Не знаю чи й маю право розповідати цю історію, бо Львів, по при всю свою нарочиту відкритість, сокровенні таємниці відкриває далеко не відразу, й далеко не всім. Так само, чи виявляти справжнє ім’я свого героя? Бо ж оповідка все ж не цілком відповідатиме дійсності… Це радше одна із загадок, таємниць Львова, можливо й легенд? Хоча ні, легенди, зазвичай, творять про тих, хто за життя був відомий, уславлений.
Ким за життя був Іван Курило? Мистці, яким нині за сімдесят, звичайно, пам’ятають його. Про історію зниклого портрету, довкола якого у восьмидесятих було стільки галасу, висловлюються досить туманно, можливо, в місті не залишилося людей, які бачили його. До того ж він таки не уславився на всенький світ, не був номінований жодною з престижних премій, ба, навіть у Львові ніде публічно не виставлявся.
- Іван Курило? Був такий… Викладав якийсь час в інституті*, - згадують майстри старшого покоління.
- Прекрасним рисувальником був, це – факт! Задивляючий феномен - володів технікою рисунку, яку ніхто не міг повторити, - докине інший.
- Академічним рисунком його мальовидла важко назвати Це було радше штукарство, - резюмує поважний, сивий професор. Чи й від Бога був цей талант? - змружує оченята - світло-сині, як сукня Діви Марії...
Навіть у рідні немає жодної живописної роботи Івана, лише неякісні, кольорові світлини, що вже втрачають свою барву …
Сумніваюсь, чи й доклавши максимум зусиль вдалось би зібрати який десяток його робіт бодай для маленької виставки… Дивним був той митець, полюбляв навідувати майстерні художників - багато до чого докладав свою руку – кому рисунок накине, змінить перспективу, запропонує іншу кольорову гамму. Сам же, писав вельми мало – коли вже зовсім не було грошей, або ж коли образ переслідував його, ставав, як кажуть на п'яти… Не зустрічав теж митця, який би так байдуже ставився до своїх творінь – міг подарувати картину малознайомій людині, коли та тому сподобалась, продати за сущі копійки, коли не вистачало на одну-другу пляшку дешевого вина…
Знайомство наше почалось з пив бару на Краківській. Місцини, що була містком між світом ситим, благополучним, і маргінальним, світом людей, яких система відкинула, чи посунула за свої межі. Перші приходили, аби показати себе, засвітитись, аби інші відчули їх вагу. Демонстративно пригощали невдах-колег. Лицемірно патякаючи, що не все іще втрачено. Для позосталих, було це єдине місце, де можна було випити на дурняк, чи розповісти чергову баєчку розчуленому від випитого грошовитому панові, і увесь вечір водити з ним козу. Я, молодий на тоді журналіст, теж полюбляв слухати безконечні оповідки завсідників, виловлюючи цікаві сюжети, чи мелодраматичну історію, яка додавала чимало нових рис до твору, який Бальзак так влучно назвав «Людською комедією». Саме там, уперше в житті вздрів генія, справжнього, живого, осягнути якого, зрозуміти до кінця, так і не зумів…
Високий, худий з гарно окресленими вилицями, аристократично заламаним носом, виразним, випнутим підборіддям й голубими очима, які світилися з хтозна якого дива добротою й лагідністю. Обрамлене пасмами темного, що ледь крутилось волоссям - живе втіленням персонажів Ель Греко. Одразу привернув мою увагу, хоча, найменше того праг: не галасував, не розповідав захоплюючих історій, а з сороміцьких анекдотів хоча й сміявся, та посмішку свою ховав, опускаючи голову, мов цнотлива панянка. Отак пригощаючи один одного й познайомились.
Наскільки Іван, незважаючи на занедбаний одяг, все ж видавався вишуканим паном, настільки дисонувала йому жінка, що його постійно супроводжувала. Від щоденної пиятики, обличчя її запухло, якби пережила напад бджолиного рою. Десятки невидимих капілярів на її обличчі потріскались, і його колір став червоняве синюшним. Коли б хтось наважився сказати, що жінка ця була колись красунею, з певністю розсміявся б йому в лице, хоча, ноги у неї були стрункі, справді гарні, та й під недбалим одягом, все ще можна було розгледіти зграбну жіночу фігурку. Та хто взрівши таке обличчя, приглядатиметься фігурі, навіть коли б це була сама Жізель Бундхен? Іще ім'я її здивувало - Сонька. Дуже вже воно не пасувало Львову, тим більше, цій богемній місцині. Про дивну пасію художника не розпитував. Примхи творчих людей, їхні фантазії, часами настільки дивовижні, що, не лізуть в жодні рамки, перевершуючи будь-чию буйну уяву. Зрештою, цікавили мене не вона, а він. З того вечора ми заприятелювали.
Часто подорожуючи від винарні до винарні, зустрічали там Іванових колег, які запрошували у свої творчі майстерні, чи й в інститут, на чарчину, насправді ж, аби отримати від метра пораду, чи підказку, почути його думку.
У цих відвідинах я й спізнав чудо Господнє - неперевершеного рисувальника. Із милою посмішкою приглядався чужим роботам, та рідко брав у руки вугіль, чи олівець, та коли уже брав, щось підправляючи, часами проводив новий контур й... присутні ставали свідками справжнього чуда: мертві, статичні фігури оживали, наповнювалися дивовижною грацією. Побіля уже готових полотен часами накидав свою, альтернативну, композицію.
- Іване, продовжуй, твоя ідея краще розкриває образ, віддаю тобі це замовлення! - щиро намовдяв приятель. Іван посміхався одразу усіма зморшками своїх добрих очей.
- Ні, мені не вистачить терпцю, аби закінчити таку роботу, не цікаво, та й часу шкода... Постав краще чарчину, коли ідея справді по серцю…
Блукання від винарні до винарні, здавалось, було тим головним, до чого Бог уповноважив його на цій землі. Та ні в кого й в гадці не було, що Іван тиняється по кнайпах від неробства. Усі ставились до нього з шанобою, і якимсь особливим пієтетом.
- Шукає своїх типажів, виношує задум, – часами можна було почути. Сам ніколи про таке не говорив, узагалі про себе не говорив ніколи - залишався для людей загадкою, нерозгаданим ребусом, яким є кожна людина, яку Всевишній виокремив особливим даром. Я теж його не розумів. Вважав за щастя, «водити з ним козу». В чому іще міг наслідувати генія?..
Майже завше без копійчини, та ніколи не бракувало охочих, пригостити його, а за одне й Соньку, нерідко й тих, хто на тоді складав його свиту. Мої фантазії сягали далі – підозрював, що тим самим закладають з ним негласний пакт, що не буде творити, бо ж будь чия творчість тьмянішала перед доторком його пальця…
В богемному середовищі про Івана ходили чудернацькі історії. Зазвичай такі історії ходять про мертвих, та, на здоровий глузд для багатьох він вже й був мертвим – чи й можна вважати живою людину, яка випала на маргінес, до того ж не через якісь там фатальні обставини, а з власної волі, чи, іще краще з причини свого розгнузданого, бунтівного, свавільного характеру.
Пригадую кулуарну розмову після відкриття здається першого у Львові бієнале, де Іван виставив якусь свою, як сам казав незначну роботу.
- Такі художники народжуються навіть не раз в століття, - промовляв впевнено маститий лауреат, коли торкається паперу чи полотна, здається, Бог тримає його руку в Своїй - так виважено, й безпомилково точно вкладається його штрих. Молодий ректор інституту спостерігаючи за його роботою, висловив думку, що їхній викладач міг би давати майстер класи навіть в Ленінградській академії мистецтв, старенький же метр Григорій Смольський, що колись студіював у Франції, посміхався у вус:
- Та, навіть і в Паризькій академії! Лишень помиляєтесь, коли думаєте, що була б з того бодай комусь яка користь – повторити те, що робить Іван – неможливо…
Здавалось, Іван ніколи не знав мук творчості. За пензель чи вугілля завше брався з іронічною всмішкою, ніби викладав нетямущим дітвакам якісь простенькі, азбучні істини, які сором не знати.
Були в Івана, що майже немислиме в середовищі митців, тверді моральні принципи - на жодну студентку ніколи не глянув, як на можливий об’єкт залицяння. З розмов колег поволеньки вималювалась історія цієї дивної, ні в чому не схожої пари...
Чарівна красуня Сонька, що приїхала у Львів на навчання з бозна якої глибинки Херсонщини, витягла щасливий білет – Іван звернув на неї увагу. Безумовно, не на її миле личко чи дивної краси фіалкові очі, чи округлий дупасик, на який заглядався не лише увесь курс, а й увесь інститут… На першому ж уроці рисунку роздратовано мовив студентці.
- У вас жахлива школа! Руки б поламав тим, хто вас учив! Сама ж - справжній самородок! У вас - рука майстра! На вас не шкода потратити час, – радів, як людина що знайшла знаменитий «Норі»**.
Мовлене Курилом, було почуто й невдовзі обійшло не лише увесь курс, а й інститут. Похвали від Івана не удостоювався майже ніхто. До честі Соні, треба сказати, що не загордилась, лише почала більше, й наполегливіше працювати – увесь вільний від занять час проводила на кафедрі рисунку. Результат не забарися – вже на першій виставці молодих талантів, її роботи були визнані кращими. Важко сказати – хто більше радів успіхові – вчитель чи учениця? Метр не лише приділяв їй найбільше часу на лекціях, якось непомітно Соня перекочувала в його творчу майстерню, працювала за його любимим мольбертом, у найкращому місці – біля вікна, Закоханий Іван теж був картиною в собі. Він увесь світився. Здавалось, висвічуються навіть кінчики пальців, якими торкався дівчини. Тільки великі натури уміють віддаватись всуціль і повністю. Коли стояли разом за мольбертом – творили пречудову симфонію.
Усе що не стосувалось мистецтва, для Івана якби й не існувало: одягався абияк, харчувався в студентській їдальні, ніколи не спокушався грошовитими замовленнями. «Хіба в людини так багато часу, аби розмінюватись на такі дрібниці?» Та Соня все частіше, кривилась, мовляв, їхня домівка, й не домівка зовсім, а щось середнє між вокзальною ждальнею і студентським гуртожитком – ні меблів, ані навіть пристойного ліжка. При найбільшому бажанні не можна створити затишку з речей, які бозна як сюди потрапили. Іван ніколи не звертав на це уваги, та це говорила його чарівна принцеса – дівчина з якою хотів одружитись…
Усе ж не дозволяв собі малювати портрети вождів до свят, чи яке інше кон’юнктурне мальовидло… Платні викладача вистачало хіба що на фарби, та найскромніше утримання. А тут – весілля… Весілля, а й весільний подарунок мав бути гідним красуні Соні!
--------------------------------------------
* Нині Львівська Академія мистецтв.
** Знаменитий синій 42,5-каратный діамант "Норі" вважається найдорожчим невеликим предметом в світі, його оцінюють в $ 200 млн., тобто трохи менше $ 5 млн. за карат.
