, Максима), старий, що ледь ворушився з безвольно обвислими м’язами обличчя (чіпляється за життя, старе лайно, безцільно жере і сере, а він, молодий і розумний, хто може приносити користь собі і людям, здохне раніше за цю стару розвалюху).
Хвиля гніву прокотилася крізь його душу, лоб вкрився липким потом, з горла почувся здавлений схлип безсилої злості.
Зупинка була забита народом: хтось курив, один роботяга дудлив пиво в самотності на лавці. Максим оцінююче оглянув її, не маючи особливого бажання сидіти поруч з цим дегенератом, беззвучно вилаявся. Майже одразу після цього підкотив невідь звідки тролейбус. Натовп вніс Максима в салон. Його затисло між товстою бабцею і вусатим дядьком. Від вусатого смерділо потом, махоркою і перегаром (коли вони встигають так запахтітися зрання?), до того ж в руці він тримав бруднющу спортивну сумку, яка терлася в прцесі руху об світлі Максимові шорти.
Хлопець зробив спробу відтиснути бабцю, яка все спиралася на його спину ліктем, у відповідь вона болюче штовхнула його. Максим розкрив було рота щоб облаяти її та лише охнув.
Раптом відбувся якийсь шарварок і місце просто під носом звільнилося, з обох боків Максим відчув сильний тиск: бабця і вусатий спішили зайняти латане-перелатане коричневе дерматинове сидіння. Доклавши всі зусилля, хлопець вирвався, наче корок з пляшки шампанського, із цих лещат і впав на це місце.
– Ох і безсовісні ж! Усілося воно! Здорове! Нагле! Падло таке, блядьтакая! Ніколи не уступлять мєста!
Максим мовчки дивився у вікно, червоніючи від злості. Жінка невизначеного віку, його сусідка покривилася і неочікувано неприємним крикливо-базарним голосом почала говорити по телефону.
Вусатий дядько підтримав бабцю, наказавши хлопцеві встати. Той повагався і змушений був під напором поступитися місцем бабусі.
– Ви виходите на наступній?
Пасажир попереду щось пробурчав і не зробив бодай спроби пропустити Максима.
– Дозвольте! Дозвольте! – Хоча чому він у них має просити дозволу? Максим не розумів.
Під несхвальне бурмотіння салону і водія з кондукторшею, Максим вивалився на наступній після своєї зупинці. Повз пропливла гарна чорнява дівчина з ледь помітним пушком над верхньою губою. Максим увіткнув у вуха навушники і буркнув:
– Вуса побрий.
І, не зважаючи більше ні на що навколо, рушив швидким ритмічним кроком на квартиру.
2
Стопи зігнутих ніг заніміли, а коліна боліли вже майже нестерпно. Не-зважаючи на те, що у мікроавтобусі було лише два пасажири, одним з яких був він сам, Максим не поспішав змінити місця сидіння. Скоро підсядуть інші люди, а робити комусь западло Макс не хотів, бо до прохідної все одно чоловік десять доїде стоячи і щільними рядами, наче шпроти в банці. Всі ці люди мовчатимуть, але їм буде неприємно, що хтось впхався на їхнє звичне місце. А все це – результат жлобства компанії, яка жметься винайняти більший автобус чи ще один додатково.
Єдина, хто не викликав у Макса жодних симпатій і співчуття, була Петровна. Здається, Валентина Петровна. Вона сидить завжди на одиночному задньому сидінні, через прохід, там для її куценького зросту аж занадто вільного місця і саме якраз для Макса.
Вперше вони познайомилися якраз в ситуації навколо цього сидіння. Тобто, якщо це можна назвати знайомством. Він сів туди, не знаючи скільки всього їхатиме народу і вважаючи, що в такій задниці він точно нікому не завадить. Бо хто ще захоче сидіти одразу за заднім колесом? Та згодом він переконався, що Петровна сиділа там, наче влита.
Тож вона зайшла, щось буркнула, Макс навіть уваги не звернув, нато-мість усміхнувся, вже підхопившись і запихаючись на сусіднє подвійне сидін-ня:
Розумію, місця для новеньких!
Та за кілька днів, ще не надто страждаючи коліньми, він зрозумів, що всі пасажири чомусь аж панічно бояться Петровни з відділу логістики. Він навіть став свідком, як вона з невідомих йому причин привселюдно на всю розвозку гнобила іншу співробітницю. А вже підійти близько до «її» місця…
Раз Макс почувався надто втомленим і розбитим у кінці робочого дня, тим більше що його, як найнезанятішу на думку начальства категорію працівників, приобщили до ремонтних робіт. А що, безплатна робоча сила, хто від неї відмовиться? Він вже почав відчувати щоденний біль у колінах, навіть коли не сидів на тому своєму місці і тому вирішив, що має право хоч дорогу додому нормально проїхати, точніше до зупинки в півкілометрі від зйомної квартири. Знав би він тоді, скільки страждань, ще гірших, попереду.
Того разу Петровни не було у розвозці компанії, простому мікроавтобусі MercedesSprinter.
Макс нахилив голову до вікна і тут же тріснувся від поштовху лобом об шибу. Велетенський «двоповерховий» біл-борд на д дорогою виголошував заклик:
«ЕЙ, ГРЯДИ»
А на нижній дошці:
«ГОСПОДИ ИИСУСЕ!
АпокалипсисОткровение 22»
Інший щит повідомляв про шалені скидки для ветеранів у секунд-хенді на честь сімдесят третьої річниці початку німецько-радянської війни. Згадався подібний заклик на чотирнадцяте лютого, мовляв запрошуємо закоханих у цей день скупитися у нашому секонді, а при пред’явленні закоханості – скидка. Макс фиркнув.
Ось уже півгодини він тупо витріщався на сайт погоди, навіть не нама-гаючись зайнятися занесенням до журналу результатів останніх аналізів.
В двері постукали.
– Максим, – погукали з-за них. Це була Таня, старший лаборант. Симпатична і мила дівчина, а ще, технічно – безпосередній начальник. – Можна?
– Заходь, – відповів Макс, подумавши, що не надто добре «тикати» начальству і що вона ж все-таки на майже три роки за нього старша. Та що там ті роки?
– Привіт. Слухай, як ти думаєш, що тут можна придумати? Може… поглянь…
Перед очі Таня поклала якусь купку скріплених степлером і зігнутих навпіл листів А4. Чорні рядки незрозумілих символів зливалися в суцільні безглузді смуги.
– Що це?
– Чернетка методички, – здивовано відповіла Таня. – От, дивися, як думаєш, тут треба цю формулу вставити чи рівняння Бойля-Моріотта?
– Ми для кого робимо цю методичку?
Таня скинула брови: чи він жартує?
– Для нас. Для лабораторії.
– То які можуть бути питання? Ну добре. Давай наведемо приклад. Скажімо.., – Макс накидав список параметрів і навпроти кожного поставив довільні значення. – Дай калькулятор. – Він почав вибивати джигу пл. клавішах. – Результати, як бачиш, виходять дебільні, але то нічого. Головне принцип…
– Не зрозуміла, як ти це знайшов.
– По простій пропорції. – Він звів очі на Таню. – Ну добре, я покажу, – сказав він, тягнучи слова. – Ти ж училася на якомусь хімічному факультеті? Три роки курс хімії слухала? Неорганічної, органічної, фізхімії, може навіть біохімії?
Таня знизала плечима і ніяково усміхнулась.
– Дякую, – сказала вона, коли Макс закінчив і вислизнула з його комірки до лабораторії.
О, жах, – промимрив Макс і впав обличчям на стіл, гучно бухнувся лобом об ламіновану плиту ДВП, підняв голову і ще кілька разів стукнувся.
Слухати гудіння мікрохвильової печі було неприємно, а періодичні різкі підвищення гучності її роботи, ніби вся його їжа вибухнула і висить тепер по стінках, взагалі примушували Максима здригатися.
– О, а ти ще грієш?
У кухню зазирнув якийсь чоловік з виробництва, чийого імені Макс не знав.
– А що, ця штука гріє? – Виразив гіпертрофоване здивування Максим.
Чоловік зміряв хлопця поглядом, яким оглядають нишком недорозвинених дітей, яких спочатку приймали за нормальних і вийшов зі своїм тормозком, ніби боявся, що цей придуркуватий пацан вкраде залишену тут коробочку з обідом чи хоча б плюне туди. Від цих тупоумних чого хочеш можна очікувати!
Увійшла Таня і зупинилася трохи осторонь.
– Хто ж тобі готове? – Вкотре запитала вона.
Макс зітхнув:
– Горнична. Одна готує, інша прибирає і стіраєшмотки.
– Ого! – Засміялася Таня. – У тебе там цілий гарем!
Макс знизав плечима, мовляв, я такий, доводиться тягнути непросту султанську лямку.
День тягнувся у нескінченність, а потім різко й ніби неочікувано увірвався. Дивним чином Макс був одним із перших, хто сів у розвозку і умостився на місце Петровни. За мить вона заявилася власною персоною, підійшла впритул і вже підняла пакет, що тримала в руці, готувалася, видно, занести зад над сидінням.
– Вставай, – Максим підняв очі, зітхнув. – Ну, давай, вставай бистро!
Тон її був таким, що не передбачав неслуху чи затримки виконання команд, а краще щоб вони виконувались іще до того, як будуть озвучені.
– Давайте ми сьогодні поміняємося…
Петровна вирячила очі і загорлала вже на повну гучність:
– Вставай давай! От сюда!
– Слухайте, будь ласка, давайте я сьогодні разочок проїду тут, а Ви сідайте он – поряд.
– Ти чьо, тупой? Вставай давай.
Максима залила фарба. Ніхто з пасажирів цього разу не встрявав, як тоді, в тролейбусі. Навряд хто-небудь тут симпатизував якось особливо сильно Петрівні.
– От тепер я точно не встану, – заявив Максим.
– Ану давай! – Петровна вхопила Максовий наплічник і смикнула. Хлопець повернув його назад. Петровна зайшла збоку і штовхнула його в плече. – Вставай! Вставай!
Вона повторювала це знову і знову, аж Максу стало ніяково за таке незручне становище, у яке він поставив цю, хоч і неприємну чорнороту жінку, повторювала, наче заклинання, цікавлячись час від часу про психічний стан і рівень розумового розвитку Максима, штовхаючи його з кожною реплікою в плече. Хлопець демонстративно вийняв навушники і заткнув ними вуха. Крізь музику іноді проривалося:
– Ну, дебіл! Ви відєлітаковадебіла?
Всю дорогу, поки не зійшла, Петровна нависла над хлопцем, ігноруючи вільні місця, якщо не рахувати разу, коли вона, вже недалеко від своєї зупинки, майже примирливо штовхнула Макса:
– Вонмєста. Пєрєсядьтуда.
Максим нібито не розуміючи глипнув у бік Петровни і відвернувся до вікна. Коли вона вийшла, водій присвиснув і скрушно похитав головою:
– Ну і воспітаніє у тебе, Макс!
Хлопець фиркнув.
– Хамство непереможне.
– Що? – Перепитав водій.
Максим прихилився до вікна і важко зітхнув.
3
Гудки змінилися рідним:
– Да, синок.
Максим помовчав секунду, перебираючи варіанти того, що хотів сказати.
– Привіт, ма.
Після звичних розпитувань про здоров’я, роботу і раціон (так, все нормально, ні, не голодний, ага, всьоокей), Макс повідомив матері про інцидент у розвозці. Та не підтримала сина, порадивши ні з ким не заїдатися.
– Ма, – сказав Максим і замовк.
– Що?
– Ма, я люблю тебе. Ти ж знаєш, я завжди люблю тебе. І хоч як я з то-бою не розмовляю, після того, як кладу трубку, я завжди кажу все, що думаю.
– Я знаю. Я теж тебе люблю.
Зранку Максим сидів на місці Петровни.
– Макс, ти опять на тому місці?
– Не переживай, сьогодні комедії не буде.
Макс пересів на звичне коліноломне своє місце, коли Петровна влізла у мікроавтобус.
«Треба було сказати їй, – думав Макс, – що якщо так поводитиметься зі мною чи будь-ким, то їздитиме і туди, і назад стоячи.»
Та нічого не сказав.
З динаміків валив Шуфутинський, змінивши якесь клубне лайно, перекриваючи навіть музику на всю в навушниках, ніби водій спеціально намагався глушити Максові все, що б той не слухав. Складалося враження, що він всім тими навушниками заважає, що було дивно, адже навушники для того і придумали, щоб нікому не заважати. ГленГульд став майже нечутним.
– За мілих дам, за мілих дам,
продекламував Макс, –
Я випілздєсь, я випіл там.
Я скоро так (хапаючись за печінку) конциатдам
За мілих дам!
Вікна урбаністично глипали на нього сонячними відблисками. двоповерховий біл-борд сяяв оновленим текстом:
«…ЕЙ! ГРЯДУ СКОРО.»
І нижче:
«АМИНЬ!
АпокалипсисОткровение 22»
– Ох, скоро відпустка! – Похвасталася Таня, майже одразу ж після початку робочого дня завітавши до свого лаборанта: – Поїду в Турцию. Хотіла в Гурзуф, але там зараз таке твориться… А ти коли у відпустку?
Макс знизав плечима і похмуро запитав через плече, погойдуючись на стільці спиною до дверей:
– А куди збиратися раковому хворому? На Краматоровку. На два метри під землю.
– Тьфу, дурний! Що ти мелеш!
– А що? Сама спитала. Гроші тепер треба економити. Похорони в наш час дорогі. Суки, роблять бізнес на горі. Нормальні люди на Заході влаштовують у таких випадках собі свята: їздять світом, грають в казино, п’ють дорогі вина, їдять трюфелі, стрибають з парашутом… А я нічого з цього не можу собі дозволити.
– Ти що, серйозно? Та ну, не гони!
– Ти що, не зрозуміла? – Розсердився Максим. – Може тобі ще знімок принести? Чи діагноз онколога? Хоча яке кому діло… всі тільки голосно кричать, а насправді всі тут мають мене за чужого. Ні за кого б іншого не переживали, а за мене тим більше…
До кінця дня всі жінки в корпусі встигли висловити якщо не співчуття (найдурніші, на думку Макса), то якоюсь мірою показати свою жалість. Дехто питав чи не потрібно чого, чи не писав він заяву про надання матеріальної допомоги.
Максові аж голова від всього цього розболілась. Він знайшов Таню і повідомив, що вона не мала права розказувати про його хворобу всім і що йому не потрібна нічия допомога чи співчуття.
Менше ніж за тиждень він уже звично дрючив свою начальницю у себе в комірчині. Коли кінчив, то несподівано сказав кудись у простір:
– Все-таки у раку є й свої переваги.
Знічена Таня лише щось мукнула і кинулась поправляти спідничку.
4
– Ти шо, ахуєл? Хочеш на біржу?
Вираз обличчя Анатолія Івановича бува таким, ніби він сам «ахуєл». Макс відкинувся на незручному совдепівському стільці, аж той затріщав, дістав телефон і навів об’єктив камери на директора.
– Повторіть, будь ласка, на камеру те, що Ви щойно сказали.
– Блядь, Максим, ти сідіш в рабочієврємя і тупа втикаєш. Какмнє с та-бойразгаварівать?
– У межах Кодексу Законів про працю, Адміністративно-процесуального Кодексу і Конституції.
– Ладна. Ти ні випалняєшсваіабязанасті…
– Чекайте. Я щось, якийсь аналіз чи звіт, Вам здав невчасно? Хоч раз? То сидіть мовчки. Я знаю як мені розписувати свій робочий день для того, щоб він був максимально продуктивним. Ви боїтеся, що переплатите мені за хвилину, поки я відпочиваю чи думаю? Роботу свою я все одно роблю. більше, одразу скажу, робити не буду, бо тоді впаде продуктивність і якість. Ви так намагаєтеся виграти на нас, або хоча б обіграти у досить сумнівний спосіб, який навіть може не приносити Вам додаткового прибутку, аби нам зробити якесь западло, затримуючи лабораторію після кінця робочого дня, розбивши нашу зарплатню із п’ятиденки по трудовому договорі на шестиденку фактично, через що нам доводиться їхати додому своїм коштом. Ви ще боїтеся, що Вас наїбуть? Знаєте, є два типи людей, які постійно бояться, що їх наїбуть: перший – це люди, яких самих постійно найобують; і другий – люди, які самі постійно всіх намагаються наїбати. Ви з яких?
Здавалося, Анатолій Іванович зараз закипить: голова його, і так кругла, здавалося, ще більше розпухла і почервоніла. Макс не став чекати, поки той щось скаже, а натомість ледь встиг перевести подих і кинув, встаючи:
– Хочете мене звільнити? Боюсь! Насправді мені пофіг – у мене все одно рак.
Анатолій Іванович плямкнув, закривши розтуленого рота.
– Я чув шось… Може, – він ніби якось боязко забігав оченятами. – Может, єслінужна, кампанія акажетпасільнуюпомащь…
Макс усміхнувся:
– Кампанія, звісно. Знову, як завжди, зіб’єте з працівників, самі не вклавши й ламаного гроша? Ні, дякую. Мені це вже не допоможе. А Ви за свої сто п’ятдесят гривень потім з моєї родини всі соки вип’єте. Мені Вашої «пасільної» допомоги вистачить тільки для того, щоб послати Вас. Адьйос.
Анатолій Іванович все ошелешено дивився на двері свого кабінету, не вірячи своїм вухам. Потім він всміхнувся, знову спохмурнів і пробурмотів:
– Сабакабєшеная…
У їдальні було свято, вітали з днем народження якогось хлопця з дріб-них менеджерів.
– Скільки це тобі?
– ВозрастХріста, – відповідав іменинник недбало.
– Тридцять… – несміливо уточнювали всі.
– У мене теж «возрастХріста», – кинув, проходячи повз, Макс. Хтось один перепитав-таки його, чи може у хлопця теж іменини. – Ні, – відповів Макс, а на сумнів товариства, що йому вже стукнуло тридцять: – Христос що, у тридцять років народився?
Дочекавшись, поки всі розійдуться, Макс повернувся у їдальню і поставив свій тор мозок на розігрів.
– Між вами наче кішка пробігла.
Поряд у черзі до мікрохвильовки стояв той самий дядько, що питав чи Макс ще гріє.
– Це так помітно?
– Ага. Ти що, їй увігнав?
– Неодноразово. Потім сказав, що у раку є й свої переваги і вона розсердилась. Не одразу, а коли до неї дійшло.
– У неї рак?
– У мене.
– Співчуваю.
– Вона теж співчувала.
– Це вона з жалості?
– Ага. Я на неї був накричав за те, що вона розповіла всім бабам, вона щось там муркотіла, потім ми ще трохи побалакали, я зробив фінальний штрих – пустив сльозу і – вуаля! Потім ходила до мене, як на роботу. Ох і сміється вона! Наче корова ремиґає
– У неї чоловік є.
– Я знаю. Це ж не ти?
Макс раптом вийшов, залишивши свій тор мозок далі грітися.
Недалеко від підприємства розкинувся мікроскопічний риночок. Хло-пець підійшов до кіоску з пресою і цигарками, порився у гаманці, озирнувся навколо і попростував до бабці, що сиділа на розкладному стільчику скраю тротуару з пластиковим стаканчиком у простягнутій руці. Він запустив пальці в стаканчик і витягнув жменю монет.
– Тепер на цигарки вистачить, – пробурмотів він, прямуючи назад під акомпанемент криків старенької.
Вчора було гірше: він заїхав на вокзал і купив квиток, а коли касирша оголосила ціну, то лише сказав:
– Ви що, охуїли?
Біля віконця стояла прозора скринька з дрібними купюрами.
«Допомога… для людей, що опинилися у скрутних життєвих ситуаціях,» – прочитав він наліпку на скриньці.
– Якраз для мене. На проїзд до квартири не вистачає… бляха муха, місяць тому квиток на десятку дешевше коштував…
Він почав обмацувати скриньку і за мить касирка вже викликала мілі-цію. Довелося ретируватися.
5
Внизу розкинувся рідний двір. Тут проходило його дитинство. Все таке знайоме і водночас нове. Дещо змінилося: немає бузку, старого дуба і дички вишні. Майданчик зі стійками для волейболу теж зник. Його замінив вілкуловський дитячий майданчик: декорація перед виборами з піщаним ґрунтом, рипучими гойдалками, калічним баскетбольним кільцем (це у піску!) і похиленим різнокольоровим парканчиком.
Перший перехожий ( не рахуючи двірників, що мели мітлами вже биту годину) вийшов із дому навпроти і рушив через двір в бік зупинки громадського транспорту. Проходячи майданчик, де місцеві вивішували сушитися білизну, чоловік зробив кілька разів дивні кругові рухи головою. Максим не одразу зрозумів, що це було. Чоловік пригинався під натягнутими шнурами, хоча від його маківки до них було щонайменше тридцять сантиметрів.
– Манія величі, – пробурмотів Макс.
Поволі вулиця оживала. Він відкрив вікно і закурив. З останнього під’їзду вийшла і пройшла вздовж всього будинку дебела дівчина з дитиною на руках, якась Максові не відома. Декольте її кофти було таким глибоким і зсунутим вбік, ніби вона збиралася погодувати своє немовля просто на ходу.
Наступною була трійця: однаково вгодовані, широкі і круглолиці, з ідентичними виразами облич стрижені «під дев’ятку». Навіть неможливо було б відрізнити їх одне від одного, якби одне з них (центральне) не несло перед собою гігантський бюст. Мати з двома синами. З нижнього двору. Хто вони і чим займаються Макс не знав. У дев’яностих вони могли б всі втрьох збивати бабло на ринку з бабуль. Макс раптом усвідомив, що майже нікого у районі, навіть будинку, під’їзді не знає, як не знають і його.
– Ти що, здурів? – Мати стояла в дверях сонна і якась пошарпана. – Ще й куриш? Ще й в хаті!
– Припини, мам, я ж вікно відчинив. А щодо цього… то що, у мене ще один рак буде?
– Негайно віддай мені цигарки і не смій курити! Та ще й в домі.
– Мамо, дай спокійно умерти!
Вона заплакала.
– Ну будь ласка, мені тебе за руку тягнути на хімію?
– Ма, перестань. Згадай тітку Надю, згадай дядька Івана. Його дочку. Я все розумію. Розумію, що ти поклала на мене скільки здоров’я і грошей, надій там всяких, що мені ніколи не повернути цей борг, але я не хочу ще обтяжувати тебе боргами даремно. Тобі ще похорони…
Мати впала на підлогу і зігнулася вдвоє від ридань.
– Ну, ну, мам, – кинувся до неї Макс. – Тобі… ти себе так уб’єш. Не треба. Я собі не прощу… не треба…
– Будь ласка, піди на прийом і погодься на хімію… поки не пізно… я дістану грошей…. Поки не пізно!
6
– Один? – Спитав водій маршрутки, зиркаючи в своїх дзеркальних окулярах чи то на простягнуту Максом десятку, чи то на самого Макса.
– А ти що, теж їх бачиш? Хлопці – на вихід!
Водій незворушно зирив своїми скляними баньками, потім губи його заворушилися, імовірно щось нехороше маючи на меті сказати.
– Один, один! – Зітхнув Максим, – Хоч пожалів би хто людину, – Бурмотів він, – коли вона в онкодиспансер їде.
Задзвонив телефон. Макс поглянув на екранчик: «Директор». Значить скоро і Таня телефонуватиме, як їй не буде тяжко зробити над собою зусилля. Він вимкнув звук і кинув телефон до кишені. З того часу, як він без попереджень і пояснень кинув роботу і поїхав додому, начальство для чогось вперто майже щодня, іноді по кілька разів задовбувало його дзвінками. На жоден Макс не відповів.
Маршрутка поїхала далі до кінцевої, лишивши Макса по інший бік шосе від лісосмуги, в глибині якої десь там розташовувався диспансер.
Макс чекав, коли можна буде перейти дорогу. Зліва впевнено сунув навантажений металобрухтом КрАЗ. Збоку кабіни теліпалося синє, ніби іграшкове у порівнянні з розмірами вантажівки відро.
А можна не чекати, а просто впасти вперед, коли цей диво-автомобіль буде ближче. І все.
Раптом зелене світло змінилося на жовте і КрАЗ зупинився.
– А було так близько…
Йому страшенно не хотілося йти туди. Натомість він краще б задрімав. Останнім часом сон став найбільшою мукою: важкий і аж ніяк не оновлюючий, він часто уривався, викидаючи Макса зі своїх масних нутрощів на просяклу наскрізь потом постіль. Хлопця били дрижаки, піт все одно продовжував струменіти тілом, тож про який сон могла бути мова?
Він глянув на світлофор і вже заніс ногу над проїжджою частиною, коли машини знову рушили. Він повагався секунду і зробив крок просто перед КрАЗ-ом. Зашипіли пневматичні гальма, почулася нецензурна лайка.
Макс крокував шосе, дивлячись просто перед собою. Автомобілі галь-мували чи об’їжджали його, сигналячи, хтось навіть зупинився на узбіччі і виліз зі своєї «Октавії», намагаючись наздогнати Макса і матюкаючи його на чім світ стоїть. Але той вже йшов стежкою через лісосмугу. Між листям біліла будівля онкологічного диспансеру.
– Добрий день, – привітався він із лікаркою.
– Явився не запилився.
– Я можу нарешті отримати ліки? Крім хімії…
– Тобі не треба ліки. У тебе немає раку.
– Що?
Макс осів на кушетку, щелепа його відпала.
– То у твого однофамільця рак. А у тебе, я подивилась аналізи і знімок ще в той самий день, немає раку.
– Чекайте, а що ж у мене болить? Чому я прокидаюся у поту, аж плаваю, чому мене нудить, болить голова і ще ці перепади настрою? І цей дивний гнилісний запах, що я його відчуваю…
Не знаю. Сходи до свого терапевта. Може тиск, чи ти балуєшся нарко-тиками, а може нерв який защемився. Може якесь пізнє статеве дозрівання. Сходи до ендокринолога. Не знаю.
7
Мати вже зібралася виходити з дому, коли Макс її зупинив, повернув-шись з диспансера.
– Ти куди?
– До тебе, – вона виглядала стривоженою, а обличчя її ще більше зблідло; синці під очима проступили чіткіше.
– Сьогодні не треба. Я домовився, мене покладуть на тому тижні. Тоді й поїдемо разом.
Після тривалих і бурхливих розпитувань, чи бува він не бреше, мати зачала бігати навколо нього, обслуговуючи. Макс з апетитом став наминати свіжий борщ. Коли вона встигала?
– Тобі точно можна?
– Можна, можна. Поки що. І не носися так зі мною. І постіль свою, і речі я сам можу вкинути в машинку. До речі… де вона?
– Я її продала. Тьотя Ніна згодилась купити. Ще й вивезла її сама з чоловіком. Дякую їй…
– Що ти ще продала?
– Яка різниця?
– Блядь, – Макс кинув ложку і грюкнув кухонними дверима.
– Макс! Макс! Що сталося? Повернися!
До пізнього вечора його не було вдома, а коли повернувся, застав матір з пляшкою корвалолу в одній руці і валеріанкою в іншій. Насилу вклавши її спати, він зайшов до брата, той спав, цьомкнув його в лоба і зачинився у себе.
8
Двері було замкнено. Вона погукала, постукала, знову погукала. Жодної реакції. Геніальна ідея майнула в голві:
– Богданчику, набери Макса. Щось він там заснув…
З-за дверей лунала Rolling Stones Undercover of The Night, але слухавку ніхто не брав. Вона пішла до коридору, відкрила одну з шухляд комоду і дістала викрутку. За кілька хвилин із замком було покінчено. Двері під її долонею цього разу слухняно прочинилися всередину.
Макс лежав на зім’ятому ліжку, вдягнений, як і прийшов з вулиці, об-личчя його було блідим, рот злегка відкритий і скошений вбік, оголюючи нижні різці, очі чомусь жахливо вибалушені. Одна рука була зігнута в лікті, кисть піднята аж до обличчя, інша звисала додолу туди, де купкою на килимі блищали з десяток порожніх ампул.
Вона осіла назад і вхопилася рукою за груди – серце намагалося вирватися, шалено б’ючись десь під горлом. Вона хапнула повітря, погляд її знову упав на ампули. Ритм серцебиття нагадував барабанний дріб, у скронях він стукотів ще сильніше, аж до болю.
Десь щось кричав Богдан. Вона нахилилася вперед, простягнула руку і вхопила вцілілу ампулу, надломила вершечок і прихилила до рота, пристукуючи зверху по денцю пальцем.
Богдан чомусь стрибав навколо то обнімаючи її, то намагаючись видерти з її закривавленої руки спорожнілу ампулу.
Нарешті заєць у грудях знову перейшов з галопу на мляві підстрибування, повернулося відчуття болю у порізаній руці, натомість якась відстороненість від всієї іншої реальності навпаки посилилась.
– Іди сюди, Богданчику, не бійся.
Вона обійняла сина однією рукою, розтиснувши нарешті кулак іншої. Декілька уламків лишилися стирчати в долоні і пальцях.
8
Значно пізніше вона знайшла записку на столі:
«Люба Мамо! Вибач, що вчиняю так, але так буде краще. Пам’ятай, що я люблю тебе. Спробуй не переживати. Не витрачай на мій похорон багато грошей. У тебе є ще Богдан. Він досягне багато чого і ти не пошкодуєш жодної миті про нього, як, я впевнений, шкодувала про мене.
Якщо тобі стане погано, твоя тахікардія, я залишу одну чи дві ампули «Корглікону», хоча думаю, що записку ти читаєш уже після того. Вибач. люблю вас.
Макс.»
