- Не може бути! – прошепотіла Світлана, для чогось намотуючи на руку рушник, яким щойно витирала посуд. – Це неможливо…
Підійшла до столу, відсунула стілець, помацала його руками, ніби хотіла пересвідчитись, що він і справді там стоїть, сіла. Нервове тремтіння перестало бити її тіло лише тоді, коли батько поклав руки їй на плечі. Від них пахло вітром і машинним мастилом, але тієї миті жінці здалося, що вони ввібрали у себе частинку її болю. Поступово витягають його з її тіла, заповнюють душу спокоєм. Нехай навіть уявним.
- Мені дуже шкода, - не дивлячись їй в очі, продовжив дільничний міліціонер. – Машина врізалась у бетонний паркан. Думаю, він не встиг нічого відчути. Так сказав лікар.
Світлана закрила обличчя руками і заридала. До неї підбігла мати, обняла, притисла, як у дитинстві, до грудей, але не змогла зупинити цієї зливи сліз. Жінка ніби змовкла, але її плечі продовжували здригатися. Немов кожен подих для неї зараз - важка праця. Виборювала його в запеклому бою у вічності. Всі стихли, напружились. А що говорити? Кожне слово тепер здавалося гострим лезом, яке може зранити і без того знекровлене серце.
І раптом кімнату заповнив інший, але не менш гучний звук. Вибухнув, розірвав на шматки умовно-крихку тишу. Усі повернули голови до вікна, де стояла дванадцятилітня Інна – тоненька дівчинка з довгою русявою косою, котра змійкою звивалася на тонких, гострих плеченятах. Вона теж розмазувала кулачками по обличчю сльози. Але ці сльози викликав сміх.
Світала перестала голосити і вражено дивилася на доньку.
- Побійся Бога! – крикнула бабуся. Підняла вгору жилаві руки. Склала долоні наче у молитві.
Але Інна, закинувши голову і більше не витираючи сліз, продовжувала реготати. Заспокоїлась дівчинка лише тоді, коли дідусь з розмаху засвітив їй ляпаса.
Годиною пізніше, сидячи на підлозі у своїй кімнаті, дівчина слухала через стіну розмови дорослих. Жвавий павучок поєднав прозорими нитками ніжку стільця і столу. Повільно рухаючись вверх-вниз, створював тонке мереживо. В той же час небезпечну пастку. Вона затягує, не лишаючи жодного шансу на порятунок. На щастя, навіть із таких тенет можна вибратись. Вона ж змогла.
- У неї істерика. Або вона збожеволіла, - бідкалася бабуся. – Сміятися зі смерті батька…
- Я давно казав, що ви їй усе дозволяєте. Панькаєтесь як з маленькою. Догралися! – безапеляційно кинув дідусь.
- Це я винна, - втомлено шепотіла мати. – Не треба було розповідати Інночці, що Віктор – не її рідний батько. Він її боготворив, засипав подарунками. А Інна його так і не прийняла.
Інна надягла навушники, збільшила на плеєрі гучність і плюхнулась на ліжко. Потягла на себе холодну атласну ковдру. І нехай весь світ зачекає. У неї сьогодні свято. Нарешті там, нагорі, її почули.
Вранці вона з’явилася матері на очі. Покірно підійшла, прошепотіла, ковтаючи деякі звуки:
- Вибач, мамо. Я вчора дуже злякалась.
Світлана, заливаючись слізьми, обзивала дівчинку невдячною. Перераховувала всі батькові заслуги, соромлячи доньку за небачену черствість. Інна, опустивши очі долу і стежачи за грою світла на натертих до блиску білих кахлях, з усім погоджувалась. Для як годиться вдруге попросила пробачення. При старших. Мати поцілувала її у щоку, а бабуся, порівнявши окуляри і примружившись, дивилася на неї осудливо. Інна сумно посміхнулася. Якщо навіть на всю її родину надягти подібні окуляри, це не виправить їхньої КОРОТКОЗОРОСТІ.
Великодушні, вони одразу її пробачили. І навіть дозволили брати участь в театрі абсурду, який зветься підготовкою до поховання. Будинок заполонили чужі люди. Всі ті, хто назвався друзями вітчима. Парадокс. Їх виявилось значно більше, ніж він мав за життя. Серед них були і ті, хто прийшов просто подивитися. Мають люди щось таке в своїй крові. Полюбляють різні видовища. Навіть такі…
Вони приносили квіти, які вже не було де розміщувати. Голосно співчували, повторюючи завчені банальності. А ще розповідали історії із життя небіжчика, роздивлялися фотоальбоми, пригадуючи щасливі моменти минулого.
Інна не пам’ятала тих щасливих моментів, а тільки запах коньяку і його холодні руки на своїй шиї. І сковуюче відчуття безсилля, коли вона опинялася в полоні у власній кімнаті, де ніде сховатися. Він приходив і робив їй боляче. А потім дарував нову іграшку.
Вранці Інна ретельно вимивала від сліз обличчя і зображала безтурботну дитину. Подружки заздрили, роздивляючись черговий подарунок вітчима. А вона і сама почувалася іграшкою. В руках небезпечного дорослого чоловіка.
Раніше, коли Інні було десять, мати не звертала увагу на всі ці «дядя Вітя поганий». З’явившись в їхній родині, він усіх зачарував. Граючись, приручив. Наче володів давніми мольфарськими знаннями. Змінив їхнє життя, започаткував нові традиції. Щонедільні родинні прогулянки до парку або на річку, кисле абрикосове морозиво у ріжку, котре вона обов’язково мала з’їсти, інакше образить татка. «Ти її балуєш», - щасливо сміючись, нагадувала Світлана. «Не вигадуй, - вдавано ображався він. – Для нашої донечки все, що завгодно».
А потім у неї вже не вистачало сміливості розповісти правду. Не хотілося, щоб з неї кепкували, тицяли пальцями. А ще відчувала – мати не повірить. Вона боготворила свого чоловіка. І так за нього чіплялася, наче він був частинкою її самої. Не дзвонить Віктор кілька годин, вигадує важливий привід, щоб зателефонувати самій. Ніколи не зізнається, що просто скучила. Коли він скаже довгоочікуване: «Алло!», обличчя Світлани повниться сяйвом радості, розгладжуються залишені сумнівами зморшки, в кутиках очей веселяться грайливі бісики. Ну як такій пояснити, що біле вже давно стало чорним? А, може, ніколи й не було тим білим.
Бабуся й дідусь теж потрапили під оті невидимі чари. Вітчим частував дідуся дорогим спиртним. Перехиливши чарчину-другу, потерта роками шкіра обличчя покривалася ніжним рум’янцем. Дідусь діставав із великого паперового пакету старі чорно-білі світлини і розповідав історії зі своєї молодості. Останнім часом постійно плутаючи дати й імена. А для бабусі діставав закордонні ліки. Вони швидко гоїли проїжджені рожею гнійники на ногах. Рани, на які безсило махнув рукою не один лікар, пояснюючи, що тут допоможе лишень страшне слово: «ампутація».
«Вітінька, Вітінька», - співали старі дуетом, заглядаючи зятю в рота. Бабуся згадувала його у своїх молитвах, а дідусь щодня нагадували Світлані, що кращого чоловіка їй не знайти.
Інна змагалася зі своїми проблемами самотужки: зачиняла двері на клямку, яку так легко зірвати, з усієї сили смикнувши за дверну ручку. Ховала під подушку ніж, до якого у потрібний момент неможливо дотягтися. Якось навіть утекла з дому. Провела ніч на вокзалі: холодному і небезпечному місці, сповненому дивними звуками і страшними людьми. Під ранок повернулась. Вибачилась. Вигадала жалісливу історію про те, що заблукала. Вирішила, що знайоме пекло краще за невідоме. Нехай поки що їй не вдається перемогти вітчима. Але вона не завжди буде слабшою.
Інна не могла здолати його фізично. Їй бракувало сміливості випустити на волю слова, котрі знищать замасковане під рай пекло. Боялася наслідків подібного вибуху. А раптом він знищить надто багато і від їхньої родини вже нічого не лишиться?
Проте щодня, зачиняючись на ту ненадійну клямку, проклинала материного чоловіка. Виходить, не даремно…
Букети і велетенські вінки ледь влізли до автобусу. В день поховання до їхнього дому збіглося мало не пів міста. Знайшлося багато бажаючих вшанувати пам'ять відомого в місті бізнесмена і громадського діяча. Дорогою у дві шеренги вишикувались різнокольорові автівки. «Веселка», - думала Інна, з кам’яним обличчям слухаючи промови тих, кому допоміг її вітчим. Хотілося вийти наперед і розповісти, ким він був у дійсності. Звільнити правду із в’язниці, зведеної у свідомості сумнівами. Але вона знала, що ніколи не відкриє рота. Байдуже! Нехай оплакують Віктора немов святого. Головне, що його більше НЕМАЄ.
Інна дозволила начепити на себе чорну хустину і стала у чергу тих, хто бажав востаннє попрощатися з небіжчиком. Під пильним поглядом рідні на ватних ногах підійшла до труни. І завмерла….
Ні, її не налякало безкровне обличчя із червоними, погано загримованими подряпинами на щоках, яке начебто розплилося, стало ширшим ніж було за життя. У нагрудній кишені новенького чорного костюма замість носовичка стирчав краєчок вишитої хустини. Її хустини.
Інна боязко озирнулася і рушила вперед, наштовхнувшись ногою на труну. Вдала, що як інші, нахиляється, щоб поцілувати небіжчика у чоло. Вуста й справді поцілували повітря в кількох міліметрах від білої, немов щойно випране простирадло, шкіри. «Це лише манекен», - шепотіла собі, зціпивши зуби. А права рука, дерев’яніючи, нишпорила по гострих стіжках його піджака.
Стиснувши в долоні тонку канву, полегшено зітхнула. Випустивши з легень гарячий потік повітря, відчула, що задихається. Відійшла, з’єдналася з натовпом. Опустила руку із знахідкою до кишені. Не хотілося, щоб вітчим мав щось від неї. Навіть там.
Цю хустинку Інна вишивала не для вітчима, а рідному батьку. Його образ зберігся лише у нечітких дитячих спогадах. Деталях, голосах, звуках, котрі ніяк не хотілися складатися в цілісну картинку. Дівчина не знала, чому він поїхав від мами і чому не відповів на жоден її лист. Але продовжувала писати йому повідомлення, які зникали у невідомості.
«З Днем народження, татку!», вишито на хустині товстими зеленими літерами. Їх переплітає, з’єдную між собою рясний блакитний барвінок. Тонесенькі, рівні стіжки. Ніби квіти ніхто не вишивав. Їх просто оживила її свідомість. З допомогою чарів перенесла на тканину. Вона готувала хустину в подарунок для батька. А його побачила мама. І змусила подарувати вітчиму.
Дівчинка погодилась. Інакше б довелося розповідати про листи іншому татку, які мали лишатися для усіх таємницею. Завертати на розмову, яку так не любить мати. Дарувала хустинку Віктору зі сльозами на очах. Відчувала, що ця вишивка особлива і у неї ніколи більше не вийде так гарно. Хотілося її повернути.
Вітчим обіцяв віддати подарунок Інні. Якщо та добре поводитиметься…
Слухаючи монотонне бубоніння священика, Інна уявляла, як прийде додому і постягує із дзеркал чорну тканину. Запустить у дім світло, звільнить простір для гри сонячних зайчиків. А ще повикидає усі подарунки вітчима. Тепер можна.
Наблизившись до огорожі, подалі від допитливих поглядів, Інна витягла із кишені хустинку. Розгорнула. Посередині, якраз на слові «татко» з’явилася величезна червона пляма. Від неї відходило кілька маленьких, схожих на дощові краплини. Кров. І не тільки на хустинці, але й на руці. Тонкий, зигзагоподібний поріз. Тупо дивилася на долоню, вимазану у червоне, і на неглибоку, подібну за формою на блискавку, подряпину. Вона навіть не помітила, де і коли її отримала.
Сльози повільно заповнювали очі. І ось їх уже по самі вінця. Подарунок для татка зіпсовано…
Холодний осінній вітер, блукаючи навколо надгробків, змушував барвисте листя танцювати у повітрі, притрушуючи його лиш віддалено схожою на дощ мрякою. Хрестячись і обіймаючи Світлану, люди повільно розходились. Чоловіки повертали на голови капелюхи, жінки відкривали парасольки.
Біля свіжої могили лишилося кілька знайомих Віктора. Укріпити хрест і позв’язувати скотчем докупи вінки. Дідусь пішов услід священику, а бабуся, намагаючись забрати Світлану від високого земляного насипу, легенько смикнула її за руку. Обоє повернулися до низької залізної огорожі, біля якої, згорбившись, стояла Інна.
- Поглянь на Інночку, - прошепотіла бабуся. – Бачиш, як плаче. Ти даремно хвилювалася. Вона любила батька. Он як за ним побивається. А той сміх… То просто нервове.
