Гарно у кімнаті, ошатно. Килим–палас жовтий на підлозі, паркет дубовий у жовтому світлі вигрівається, фінським лаком вилискує, шпалери на стінах ніжно-рожеві, німецькі, з НДР. Телевізор кольоровий щось собі бубонить. Нікого хазяїн не запрошував, нікого не чекав.
Петренко не знав, що з ним таке. Сновида? Але ж вони увісні ходять. Не те на ніч з’їв? Так він минулого разу і не вечеряв. Кіна надивився? Так не ходив у той кінотеатр в минулої зими, бо часу нема. Та і не знімають такого! Але сни були однаковими – кінь під сідлом, постійно голодний чорний кінь з рудими плямами на боках, вічно хоче ухопити травички, синя куртка на плечах з залишками якихось шнурків спереду, шабля при боці, бінокль на шиї, і їдуть за ним декілька дядьків з лютими очима, його люди, голодні й затяті. І – найстрашніше – прапор. Той прапор, про який і не скажеш нікому, бо радянському дільничому і не треба про такий прапор знати, і не можна. Чи повний місяць, чи молодик, чи напився снодійного, чи ні – вони приходили, два чи три рази на місяць.
Нікого господар не чекав, але самі двері розчахнулись, три замки не втримали. Гарячим вітром потягнуло, полином степовим, потом кінським, кров’ю свіжою. Пилюку гість з себе струшує, мружиться від світла яскравого.
- Гарно живеш, чекісте. Ой гарно. В мене в хаті тільки гасова лампа була.
- Та ти ж мертвий, - шарпнувся почесний пенсіонер, - та ми ж тебе ще шістдесят років тому знищили, усю банду Рябого!
- Ой розверещався. Ой налякав, - шкірить зуби гість, - а нікого у тебе нема. Нікого-нікого. Де товариші твої? Чого не захищають?
- А ти чого один прийшов? Бандитів твоїх щось не видно!
- Та не кричи, людей побудиш. Чи ти думаєш, що хтось допоможе? Думай, думай, хоч раз в житті своєму нікчемному зрозумієш щось. У мене просто справа недороблена, в них – ні.
- Геть звідсіля! – але стоїть собі отаман Рябий, кров з губ злизує, посміхається собі.
Аж згадав почесний пенсіонер, як його мати в дитинстві хреститись вчили. А не допомогло! Стоїть бандит розстріляний і вже вголос сміється.
- А ти ж не віриш, ти ж тільки в свою комунію вірив, заради неї на всіх своїх наклепи понаписував. Ну і як тобі, допомагає?
Петренко підскочив з ліжка, наче його вкусив службовий пес Барс. Та пів на першу ночі! Та через два поверхи донизу чутно! Та ті сусіди згори кудись удвох поїхали, значить, кричить той, почесний. І цікаво так – наче на когось. Треба подивититсь, може він з глузду з’їхав вже? Двері розчинені і двоє у квартирі стоять – один сусід, а от другий – він же і стоїть, дільничий Петренко, але – той, що на коні іде, що бінокля на шиї має, що од віспи рябий і Рябим прозвали на кутку.
- А ти хто? - а що тут ще казати? Наче ж не грабують сусіда, не б’ють, та й не чути другого зовсім. Просто стоїть собі людина посеред хати, анічогісінько не робить.
- Моя кров, - от тут Петренка аж пересмикнуло. Бачив він і зарізаних, і згорілих, і як людину вантажівкою задавило, і повішеника, і потопельника – а от щоб кров з ран на куртці тій синій текла, а на підлогу не стікала, щоб на губах при розмові кров кипіла, а людина не дихала?
- Забери його од мене! – тепер зрозуміло, чого сусід так кричить.
- А от зараз і подивимось! – в очі Рябий дивиться, і дійсно схожий – йому б віспою не хворіти, голову помити та пелехи постригти – один в один би був. І бачить дільничий, що висить у того Рябого при боці не шабля, як увісні, а кобура з чимось - револьвер чи пістолет. А сам дільничий тільки посвідчення і схопив, як спав, так і прибіг. У трусах сімейних. А робити щось треба.
- Є всесвітня комунія?
- Шо? – таке тільки глупої ночі питати. Наче в кіно про невловимих месників.
- Ну, більшовики все про неї казали.
- Ні, немає, - Петренко міг би розказати більш розлого про капіталістичні країни, але чомусь не хотілось.
- А я шо казав! - Рябий чогось зрадів.
- Мало вас ми нищили, ой мало! – знов заверещав сусід, - Бандити кляті, вороги радянської влади, гнида петлюрівська!
- Від гниди чую! Вбивав, рубав, стріляв, таких як ти, на шматки різав. Але ж не забирав хліб для невідомо кого! Не палив дітей у хаті.
От воно шо, аж на душі у дільничого легше стало. От чий прапор в того рябого був. Але як то - дітей живцем палити? Наче фашист який, а не чекіст. Хіба так можна?
- Які то діти були? То вороги народу б виросли! Ти комнезами рядочком розвісив у чотирьох селах.
Рябий глипнув на дільничого. Чого це він скривився?
- Хлопче, а ти ще скажи – Україна є чи як?
Дільничий повільно видихнув. Книжки ж вони всякі забороняють, дисидентів ловлять, а все одно – навіть старий слідчий Кульчицький, як на дні народження добре хильнув, то таке затяг! Таке затяг, що зразу в голову вчепилося.
- Є.
- Ах ти ж гидь недобита!
- Я, по-перше, не гидь, а дільничий, а, по-друге, ви дітей убивали, а брехали, що з бандами боролися.
- Ну моя ж кров! – Рябий підійшов до сусіда впритул, підліз йому під руку, наче збирався нести на плечах.
- А що з ним буде? – дільничий почухав потилицю.
- Тіло собі вмре у кріслі, а про душу – то не твоя парафія.
- Тобто це буде звичайна смерть, без характерних ушкоджень шкіри, що притаманні вогнепальній або холодній зброї.
- Якось так. Йди вже спати, хлопчику. Не твоя то війна. І доньці моє вітання.
Дільничий вийшов, причинивши за собою троє дверей, чхнув і зрозумів. От чого мати ніколи нічого не розповідала про свого батька.
