- Камо грядеши, Сину Людський, простоволосий і босоногий, із цими, що з тобою, убогими, гнаними звідусіль, рибалками і грішниками, селянами й волоцюгами, митарями і вченими? Сміються із Тебе пишні храми й величні майдани. Клянуть Тебе книжники й народ їх, камінням побити обіцяють, і їхні обіцянки вартують довіри, бо не першим Ти будеш, кого народ цей занапастив. Жалюгідний столяр, Син Марії, чи Тобі повчати древніх старців, що від юності своєї не розлучалися з Книгою? Чи тобі тлумачити закон і називати себе Месією, коли не знаєш, де ночуватимеш сьогодні, і чи матимеш хліб на вечерю? І Ти, безхатченко, злидар, волоцюга, бунтуєш народ і вихваляєшся золотими чертогами небесного Єрусалима? Хіба не знаєш, що земля і небо над нею, і надра під нею продані і мають господаря? Хіба не знаєш, що люди завдячують своїм життям і всім, що мають, іншим людям, добрим і ситим? Все золото світу в їхніх руках, всі скарби – у їхніх сховищах, радіє всяка душа й тріпотить всяка плоть, зустрічаючи їх на шляху своєму. Що Ти можеш протиставити сильним світу цього? Слово? Правду? Любов? Хіба слово сильніше за дзвін золотих монет? Хіба правда голосніша за тихий шепіт срібла? Хіба любов яскравіша за сяйво коштовного каміння? Чом Ти не кричиш зараз, адже натякаєш на нібито дар бачити майбутнє. То, хіба ж не бачиш, яке майбутнє приготоване для Тебе?
- Я іду туди, де вічно сяятиме сонце; де тече жива вода і напуває всіх натомлених і спраглих; де всі ті, хто не побоявся покласти життя за братів вкушатимуть плодів соковитих і свіжих; де Господь зітре кожну сльозу й утішить кожне горе. Хай шлях Мій лежить через ненависть і прокльони, через біль і кров, і рани і смерть – Я поведу обраних за Собою до воскресіння і життя вічного. Не бійтеся, бідні люди, бо Господь вас не для того кликав, щоб покинути напризволяще.
Ті, кого кличуть, ті, кому не спиться ночами, ті, кому немає спокою у серці, доки не встане з ліжка свого, не покине сім'ю, стару матір і маленьких дітей, і не піде далеко від місця свого, туди, де страх і хаос, і смерть – радійте! Вас покликали для нагороди. Там, з попелу далеких полів і луків, вас забирають просто до раю, до сонму янголів і могутніх серафимів. Моліться за нас, грішних, нові мученики, як молилися ваші матері про ваше повернення. Матері знають, що ви серед живих, а мертві ходять тут, землею. І ті, хто із кровожерливою зловтіхою мучив і вбивав вашу плоть, не радітимуть до віку, бо живий Господь.
Тож, ідіть, добровольці, святі Господні, віддавайте життя за нас, занадто старих, занадто кволих, занадто розумних, занадто дурних, занадто заклопотаних, занадто потрібних тут, занадто жінок, занадто матерів, занадто єдиних дітей в родині, занадто бізнесменів, занадто вчителів, занадто студентів – за тих, хто занадто не може бути з вами. А ми, зі схиленими головами, з поглядами в землю, мурмотітимемо, тихо й жалібно: «Герої не вмирають», коли труни з тим, що колись було вами, нестимуть нашими містами й селами…
