Негідник Макс смикнув повідець і ледь не опинився на проїжджій час-тині. Все одно, подумав я, машин немає, не зіб’ють. Зате я задовбаюсь мотатися за цим паразитом і саботажником, намагаючись його зловити і посадити під домашній арешт, поки мене не буде вдома, а коли прийду з роботи – першим же ділом все повториться. Йому радість – мені горе. Коли вже немає ніяких сил ввечері, а він тебе ганьбить на весь двір, не слухаючись і ведучи себе так, ніби не те що мене не знає, а так, ніби мене взагалі немає, коли ти зранку чекаєш, поглядаючи на годинник, бо вже майже восьма, а тобі за двадцять вісім хвилин треба бути на роботі, ти ще не снідав і, на відміну від самого щасливчика Макса, навіть не пісяв, стоїш, ледь розлуплюючи очі, бо коли ви вийшли – були ще сутінки, а зараз – божий день, коли ти сонно водиш язиком по нечищених зубах, він, зараза, тільки на середині свого ритуалу: прокрутись триста тридцять три рази за годинниковою стрілкою на місці, а вже потім там наклади кучку. А щоб попісяти існує ще один ритуал: крутитись треба в інший бік, і, хоч і меншу кількість разів, все одно не можна пісяти й какати за один раз.
Як для мальтійської болонки цей покидьок завеликий, на мій розсуд, тому я подумую час від часу, що мене жорстоко наїбали. Втім, якщо не зважати на дещо ненормальний зріст, десь у півтора-два рази більше вичитаних мною у «Вікі» розмірів, він цілком зовнішньо не відрізнявся від своїх породистих, без сумніву, родичів. Нічого. Я теж колись був продав знайдене цуценя невідь кого як ротвейлера. Щоправда я не драв з людини три з половиною тисячі гривень, а взяв двадцять п’ять і витратив їх на корисні господарські покупки. І не кричав на всю вулицю: «Ротвейлер! Цуценята ротвейлерів!» Ні, я просто мовчки стояв, а хто підходив – сам питав: «Етанємєц?», а я кивав головою. І все. Коли питали: «Етаратвєллєр?», я кивав і цього разу.
Сьогодні Макс збився з рахунку, накрутив замало кіл. Я думав, він заб’є на це і сходить трохи раніше, але гад почав все знову. Тепер він рвався на дорогу. Задубілі пальці ледь стискали повідець і однієї миті я подумав, що як ще й спеціально трохи попустити хватку, швидко втекти додому і забарикадуватися там. Та згадалися слова Екзюпері, мовляв, ми несемо повну відповідальність за прив’язаних до певного місця прописки повним соціальним пакетом тварин, я з усіх сил затиснув повідець і смикнув на себе. Аж Макс завищав.
– Досить вже! Макс, я запізнююсь! Тобі ж не треба дбати про їжу, житло, тепло, електроенергію… а це все роблю я. Ти лише споживаєш блага. І зовсім не поважаєш мене і мої права.
Я поволік клятого пса у двір. Важко повірити, дивлячись на нього, скільки сили в цьому клубку шерсті. Та біда, коли вчепиться, вже не відчіпляється, заганяючи пазурі в самісіньке ваше серце. Цього разу Макс учув запах суки. Втім, сукою це назвати було важко. Біленька, як і Макс, патлатенька, знову ж, як і він, сучечка вестхайленд тер’єра, трусилася по черево в снігу, виштовхана з прочищеної стежечки ногою хазяйки, дівчини років п’ятнадцяти, якій явно час було думати про те, щоб не запізнитися до школи.
Згадалася робота і що я теж мав би вже виїхати туди, стало зовсім тяжко. Макс же тягся до суки. Спроби не допустити його туди і уникнути затяжного скандалу чи просто обнюхування, також затяжного, не увінчалися успіхом. Макс з розгону вискочив на голову сучці й заходився ялозити її по морді туди-сюди. Жодної реакції ані від дівчинки, ані від вестхайлендихи. Коли Макс кінчив, а це сталося за сім, максимум дев’ять секунд, тобто за двадцять-двадцять два тички, сучка лиш облизалася й жалісливо поглянула на хазяйку.
Та була незворушною: очі її були прикуті до смартфона, чи як вони тепер називаються, коротше, якоїсь штуки, де немає кнопок, а лиш один великий сенсорний екран. Такі телефони, зазвичай, погано вміщаються в руку, зате там є всілякі прикольні програми, багато пам’яті і ще вони часто виснуть. Мені мій друг з роботи показував, у нього такий. Я наважився наблизитись, але повідець Макса намотав на кулак. Дівчина чатилась в соціальній мережі.
– Ну, Макс, ми з тобою і динозаври, – пробурмотів я, коли вже підходили до дверей нашого під’їзду.
Зате повідець тягти стало легше.
