Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2615
Творів: 47692
Рецензій: 92549

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Щоденник

РОМАН ДЛЯ НОБЕЛІВСЬКОЇ ПРЕМІЇ (3)

© Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ, 12-10-2014
( З а к і н ч е н н я   п е р ш о г о   р о з д і л у ) .    
      Юрко поступово знайомився з новим для нього селом. Виявилося, що то не колгосп, а радгосп. Не відразу хлопець зрозумів, що воно значить.  Старші товариші пояснили, що радгосп означає радянське господарство. Тобто керує ним держава, а не самі люди, як у колгоспі, тобто колективному господарстві.
     У радгоспі Юрась почав часто бачити дуже багато коней. Вони були такими сильними, дужими, гривастими! Ваговозами називаються. Коли виганяють пастися, і ті вибігають з конюшень, то аж земля двиготить.
     Усе могло б бути добре у Юрася, якби так часто старший брат не чіплявся до мамки зо всякими закидами. Якось Юрко почув, що тому причиною став саме він, молодший брат.
     — Чому це він не хоче їсти разом з нами — коли я з роботи приходжу? — запитав брат матір.
     Думав, що про це Юрась не почує. А він почув.
     Чекати, не ївши, аж до п’ятої години вечора, коли він приходить з роботи, Юркові було тяжко. Від голоду живіт починав нити. Тому мамка крадькома від брата купували якусь дешеву булочку і давали Юрку опівдні, щоб школярик перекусив. Що та булочка? Тому о п’ятій вечора хлопець знову відчував голод, але сідати за один стіл з братом, який перетворився на ось такого, не мав ніякого бажання.
    
     Юрасю хочеться малювати. Тож, бувало, візьме альбом, фарби, пензлі до рук, а потім дивиться: куди присісти? Нікуди!. Так і кладе  на місце, не малюючи.
     Нещодавно після чергового наміру вийшов  надвір та й подибав до магазинів. У цьому селі їх кілька. В одному з них половина стелажів — у книжках! О-о, він і не знав! Продавчиня дозволила підійти і самому  подивитися книжки, погортати їх. При молодому відвідувачеві грошей не було, але якщо з’являться, то він уже вирішив, що треба буде купити — книжки Гончара, Трублаїні, Сосюри, Малишка, Шевченка, Коцюбинського, різні збірки — товсті і не дуже. Книжки трохи пахнуть і тим наче закликають до читання.
      А ще Юркові у книгарні спала на думку ідея  заздалегідь і поступово прикуповувати підручники для старших класів. А то ті, по яким навчався, усі перечитав, і коли задавали уроки, потрібні теми він тільки переглядав. Книжки для інших класів дуже вабили! Почав з підручника астрономії, хоч насправді її вивчатиме аж за кілька років. Читав, захлинаючись. У ній так багато усього цікавого!..  
При виході з крамниці хлопець, раптом, помітив дівчину, яку раніше бачив з кількома ляльками. Вона сіла на підводу і та вмить зрушила з місця. Віжки тримав якийсь чоловік. Але Юркові здалося, що то не її батько, не брат і не якийсь родич.
     У променях надвечірнього сонця її статура на підводі справляла казкове враження: каштанове волосся навколо голови пробивало вже зпурпуровіле сонячне світло, утворюючи немов німб, який він бачив на одному з образів на їхньому покуті. Світло пронизувало легеньке плаття і, поєднуючись з кольором тканини, утворювало дивовижну гру відтінків, як, втім, і на дошках  підводи, її колесах, на спині коня, просочувалось попід бричкою і стелило по землі яскравокоричневі смуги, що подекуди здавались аж золотавими. Золотавий одсвіт на запиленій дорозі їхнього села! Дивно було усвідомлювати. Але видовище неабияке!..  Юрась вирішив це закарбувати у пам’яті, щоб згодом намалювати.
     Наступного дня він узяв альбом, олівці та й пішов до гаю неподалік малювати ту дівчину по пам’яті. Так  захопився, що незчувся як завечоріло. Тож повернувся додому. Запізнився на спільнородинну вечерю. Тому залишився голодним, хоча удома їжа була.  То від старшого брата йому була така кара, тому що не дотримувався правил колективної вечері. Мамка плакали тихенько — так, щоб старший син не помітив. А сам Юрій не знав, що й робити…

     Свій записник у новому селі Юрко так заховав, що за малим не позбувся його зовсім. Але все минулося. Потреба у тому відпала після того, як його матір за підтримки добрих людей нашкребла невелику суму коштів на благеньку хату. Зі старшим братом в одній квартирі жити було не сила. Не  минало й дня, щоби брат не звинувачував матір та молодшого брата у чому завгодно. Дійшло до того, що Юрко для своїх книг  змушений був змайструвати підвісні етажерочки під ліжками, чіпляючи їх до залізних сіток, обідати захованими булочками і дивитися у цей час на матір: чи не подасть знак тривоги, якщо брат — не дай Боже! — раніше з роботи не йде.
     Та все перевершив один його вчинок — коли у пориві гніву запустив сокиру в матір. І як вони тільки встигли зреагувати: стоячи якраз на порозі, вмить  ухилилися і зачинили двері. А лезо сокири на шаленій швидкості ввігналося у їх дерев’яну основу.
     Ось після цього стало остаточно зрозуміло, що мати з молодшим сином повинні відокремитися від гріха подалі. Звісно, що і всяке родичання припинилося.
     Юрій був шокований і спантеличений, тому що свою родину завжди хотів бачити великою і дружною. З самого малку йому, Юркові, все одно хто, коли, що і по скільки їсть, як саме їсть, де сідає, як сідає, як і коли бере ложку чи виделку — першим, другим чи останнім — все одно! Але, як з’ясувалося не все одно було для його старшого брата. У новій квартирі той відчув себе одноосібним господарем. Хоча дирекція радгоспу давала її за умови, що візьме до себе й матір та молодшого брата.
     Старший вирішив, що мамка та Юрій у нього є такі собі раби та ще й невиховані, яким треба показувати, що вони повинні розпочинати їду лише коли ложку візьме він та ще й відсьорбне страву. А він, смакуючи… ні, не їжу — ситуацію і свою роль господаря, неспішно розповідав якусь історію чи анекдот. Юрко ж з мамкою в цей час ковтали слину.  Його  дружина з немовлям у такі моменти перетворювалася у замкнену істоту, не знала, що робити, що казати, до кого і як звернутися: а, раптом, буде невпопад, не на догоду чоловікові.
     За деякий час чи то Юрію почало здаватися, чи й справді так було, але почав помічати, що брат втішається від такої «вистави»: він прийшов з роботи, неспішно умивається, сідає до столу, впевнений у тому, що ми ще нічого не їли, очікуючи його, пана, і що ми від усього цього у неймовірному захваті, незважаючи на те, що наші кишки від голоду танцюють. У каструлях і чугунках не повинно було бути нічого надібраного. Інакше лихо велике було б Юркові з мамкою. А що було б дружині — важко й уявити. Щось би було… Погане, звісно.

     До всього цього хлопцю додався неабиякий клопіт навчального характеру. У радгоспі школа непогана, десятирічна. Але, незважаючи на те, що односельці розмовляли українською, геть усі предмети читалися   російською мовою. Для Юрія це виявилося шоком!!! Він упав у справжню прострацію... Хімія, фізика, математика та деякі інші предмети йому давалися дуже важко через те, що він до появи у новій школі й слова не сказав російською, і термінів ніяких по-російськи  не знав. А на уроках вимагали відповідей, правильних відповідей з тих чи тих предметів.
     Але, як не дивно, тут він жодного разу не почув на свою адресу такого слова як «нацмен» та подібних.   Це у попередньому селі, стовідсотково українськомовному, деякі люди їх, українців, та й не тільки їх, обзивали «нацменами», що значило: представники національної меншини. «Яка «меншина», якщо ми в Україні живемо?!» — думав про себе Юрась.
     Тож  на уроках новенький у класі, як, втім, і багато інших учнів, читали підручники  російською мовою, а відповідали українською, вставляючи  російськомовні терміни, що погано піддаються перекладу або коли той переклад просто не знали. Ось така виходила мішанина. Одна вчителька сказала, що це — головна причина того, що їхній клас чи не найгірший у школі, бо до нього дібрали дітей з українськомовних родин, яким важко опановувати шкільну науку за російськомовними підручниками. Хоча, думається, головним було не це.
     Клас дедалі більше відставав у навчанні. М’яка за характером класна керівниця з ним нічого вдіяти не могла. І весь Юрковий клас — як іронізували, клас «баранів» — опинився на останньому місці. Тому його учнів  й у піонери приймали не  зразу, а в кілька етапів — по мірі, так би мовити, зростання піонерської свідомості. Хоча, що воно за така свідомість — Юрій не знав, і у словниках не знайшов тлумачення такого слова.
     Водночас були випадки, коли учень не хотів бути піонером і носити піонерську краватку. Але його заставляли прикрашати шию пурпуровим символом піонерії. Вийшовши зі шкільної споруди, такі «піонери» зривали з себе ті краватки і мерщій ховали до кишень, приказуючи, що у них в очах червоніє від усього червоного: піонерські краватки, гасла, прапори, транспаранти — на стінах школи, клубу, на вулицях, у крамницях, в інших місцях — усе червоне!
     Одному школяреві поставили незадовільну оцінку за поведінку  упродовж  усієї чверті за те, що він на щойно спорудженій батьком домашній вбиральні повісив червоний прапор. Так що цікаво: він переконував, що те зробив переповнений повагою до компартії, що червоний стяг на новій споруді  у дворі — то значить  таке собі побажання нових успіхів. Але підлабузники і сексоти дирекції радгоспу та керівництва школи розцінили такий вчинок по-протилежному.
     Селом ходила оповідка про те, що якось пофарбували у червоне коня і корову. Корову від сторонніх заховали швидко, а ось кінь на волі гасав неспійманим  кілька днів. А це було у час роботи виїзних партійних зборів, у дні, коли увесь центр села і головні його вулиці потонули у всьому червоному. Розповідають, що коли партійні керівники після смачного ситого  обіду прогулювались центром села, перед їхніми очима, раптом,  виник… пофарбований кінь. А вони ж ще не знали, що пофарбований. Найголовнішому комуністові хтось пояснив:
     — На честь наших виїзних відкритих і розширених партзборів тут виведена селекція червоних коней.
     — Ето што, партія — словна лошать необ’єжженная?.. — засумнівався найстарший комуніст. Він ще не знав, що той кінь якраз дуже і дуже об’їжджений.
     У цей момент усі  радгоспні керівники пополотніли, як хати перед Трійцею. Але один придумав одповідку:
     — Це на тему картини «Купання Червоного коня», яку намалював на честь революції 1917 року художник Петров-Водкін. Після цього більшовики вважають художника справжнім захисником  комуністичної партії і її глашатаєм.
     — А «Водкін»?.. Бухарік, што лі?.. Как же он может бить «глашатаєм»?!
     — Нєт, ето хвамілія такая…
     — А-а, ну, і дєла-а… Ну, тогда пусть бєгаіть… Может, єщо покупаєтсі у ставкє…
     Така думка найстаршого комуніста, який опинився на селі, вивела усіх з оціпеніння і попришивала кожному наче крила. Але про ставок і можливе купання у ньому коня краще він би не згадував.
      Поки комуністи проводили збори,  деякі чоловіки — чи то з власної волі, чи за велінням когось із керівників — почали ганятися за конем. Той, нажаханий,  тікав не тільки вулицями та провулками,  а й городами. Наробив багато лиха, витолочив городину, пообламував гілки фруктових дерев, позбивав плоди. Зрештою його загнали до ставка. Для коня він був неглибоким — по шию. Від людей худобина забрела аж на середину і там відхекувалась.
Люди побоювались, щоб кінь не загруз у муляці. Але, зрештою, все обійшлося. Ніхто не помітив, як він вийшов зі ставка і приковиляв до свого табуна. Фарби залишилось на ньому не багато. За тиждень вона остаточно обсипалась.

     До школи прислали на роботу нового вчителя історії. Крім того, він ще добре грав на акордеоні та мандоліні, а також співав. Тож викладав ще й співи. Відтоді у Юрковому класі навчилися співати усі — не те, що було раніше: співала тільки половина класу і то з жалості до вчительки.
     Нового вчителя всі боялися: грізний. Мав сильний зичний голос. Бувало, як скаже щось комусь різко, так той під парту готовий пірнути. Але Юрась невдовзі докумекав, що йому нового вчителя боятися нічого. Тому що він наскільки суворий, настільки й справедливий. Хлопець, грішним ділом, навіть подумав, що новий учитель співів може стати йому конкурентом на звання лауреата Нобелівської премії. Юрко теж намагався завжди бути справедливим — як у школі, так і поза школою, вдома… Тому гадав, що гнів нового вчителя історії та співів на нього спрямований ніколи не буде.
    На велику прикрість декотрих з Юркового класу, вчителя історії та співів, не зволікаючи, призначили класним керівником. Після цього  на своїх уроках перестала плакати вчителька німецької мови, бо після першої ж бесіди  новий класний керівник дав усім зрозуміти, що знущання з «німкені» не дозволить. І якщо ви, мовляв, ліниві до навчання іноземної мови, не слухатимете вчительку, то не  братимете участь у піонерській грі «Зарніца», у шкільних конкурсах, вас не прийматимуть до комсомолу, не дозволятимуть відвідувати кінофільми, не зможете поїхати на екскурсію до відомого живого письменника-класика, не кажучи вже про погані оцінки, догани, зауваження, можливі виключення зі школи, залишення на повторний рік навчання., осуд людей… Але про ці останні страшилки він згадав побіжно, наче ненароком…
    
    За ініціативою нового класного керівника нещодавно у школі відбувся конкурс на кращий малюнок. Причому, згідно з умовами конкурсу, малюнок треба було подавати під якимсь гаслом або під псевдонімом, щоб журі, не знаючи, хто автор, по правді вибрало найкращу роботу і нагородило переможців.
     Юрій аквареллю намалював пейзаж «Дерева на осонні». Кілька днів на стінах коридору висіли конкурсні роботи — більше тридцяти. А потім була загальношкільна  урочиста лінійка, на якій серед іншого розповіли про підсумки конкурсу та оголосили переможців. Яке ж було здивування юного художника,  коли почув, що його акварель посіла перше місце, і  його нагородили коробкою гарних акварельних фарб з дарчим написом на них. Малювати ними почав не відразу. Беріг! А милувався ними щодня,  нюхав їх — гарно пахли, якось чарівно. Хотів, щоб якомога довше вони у нього залишились на згадку. Згодом, можливо, фарбами малював, а коробку все одно зберіг. Тим паче, що вона оформлена непогано — з пейзажем березового гаю, що трохи нагадує «Березовий гай» Куїнджі.

     Отой підручник з астрономії, що придбав як одразу замешкав на селі, читав й перечитував. Ох, і цікавим був! Він хлопцю «підказав» купити ще збірники фантастики, що теж захопили неабияк. А ще він помітив, що і його друзі — Санько і Говчик (тобто Вовчик, Володя) — цікавляться фантастикою. Санько ще — радіосправою, а Говчик більше астрономією, ну і  футболом. А Юрася ще зацікавила друкарська справа — разом із журналістикою і літературою. Чи сказати б навпаки. А чому? А тому, що у бібліотеці дали йому відремонтувати дуже гарний товстелезний збірник, у якому розміщені пречудові поради юним туристам, радіоаматорам, рибалкам, книголюбам — усим, хто хоче зацікавитися якимсь уподобанням, розвинути його.  Хлопець її, поки переплітав, гарно перечитав. Після цього йому стукнуло у голову видавати власний журнал.

     На одному з уроків української літератури вчителька показала на стос учнівських зошитів і сказала:
     — Оце, діти, ваші зошити з творами, які я оцінила, не вагаючись, різними оцінками. Але ось у цьому зошиті оцінок моїх немає…
     Показала на один зошит і говорить, що то — Юрія Соловейка…  Учень злякався: що то воно  за  ще ?!.
     — Річ у тім, — почала вчителька, — що всі написали твори на дві-три, дехто на чотири сторінки. А ось Юрій взяв новий зошит та й списав його весь фантастичним оповіданням. Воно мені сподобалось. Але помилок на таку кількість сторінок забагато. Тому, щоб бути справедливою, пропоную тобі, Юрію, навмання, не заглядаючи до зошита, назвати чотири сторінки, а я подивлюсь, скільки на тих сторінках мною вже визначено помилок.
     Соловейко назвав сторінки. Кількість помилок на них з мови потягнула на четвірку. А по літературі, звісно, — п’ять! Юрко був задоволений! Дуже! Його фантастичне оповідання потім читали всьому класові.
     Між іншим, дехто з однокласників подумав, що воно звідкілясь переписане. Теж «знавці» знайшлися! Юрій  книги зі шкільної бібліотеки майже всі перечитав, а з сільської — десь половину. Він був у захваті від творів багатьох письменників і поетів, скажімо Шевченка, Нечуя-Левицького, Котляревського, Українки, Старицького, Сосюри, Гончара, Нестайка, Білика, Жуля Верна, Драйзера, Гемінгвея (Хемінгуея)… А інші однокласники?.. Хоч третину з такого читали?.. Хоч намагалися бути не тільки читачами, а й (хоча б у подумках) писати власні твори?..
     Сільську книгарню Юрій відвідував майже щодня, і книги купував часто. Було з чого вибрати і чим поповнити домашню бібліотеку — творами Бажана, Вишні, Тичини, Рильського, Савича, Вусика, Шекспіра, Вінграновського, Степана Олійника, Шиллера, Капутікян... А комедія Себастяна «Безіменна зірка» у збірнику зарубіжних авторів Юрію особливо припала до душі.
     У сільській бібліотеці йому навіть видавали ту літературу, яку не давали додому іншим, навіть дорослим. Це після того як бібліотекарі зрозуміли, що Соловейко з непідробним бажанням ремонтує розірвані та ветхі книги, що у нього це виходить достатньо вміло. Сам дивувався. Хлопець не просто якісь аркуші підклеював і палітурку припасовував, а спочатку розділяв блоки, де треба, вшивав нову марлю чи якусь тканину, вклеював все те у трохи роз’єднаний картон, де треба — пришивав, доточував обірвані аркуші, вшивав їх тощо. Якщо треба, на обкладинці реставрував усі написи, або ж писав власноруч.
     Ремонтувати книги Юрасю дуже подобається. Тому бібліотекарі й давали на руки будь-яку літературу, яку він хотів. Водночас юний читач просив дати дві-три книги для реставрації. Крім того, йому все більше подобалися газети, журнали та брошури, які можна було передплатити на пошті додому.
     А влітку Юрко Соловейко працював на току, найчастіше по ночах, з кількома ровесниками перелопачував зерно у буртах з двору до критих приміщень. Тож заробляв грошей. Мамка частину їх віддавала йому на різні особисті потреби. З цієї частини син витрачав десь половину на передплату  «Літературної України», болгарської «Ехо», «Піонерської зорьки», чимало журналів і брошур — з радіотехніки, про театр, цирк, естраду — всього близько двадцяти видань!
     А інші кишенькові гроші Юрій витратив на гітару. У сільсих крамницях гітар не бувало, і навіть у сусідньому великому райцентрі немає, як розповідала йому сестричка. Тим паче семиструнних. Хлопець хотів тільки таку, і велику за розмірами. Тому він вирішив замовити гітару поштою.  Уже й відповідь прийшла з Київської бази  посилторгу: немає таких. Він одразу написав замовлення на адресу іншої бази. Вирішив, якщо надійде негативна відповідь, надішле замовлення до третьої бази. Їх у Союзі було кілька,  хлопець нарахував сім. От до всіх і звертався. Відмовили усі, то він по другому разу почав: гітара десь та знайдеться!

    («Уже пізній вечір. Пишу швиденько, щоб гасу зайвого у настільній лампі не спалити. Ось назбираємо з мамкою грошей, проведемо електроенергію, тоді й зможу вечорами подовше і читати, і писати, і навіть малювати.,» — занотував у черговий раз Юрась у своєму потаємному щоденнику, записи якого можуть пригодитися під час створення роману, який оцінить Нобелівський комітет. Принаймні на те сподівався дід Мартин).  
      
     Майбутній претендент на Нобелівську премію перебував у доброму гуморі. В один день збіглася робота двох гуртків, до яких він раніше записався,  —  драматичного і фотографічного. У драматичному йому дали непогану роль, відтак її добряче вивчив. І на  попередній репетиції гарно виходило — так запевнила керівник гуртка. Та він і сам це відчув. Не розумів деяких виконавців, які стояли, мов укопані, і якось механічно проговорвали репліки, боячись поворухнути бодай очима. А коли керівниця гуртка починала підказувати, куди і як саме пройти чи повернутися або сісти, то вони це виконували, мов на ходулях, якось по-механічному. Між тим, Юрій  одразу здогадався, що будь-який герой — це все одно, що він сам, така ж людина. Значить, можна говорити і рухатись так, як підказує його ж відчуття.
     А потім одразу юний актор перейшов на фотогурток. Керівник (учитель фізики)  якраз говорив про фокусну відстань, глибину різкості залежно від стану діафрагми. То Юрій про дещо зразу  догадався, бо ще раніше для інтересу купив підручник з фізики для наступних класів і найцікавіші розділи перечитав по кілька разів, зокрема й про оптику.
     Про багато чого хлопець його ще  перепитував у керівника гуртка. І той щиро його похвалив за цікавість…
     Ось тільки фотоапарата Юроко Соловейко не мав, бо ні за що було придбати. Хоча б найпростіший…

     Школа запримітила, що учень зі своєю матір’ю живе упроголодь. Хоча й завели й посадили город, але ж треба діждатися врожаю. Мають трохи курей. Так їм же комбікорм потрібен. Хоч він і дешевий, але й невеликих грошей для нього у такої родини катма. Добре, що кури весною і влітку хоч паслися — коли трава  вилізла.
     Тож мати й син були приємно здивовані, коли зі школи був принесений цілий лантух усіляких круп та макаронів.

     За хорошими подіями сталася прикра: мамка прийшли з роботи заплакані й розстроєні. Певно хотіли, щоб Юрась не побачив. Але він замітив і почав розпитувати про причину сліз. Довго віднікувалися. А потім розповіли, як їх образила секретар сільради. Виявляється, що ця секретар ось уже  протягом останніх кількох місяців усе частіше прискіпується до матері Юрія ні за що: то папери на її столі до прибирання не так лежали, то підлога до її приходу висохнути не встигла, то розтопили пічку не правильно, то фіранки не відкрила, то кватирку не закрила… Чого тільки не вигадує секретар. І це при тому, що мати Юрія на роботу офіційно не оформлена була і платили їй щомісяця усього-навсього п’ять рублів.
     Син, як міг, втішив матір.

     — Ой, голова… Ой, серце.. — ще з вечора заойкали мамка.
     Наступного зранку викликали лікарку, яка, обстеживши їх, веліла негайно лягати до лікарні, що у сусідньому селі, бо великий артеріальний тиск і з серцем не усе гаразд.
     Прислали машину. Відвезли, хоча матір й не хотіли лягати до стаціонару, хвилюючись за сина. Мовляв,  боятиметься один уночі? Чи зможе собі щось приготувати їсти?
     А чого темних ночей боятися, думав Юрась!. З  їжею теж проблем не буде. Аби тільки мамка здоровими були! Куди вмирати ?!. Ще молоді. Та й він ще молодий-зелений.  Юркові себе не шкода. Просто хоче, щоб вони діждалися, коли він виїде з села і з нього десь щось вийде путнє.
     «А тут ти заскорузнеш, — часто повтрювали мамка. — Будь воно неладне, тікай звідси як закінчиш школу… Тікай…».

     Юркові  не хотілося виїжджати з села назавжди через те, що воно дуже подобалося. І попереднє подобалось.  Головною причиною виїзду стане його майбутня професія, хоча остаточно ким стане він ще не визначився. Коливається між уже обраними: художник? актор?  письменник-журналіст? Усі ці професії, як то кажуть, міської прописки.
     Коли мати з молодшим сином відокремились від брата, то у Юрка з’явилася можливість займатися усіма улюбленими уподобаннями. Повчить уроки, а потім обирає якийсь вірш чи й прозовий текст і уявляє, що  він — диктор. Отож читав старанно, ретельно вимовляючи усі слова й звуки. Але спочатку сам себе збив з пантелику: якщо  бачив дифтонги дз або дж, то  читав їх не як дифтонги, а як окремі звуки, бачив «…ться», ну, то й читав «…ться», а не «ця». Але якось вчителька мови подарувала своєму учню кілька дуже гарних книжечок про орфоепію та дикторську майстерність. Юрко їх перечитав і все зрозумів. Відтоді він не ображав дифтонги і не тьсякав.

     Дещо Юрій записував не стільки для себе, скільки для бабашок у темних закутках, щоб знали: він їх не боїться! Хлопець міркував: прочитають оце і навіть думати перестануть лякати його темними вечорами і ночами.
     Вони й не лякали.
     «Молодці! І не треба!» — заспокоював себе Юрась.
     Коли надворі ще не смерклося, й у сінях більш-менш було видно, він вмикав кишеньковий ліхтарик або запалював свічку і добре обдивлявся сіни, невеличку комірчину, темні закутки, простір під ліжками, упевнюючись, що ніде нікого немає. Значить, нічого страшного!
     За образами на покуті та за портретом Тараса Григоровича Шевченка хлопець не дивився. Там бабашки бояться бути — у цьому він впевнений.
    Частенько Юрась заглядав і на горище, але тільки коли світив ліхтарик. Зі свічкою не можна ніяк було туди лізти, бо дах укритий очеретом і крокви — з дерева.
     Коли матір лежали у лікарні, Юрась намагався їх провідувати наскільки це було можливо. Весною готував їм редиску, моркву, кріп, а також дещо з покупного: печиво, бублики, ковбасу, а ще — морозиво — всього потроху, а на більше — грошей не було. Його матір морозиво любили. Швиденько довозив на попутній машині — розтанути не встигало. А  якщо попутки не було, то сім кілометрів до лікарні у сусідньому селі йшов швидкою ходою... Ну, щоб морозиво залишалося ще прохолодним.
     Звісно, що мамка раділи:
     — Синок приїхав! Я рада! — говорили вони лікарям та сусідкам по палаті і відділенню.
     Змарніли дещо, але казали, що крапельниці непогано допомагають і їм стало легше. Ніяк не могли нахвалитися одним лікарем, хірургом за спеціалізацією. Він мав величезний авторитет. Тому про нього усі хворі відгукувалися лише схвально.
     Юрко й раніше про нього чув добрі слова — і не тільки від мамки. Про нього ширяла така гучна слава можливо через те, що він єдиний в усьому краї навіть у лютий мороз ходив лише у костюмі та без головного убору.  Тільки коли вирувала хурделиця і вітер зі снігом  одягав щось на голову та якогось плаща.
  
     У попередньому селі в хаті Юрася радіо не було. А у   хаті села, до якого перебралися, було: чорна кругла «тарілка» залишилась у спадок від попередніх господарів. Вона, як не дивно, працювала ісправно і, якщо треба, достатньо голосно, мала регулятор гучності, такий собі немов дрібний ґудзик на торці дротинки.
     Як тільки мати з молодшим сином поселилися до цієї хати, він приохотився слухати найрізноманітніші передачі, зокрема «Театр перед мікрофоном», трансляції футбольних матчів тощо.
     Футболом так захопився, що почав ганяти м’яч на вулиці, ходити на місцеві футбольні матчі. Але якось Юрій піймав себе на думці, що спортсмен, тим паче футболіст, вийде нього поганий. Тож і витрачати час на футбол не треба. Краще продовжити займатись тим, що більше до вподоби: малюванням та літературою. Йому усе більше хотілося писати якісь невеличкі літературні твори, зокрема й фантастичні.
     Один його шкільний товариш, однокласник, дуже тішився фантастикою, а інший — математикою та астрономією. Ну, математик з нього, Юрася,  —  ніякий, юнак це давно зрозумів, а от фантастикою і астрономією друзі його заразили. До того класу, коли викладається  астрономія, ще треба було довчитися, але відповідний підручник хлопець давно купив і читав його  та перечитував. Вельми цікавим був!
     Юрій навіть вирішив випускати рукописний журнал «Космос». Для цього взяв вісімнадцятиаркушевий зошит, зняв обкладинку, і, превернувши внутрішніми частинами назовні, прилаштував її знову. Зверху плакатним пером написав назву журналу,  намалював космічний сюжет, на останній сторінці — заставку, а нижче позначив деякі вихідні дані. Тобто поставив  собі за мету досягти оформлення як у справжньому журналі.
     Внутрішні сторінки цього журналу заповнив своїми невеликими фантастичними оповіданнями, цікавими інформаціями з найрізноманітніших джерел — книг, підручників, довідників, часописів, газет, що були у нього і які він передплачував або брав у бібліотеках.

     Одного разу до Юрка прийшов Санько, однокласник, з яким він товаришував. Санько захоплювався  радіотехнікою. Тож Юркові запропонував змайструвати детекторний радіоприймач. Невдовзі хлопці неабияк зраділи, коли їзній детектор запрацював, А як обладнали антену аж на димарі хати, то почули не одну, а навіть кілька радіостанцій.
     Щоправда, один чоловік — Юрко його раніше не бачив — їм дещо зіпсував настрій. Без дозволу відкрив хвіртку Юркового двору, зайшов на подвір’я та й давай прискіпуватись до радіолюбителів. Мовляв, вони не поважають радянської влади, бо, очевидно, слухають ворожі голоси. Таких «слухачів» треба до міліції запроторити.
    Хлопці були дуже спантеличені і прелякані, не знали, що йому й сказати. Адже схему детекторного приймача вони запозичили з молодіжного радіожурналу. Юрій спересердя велів непроханому гостю покинути двір. Та той ще більше роздратувався, схопив щойно виготовлений приймач і давай вслухатися. Довго слухав, прикладав то до правого вуха, то до лівого… Але Юрко точно знав, що, крім радянських радіостанцій, він нічого не почує. Тож дядько  зрештою утихомирився і почав був виходити з двору, як, раптом, наче щось його укусило, повернувся, узяв до рук провід, що слугував за антену та який ним був одразу зірваний з димаря, і почав закидати знову на димар, примовляючи:
—  Димар  допомагав вам слухати ворожі голоси… Ось я перевірю… Я виведу вас на чисту воду!..
Друзям стало смішно від такої його поведінки і безпідставних підозр. Хлопці живописно уявили, як з димаря лунають якісь голоси, та ще й ворожі…
Дядько помітив їхні ухмилки і неабияк розлютився. Але знову у нього сталася своєрідна «осічка»: після того, як він зашпурив антену не те, що на димар, а ще вище — на пірамідальну тополю, що росте біля хати, ніяких ворожих голосів він теж не почув. Хоча це йому мабуть дуже хотілося.

     Сплинуло кілька днів. Юрій почав забувати про дядька-«радіоконтролера», як він знову дав знати про себе. Повернувшись з риболовлі раніше, ніж збирався,  хлопець ще здалеку, з вулиці, крізь крони вишень  помітив, як хтось підбігає то до причілкового вікна, то до того, що виходить у двір, притуляє пику до шибок, до скронь — долоні, певно, щоб краще було видно, що у середині хати.
     Юрій спантеличився, про що й сказав своєму напарнику, з яким ходив вудити рибу.  Вони порадились і домовились: Юрась тимчасово заховається за кущами, а його напарник підійде до хвіртки наче бажаючи побачити Юрка.
     — Покличте Юрка, дядьку! — погукав напарник, підійшовши до хвіртки.
     — Та його немає… — дуже здивовано відповів той і чомусь швидко-швидко повторив, мов папуга: — Немає, немає… Он і замок на дверях висить…
     — То чого ж ви, дядьку, шибки цілуєте, якщо замок висить?..
     Дядько-«радіоконтролер» щось промямлив. А потім озвіріло-сердито як заволає:
     — А у їхній хаті висять… і… і… ікони і патрет… Шавченкі!..
     І з цими словами він вискочив з Юркового двору, мов мерин, якого ґедзь вкусив.
     Напарник по риболовлі зареготав щосили — так, що аж Юркові смішно стало. Але, коли товариш  пішов додому, хлопець скис. Тільки й зумів покласти вудочки, поставити відро зі впійманою рибою. Сів на колоду, глянув на ще не відімкнені сінешні двері, подумав, немов звертаючись до «радіоконтролера»:
     «Так чому ж ти тут «танцював»,  якщо замітив, що хата на замку?.. «Патрет Шавченкі» тебе зацікавив?.. Ікони?.. То прийшов би, коли чи я, чи мамка були б удома. І дивись собі на здоров’я».
    Хлопець глянув на курей, що паслись у дворі, на вишні, яблуні, кущі порички, квітник, бузок на причілку, очеретяний дах, який  щороку лагодить, димар, гарно побілений, на заздрість сусідці, і йому так якось  стало неначе щось прояснюватися: оце… ось тут — його світ, його дух, його щастя!.. А у таких людей, як «радіоконтролер», як комуніст-інтернаціоналіст з попереднього  рідного йому села, певно, замісився інший світ і дух. Ось тобі й маєш! А як же його розібратись: хто є хто у його попередньому і новому селі?!. Скажімо, хто по духу самітня сусідка, яка була у німецькому полоні, але залишилася чемною і шляхетною?.. Що за сусіди по духу за її хатою, які дурять людей, продаючи їм неякісне домашнє молоко, навіть коли знають, що воно — для дитини?.. А який світ сотворила секретар сільради, яка вважає за свій обов’язок чи не щодня лаяти прибиральницю за вигадані причини.

     — А я хвилювалася, що посохне. А воно — ні! Видно, що постійно поливав, — почув син голос неньки якраз тоді, коли з відром води нахилявся над городиною.
   З лікарні виписались... Привітались.... Запитали, чи не голодний бував.  Ага, так він і скаже! Та й не голодував. Від хлібини відкраював товстенький кусень, змочував у воді, потім клав на цукор, притискав. А коли піднімав, виходив непоганий бутерброд. Якщо його їсти трохи запихаючись і чавкаючи, то стає ще смачніше і «жирніше».  Це у хлопця було другою стравою. А першою — у підсолоджену воду кришив черствий хліб чи саморобні сухарі і — смакота! Але таку смакоту ложкою треба їсти. Інколи варив собі супи. На керогаз ставив каструлю з водою, сипав туди  ячневу крупу чи макарони, кришив трохи картоплі, лив олію, кидав дрібку солі. Теж смачно виходило. Звісно, краще, якби такі супи рисовими були або гречаними. Але рис і гречка у їхній сільській крамниці бували дуже рідко. А за їх наявності утворюються шалені черги — не достоятися.
Раз купив молоко у сільській крамниці. (Його щоранку продають, і непогане; радгоспна череда велика). Але за ним завжди теж довжелезна черга. Юрій ще раніше якось купував його, але через ті черги розстроювався.  Якби було бажання у продавчині чи у керівника радгоспу, то вони могли б організувати продаж молока і без черг. Але то, напевне, комусь було не цікаво.
Мамка заходилися готувати страви, а син сходив за гасом для керогазу, заправив його, потім продовжив поливати городину.
Поливає… Раптом, чує як за гілками дерев та огорожею сусідська корова, певно, звернула увагу на траву і почала пастись, голосно ремигаючи. Зупинилась біля неї і сусідка. А якась жінка йшла та й каже сусідці:
— Макарівна з лікарні вийшла, молочком її пригостила б…
— Атож! Багато таких бідняків розвелося — на всіх не настачиш.
— Бідняків, може, й багато, та в лікарнях не всі бувають. Не збіднієш.
— Їм ще треба догодити. Кажуть, що розбавляю…
— Так не розбавляйте. Не тільки Макарівна кажуть… А, втім, то — ваш сором.
Та й розійшлись.
Про дядька-«радіоконтролера» Юрась мамці нічого не повідомив. Вирішив, що зайве. Принаймні, згадувати зразу.
    
     Ще раніше Юрій за собою помітив, що на уроках подобається розповідати напам’ять вірші, байки, навіть прозові уривки. Виходило непогано. Тож  взяв собі за правило багато читати уголос — і те, що за шкільною програмою, і те, що читав поза нею. Відтак вчителька української мови якось повідомила йому, щоб зайшов до одного з класів, де його чекали радіожурналісти з обласного центру. Вони сказали, що хочуть записати на магнітофонну стрічку вірші і прозу у його виконанні. Прочитав. Пообіцяли, що запис ввійде до якоїсь спеціальної радіопередачі, присвяченої шкільному життю і дозвіллю молоді.
     Згодом відбувся конкурс читців школи та односельців. А переміг хто? Юрій! Приємно було йому!
    Однокласниці підтримували хлопця у такому захопленні. Але вони  хотіли артистками стати. Тож  збирали фотографії артистів, акторів, співаків — ті, що продавали у їхній сільській пошті і у кіосках «Союздруку» райцентрів. Юрій втягнувся в обмін такими фотками лише через те, що  передплачував видання, де завжди були непогані знімки артистів. Дівчата, дізнавшись, почали просити такі світлини…

     —  Ма-а, хочу скрипку…
— Тю-ю, Юрасю… Що з тобою?..
— Грати хочу… На скрипці…
— Таке сказав.
— Хочу грати.. Хочу скрипку…
— Господи! Чи й справді не жартуєш?
— Ні.
Тривала пауза. Десь пакосно дзижчала муха.
— Оце-то бажання, — порушили тишу мати. — У нас споконвіку скрипалів не було. Звідки у тебе таке бажання? Хтось, певно, сказав, що маєш тонкі та довгі пальці… За що ми її купимо? Хто тебе вчитиме, та ще й на… скрипці? У селі!.. Ото здивуєш наших тваринників, механізаторів, трактористів, доярок… Синку, ой, синку, ти з глузду не з’їхав? Е-е… Скажи?..
— Ні.
— А, часом, блекоти не наївся?
— Тю-ю, ма… Ні! Скрипку хочу! Грати буду!
— На скрипці?
— Ага! На скрипці!
— Та що ж це за оказія: на скрипці! А слух маєш?
— Маю. Лише соромлюсь. А ще розроблятиму його.
— Ой, синку, синку! Скрипка — дорога річ! Звідки кошти візьмемо?
     Так розтанула Юрасева ідея стати найвідомішим у світі скрипалем.

     Хотілося співати. А до співів непогано було б долучити якийсь музичний інструмент, думав Юрій. В одному з журналів, який передплачував, прочитав, що можна  замовити поштою гітару. То він і замовив. Семиструнну. Щоправда, була у нього гармонія, брат віддав-подарував. Цугикав на ній. Дідусь-сусід сказав мамці:
— Макарівно, твій Юрась великим музикантом стане. Відчуваю, як він щоразу душу вкладає у те, що грає…
«Ой, дідусю-дідусю…  я то душу вкладаю, — думав про себе хлопець. — Але ж у моєму репертуарі тих мелодій не більше десяти. А підібрати на слух, як це може мій брат, щось не виходить. Можливо тому, що з самого малку соромлюся людей. Точніше, виявляти особливі радощі, зокрема й співати, через важке злиденне життя якось незпідручно. Як то кажуть, не до співів. Тому я це роблю тільки на самоті, щоб, не дай Боже, хтось почув — і з рідних, і з чужих».
     Хоча під час концертів і літературних вечорів тощо Юрій ставав якимсь іншим. У нього вселявся неначе артист. І ось уже він, а не Юрій, виконує концертний номер чи грає у виставі; йому,  а не Юркові, аплодують; його, а не Юрка, навіть інколи відзначають грамотами та цінними подарунками.
    А прийшов додому — зась!. Тут були свої порядки. Неписані. Хто їх встановив? Дід Пихто! Життя диктувало.    

     Не знав, який ґедзь укусив учительку російської мови й літератури, але вона безпосередньо на уроці розпочала звинувачувати Юрія Соловейка… У чому? Він так і не зрозумів. Весь клас теж був спантеличений несподіваним підняттям голосу на Юрка. Усі почали зиркати то у його бік, то на вчительку. Спочатку хлопець гадав, що її гнів стосується його знань з предмету, бо вона щось-таки згадала про колишні теми. Хоча Юрій їх добре знав. Тож про себе подумав, що відповість на будь-яке запитання.
    Однак вчителька несподівано перейшла на тему його роботи вдома по господарству. Це  неабияк здивувало: хай би у мамки запитала роботящий він чи лінивий. Учителька настільки захопилась моментом, що почала аж ноги піднімати — то праву, то ліву — ну, як лелека на їхньому ставку! Підніме, з секунду потримає, а потім різко — с-стук! — об підлогу.
    Учні на перших партах з жахом дивились, які глибокі ямки на дерев’яній щойно пофарбованій підлозі залишаються від її високих і тонких корків. У такий спосіб вона гарцювала довгенько. А потім у якусь мить сталося непередбачуване...
     Але перед ним від першого ряду парт, раптом, покотилася хвиля якогось зітхання перемішаного з переляком. Потім передні лави учнів ладні були пірнути під парти. А останні — навпаки — піднялися. Усі однокласники спрямували погляди в одне місце — на підняту ногу вчительки. Але на цей раз піднята нога була... без взуття!
     ... Вузький корок туфлі від чергового удару ногою об підлогу, мов цвях, ввігнався між дошками до самої підошви. І коли вчителька за інерцією підняла ту ногу,  то вона, як розумна окрема істота, просто вислизнула з туфлі  та й зависла на рівні коліна. Пальці ступні потихеньку ворушилися, певно радіючи, що опинилися на волі.
    Це було неймовірно і видовищно!
    За хвилину всіх розібрав гомеричний регіт. Хоча й незручно якось було — вчителька, все ж таки. Декотрі закривали рота. А ті, хто відчув, що не може утриматися  від тривалого сміху, швиденько виходили  з класу і там, у коридорі, давали волю емоціям.
    Потім до Соловейка підходили хлопці й дівчата, запитували, що сталося. А що він міг їм пояснити! Лишень руками розводив.
    
    Хлопця частенько спіткали якісь пригоди. То його на  деякий час виключали зі школи. То одного разу  «запропонували» «відпочити» від уроків.  Дехто з класу пошкодував, що не йому таке запропонували. Мовляв, Юрасю вчитися подобається, то чого його  караєте звільненням від уроків.
   Соловейку образливо стало, коли дізнався, за що саме тимчасово виключили зі школи. Хай би за прогули, дряпання парт, псування шкільного майна, бійку, за систематичне нехтування уроками… Ні! За добре вивчений урок. Точніше, за вивчений не тільки за підручником, а й за матеріалами наукових публікацій у газетах і журналах, які він передплачував. А у них вичитав, що до теорії Дарвіна про походження людини треба ставитись критично, що людина від мавпи навряд чи пішла. Ну, Юрій на уроці й почав це доводити, у глибині душі не забуваючи про Нобеля і премію на честь нього.
    Що зразу здійнялося!!! Вчитель перелякався, покликали завуча, відтак — директора, класного керівника, ще когось…  Сказали, що Соловейко — баптист, сектант, що його треба виключити з комсомолу. Зрештою  закінчилось усуненням від уроків на тиждень. Як це розуміти хлопець й сам не знав: чи то було карою, чи просто йому нагодився додатковий час перечитати сучасні публікації щодо походження людини.
  
    («… А все таки Дарвін помилився!!!» – записав у своєму потаємному щоденнику Юрко Соловейко).

     Дивне відчуття, коли повз хату усі школярі йдуть до школи, а Юрась — ні, бо Дарвін дорогу перебіг! Це ж треба було тому Дарвіну народитися раніше нього, Юрія Соловейка! Сидів. Позирав крізь вікно! І це при тому, що не хворий. Сам не знав: чи то треба соромитись, чи боятися чогось, чи щось робити. А що? В сенсі «самовиправлення» думки щодо походження людини. Намагався щось читати — не лізло до голови; малювати — не малювалося; удавати з себе диктора, щоб відточити дикцію на майбутнє — теж мляво виходило. Настрою не було, тому що думки роїлися щодо причини усунення його від уроків…
    Зрештою вирішив знайти надійну схованку для  потаємного щоденника. Щось дивував його «радіоконтролер». Юрій помічав, а мамка здогадувалися, що коли не було нікого вдома, то «радіоконтролер» заходив на їхній двір, щось вишукував, нишпорив. Дивина, та й годі. Але це неабияк насторожувало. До хлопця закралася думка, що у того незнайомця, очевидно, й помічник є, якого він виставляє «на отасі». І як тільки бачить Юрка чи його матір, дає знак «контролеру» покинути  двір.

     Після вимушеної перерви Соловейко йшов до школи з неспокійною душею. Але все обійшлося. Вчителі не докоряли нічим, а однокласники зустріли радо. На честь його повернення Оля, яка — хлопець це відчував — його поважала більше за всіх, подарувала йому намальовану нею мініатюру. Сашко розповів про свої успіхи у складанні нового детектора, а Володя — про своє бажання бути астрономом. Найоригінальнішу зустріч утнув  однокласник Ванько. Він надув жабу і поклав її собі на парту. Та дригала тільки ногами, не маючи змоги повзти чи стрибати. Дівчата верещали, хлопці сміялись – і з жаби, і з верескливих дівчат. Напевно, все це закінчилось би сумно, якби він  не послухався дівчину, в яку закохався і яку спеціально покликали з паралельного класу. Вона попросила жабу… здуть і відпустити. Мабуть так він і зробив, тому що виходив надвір з жабою, а повернувся без неї, сказав, що руки помив і навіть умився. За це дівчина його поцілувала, а він розчервонівся, як рак. І всі забули про жабу. Усі відчули магію любові.
    Упродовж цієї метушні не відходила від Юрася й Оля. Принагідно брала його за руку чи під руку. А коли Ванька-жабонадувальника поцілувала його дівчина, Оля викрикнула гасло, щоб усі дівчата поцілували хлопців. Ну, й першою кинулась цілувати свого Юрася.

     На позакласних уроках більше половини часу відводили бесідам на теми шкідливого впливу релігій на людей. Твердили, що Бога немає, адже його ніхто не бачив.
    
     («А якщо він — Бог — є, але його  просто люди не бачили?! Тоді як? Це все одно, як,  згадується, засперечались доярка з бригадиром. Бригадир журив доярку за те, що після доїння корови бідон вийшов напівпорожнім. А вона твердила, що напівнаповненим» — заповнив чергову сторінку свого щоденника Юрій, сподіваючись, що записане знадобиться при підготовці  роману для Нобелівської премії).
    
    Хлопець здогадався, чому він причепився до неї — тому, що вона не доливає води до молока. Принаймні, до того,  яке привозили до їхньої шкільної їдальні. А коли на фермі чергували його мати або коханка, то  у їдальні школи учні не охоче брали молоко, відчуваючи його незадовільну якість.  
    Смішно було, як одного разу щось не поділили згаданий бригадир з Юрковою сусідкою, ну з тією, що  молоко  з-під своєї корови продає тільки розведеним. Прямо серед вулиці вони одне одного почали звинувачувати у непорядності, і на одне одного вказувати  як на нечесну до інших людину. І ніхто би не знав, як сильно вони розводять водою молоко, якби не перейшли на неймовірний лемент — такий, що з двору сусідки вискочив собака-двірняшка і почав гавкати на обох, а  бригадира навіть цапнув зубами. Але чоловік був у чоботях. Це собаці не сподобалось, тож укусив ще й свою хазяйку — за голу литку. Тільки після цього лемент припинився.  І бригадир та сусідка розскочились як однополюсні магніти.
     В цілому їхній двобій на молокорозчинну тему Юрася здивував: нащо було їм лаятись? Адже молоко розчиняють обоє.
    А бач…

     «Ура!» —  радів Юрій, їхній клас оголосили переможцем у шкільному змаганні, відтак заохотили  поїздкою  на батьківщину живого класика літератури, а радгосп виділив вантажну машину, постільні речі, їжу і якісь кошти.
    Йшов зі школи з думкою: як же про все це сказати матері та ще й з таким підтекстом, з такими нотками у голосі, інтонацією, щоби матір здогадались відпустити у таку поїздку. Тож син почав з того, що, мовляв, у таку екскурсію школа вирішила відпустити не увесь їхній клас — хоч і клас, що здобув першість у змаганні, — а тільки  кращих учнів. Серед них і він, Юрко.
   Говорив-приговорював… Та відчув: щось мамка не здогадуються, що він дуже хоче поїхати, це ж лише на днів чотири — шість.  Хлопцю якось не зручно було проситися через те, що нікому буде допомагати їм по господарству. Та все ж бажання побачити інші села і міста, нові краєвиди,  а навіть не стільки письменника,  заставило сина випалити:
     — Ма-а, може і я поїду? Школа не проти…
     Мати подумали-подумали і дозволили, перед тим докладно поцікавившись, як школярі їхатимуть, де ночуватимуть, харчуватимуться тощо.

     Щойно Юрій повернувя з поїздки, як у поштовій скринці побачив повідомлення прийти на пошту. Здогадався: певно, гітару прислали! Не пішов — побіг! Отримав. То був фанерний величенький ящик трапецеподібної форми. Ніс додому, немов на крилах підлітаючи.  Вдома обережно зняв кришку, а там — у стружках лежала … вона — гітара!!! І так пахло усе те: і стружки, і сама вона, і навіть струни — по-своєму. Соловейко дивився і очам не вірив. Торкатися чи ні? Чи це йому не ввижається? А потім обережно так — торк її, гітару. Ні, не ввижається. О, як жива! Щасливий хлопець до неї заговорив:
     — Де ти гасала? Я так тебе чекав! А струни що скажуть на це?
І доторкнувся до струн, ще не налагоджених, а все ж… О-о, грають, видають звуки, якісь чарівні звуки…
Лише після того, як надивився і набринькався на новісінькій гітарі, Юрій почав згадувати як побували вони на батьківщині живого класика літератури.
     З ним зустрітися не вдалося, хоч як і намагалися це влаштувати їхні  керівники у поїздці — кудись далеко гайнув. Ну так — то й так! Цікаво було просто побачити нові краї, села, селища і хутори,  величезне місто, пройтися  його вулицями й скверами, побувати у музеях, крамницях…
Як не дивно ця поїздка Юркові Соловейку  стала незабутньою хоча б тому, що він купив кілька  простих олівців з дуже м’яким грифелем. Вони залишали пречудовий слід на папері. Малювати ними було великим задоволенням!

(«На днях закінчив школу. Ура! Оцінки в атестаті непогані.
  Писати зараз нема коли  і, вочевидь, так буде й днями. Знову ховаю цей записник до часів, коли зможу його продовжити. А навіщо?» — з чергового запису у потаємному щоденнику).
( Д а л і    б у д е ) .


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.62616300582886 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …