Р о з д і л д р у г и й
Про атаку на кульбаби у протигазах, курсантів-«циркачів» під дулом пістолета, п’ять нарядів поза чергою і… гриби після дощу.
А у третьому розділі — про пози «валетом» під час сну у психіатричній лікарні та інше.
До військкомату свого райцентру Юрій Соловейко приходив кілька разів упродовж кінця квітня — початку травня призовного 1970 року, аж поки комісія не визначилась остаточно: треба відправляти до навчальної частини. До якої і куди, звісно, не сказано було — військова таємниця. Новобранцю чомусь згадалися події останніх днів, зокрема й часті запитання (аж набридли) медиків, чому у нього такі жовті склери. А він звідки знав? Що, медик? Деякі лікарі відразу чи то жартували, чи всерйоз говорили: тому що чорний.
А ще здивував настрій деяких призовників. Одні весь час були такими похмурими, немов на плаху готувалися — це ще не знаючи навіть до яких військ потраплять. А інші, навпаки, були занадто веселими. Їхній піднесений настрій аж ніяк не пояснювався кількістю випитого спиртного. Таких можна було віднести до третьої категорії. Їм за будь-яких обставин весело і балакучо.
Соловейко піймав себе на думці, що належить до четвертої чи умовно якоїсь іншої категорії. Йому не занадто весело і не дуже сумно — так, згідно з ситуацією у конкретну мить. В душі він був задоволений, що відправляють до навчальної частини. Причому, до навчальної сухопутної. Це принципово через те, що хлопець, як не соромно було, не вмів плавати.
До безпосереднього призову Юрко чув, що у військоматах не дуже прислухаються до побажань призовників. Однак він приємно був здивований, коли кепський настрій після таких чуток у нього швидко розвіявся. Тому що насправді у кожного призовника, принаймні тієї партії, у якій він перебував, достатньо численної, члени призовної комісії ретельно розпитували до яких військ кожний хоче. І, як правило, задовольняли побажання майже всіх. Тут треба пояснити слово «майже». Один хлопець заволав бути лише танкістом. Капітан, достатньо росла людина, глянув на нього знизу догори, крякнув жартівливо й запитав:
— А зросту ви якого?
Призовник через хвилювання відповів:
— Кілограм дев’яносто.
— Ну «кілограм» до танку, можливо, й залізе. А от куди дівати «дев’яносто»?.. Хіба що з люка стирчати буде.
Призовник знітився, все зрозумів і попросився до другого роду військ. Кажуть, друге його прохання задовольнили.
Інший випадок розсмішив призовників та комісію не менше. Хлопець всерйоз просився бути кухарем. Призовна комісія кухарем йому бути категорично не радила. І не тому, що «кендюх» у нього «сам ріс», а . через те, що з кулінарної азбуки не знав найпростішого.
(«Ну, досить поки що писати, треба готуватись до від’їзду, що призначений на завтра. Як я вестиму у дорозі і в армії подібний щоденник — ще не знаю, зорієнтуюсь по ходу», — такими думками закінчив мережити чергову сторінку свого щоденника щойно зліплений призовник).
Зі збірного пункту при обласному військкоматі новобранців розподілили по кількох вагонах пасажирського потягу, і почався рух у невідомість. Багато хлопців не витримували психологічного напруження. Хто безкінечно травив анекдоти, хто згадував дівчат і які у них принади, характери, особливості поведінки, хто намагався передбачити, куди їх привезуть і як воно буде під час служби. І майже всі почали глушити горілку, вино, якимсь чином ще з дому збережений самогон. Соловейко тримався довго, щоб не пити. Але згодом піддався загальному настрою і так нализався, що коли вийшов на тамбур, нічого кращого не вигадав, як сходити по-маленькому прямо з тамбура вагону при відкритих його дверях. А поїзд якраз повертав у протилежний бік. Хтось його в останній момент ухопив за комір. Ну, от… завдяки тому рятувальнику Юрась доїхав до своєї навчальної частини, а собі зарікся: не пити!
По дорозі знайшов собі гарне заняття: вдивлявся у краєвиди, записував назви населених пунктів, що траплялись на око. А коли у якомусь тупику їхні вагони стояли надто довго, просився вийти чи то до крамниці, чи за водою, чи ще називав якусь причину, а тим часом намагався побачити як люди живуть, у чому живуть, у що одягаються, як розмовляють, що мають… Хотілося відчути їхній дух і дух їхньої місцевості. Адже хлопець зростав у селі й далі районного центру ніколи не був. А тут — такі враження!
Щоправда, до від’їзду з обласного призовного пункту, що у Луганську, Юрась достатньо наїздився з села до райцентру. А потім їх, уже як майбутніх солдат, везли до обласного збірного пункту. Тож встиг побачити свої українські села, селища й міста, роздивитися людей. Якщо дуже стисло охарактеризувати побачене до того як новобранці перетнули кордон з Росією, то це відчуття якоїсь світлості: світлі тони хат, будинків, різних споруд, навіть дахів і огорож. Й українські люди були якимись не удавано привітними, щирими, навіть тоді, коли їм хотілося сказати щось різке чи лайливе.
Щойно потяг від’їхав від українсько-російського кордону і заглибився до Ростовської області, як усе більше почала відчуватися різниця між українським краєм (хоч територіально він і близький до Росії) і російською глибинкою.
Зрештою привезли на місце — до частини, що була у Пензенській області, до лермонтовських місць. Але походити-побродити ними курсанту Соловейку не вдалося через те, що система навчання була дуже насиченою, і погуляти у вихідні за межами частини дозволяють не багатьом.
У військовій навчальній частині курсант Юрій Соловейко оволодівав азами радиста-радіотелеграфіста. Хоч як було прикро, але достатньо швидко через вкрай погану армійську їжу (варена квашена капуста, варене сало, надто часте приготування картоплі зі сухого його концентрату) у нього трапилося запалення апендиксу. Тож поклали до військового шпиталю, щоб прооперувати.
Деякі хлопці, яким зробили подібні операції, вже й повиписувались. Справді-бо, операція апендициту вважається нескладною, а Соловейка ще тримали у шпиталі. Мабуть, якісь нерви зачепили, і у нього постійно утворювалися гази та закріпи. Через те і мучився. Давали якісь ліки, що полегшували самопочуття. Але от ходити міг, лише одягнувши солдатський ремінь і просунувши між ним і тілом праву руку, утримуючи таким чином шов — і щоб не так нив, і, як Юрію здавалося, взагалі щоб не розійшовся.
— Братан, то й не дивно, що тебе тут швидко прихопив апендицит, — звернувся до нього сусід по ліжку.— Наскільки навчання тут на високому рівні, настільки погано харчують.
— Та ні, — відповів Соловейко. — Он стільки дають масла, білого хліба, парові котлети, протерту моркву.
— Та я ж не тутешню, госпітальну, їжу маю на увазі, а ту, що у курсантських їдальнях: квашена капуста, що давно прокисла, варене сало і напівгнила картопля, або її сухий замінник — то тільки для зовсім здорових шлунків геть здорових людей, — пояснив він.
Інші хлопці у палаті загуділи, схвалюючи останню думку.
Невдовзі курсант Юрій Соловейко побував у наряді, чергував в офіцерському гуртожитку. Але ніяк не міг второпати: чому по довжелезному коридору треба було ходити з автоматом, причому зарядженим бойовими патронами. Як завше, через кожні дві години три наряди змінювали один одного: один — чергує, другий — відпочиває, третій — спить, потім перший відпочиває, другий спить, а третій бере автомати і — на об’єкт. Отак, чергуючи серед ночі і щосили борячись з бажанням спати, курсант Соловейко ходив-ходив коридором, аж поки не помітив, що деякі двері офіцерських кімнат трохи відкриті — майже не помітно, але все ж… Ну, то він, покумекавши, вирішив спробувати чи, справді, двері можуть відкритися, якщо їх штовхнути. Подумав про себе, що коли вони відкриються, треба буде одразу доповісти, що на об’єкті непорядок.
Відтак підійшов до одних із них та й обережно штовхнув і зиркнув у проміжину прямо перед собою — на рівні свого метр сімдесят шість. У кімнаті — темінь. Тихенько запитав, чи є хтось. У відповідь — тиша. Повторив запитання — ні гу-гу. Тоді він ширше почав відкривати двері, щоб переконатися, що у кімнаті немає злодія. Аж, раптом, звідкілясь зверху курсанта по пілотці — хрясь!.. Від несподіванки відскочив, завмер і витріщився на темну проміжину: що це було?! Коли відскакував, то на підсвідомості завченими рухами перевів автомат зі спини наперед — у бойову готовність, знявши його навіть із запобіжника. Натискуй тільки на курок — і зброя почне стріляти. Отак постояв у заціпенінні кілька хвилин, відтак поставив автомат на запобіжник, але перед собою тримав. І так рушив до двірного отвору. Придивився і знову злякався ще більше — з темної проміжини дверей на нього дивився — свять-свять! — людський… череп у військовій фуражці і військовому строї.
Одним словом, тільки після цього, та й то не одразу, до молодого курсанта дійшло, що його наряд мешканцями офіцерського гуртожитку вирішено було розіграти. А хто на це клюне — то вже таке діло. Звісно, що Юрій про відкриті двері доповів начальнику караулу. За деякий час прийшло кілька офіцерів. То вони катались зо сміху. Відтак Соловейку всерйоз подякували за появлену увагу.
Неділя — для курсантів день відпочинку. Тому ніхто команди: «Батарея!.. Взвод, підйом!..» не чекав. Можна було хоч трохи полежати, дещо згадати, помріяти. Соловейко почув як на верхньому ліжку тихенько плакав хлопець. Тихенько, щоб ніхто не помітив, але ж було чутно як зітхає, шморикає, хоч і літо. Юрій знав, що той непростужений. І причину таких його переживань знав: кохання! Втім, чи кохання, а чи просто дівчини забажалось. А тут — казарма, все високою огорожею обнесене. Прокидатися, лягати спати, снідати, обідати, вечеряти тощо — все по команді.
І навіщо було аж так товаришувати з дівчиною, щоб виникала необхідність посвататися чи вже й одружитися?!. Це ж, мабуть, немовля очікується. А, можливо, вона вже й передумала суженого чекати зі служби в армії. Вірність — то високоморально, але краще її не піддавати надто тривалим випробуванням.
У Соловейка дівчина була. Аякже! Як без дівочого тіла і духу! Але вони з Людою якось обопільно прийшли до думки, що ждати Юрася зі служби в армії не треба буде, однак листуватимуться. Принаймні, на перших порах. Ще одна подружка — Рита — заявила, що сподіватиметься на дружбу з ним безкінечно довго. Та хлопець поступово відкараскався від її думки, не завдавши подрузі душевного болю. Ну, не зміг би в армії усвідомлювати, що вичікує його дівчина з вибіленим, відтак пофарбованим у різні кольори волоссям. Вище лоба не волосся, а справжня веселка, від якої тхне хімікаліями. Як він її не вмовляв не фарбуватись, не пудритись, не мазатись сильно, не наводити брови та вії товсто й жирно — як об стінку горохом. Хоча її статура, груди, ноги — ой-ййй! — були справжніми шедеврами мистецтва. І звичка говорити — то немов колискова: слухав — і засинав, чув — і несподівано для себе обмацував її усю. А потім на хлопця накочувалося здивування: невже то робив він? І кому?.. Чи то, пак, з ким?.. А якщо явін, то що саме їй робив? А вона йому щось робила? Ффу-у ти, мара якась… Одне слово, Юрію здавалося, що дівчата з претензіями на нетиповий — відмінний від усіх вигляд — не стільки творчі й оригінальні, скільки у закутках своєї душі уже наперед схильні до повійства — якщо їм випаде така нагода, або тієї нагоди вони підсвідомо шукають. Ось чому тривалих стосунків він з такими мати не хотів, а тим паче сприймати як можливих дружин.
Отак мріяв собі, млосними думками огорнутий. Хтось взявся листи писати батькам, рідним, коханим, хтось — бринькати на гітарі, декотрі готувалися піти до армійського клубу на репетиції, ще хтось — на спортмайданчик… Аж, раптом, роздалося:
— Батарея, шикуйсь!
— Отакої, — подумав Соловейко. — Щось серйозне, якщо черговий офіцер — старший лейтенант сусіднього, третього, взводу — дав таку команду не тільки для свого підрозділу, а й для майже двохсот курсантів батареї.
Командує нею капітан, до речі добрий чоловік. Але у неділю у нього вихідний. Тож черговий офіцер у такому разі міг перебирати на себе деякі функції командира батареї.
— Батарея, шикуйсь!!! — не стільки вже скомандувавши, скільки загукавши на весь довжелезний коридор казарми, повторив старлей, додавши міцну лайку. — Командири взводів, забезпечте якнайшвидше шикування батареї! Час пішов…
«Та що ж це за лихо? — подумав Соловейко, вже стоячи з деякими курсантами на визначеному для їхнього взводу місці, — Як вони забезпечать, коли — неділя, і у казармі їх може не бути, кожний зайнятий своїм: дозволено військовим статутом».
— Тридцять секунд залишилось! — гаркнув черговий старлей якось не дуже чітко. — Два… двад-д-цять… Ах, ви ж, тудит-твою!.. Так оце майбутні командири, захисники вітчизни, оце так ви готові захищати кордони нашої нео… нео… бль… неосяж… єдріт-твою… Тобто я хочу сказати: ве-е-е-е-е- (і цьому «е», здавалося, не буде кінця) –е-е-личе-е- (знову безкінечне «е») – е-е-зної країни! Фу-х! От і закінчились двадцять секунд. Де заступники командирів взводів? Де командири відділень? Тільки деякі…
Командирів взводів він не згадував через те, що це — офіцерська посада, він теж командир взводу. І взводом, у якому навчався Юрій Соловейко, командував офіцер, лейтенант. На щастя, непогана людина, з відчуттям справедливості. Але від цього ж старлея взвод, яким він командував, майже щодня терпів приниження.
— Та-а-а-к…— насилу сказав старлей через гикавку. — Вишикувалось відсотків сімдесят курсантів, відсотків двадцять — засткомвзводів і… і… і…ядріт-твою… і…командирів в-в-відділень. У-у-у, пани-и-и!..
Причому, слово «пани» з його вуст було дуже дивно чути через те, що він не те що не був українцем, а й близько біля України не проходив. Певно, перехопив від офіцерів-колег родом з України. І таке слово, очевидно, на його думку, яскравіше характеризувало конкретних осіб у ситуації, що склалася.
Промовляючи це, він проходжувався перед шеренгою курсантів, час від часу зупиняючись через гикавку. У руках переминав якісь шарики на мотузці, схожі на будистські чи мусульманські чотки. До деяких курсантів, рідше — до командирів відділень, він підходив упритул, дивився прямо у вічі довго-довго, переминаючи у цей час чотки.
Так тривало хвилин з десять.
— Ніхто більше не прискакав?! — навпереміш з гикавкою прокартавив він, різко відійшовши від чергового курсанта, у якого «вивчав» зіниці. — Тож ви усі покарані! Зрозуміло? Усі пок-к-к-карані! Ба… Ба…та-рея, струнко! Право-руч! Ходом руш — до коптерки! Ать-два! Ать-два — до коптерки! Ать-два — до коп… коп… терки!
Йому подобалось говорити якраз «Ать-два», а не «Раз-два», певно уявляючи себе офіцером царської армії чи ще якось.
— Ать-два! Ать-два! Стій! З лівого флангу… по-о-о одно-о-о-ому-у за-а протигаз-а-ами-и — бі-і-ігом!
Попідбігали, позабирали індивідуальні протигази, вишикувались знову. Відтак стройовим пішли на… стадіон.
По дорозі старлей кілька разів зупиняв курсантів, вимагаючи, щоб носки їхніх кирзових чобіт піднімались до рівня бляхи солдатського паска. А він, згідно з військовим статутом, носиться досить високо. Мимоволі ми глянули на портупею старлея і його пасок з бляхою. Він у нього був не підтягнутим і висів дуже неохайно. На спині гімнастерка з паска вискочила і трохи прикривала кобуру з пістолетом.
Офіцер спробував було показати, як треба витягувати носок чобота, але захитався.
— Вам велика честь дивитися офіцерську виправку, — прокартавив він, маючи намір висловити ще якусь глибоку думку, але гикавка завадила. Тож лише рукою махнув: уперед!
На футбольному полі курсантам велів розрахуватись на «перший»-«другий». Розрахувались. Після цього старлея наче заціпило. Він занурився у роздуми. А сонце почало відчутно припікати. Йому-то було не дуже спекотно, бо мав широку офіцерську фуражку. Курсантські пілотки ж мало захищали від спекотняви. Почали хлопці потом обливатися. А старлей заліз на найвищу трибуну, взяв мегафон і почав:
— «Першим» — до лівих воріт! «Другим» — до правих! Бі-і-гом! Дивіться: перед вами — жовтий ворог! Хун… хун.. вейбіни! Їх треба знищити, так вашу так!
Курсанти спочатку й не здогадалися, що він мав на увазі, як, раптом, через мегафон той пояснив:
— Тупиці недорозвинені! Мотлох людський!.. А ще до навчальної частини призвали! Та ви — гниди! А гниди повзають! І ви зараз пов..(гик-гик!) пов…(гик-гик!) …затиме-е-е-ете! Увага-а!!! Перед вами — жовті кульбаби. То — не кульбаби! То — витівки хун… хун…вей-й-йбінів! То вони на нас — з хімічною атакою! Замаскувались, паразити!
Останні слова курсанти вже чули дещо гірше, тому що при слові «хімічною» усі зодягли протигази.
— Лягай!!!
Усі попадали, вже упріті потом.
— В атаку! Вперед! За-а-а мною-ю-ю! — сидячи у тіні на трибуні, горланив у мегафон черговий старлей.
— І щоб ніхто жодного хун… хун… хунвей-й-йбіна-а не пропустив. Інакше — наряди поза чергою, так вашу і не нашу! Ви його пропустите, а він вам — у спину… Хоча які спини, коли ви по-пластунськи воюєте з ними. А інакше як? Хімічна атака! Ми теж не ликом шиті! Ми знаємось на хімії.
Якийсь гарний мегафон потрапив йому під руку. Так підсилював звук, що, незважаючи на протигази, які закривали вуха, вуха курсантів, зрештою, призвичаїлися і усі його команди та репліки ловили достатньо не погано. Хоча краще було б не чути, бо під час спеки і словесної какофонії людина зморюється сильніше, тим паче, коли перед тобою беззахисні жовті голівки кульбаб, які старлею вважаються хунвейбінами.
Курсанти вже, здається, все й повиривали, а команди «Відбій» чи ще якоїсь подібної не надходило. Тож повзали на животах по футбольному полю у пошуках недобитих «хунвейбінів». А потім їх ще треба було кожному взводу порахувати, як справжні хунвейбіни під час культурної революції у Китаї перебитих горобців рахували і за них отримували винагороду.
— Хіба це офіцер! Ракло нещасне!.. — почув крізь протигаз Юрій від сусіда неприховане обурення.
Важко сказати, як події розгортались би далі, коли б вони несподівано не почули:
— Батарея, відставити! Зняти протигази! Встати! Вільно!
Це вже лунав голос командира батареї, капітана, у якого був вихідний, але він мешкав недалеко і мабуть почув незрівнянні командні перлини старшого лейтенанта. Тож не забарився власною персоною.
Курсанти знімали протигази з останніх сил, бо так ухекалися, що аж на оковілих скидались.
— А я й не знав, що ти з Харкова, — звернувся Соловейко до сусіда по зриванню кульбаб.
— І як дізнався? — напівжартома-напівсерйозно запитав той.
— По «ракло». Бо це суто харківське слівце. Ще з дев’ятнадцятого сторіччя.
Хлопці обоє розсміялися й потисли руки...
— Підійдіть ближче до трибун, у під тінь, — велів капітан усім взводам якось по-домашньому по мегафону, якого взяв у старлея.
— Вишикуйтесь. Струнко!.. Вільно! — скомандував ними капітан. А потім до чергового офіцера і — по мегафону, незважаючи на те, що старлей стояв на відстані витягнутої руки — це щоб збирачам кульбаб добре було чути: — Товаришу старший лейтенанте, струнко! Зняти портупею! Віддати зброю! На гауптвахту — ходом руш!
Це для сопливих курсантів виявилось величезною несподіванкою: і початок недільної події, і ще більше — її розв’язка, коли вони стали свідками як старлей дістав гарного облизня від капітана. А, крім того, мабуть ще й виховним уроком для майбутніх командирів сержантського складу, та і в цілому для тих, хто у цивільному житті мав намір пов’язати свою долю з педагогікою та вихованням. Принаймні після цього молоді хлопці ще більше заповажали капітана.
Перша солдатська осінь у Юрія Соловейка видалась дощовою. А навколишні колгоспи і радгоспи насадили картоплі — ого-го! Тому попросили навчальну частину допомогти у збиранні врожаю. І треба ж було такому трапитись, що коли курсанти їхали на збирання бараболі, відповідальним поставили лейтенанта сусіднього взводу, який до боротьби з жовтими кульбабами на військовому футбольному полі був старшим лейтенантом. Після гауптвахти його розжалували. Хоча курсантам, не стали повідомляти на який термін.
Як би там не було, він супроводжував їх у чині лейтенанта. Кілометрів зо три їхали спокійно. А потім лейтенанту здалося, що автобус черепахою повзе. Відтак офіцер сів біля дверей напроти водія, витягнув з кобури пістолет і гаркнув:
— Ти що, водій чи тряпка? Чого боїшся?! Слизької дороги? Ну, подумаєш, дорога схилом прокладена. Ну, мокра… Так що за проблеми?! А-а, дощ іде? А ти — їдь! Ти — водій! Їдь швидше! А то гауптвахта тобі буде забезпечена…
Раптом автобус занесло і він почав хилитися на бік.
— А ну, мерщій всім, хто з правого боку, — на лівий! — скомандував офіцер.
Не легко хлопцям було все таке робити, та ще й миттєво — щоб та пара коліс, яка піднімалася над слизькою дорогою, не здійнялася на критичну висоту, інакше автобус — кувирк! — і заваливсь би.
Тут треба згадати про те, що армійські автобуси виготовлені на базі автомобіля ГАЗ-66, мають дуже високу платформу, що кріпиться на ресори. Якщо на ній монтується, крім кабіни, вантажний кузов, то автомобіль ще зберігає таку-сяку стійкість. Але на тому ж шасі автобусний салон — дарма що його стеля занизька — хиляється ліворуч-праворуч як тонка гілка на слабкому вітрі. У такому автобусі не комфортно їздити навіть сухою рівною дорогою.
А тут — слизька, та ще й з крутим ухилом.
Курсантів було у тому салоні як кільки у консервній банці — по три на двомісних сидіннях. Тож хлопці з протилежного боку салону просто навалювалися на інших, хто як міг, притуляючись обличчями аж до вікон.
Кілька разів колеса з лівого боку автобуса піднімалися на критичну висоту. Пасажири миттєво кидалися на лівий бік салону. Колеса — хоп! — і ставвали на слизьку дорогу. Аж ось автобус розвернуло майже на сто вісімдесят градусів. Тож курсантам довелося — вже по шість з кожного лівого сидіння — кидатися на сидіння праворуч.
Лейтенант, привідкривши біля себе двері (мабуть, щоб за необхідності самому врятуватися), розмахував пістолетом перед обличчям водія і несамовито горланив:
— Та ти чому не бережеш військову техніку! Чому знущаєшся над нею! Чому ти автобусу тут танці влаштовуєш?! Чому не їдеш прямо?! Наказую кермувати прямо! Наказую не мучити техніку і припинити ревіння та завивання мотору! До речі, ти туди бензину достатньо налив? А змастив все, що треба?.. Ах ти шмаркач нещасний, чурка недобитий, сандаль азіатський, моятвоянепонімаіть!.. Тобі ціна — гріш у базарний день! Але тобі Родіна баранку доручила... Куди ти, гад, її крутиш?!. Ой-й, бля… Зараз перевернемось! Курсанти, нумо на протилежний бік! Хутко!!!
Цього разу їх уберегла якась всевишня сила. Ухил землі був сильним і слизьким. Автобус і нахилило, і водночас занесло. Хлопці не знали на який бік і шарахатися. Вікна в такому військовому автобусі невеликі та ще й на додаток мокрі й оббризкані багнюкою. Нестійкий салон гойдався на всі чотири боки. Зорієнтувались в останній момент по вигуку лейтенанта. Тож на той «протилежний бік» кинулися так, що готові були лізти на стелю салону (певною мірою воно так і вийшло), щоб змусити автобус стати на усі наявні колеса.
На щастя, не перевернулися.
Фф-у-у!.. Ох-х!..
Аж, раптом, почули обурений голос командира свого взводу, теж лейтенанта, який, нізвідкіля візьмись, опинився поблизу автобуса-«циркача» і все бачив.
О! Курсант Юрій Соловейко ще не чув, щоб офіцери так лаялись і сперечались.
— Ах ти, тремпель нещасний!!! — репетував «Юрковий» лейтенант на колегу-лейтенанта. — Ти... ти... рак-ло! Ракло-о-о!..
Юрій з сусідом по «кульбабиному полю» переглянулися. Тю, мовляв, а ми й не знали, що командир їхнього взводу — земляк. Як це він раніше не «засвітився» зі своїм харківським слівцем «тремпель»?!.
Лейтенант домігся, щоб колишній старлей покинув салон, і що він далі робитиме — то його проблеми; автобус, мовляв, далі не поїде, до картопляного поля вже пішки дійти можна.
Відтак курсанти повилазили з автобуса і деякий час пізнати один одного не могли, тому що обличчя в усіх набули блідо-жовтого відтінку. Але тут несподівано сонце всміхнулося, і вони перекинулись жартами. Лейтенант не став їх навіть шикувати, просто звелів йти «он туди, у бік картопляного поля», де якийсь приземистий комбайн вже наривав картоплю.
Лише коли хлопці відійшли метрів триста і озирнулись, тільки тоді зрозуміли, що можлива аварія (а то й трагедія) була на волосинці — якраз біля самих коліс автобуса виднівся найкрутіший і найвищий бік яруги, яку вони у пологому місці щойно перетнули пішки.
Щоб дістатися поля, треба було перейти автотрасу. Як і належить, два курсанти з прапорцями на деякій відстані поставали серед дороги, зупинивши таким чином рух транспорту, щоб тим коридором можна було пройти іншим. Соловейко тільки перетнув дорогу, як почув: наче дівчина його гукає, та ще й таким знайомим голосом, усе сильніше й настирливіше...
Вухам своїм не повірив. Очам — так!
Від одного з автобусів до Юрія рвучко йшла... Рита, як завше, з волоссям усіх відтінків веселки: рудим, фіолетовим, червоним і навіть зеленим. Воно високою копицею бовваніло на голові, а частина снопом звисала на правий бік чола, ховаючись аж десь за вухом. Ну просто тобі Анджела Девіс у барвах веселки! Рита на ходу щось там жваво бормотіла, помітно було, що більше сама собі. Відтак усі почули:
— Ракли нещасні!.. Кажу ж їм, цим раклам, ну, водіям, що обіч цього шляху стоїть мій сужений. А вони не вірять. Якби ви з червоними прапорцями навперейми не стали, то й проїхала би свою долю... — тринділа вона, смачно чмокаючи Юрася у щоку.
У неї вп’ялися поглядами лейтенант і сусід по «кульбабовому полю». Як Соловейку здалося, поглядами закоханих. Чи, напевне, вони були просто у неймовірному захваті від споглядання такої нафарбованої істоти?..
( З а к і н ч е н н я д р у г о г о р о з д і л у б у д е ) .
