Тим часом прийшла зима і мати мусила справити Вітькові нове пальто, бо старе своїми залатаними рукавами ледь-ледь прикривало лікті. А за зимою, як і водиться, прийшла весна. Цієї весни Вітя Трюхань закінчував остогидлу Вівдюківську восьмирічку. А поки ще ті екзамени, випускний вечір, який завжди проводиться напівтаємно, бо директор школи чомусь забороняє, то нині надворі теплий травень, а по вечорах виряджають хлопців в армію.
Ось і сьогодні Юрко Гнипа, старий Вітин приятель, якого осінню чомусь не сподобились забрити в солдати, справляє своє "випроважання", як кажуть у Вівдюках.
Грає музика, тупцяють, попльовуючи, хлопці, перешіптуються, поблискуючи очима, дівчата. Наплювалися, наблискалися - гей за стіл. По першій чарці вам, діти.
Вітя, як завжди, для сміливості чарчину прийме. А за першою ллють по другій. Хлопці цуплять. Вітя, він ніколи більше ста грамів не пив, але не відставати ж від хлопців, хай і старших. За другою ллють по третій. Вітю минають - надто малим ще проти інших він є.
Хлопці сміються:
- Галамидник, у мене соска ось у кармані лежить, подати?
Вітя соски не хоче, натомість забирає чарку у котроїсь із дівчат - однак не п'є. Пішла й третя. Весело Віті, закушує, по сторонах поглядає - коли ще наливатимуть, бо що ж ті три чарочки, гудуть незадоволено парубки.
- Братан! - гукає Вітя найстаршому Юрковому братові, чолов'язі літ під сорок, що шнуркував нещодавно між столами з графином. - Хлюпни ще по чуть-чуть, бо ні в одном глазу щось.
"Братан" якось здивовано дивиться на Вітю і оголошує ледь не на весь намет:
- Лити більше не будемо. Хватить з вас.
Хлопці незадоволено гудуть. Люда Цапенко сміється і потихеньку зирк, зирк на Вітю. Хіба ж може Вітя не бути під тими поглядами героєм?
Тож:
- Братан, ти нас оскорбляєш, - продовжує своє звернення до Юркового брата.
- Ти, хлопчику, ще підрости трохи, тоді питимеш, скільки схочеш, - мовив Вітин опонент і рушив до виходу.
І запеклася від такої образи у Віті душа - "чєловєка оскорбили"!
- Спалю, сука! - закричав Вітя не своїм голосом, як кричить, бувало, під доброю "мухою" їхній сусід Овсій.
- Що? - "братан" раптом зупинився, підійшов до Віті, вхопив за шкірки і викинув з шатра надвір.
- Ух, мать-перемать! - розходився Вітя.
- Спокійно, Вітьок, спокійно, - це Юрко, новобранець, тримає Вітю за плечі і відводить геть у тінь садка.
Заспокоюється Вітя - поважає Юрка.
- А братан твій - настояща сука! - тільки й каже.
Юрко погоджується, спирає Вітю на яблуню і йде назад до гурту.
Віті млосно, Віті душно, Віті туманно. Але грає музика, на подвір'ї танцюють, на холери Віті ця яблуня, що його на неї сперли, тож іде він, хилитаючись, до танцю.
- Ех! - руки скидає Вітя вгору і рветься в коло.
- Ех! - присісти хоче, натомість просто сідає на землю.
- Нічо, танцюєм, - гасить усмішки довкола і, соваючи ногами, махаючи руками, так сидячи і танцює до запаморочення.
Де Люда - шукає очима дівчину. Пошук той нічого не дає, тож Вітя нарешті полишає всиджену землю і хилитається між дівчатами, заглядає, мов підсліпуватий, в обличчя.
А ось і Люда. А що це за "чувак" коло неї ошивається - якийсь незнайомий, у модерній курточці.
- Ти хто? - безцеремоннго тикає Вітя пальцем "чувакові" в груди.
- Едік, - відрекомендовується той.
- Хто-хто? - спльовує тягучою слиною Вітя.
- Едік, - пояснює Люда, - до баби Палажки з Києва приїхав.
- Едік, з Києва, - копилить Вітя губу, - понятно.
Стоять. Едик з Людою щось гомонять, Вітя, ледь бачачи обриси того Едика, похмуро дивиться.
- Пацан, - нарешті озивається, - пішли, щось сказати хочу.
- Ти що, битися хочеш? Не треба, - сміється Люда і бере Вітю під руку.
- Спокойно, Люд, не бойсь, у нас мужський розговор, ніхто нікого не битиме, - вивільняється Вітя від дівочої руки і відводить Едика вбік.
Едик, на голову вищий від Віті і старший, певно, на пару років, тільки посміхається.
- Слухай, пацан, - гикає-мовить Вітя, сховавшись з Едиком у темряві, - дай куртяху бабу додому провести, - і береться за полу куртки.
- А ще що? - сміється Едик.
- Куртяху, кажу, дай, - сердиться Вітя.
- Пашол ти, - мовить Едик нахабно і йде від Віті геть.
- Жмот, - сичить Вітя і, дочекавшись, поки Едик порівнявся з чималою брудною калюжею, ставить тому підніжку і, вдаривши кулаком у вухо, валить у калюжу.
- Падло! - схоплюється Едик, кидається до Вітька.
Зав'язується бійка, якій не дають розгорітися - розбороняють.
- Скотина! - сичить Едик.
Вітя нічого не сичить, тільки дивиться сердито і зверхньо і, влучивши мить, відриває від мокрої брудної куртки кишеню.
- Не будь жмотом, ділися, - дає напутнє слово Едику.
Вітю насильно, попри його спротив, ведуть додому.
- Люда! - дереться він на все село. - Пацана твого в'яжуть, де ти?
Сонце нарешті достукалося до Вітиних очей. Проснувся, очманіло оглянувся довкола. Ага, це він у себе вдома лежить на підлозі, поряд на ліжку хропе батько. Кругом щось мокре, слизьке. Придивився - наригано. Хто - він сам, чи батько? Батько нібито не ригає, хіба в штани оправиться. Значить, він сам.
Згадав про матір - злякався. Це буде щось із чимсь. Матері в хаті немає, видно, порається по господарству. Схопився Вітя на ноги і, тамуючи біль у голові, швиденько стер якоюсь ганчіркою свій гріх. Зняв обгиджену сорочку, змотав у клубок і, оглядаючись, пішов з нею надвір.
Став під умивальником, вмив мармизу. А тут і мати з повітки. Зігнувся Вітя, очі в землю втупив, не ворухнеться - чи то від сорому, чи від страху.
"Більше ніколи так не набиратимусь, - клянеться сам собі подумки. - Ніколи!"
Мати тільки глипнула на сина, стисла ображено губи і мовчки, що було дуже дивно, пройшла в хату.
"Боїться, чи що?" - тільки й подумав Вітя.
І раптом, як спалах у голові, аж сонце ясніше світити стало:
- "Боїться! Мати мене баїться!"
І загордився Вітя. Виправ легенько сорочку і, ніби прапора, повісив сушитися ледь не при самій дорозі - дивіться, мовляв, люди, не тільки деінде герої водяться, і в нас дещо є.
А в школі - шарварок, у школі - переполох. Вітю директор у свій кабінет викликав.
- Ти що собі думаєш? - кричав. - Ти всіх нас осоромив!
- Що з тебе виросте, як змалку таке виробляєш? - допитувалися вчителі.
Вітя не відповідав, бо знав, що виросте з нього "кльовий пацан". Недарма ж весь клас перед ним, як перед царем, як перед справжнім героєм - очі захоплені, слухають же, ледь усіх мух ротами не повиловлюють; а як на комсомольських зборах з комсомолу виганяли і руки в голосуванні злякано піднімали, ніхто в очі Віті не глянув - старшому по духу в очі не дивляться, соромляться хай навіть і з примусу роблених тому старшому капостей. І дарма, що Вітя на роки такий же, як і однокласники, він - старший по духу, він скуштував того, зробив те, про що дехто тільки мріяти починає. Хто тепер Василь Чиж? Голопуцьок, ніщо - сьорбне десь у кущах вина та цигаркою димить у туалеті. А Вітя вже по кущах не п'є, він п'є, як люди, за столом; Вітя в туалетах не курить, він іде по селу і спокійнісінько собі димить. Мати, із сотню разів нагодувавши його свого часу тютюном, махнула врешті рукою:
- Кури, як не хочеш довше жити, як ти мені вже в'ївся!
О, сьогодні, до речі, матір у школу викликають.
- Ма, - сопе Вітя, прийшовши додому, - вас у школу визивають.
- Кажи батькові, - стомлено мовила мати. - Хай бачить, п'яниця непросипуща, якого сина виховав.
"Боїться-таки, їй-богу, вже навіть голосу до мене не підвищує, що б я не витворяв," - зробив ще раз висновок Вітя і пішов до батька.
- У школу вас визивають, - повідомив.
- Що, синку, ге? - своєї одвічно п'яної співав батько.
- Ге! - показав Вітя батькові язика і, радісно схопивши шматок хліба, помчав надвір.
До школи з батьків так ніхто й не пішов.
- А навіщо? - стенала плечима мати. - П'яна хвиля однак мою криє, то хай сама свої береги й зализує.
Вітя нічого не второпав з отих незрозумілих материних слів, завважив їх за затуркане белькотіння дещо наляканої передчасним здорослішанням сина жінки, тож не став над ними й думати, викинув з голови.
Разом з переляканим і таким же затурканим дитинством сопливого Галамидника.
Все лишалося позаду, попереду виростала дорослість.
Наче ота незрозуміла в материних словах хвиля.
Її треба було будь-що осідлати. Аби не потонути, не піти на дно власної низькості перед іншими і самим життям.
Досить потоплого дитинства, досить нікчемного галамидництва-посміховиська.
Хай живе Віктор Трюхань - "чєловєк" на всі сто відсотків!
