Мертвотне жовте світло запилюжених ламп заливало сходовий майданчик, стікало пощербленими сходами в глибину першого підземного поверху. Навіть якби ліфт працював, він не спускався нижче першого поверху. Колись раніше так, але ще при Союзі шахту перекрили сталевими балками і тепер у колись секретний відділ Інституту, а тепер обростаючий пліснявою геморой можна було потрапити лише сходами. На дверях першого (справжнього першого) поверху не було жодних шифрованих замків, датчиків чи детекторів, як не було їх і при КДБ. Лише простий китайський навісний замок, який замінив собою іржаву руїну, свого попередника, який бачив свої кращі часи ще за Хрущова.
Вологий черевик зісковзнув і чоловік, що спускався вниз сходами скрикнув, хапаючись за голу облізлу стіну. Втратити рівновагу тут було легко, тим більше якщо тебе викликали практично з-за столу, висмикнули з салатниці з олів’є. Насправді там був ананасово-курячий салат, а ще цей ранній відвідувач не мав звички проводити новорічну ніч у непритомному стані на столі чи під ним, але то вже було не важливо.
Скрипнули ще одні двері і він опинився у темному сирому приміщенні, яке тяглося вдаль, де не де освітлене звисаючими зі стелі лампочками розжарювання, просто вкрученими в патрон. З обох боків весь простір був завалений різним мотлохом, як от відрами, мітлами, залізними ломами, ганчір’ям, пляшками з миючими засобами, порожніми каністрами і ще бозна-чим.
Кроки гулко прокочувались в глибину цього підвалу і так само поверталися назад, множачись і спотворюючись до невпізнаваності. Десь попереду висився «Саркофаг». Лампочка висіла просто над ним і стінки його, знизу скошені всередину, як у труни але, на відміну від неї, обплетені кабелями і мідними трубками, тонули у темряві.
Чоловік увійшов у коло світла і роззирнувся.
– Агов! Бляха муха…
З темного кутка праворуч виплила постать сторожа, немолодого вже, але і не старого дядька у камуфльованому бушлаті і ватних штанях. Хмарка пари вилетіла з його рота, обволікаючи слова, промовлені хрипким тремтливим тенором:
– Антон Данилович, добре, шо ви приїхали. Бо я не знаю, шо вже робити. Я позвонив і Дмитру Олексійовичу, і Михайлу Сергійовичу, і Миколі Миколайовичу, але вони, хоч і живуть тут поряд, досі не приїхали.
– Що сталося, поясните нормально?
Сторож лише тицьнув пальцем в бік «Саркофага». Антон Данилович перевів погляд на цей дивний апарат. Ніби все нормально: лампочка живлення не горить, але вона вже років п'ятнадцять не працює, а ніхто не замінив, бо нікому вона не потрібна; компресор, зараза, качає, це і без індикатора чутно, хладон у нормі… стоп. Подача холод. агента призупинена. Ну і добренько, нарешті витрати вдасться зменшити. А то нікому воно не треба, але ніхто і не наважувався відключити «Саркофаг».
– Ну, і для цього треба було мене першого о третій тридцять ранку будити?
Сторож знизав плечима:
– Так він же жива людина… Хоча я його і боюсь…
Антон Данилович глибоко вдихнув, хитаючи головою, мовляв, що за інфантильні старі дебіли набрані у сторожі.
– Цікаво, як ми його тепер спишемо, – пробурмотів він і визвірився на дядька: – Якого біса!? Ну та добре, – стишив він одразу ж голос, – зараз спробую щось зробити, якщо не відключуся тут.
– А що Ви зробите? – Миттю поцікавився старий.
– Спробую підключити хладон, що ж іще, – пояснив Антон Данилович.
– І він знову засне? – Сторож боязко підступив до Антона, який нахилився до панелі «Саркофага», борючись з нудотою і відчуваючи, що все одно рано чи пізно програє. Добре, що цей Новий рік був сумним святом, навіть алкоголь не ліз. Доводилось робити над собою зусилля, йти на жертви. – Скільки ж він там ще лежатиме…
– Чорт його знає, – знизав Антон плечима. Потім різко випрямився, хитнувся, заплющивши очі, постояв так кілька секунд, знову розплющив, а тоді спитав: – Хто засне?
– Ну цей, ваш…
– Почекай, – Антон Данилович поглянув на вкрите інеєм (він вже танув) скло «Саркофага». – Хто… Бляха муха!
Він відсахнувся від сталево-скляної труни і вже вкотре за сьогодні майже впав. Сторож ледь-ледь притримав відвідувача, який, вочевидь, становив своєю персоною місцеву наукову еліту.
Під склом, завжди спокійне і нерухоме тіло… воно ворушилося. І це не була оптична ілюзія. Хіба що алкогольний делірій який-небудь…
– Твою ж, – прошепотів Антон. – Чого ж ти не сказав…
– Я сказав одразу. І всім, кому звонив, казав.
Антон фиркнув:
– Не треба було одразу казати. Треба було почекати, коли абонент хоч трохи почне розуміти, що Ви там несете посеред ночі. Всі ж п’яні. Хіба що Михайло Сергійович… Твою ж мать…
2
– Чому його не вимкнули ще в дев’яносто першому?
Антон Данилович закурив, відкинувшись на стільці і одразу ж скинув перший попіл просто на подерту клаптями лінолеумну підлогу.
Микола Миколайович, присадкуватий чоловічок з сріблястою щетиною і живими рухливими очима, які безперервно, наче радари, обмацували довколишній простір, налив собі у стопочку коньяку, випив не поспішаючи, смачно цмокнув, відригнув і вийняв з нагрудної кишені піджака, натягнутому на товстий смугастий светр, сигару у алюмінієвому футлярі.
– Тому, що не було вказівки від чекістів.
Антон гмикнув:
– Але ж КГБ припинило існування разом із совком.
Микола Миколайович відклав убік гільзу з-під сигари і завертів голо-вою:
– У кого є сірники? Сигари можна підкурювати лише від сірників. – Всі забили себе по кишенях, вишукуючи сірники, нарешті коробок потрапив у руки Миколі Миколайовичу, він пахкнув димом і розслаблено й собі відкинувся на рипучому кріслі з колесиками. – Формально КГБ зникла, але це ж абсурд. Всі установи, всі співробітники, все залишалося на місці. І вони, лише вони, точніше куратор, міг віддати наказ про долю проекту. А коли стало ясно, що про нього всі свідомо чи ненавмисне забули, ми відключили подачу хладону і спостерігали те ж саме, що і щойно. Ніхто не взяв на себе відповідальність продовжити завершення експерименту і холодильна установка знову була увімкнена. Ми думали, що після повторного замороження об’єкт взагалі на фарш перетвориться, але, як бачимо, всі функції в нормі. На позір, принаймні.
– Так. А потім помер останній, хто мав хоч якесь уявлення про те, що відбувалося у секретному відділі кріоконсервації, як ми тепер його жартома називаємо, а раніше він називався просто секретним, – вступив у розмову сивий, як лунь і зморшкуватий, наче гниле яблуко, Михайло Сергійович, – і ми взагалі припинили будь-які спроби…
– Шановні, – перервав Дмитро Олексійович, який прийшов останнім і не був присутнім при огляді об’єкта разом з іншими. – Може поглянемо, що там відбувається?
– А що там відбувається? – Перепитав Михайло Сергійович. – Там людина помирає від переохолодження. Але нам спочатку треба вирішити, що ми вчинимо з ним.
– Хай помре, а тоді якось позбудемося його, – відгукнувся Дмитро Олексійович.
– Він же людина! – Скрикнув Михайло Сергійович. – Ми мусимо його дістати звідси і…
– Соціалізувати? Видати документи? – Насмішкуватий тон Дмитра Олексійовича бісив Антона, але він все ще мовчав, даючи старшим можливість висловитися. – Буде ще один Шаріков. А як справді нам його узаконити? Га? Комічна ситуація.
– Я вважаю, – подав нарешті голос Антон Данилович. – Я вважаю, що таки треба його соціалізувати, звісно, попередньо дослідивши об’єкт по всіх параметрах. Я можу, якщо він вміняємий чи не елімінує, можу взяти його до себе під опіку і допомогти йому облаштуватись у житті. Хай живе. Це ж людина, а не піддослідний щур.
– Маячня, – буркнув Дмитро Олексійович. – Як Ви це собі уявляєте? Де Ви його пристроїте? Це ж, самі сказали, не тварина. Не собачка домашня…
– Ага, тому краще його вб’ємо, – жовчно відповів на це Антон. – Ні, я якось його влаштую. Хай вже бомжем безпаспортним буде, аніж нашим злочином.
– А потім нас спитають, як ми допустили таке і чому не… ну, я не знаю, не повідомили в Смітсонівський університет…
– Максим Вікторович, у нас в країні нікому точно це не цікаво, тож облиште. Жодних проблем бути не повинно.
– Про Смітсонівський університет – це був сарказм.
– Всі зрозуміли.
– Ну, то ходімо дивитись.
3
Абсолютно голий лисіючий худорлявий чоловік з обвислими мокрими вусами зіщулився під склом. Виглядало так, що він не здивований і не зляканий перебуванням у «Саркофазі», проте помітно було, що він на межі летального переохолодження.
– Якщо ми відкриємо кришку, то впхати його назад вже не зуміємо, – сказав Антон Данилович, оглянув присутніх, що злякано тулилися купки трохи осторонь і з цікавістю позирали на «об’єкт». – Та до біса.
Він швидко клацнув кнопку замка і кришка трохи підскочила вгору, але не відчинилась. Антон підчепив її пальцями і підняв. Кришка була важкою. Чоловік у «Саркофагу» кинув погляд вологих очей на нього і знову зіщулився.
– Цікаво, – пробурмотів Антон. – Ви знаєте де Ви знаходитесь?
Чоловік знову глянув на свого визволителя і щось пробубнів. Тоді він сів і обличчя його опинилося на рівні грудей Антона. Академік відсахнувся.
– Суки, – просичав ледь чутно «об’єкт». А тоді відрапортував: – Інститут біології людини, відділ заморозки.
Антон вражено покивав.
– Як Вас звуть?
Він очікував чогось на кшталт відповіді з якогось голлівудського фільму, типу «хто я?», але чоловік з «Саркофагу» вразив його ще більше:
– Дві тисячі чотирнадцятий.
Звідки людина, яка провела більше двадцяти (а може й тридцяти) років у морозильнику може знати от так з ходу поточний рік? Антон оглядівся, шукаючи підказок, оглянув себе і продовжив допит:
– Скільки Ви провели у стані… гм, анабіозу?
– Що? У морозилці? Не знаю. Це ви мені скажіть. І куди мене тепер? Знову у дурку?
– Але Ви ж знаєте котрий зараз рік. Отже, в якому році Вас було поміщено сюди?
Чоловік знову щось пробубнів, а тоді вже голосніше:
– Та звідки я знаю. І хто ви такі? Я вимагаю можливості подати заяву у Міжнародний Суд і в Гаазький Трибунал.
– Добре, але хто Ви такий, як Вас звуть? І в якому році Ви потрапили в цю морозильну камеру?
Чоловік поглянув на Антона, наче на божевільного:
– Це вам всім, уродам, видніше. Суки. Проклинаю вас.
– Відповідайте на питання! – Втратив терпець Антон і аж ляснув по панелі «Саркофага» рукою.
Чоловік усміхнувся злою усмішкою і спокійно відповів:
– Дві тисячі чотирнадцятий. Андрій Бідар. Тисяча дев’ятсот сімдесят восьмий.
Антон занімів на хвилину, намагаючись перетравити почуте. Це рік народження?, захотілося спитати.
– Вас помістили сюди в сімдесят восьмому?
– Я щось не так сказав? – З погрозою в голосі, як здалося Антону, відгукнувся Бідар.
– Та ні. Бляха муха. Цікаво, де Ваші документи. Ви добре… пам’ятаєте своє життя до заморозки?
– Хіба то життя? Але так, добре. На жаль. Сподівався, що ваша труна відіб’є в мене пам'ять.
– Розкажіть трохи про себе. Або чекайте, зараз ми вас витягнемо звідти і…
Бідар, що потроху сповзав протягом розмови назад у свою «труну», хоч як намагався втриматись руками за край, нарешті впав назад на спину.
– Витягніть, – погодився він. – Бо щось в мене сил ніяких немає. Навіть язик заплітається.
4
Андрій Бідар сидів у інвалідному візку, який десь надибав Микола Миколайович, сидів і жував картоплину, виловлену із овочевого рагу. Час від часу він давився і надривно кашляв викидаючи в простір рясні бризки вмісту рота. Був він закутаний у стару ковдру, з-під якої стирчали драні валянки, знайдені у тому ж підвалі, що колись був секретним відділом Інституту.
– Я ж казав, – буркнув Дмитро Олексійович. – У нас в бюджеті не пе-редбачений ще один дармоїд. Ви, Антон Данилович, берете його під опіку, Ви і годуйте…
– Я і годую, а не Ви, шановний, – огризнувся Антон. Всі замовкли. лише Бідар чавкав ротом, наминаючи рагу. Коли Антон звертався до когось «шановний» всі знали, що він знаходиться у крайньому роздратуванні цією людиною. – Тож, – повернувся він до Андрія Бідаря. – Хто Ви?
Андрій дожовував неспішно, ніби знущаючись, бо до цього він наминав рагу з просто фантастичною швидкістю, звісно, людина тридцять з лишнім років не їла.
– Я – Андрій Юрійович Бідар. Письменник-дисидент. Номер дві тисячі чотирнадцять. Що? Ще? Родився, хрестився, учився в Політехніці, працював на заводі Червона Зірка, друкувався в колонці «Киянина», був членом Української Гельсінської спілки, тобто майже став, не встиг. Був зцапаний КГБ і запроторений із Лук’янівки до дурдому. Звідти – сюди. Це вам має бути й так відомо.
Антон Данилович крякнув і намацав всліпу пляшку Миколи Миколаєвичевого коньяку.
– Ви знаєте, що це був за проект?
– Який проект?
– Ну, оце, Ваша заморозка.
– А, так. Здогадуюсь. Думаю, вожді наші не хотіли вмирати, а хотіли правити вічно, вести нас від розвиненого соціалізму у світле майбутнє. Видно їм воно видавалось трохи дальшим, ніж вони нам казали на з’їздах ка-пе-ес-ес. Андропова хотіли пронести крізь віки щоб показати прийдешнім поколінням. Хоча я думаю, що проект почали ще за Брєжнєва. Бо, підозрюю, дві тисячі чотирнадцять – мій порядковий номер. Отже до мене було ще дві тисячі тринадцять нещасних. І бозна ще скільки було їх після мене. То що, розстріляєте мене тепер? Ха-ха! В дурку– так в неї рідненьку.
– Зараз надворі дві тисячі чотирнадцятий рік, – пробурмотів Антон Данилович.
– Жартуєте? Ну тоді вже, мабуть, комунізм настав. Але якщо він такий, яким його будували, то я особисто жити в ньому не хочу. Краще заморозьте мене назад.
– Ні, Ви прокинулися в незалежній Україні.
Реакція Андрія Бідаря була бурхливою і не дуже конструктивною. Присутні вчені перечекали цей спалах вербальної та жестикулятивно-мімічної активності, а тоді Антон Данилович знову встановив зв'язок із номером 2014.
– Так, Совєцький Союз передбачувано і закономірно розвалився, проголошено Незалежність, прийнято Конституцію. Зараз вже четвертий Президент… ну, вже ненадовго…
– Та ви шо? А чого? Я на вибори попав? Чи як?
– Ні. Думаю Вам поки зарано пірнати з головою в політику.
– О, чекайте, – враз знітився Бідар і густо почервонів. – Чекайте… Що, купилися? А я – ні! Суки кагебістські!
– Припиніть, – гаркнув Дмитро Олексійович. – Вас ніхто не дурить. Вийдіть он на вулицю, проїдьте маршруткою півгодини і побачите все…
– Чекайте, чекайте, – Бідар поклацав ледь чутно слабкими пальцями. – Може доведете мені що все так? І… скажіть, якщо все правда, куди вже люди долетіли?
– В сенсі? – Не зрозумів Антон Данилович.
– Ну, Нептун, Плутон, чи Альфа Центавра? Чи далі?
– Не переживайте, далі, ніж у часи вашої молодості не залетіли. Безпілотні апарати так, вони вже повилітали давно за межі Сонячної системи. Готуються тільки на Марс людей відправити, але я сумніваюся…
– Жа-а-аль. Як же так? Ну нічого. Багато хто теж сумнівався поки Гагарін не облетів шарік… А як там наші? Дисиденти? Левко, Василь Стус, Драч? Я ж знав їх особисто! Симоненка…
– Симоненка? – Перепитав Дмитро Олексійович.
– Ага. Васюньчика.
Антон зрозумів, що в голові дві тисячі чотирнадцятого дещо переплуталося. Та й не дивно, скільки валятися, наче пельмень, у морозильнику.
– Стус помер на засланні. Ви мали б знати. Хоча ж Ви ж у психлікарні сиділи. Драч і Лук’яненко живі. Драч (не знаю як Левко батькович) був депутатом Верховної Ради. Як і Чорновіл. Він, до речі, загинув в автокатастрофі перед самими президентськими виборами. Вважається, що його так прибрали як небезпечного кандидата.
– Бляха муха! – Щиро обурився Андрій. – Комуністів хоч всіх перевішали? Чекайте-чекайте, навіть якщо ви – кагебешна провокація, мені пофіг. То як?
– На жаль, ні. Вони присутні в парламенті.
– Що? Для чого ж ми помирали і божеволіли в дурках? За що померли мої побратими? За що загинули Ольжич, Драй-Хмара, Стус той же?
– Не все досконало в нашій країні. Зараз взагалі криза. Люди протестують проти презервадента Януковича. Колишнього зека. До речі, не всі тут підтримують мої висловлювання. Але про цих людей я промовчу.
– Божечки! – Вигукнув Бідар. – Що ж це тоді за країна? Де Рух? Де Національна Асамблея? Де повстанці? Це все комуняки. Поки їх не перевішаємо, нічого не вийде у нас!
– Згоден. А ще олігархів…
– Кого?
5
Інститут біології людини НАНУ, 19 січня 2014 року
– Ну, давай! Давай! Доборолись до самого краю!
Андрій Бідар аж підстрибував у кріслі, сидячи перед ноутбуком Антона Даниловича. Вже запав глибокий вечір і крім об’єкта №2014 і сторожа в будівлі нікого не було. Андрій вже непогано ходив, відновивши м’язову активність своєї скелетної мускулатури, але поки що, на прохання Антона досі ні разу не виходив за межі інституту.
Сам же Антон дивився те ж саме «Громадське ТБ» але вдома, а думки все частіше відкочувалися від жаху, який відбувався за кілька кілометрів на Грушевського, до його підопічного. Людини, яка пробула в анабіозі більше тридцяти років, проспала становлення омріяної та вистражданої (більше ви-стражданої, ніж омріяної) держави, прокинулась волею сліпого випадку, збою в системі охолодження у, можливо, найскрутніший момент існування цієї держави. Людина, яка вперше сходила по-великому какашками тридцятип’ятилітньої давності.
Він гадав, чи зможе нести відповідальність за цього чоловіка, чи зможе Андрій адаптуватися в новому світі, чи вдасться його соціалізувати, знайти його документи чи надати нові?
Вранці Антон застав свого Бідаря у дискусії зі сторожем. Старий розривався кричав, що треба було одразу ж розстріляти всіх «майданутих», а Бідар, схоже, вже збирався сторожа бити. Антон наказав припинити воплі і відволік Андрія до себе в кабінет, він же лабораторія з горами чашок Петрі на полицях, старим мікроскопом, рядками коричневих скляних пляшечок з невідомими реактивами та іржавим умивальником.
– Отже, наша місія не завершена, – констатував №2014. – І те, що я пробудився саме зараз – не простий збіг. Це доля, хоча як матеріаліст, хоч як крути, я в неї не дуже вірю.
– Андрію, Вам не слід нариватись, адже Ви на нелегальному становищі. Ми, як можемо, приховуємо це Ваше становище від світу…
– Ви повинні вивести мене в люди. Ви мене з життя висмикнули, ви і маєте повернути. Я…
– Чекайте, я Вас не клав у цю морозилку. Я Вас звідти вийняв. І я пос-тійно працюю над тим, як Вам повернутись до життя. Вас засадило туди КГБ, а його вже немає. І при нинішньому стані справ СБУ навряд допоможе.
– Ну добре. Але чи не можна мені хоч подихати повітрям свободи? Бо я скоро сам втечу. І не втримаєте навіть морозилкою вашою. Цим, «Саркофагом», як ви кажете.
– Хочете щоб Вас затримав патруль і… списав? Зараз не ті часи. Дуже небезпечно. Ще й мене приплетуть. Розумієте?
– Так. Але ж коли як не зараз? Я все розумію, але, якщо все це правда, що я бачу у цьому… Інтернеті, то… ну, не знаю… я маю право на цю країну. Я за неї боровся. Я за неї постраждав.
Антон зітхнув і пішов заварювати розчинну каву.
6
Хрещатик, Київ, 23 січня 2014 року
– Що це за лайно? Воно ще гірше за те, що Ви у себе там в лабораторії заварюєте! – Андрій сплюнув на тротуар.– І що сталося… ого… нічого так. Але, попри всю монументальність, мені більше стара площа подобалась. Крім назви.
Антон відсьорбнув з пластикового стаканчика «три в одному» і видихнув хмарку сірої пари.
– Ми дуже ризикуємо. Всюди менти і вони, буває, як Ви знаєте, викра-дають та вбивають людей.
– Якесь ге-пе-у просто. Кошмар. До чого докотились. Доборолась Україна до самого краю, гірше ляха свої діти її розпинають…
– Попри все ми здобули незалежність і зараз на цьому майдані вирішується майбутнє України.
– Так. Але якось все не так. Я… навіть не знаю. Це для мене дивно. Хоча я особисто бачив повстання в одному колгоспі на Черкащині. Там приїхали танки і обстріляли село холостими. Всі вікна повилітали. А солдати стріляли на ураження. Не всіх тоді загребли. Я тоді ще не був неблагонадійним, гостював у дядька, а той був, як це не соромно, міліціонер. Але насправді він був чесний, нормальний мужик.
– Зараз теж є нормальні менти, але на таких надіятися не слід. Подивилися і досить. Колись іще прийдемо.
– Чекайте, я ж ні з однією живою душею ще не поговорив. Крім вас там, в інституті.
Андрій зачав кружляти між наметами перед «Глобусом», поміж закіп-тюжених бочок, куп якогось ганчір’я, кричав «Слава Україні!», із задоволенням усміхався на відповіді «Героям слава!», зазирнув у якийсь з наметів, потім причепився до когось просто перед стелою, Антон ледь встигав за своїм підопічним. Нарешті він вчепився тому в рукав і поволік з натовпу. Про що №2014 говорив з мітингарями чутно не було, заважало горлання зі сцени, яке переривалося іноді гучною музикою.
Антон вів Бідаря вгору Хрещатиком, поглядаючи з неприязню на тем-ний натовп людей, що рухалися назустріч. Вони співали «Сумний Святий вечір». Мабуть підкріплення з вокзалу йшло пішки. Зараз, думав Антон Данилович, зараз Андрій почне чіплятися до них. А може дати йому трохи поспілкуватися, послухати про що спілкуються різні покоління, справді розділені часом і соціальними умовами. Ніби в машині часу побуваєш…
Рукав старої Антонової куртки, в яку був вдягнений Бідар, вислизнув із долоні, обтягнутої шкіряною рукавичкою, підопічний пірнув у натовп і розчинився в ньому. Антон Данилович кинувся слідом і одразу ж болюче зіштовхнувся з кимось із новоприбулих майданівців. Поки вони з ним намагалися розминутися, пройшло ще кілька дорогоцінних секунд. Антон, нарешті видряпавшись із натовпу, почав сканувати зором всіх тих людей та все навколо. Його кинуло в жар, піт заструменів між лопатками.
Вже почало темніти. Антон блукав на задвірках Бесарабки.
– Ну от. Нікого й не було, – бурмотів він, тремтячими губами. – Бог дав, Бог і взяв. Точніше дало КГБ… але раз немає КГБ і проекту, то і добре, що немає об’єкта. Він все одно анахронізм. Його і бути не повинно…
7
Інститут біології людини НАНУ, 22 лютого 2014 року
– Вот вам молат, вот вам сєрп! Ета наш савєцкійгєрб! Хочеш жні, а хочеш куй, всьоравнопалучіш …!
Дмитро Олексійович якраз чаював з печеньками, коли з вестибюлю зачало лунати це саме. Він благополучно вдавився і закашлявся, тож коли Андрій Бідар, він же №2014 увійшов у лабораторію, весь був червоний, як рак.
– Ви бачили це? – Горлав Бідар. – Такого навіть при повстанні в колгоспі «Красний забойщік» не бачив. Суки! Повбивати їх всіх треба! Гадськімусора!
– Припиніть волати, – попросив скривившись Дмитро Олексійович. – Повбивати треба було вже давно ваш Майдан…
– Що? Що ти сказав!?
№2014 кинувся до вченого і почав душити. Далі настала стадія биття головою Дмитра Олексійовича по столі і в самий розмах цього свята заявився Антон Данилович.
– Що тут відбувається? Припиніть зараз же! Бідар, якого біса Ви тут робите? Ще й вчиняєте кримінальний злочин. Думаєте, тюремні камери змінились із сімдесят шостого? Чи сьомого…
Насилу відчепивши одного від іншого, Антон став між сторонами конфлікту. №2014 почав з того, з чим зайшов:
– Ви бачили це? Га?
– Що? Що бачили?
– Ви що, телик не дивитеся? Хоча і правильно! То – зомбоящик. Ви бачили це… цей бєспрєдєл?! Ці суки розстрілювали людей просто на майдані! Просто в натовп гасили! Там були жінки і старі… дітвора в кінці кінців! Бляха, та вони ж…
– Припиніть, – зітхнув Антон Данилович. – Я все бачив. А до Дмитра Олексійовича не лізьте більше. Він у нас… ідіот, якщо висловлюватися м’яко.
– Що? – Збунтувався Дмитро Олексійович. – Я вас обох засуджу! Ви – довбані виродки! Я б вас разом з тими алкашами на майдані всіх розстріляв ще в перший день!
Антон Данилович розвернувся до колеги, гучно поклав долоню на кришку столу і нахилився просто до обличчя опонента:
– Стули писок, гнидото! А то я тебе сам уб’ю. А якщо спробуєш звернутися в мусарню, я тобі влаштую веселе життя. Згадаю всі твої справи. Сам знаєш про що я. Зараз все міняється і ти у мене сядеш надовго. А зважаючи на твій вік, не протягнеш в тюрязі й півроку. А якщо тебе, не дай Боже, засудять умовно, ти все одно лишишся без роботи і… і я подбаю, хай навіть покладу все своє здоров’я і всі свої гроші, щоб ти сів-таки у камеру! Зрозумів!?!
Дмитро Олексійович відхилився назад і крізь зуби прогарчав:
– Ще побачимо…
– Вперед, – підбадьорливо відповів Антон Данилович, розвернувся і, вхопивши Бідаря за руку, виволік його в коридор.
– Краще тримайте цього виродка в полі зору. Відчуваю, він та ще гнида.
– Стуліть рота, – Антон Данилович злегка підштовхнув Андрія вперед. – Бачите, що я через Вас наробив? Тепер у мене є ворог. Ну, дай Боже, ми тепер, може, перемогли цю шушваль. Тільки міліцію майже всю треба розстріляти.
– Згоден. Слухайте, Данилич, у Вас нема гривень двісті п’ятдесят позичити?
– Що? Ви збожеволіли? Спочатку тікаєте від мене, підставляючи мене і піддаючи загрозі власне життя, потім приходите, знову мене підставляєте і ще просите грошей? Не вірю власним вухам!
– Припиніть. Ви ж не давали мені права, яке я маю від народження: жити у власній країні. І брати участь у її формуванні.
– Все одно Ви – ідіот. Так ризикувати… І як воно Вам там? Сподобалося? Взяли участь?
– Ще й як взяв. Але, повірити не можу – двадцять три роки – як все запущено! Не доробили справи, не почали вішати цю наволоч, комуністів, на вулицях на ліхтарях… а тепер маємо. Бляха, навіть валюта… навіть молоде покоління досі чомусь вперто називає її руБЛЯми!
– Добре, ходімо зі мною. Пообіцяйте, що не тікатимете більше так. Все вирішуватимемо разом, як нормальні люди. Згода?
Бідар покривився, хитаючи головою. Що це мало означати, Антон не зрозумів.
– Згода.
8
Маріїнський парк, 31 березня 2014 року
– ГадськийПутлєр.
– ГадськийПутлєр, – погодився Антон Данилович.
– І що тепер? В добровольці мене не візьмуть. Ще приймуть за диверсанта – агента Москви. Та і я письменник, а не вояка. Мені треба писати про все це.
– Для чого писати, якщо всі і так це переживають?
– Для того, щоб по-перше: пам’ятали в віках, а по-друге: донести правду до темної маси.
– До темної маси що не неси, вона лише блисне своєю темністю і заба-жає залишитись в ній. В кращому випадку. А в гіршому Вас спалять на багатті інквізиції.
– Чорт, я пам’ятаю цей парк. Але трохи не таким. Що це? Що це? Що вони зробили з парком?
– Це Яник. Бачите, для свого вертольота збудував.
– С-с-сука!
– Ага.
– І що це відбувається?
– Якийсь мітинг.
– Та ні, це вже якась фігня. Не можна ж… народ, звісно, має право, але ж вони занадто розійшлися. Хочуть налякати нову владу своєю власною кров’ю. Але ці не такі дурні, мені здається. Їх теж треба гнати втришия. Виродки. Повстали на крові тих хлопців з Майдану. Тепер ще цей блядськийПутлєр… А ці, у Раді, ні кують, ні мелють… Сталіна на них нема…
9
Київ, 16 квітня 2014 року
Андрій Бідар, №2014, бездокументний громадянин України, таємний експеримент КГБ, дисидент шестидесятник, майже член УГС, революціонер, контрреволюціонер і алкоголік початківець знову зник. Запив він майже одразу після того, як екіпаж «Черкас» віддав ворогу свою бойову одиницю без єдиного пострілу.
Антон Данилович без кінця вештався барами і забігайлівками, на які у втікача могло вистачити грошей, та через два тижні припинив пошуки. врешті-решт, воно йому треба? Захоче, знову заявиться, як тоді, в інститут, а не захоче, так хрін із ним.
Якось коли Антон Данилович гостював у дочки, точніше повертався з гостей, поглинутий своїми думками про те, як склалося його життя, про події в Криму і на сході країни, про свого зниклого підопічного, він якось непомітно заснув у маршрутці і прокуняв аж до Дарниці, де його розштовхав і висадив водій.
– Подумав, що я якийсь старий алкоголік, – бурмотів ображено Антон Данилович.
Він пройшов на іншу сторону вулиці і вже збирався сісти на зворотне маршрутне таксі, як ззаду, від кіоску, хтось, хто стояв до цього спиною в бік проїжджої частини, поплескав вченого по плечу. Антон аж підскочив, а тоді якомога спокійніше повернув голову у бік цього когось. Бозна, хто там. Може якийсь п’яничка, а може і гірше.
Запухле обличчя втупилося в нього прикритими п’яними очима.
– Данилич, відвези мене додому…
Сльози котилися зі звужених очей Бідаря весь залишок вечора. Він розповідав про своє життя після втечі і в ньому вже не було жодного героїчного моменту, як тоді, після Майдану. Андрій бухав на вкрадені у Антона Даниловича гроші, поки ті не скінчились, а сталося це непередбачувано швидко, а тоді здійснив спробу крадіжки, за що був затриманий, вивезений на Труханів острів, побитий і кинутий там напризволяще. Залишок грошей, кілька гривень з дріб’язком менти лишили бідаці. Більше в нього не було нічого. Андрій вештався Києвом, перебиваючись то випадковим недопалком, то недоїдками. Раз побився з бомжем і вийшов з бою переможцем, хоча зізнався, що був недалеко від ганебної поразки. Потім щось десь вкрав-таки, Антон Данилович так і не вто-ропав що. Пропивши вкрадене, Бідар вже прощався з життям, благаючи продавщицю кіоску позичити йому грошей чи хоча б налити, аж тут Фортуна підкинула йому старого куратора.
Зранку Антон Данилович забрав Бідаря з собою на роботу, побоюючись залишати його самого в квартирі і пообіцяв, що на вихідні відвезе-таки номера дві тисячі чотирнадцятого в рідне село, в колгосп «Красний забойщік» чи що там від нього лишилося.
В інституті Бідар тримався тихо і непомітно, як і радив йому Антон. Здається, ніхто об’єкта експерименту зі збереження для нащадків живих вождів комуністичного минулого не помічав, або всі робили вигляд, що не помічають. Таким чином пройшло ще два дні. Настала субота.
10
Колгосп «Червоний забійник», 19 квітня 2014 року
Під ногами тріщали уламки шиферу, крихти цегли, де-не-де з бур’янів стирчали гадючі шиї арматури чи ще якесь залізяччя. Високо вгорі незвично тонко і мелодійно подав голос крук і перевернувся через крило в польоті, ніби якесь па виконав.
Бідар йшов трохи попереду і час від часу тицяв у щось пальцем, розповідаючи, що воно було при розвинутому соціалізмі.
– А отам, просто за фермою було поле. Там я колись косив для дядькових кролів люцерну. Яка країна була! Ферма працювала, робота була, селяни не вирощували чужих корів за чверть вартості їхнього м’яса на ринку. Не здавали молоко за тридцять копійок літр. Ліхтарів по вулицях тоді теж не було, але обіцяли провести за кілька років.
Антон Данилович мовчки йшов поряд, вертячи бездумно головою, слухав у піввуха свого підопічного, іноді кивав, коли той вимагав із чимось згодитися. Раптом до нього дійшло, що Бідар плаче.
– Розумієш? У мене немає життя! Я не з цього часу! Я не хочу цього бачити! Я вже майже п’ять місяців живу у цій країні і ніяк не можу до неї звикнути. Я хочу щоб все було по старому. Я хочу у свій колгосп, яким він був. Нафіг мені той Київ! Я хочу у своє дитинство! Я хочу, щоб все було легко і зрозуміло. А якщо і не зрозуміло, то все одно так, як треба…
– Як партія сказала, – пробурмотів Антон Данилович. – Так, я розумію, всім хочеться повернутися в дитинство, коли багато часу, живі мрії, життя ще не било чоботом по морді… Але у Вас ще все попереду. Ви адаптуєтесь. Півроку, навіть п’ять років – не термін, коли йдеться про випадіння з життя на більш як чверть століття. Вам непросто. Але ж і… не знаю, дуже вже ви песимістично налаштовані. Так, зараз складні часи, але ж війни і боротьба були завжди. Лише перше покоління Незалежної України засиділося в болоті. Зажерлося. А тепер злегка в шоці від того, що відбувається. Та нічого, нехай кріпляться. Не було ж в історії жодної днини…
– Та я не про те. Я кажу, що я… не можу… просто заморозьте мене назад…
– Ми не можемо повернути Вас у сімдесят восьмий. А тим більше – в дитинство. Вам вже доведеться пристосовуватися…
– Я – помилка. Я – анахронізм, – Антон Данилович здригнувся: чимось знайомими йому видались ці слова. Бідар же продовжував, не зважаючи на емоційність свого співрозмовника. – Мене не мало б тут бути. Я мав згнити в дурці.
– Припиніть. Я думав Ви ностальгуєте за ковбасою за два двадцять…
– Ностальгую. Але не це головне. Я маю… зникнути. Просто не хочу бути виродком, відірваним від сторінки історії і вліпленим сюди безглуздим елементом колажу.
– Та ну! Скільки зараз пенсіонерів, які не надто від Вас відрізняються! Вся різниця в тім, що Ви насильно переміщені в одну мить для вашої свідомості через три з половиною десятиліття в часі, а ті свідомо не приймають нічого нового, живуть примарами минулого.
– Ми всі повинні померти. Якнайшвидше. Бо поки живий останній з нас, нічого не вийде. Це як Мойсей водив євреїв пустелею. Поки живий останній, хто був у єгипетському рабстві, він не виводив їх у землю цю обітованну. Так і у нас. Треба щоб згинули всі ті пережитки минулого, виросла нова нація, нове, вільне покоління.
Антонові згадався загальний зошит його матері, коли він розбирав її речі після похорон. На обкладинці зазначалося: «На всі випадки життя». Зацікавленню його не було меж, навіть попри горе від смерті найріднішої людини. Він розгорнув зошит і першим ділом побачив рецепт народного лікування молочниці. Крім подібних рецептів лікування різних хвороб і пари таких же народних пісень на сторінках зошита містилися пояснення до головного серіалу усіх часів: Феліція любить Педро, а його убив Карлос, а Тоні-лунатик все бачив, люди вважають його божевільним, але він прикидається. От вам і головні цінності нашого покоління, яке тільки-но вирвалося з-за залізної завіси.
– Воно росте.
– Воно гине на майданах! А тепер на війні! Я знаю, що треба дати відсіч, знаю, що без моря крові не обійдеться, але не можу не молитись за те, щоб все обійшлося мирно. Знаю, що не обійдеться. Але не можу навіть повірити, попри все… та якби я не сидів у дурці, я б зараз махав червоним прапором і кричав: «Братскіє народи – вмєстєнавєк!» або щось подібне. До біса! Але так важко мені було чути, що, мовляв, Майдан треба було розстріляти ще в перший день. Це ж наші діти! Вони кращі за нас. Казати таке можуть лише або свині, що звикли до свого свинарника, або бикота, або відверті виродки і вороги людських цінностей. Звикли, бач, хавати брехливу совдепівську пропаганду, а тепер виригують те, що зхавали, повчають. Звикли, жити, як скажуть, яке б свавілля не відбувалося – ми все одно живемо у найкращій країні. Звинувачують уряд, Україну. Уряд спаплюжив саме поняття української державності. А вибрали його ми, старе покоління, бо звикли, що за нас все вирішують, звикли, що нам дають одного кандидата, який в будь якому разі пройде, бо один. А тепер треба вибирати, а ми не вміємо. Бо не вміємо думати, оцінювати перспективи. Не можемо викинути з голови всю ту брехню. Брехні давно розвінчані, документи розсекречені, але ніхто не спішить їх вивчати, а політики тим більше, навпаки, вони грають на струнах ностальгії, ігноруючи правду: розстріли, голодомори, закупівлю пшениці в США, слабоумний договір про продаж нафти тому ж США, про ГУЛаг, дурдоми, забиті інтелігенцією. Вони мовчать про це, а натомість продовжують нести стару пропагандистську чухню. А ми і вуха розвісили. Ніби все бачимо, але як приємно жити минулим, казками, приємно себе обманювати. Тому і вибираємо тих, хто грає на струнах нашої ностальгії. Або «красивішого». «Ах, какой мужчина!» І смаки у нас гімняні… Старе ми гімно, диктуємо, або намагаємось диктувати вибір, майбутнє, забуваючи, що ми – динозаври, що наш час минув, навибирались вже. Проклинаємо наших дітей, бажаємо їм смерті… Хай навіть не своїм власним дітям… – Бідар зітхнув і рушив купою сміття, колишньою молочною фермою до села. Раптом він зупинився, якось зсутулився, аж став помітно нижчим, повернувся. Навіть вуса, здавалося, обвисли. – Дякую, що привезли мене додому, Даниличу. Хоча ні, додому я вже ніколи не потраплю. Його немає вже, дому.
Назад їхали мовчки. Жодних оповідок із молодих часів Андрія чи навіть Антона Даниловича, лише споглядання пейзажів у вікно маршрутки.
