( П р о д о в ж е н н я п е р ш о г о р о з д і л у ) .
Уранці до Юрася притьопав гуляти друг Валерка. Як завжди, взув чоботи навпаки: лівий чобіт — на праву ногу, а правий — на ліву... З'явився ще удосвіта. Юрко, звісно, ще спав. А коли зліз з чиріні, то побачив як Валерка з половину зошита змалював якимись дівочими обличчями.
— Це — Тонька! — гордо сказав, коли Юрась на те витрищів свої моргали. — Я її кохаю…
— Тю, дурний! Як ти можеш кохати родичку Дусі-семафора. А якщо й Тонька стане «семафором»? Ну, спочатку «семафорчиком»… — відчебучив Юрась.
Валерка образився і гайнув додому.
А вдень був нежланий гість -- якийсь дядько з тлнюсіньктит губами й глибоко запалтими очима, але такий чемний, що Юркові нагадав глевкий пересолоджений вареник. Глевкі вареники — слизькі, а пересолоджені — приторні. До того ж, вони дещо темніші від інших. Їси такий вареник, а він чіпляється за зуби та піднебіння.
Таким був незнайомий хлопцю дядько. Він спочатку трохи поговорив з мамкою, поки вони на роботу не пішли, а відтак підсів до Юрка та й давай про все розпитувати. Через кожне запитання-два — про географію. Попросив показати атласи, карти… Ага!.. Нема дурних. Хлопець отой атлас, точніше два аркуші з нього, де він кольоровим олівцем чіткіше обвів кордони України (як там написано, «Українська РСР»), не показав. Юрко ті два аркуші заховав, коли ще виключили зі школи на тиждень через неправильну відповідь щодо Батьківщини та її столиці.
Під вечір прийшли мамка з роботи. Звідкіля вони дізнались, що Валерка про Тоньку говорив з таким захопленням?!
— Юрасю, тобі з Валеркою ще рано думати про кохання-любов до дівчат, — раптом сказали вони. — Гляди мені — дубця получиш…
Син відчув, що почервонів, як рак. Хоча, що тут поганого. Але таку думку матері сказати не наважився, щоб йому ж гірше не було…
Юрась був радий за брата, напевно, більше, ніж він сам. Це тому, що, коли бинти з його понівеченого пальця зняли, брат потихеньку і його «залучав» до натискання на кнопки гармонії. Спочатку понівечений палець стирчав як цурпалок. Але поступово розсмикався так, що почав торкатися якоїсь кнопки. Буває й невпопад, не у той лад. То виходило смішно. Брат не хотів ту ноту брати, а вона гралась. А оце днями мамка та його товариш мали змогу пересвідчитись як той палець уже свідомо тисне ту чи ту кнопку гармонії під час гри на ній. Звісно, що брат від того був неабияк задоволений.
Не записував Юрко до свого потаємного щоденника вже давненько, бо заховав його так, що сам не зразу знайшов. Гадав, що хтось надибав і поцупив. Аж ні, згодом знайшлися. Останній запис зробив про те, як братів палець заживав. Ну то на цю тему і продовжимо…
Покохав брат молодицю. І хотів був одружитись з нею. Аж тут мамка дізнались, що вона має кількох дітей.
— Ой, лишенько!.. — сплеснули вони у долоні, запричитали і винесли вирок: — Ганьба перед усім селом!
І швидше, мовляв, вона у домовину ляже, ніж погодиться прийняти таку невістку. Почалися неприємні довготривалі лайки між братом і матір’ю. Брат запив, хоча схильності до спиртного не мав.
Якось, будучи випивши, брат не на жарт здійняв неабиякий гвалт. Юрій помітив, що той не стільки під градусом, скільки удає з себе такого. Брат вкотре почав говорити матері щось образливе й неприємне і, можливо, якось замахнувся на неї. Мабуть, Юрій у ту хвилину, кудись відволікся. Коли вже глянув, де ж брат, то побачив його прив’язаним до ліжка: ноги — до одних билець, а руки — до протилежних. Він лежить на спині, хрокче чи то від злості, чи від болю, чи незручності і якогось приниженого стану — його, дорослого, і ось так…
— Не будеш за гулящою бігати…— приказували мамка, і ще якісь люди їм піддакували.
Юрко забився під стіл і, піднявши трохи скатертину, спостерігав, коли ті обурені люди, які допомагали матері прив’язувати його брата до ліжка, нарешті, покинуть хату.
Хтось норовив його ще по щоках ударити. Тож Юрась вискочив зі своєї схованки і щосили зарепетував, що не чесно бити прив’язаного, і облаяв їх найвідбірнішою своєю лайкою:
— Собаки ви!!!. Злі собаки!.. Геть звідси!!! Пацюки!
Розв’язати брата одразу Юркові не дозволили старші й дужі люди. А коли на ранок звільнили від пут, то брат не зміг устати з ліжка через набряк ніг від сильного стискання їх вірьовками. Юрась плакав і переживав, бо дуже не хотів, щоб він опинився інвалідом…
Слава Богу, усе обійшлося. До брата кілька разів приходив старенький лікар, добрий такий, лагідний, приносив різні розтирки, мазі, масажував. Тільки чомусь не ноги. Ну, значить, так треба було.
За деякий час брат повідомив Юрасю, що ніяких незручностей у ногах він не відчуває. Тільки залишилась одна прикрість: душа зчерствіла і стала прісною. Юрій глянув на його шию.
— А що, тебе і за шию в’язали? — запитав.
— Душа ж не у шиї, братику мій… — тільки й відповів він.
За кілька днів він виїхав з села. Подався до райцентру навчатися на механізатора широкого профілю.
Відтоді Юрась жив з мамкою тільки удвох. І усе було би добре, якби син не влаштував їй урок юного атеїста.
У школі останнім часом такі гарні лекції їм читали: про те, що Бога немає і бути не може.
А молодший син приходить додому і часто чує від мамки: «Ой, Боже!.. Ой, Господи!..» Щоб вони не зробили — «Ой, Боже!.. Ой, Господи!..» Навіть коли щось вдале, хороше. Ну то він і випалив у відповідь, що Бога немає і не треба його згадувати. А перед цими словами навіть конспект перед собою поклав, в якому занотував усе найголовніше, про що йшлося на тих атеїстичних лекціях. І не даремно! Ось вони й знадобились. Вирішив розкрити очі своїй неграмотній матері.
Почувши синову репліку, мати спантеличились і запитали чи то його думки, а чи хтось науськав. А Юрко перейняв деякі ужимки і тон лектора, то й давай наставляти матір. Вони те слухали-слухали, та я-а-ак кинуться до дубця:
— Ах, ти ж, атеїст триклятий, сморчок зелений, ти ще будеш мене вчити ?!.
Протягнули було руку до дубця, та так з занесеною догори рукою і обмякли, невтішно заридавши.
«Атеїст триклятий» хотів вискочити з хати. Та як же його вискочиш, коли місце для дубця передбачливо визначене біля дверей. Але коли мамка заплакали – тяжко, з болем, зі стоном, з простягом, голосінням, причитаннями («Діждалася я діточок… Уже й найменшенький он як навчає матір… То хіба матір дурна така вже? Хіба погано, коли у Бога вірить? Оце то вас такому у школі учать? Ой, лихо мені, Господи…»), то й син заревів.
Довго плакали разом: мамка біля дверей, а Юрась — під столом, інколи визираючи з-під скатертини то на мамку, то на покутя: чи не свариться Бозя з образів?!.
Під столом хлопець, мабуть, ще й задрімав. Але після деякого затишшя почув:
— Вилазь, синку! Вечерятимемо.
У той проміжок часу, коли Юрій не записував до свого щоденника нічого, сталася з ним ще одна пригода, що неабияк налякала матір. А вже від неї і він злякався…
Мамка пішли з ним поливати огірки, помідори, капусту… невеличкі діляночки овочів розташовані біля самої річечки, якраз напроти хати, у долині.
Спочатку хлопець допомагав матері носити воду з річки. Але згодом вони дозволили погуляти. Тут хлопцю подобалось: неподалік росли верби, різні пахучі кущі, високі трави, серед яких і їстівні лопуцьки. Юрко їх зривав, чистив од верхньої шкірки і їв. Вони були соковитими і смачними. Потім підійшов до поваленого дерева, у якому було дупло. Зазирнув до нього і побачив якісь живі жовті кільця, спрямовані на нього. Вони так верещали! Хлопець дуже злякався і чимдуж дременув подалі від того дупла…
А потім тільки й згадував як опускався горічерва у якусь воду, дивився крізь неї на небо, а круг того неба — усе зменшувався і зменшувався… Потім наче якась сила — бу-бах! — виштовхнула на поверхню води, і втікач від дупла зрозумів, що шубовснув у копанку, яку не помітив за густими травами.
Юркові вдалося ухопитися за корені дерев, що звисали до води, потім — за гілки, товсту траву, і вилізти з води.
Спочатку злякався не води і не копанки, а того, що намочив костюм. Сусіди потім дійшли логічного висновку: він якраз і врятував дитину, адже був зі щільної тканини, просторим, з гумками на рукавах, на поясі і на штанинах. От повітря, що було у костюмі, і сприяло тому що виштовхнуло худеньке тіло на поверхню води.
Отак, вилізши з копанки, побрів стежкою, що вела до самого городу, відтак побачив мамку і, хникаючи, запитав, чи не битимуть його.
Вони, як побачили такого мокрого переляканого сина, сплеснули у долоні.
— Ой, лишенько!... У копанку?.. Ой, Господи!.. Та чого ж я битиму ?!. Чого лаятиму? Таке вигадав…
Обкутали сина сухою рядниною, взяли на руки та й понесли додому.
Тільки після цього він злякався…
Згодом покликали шептуху виливати з хлопця переляк. Вона прийшла, поставила переді ним склянку з водою, поклала хліб, сіль, узяла величезного ножа, наставила його на хлопця й почала обертати навколо його тіла й голови. Хлопець спочатку увесь дрижав, але згодом заспокоїася.
Знову неприємність на родину Юрася. Сестричка змушена була покинути чоловіка через нестерпне ставлення до неї його та його батьків. Вона хотіла взяти з собою сина. Але суд був на боці значно багатших за неї батьків її чоловіка. Тож вона поїхала до центру сусіднього району і там влаштувалася на роботу. Згодом приїздила провідувати матір та братів, привозила, здебільшого молодшому Юрасю, фігурне печиво у вигляді коників, слоників, зайців, півнів…
Та найбільше йому подобалось відрізати маленький квадратик маргарину, класти його на подібний квадратик печива з пачки і їсти… Ой, смакота! Юрасеві очі аж заплющувалися від задоволення. У такі хвилини він інколи думав: «Але хоч би заплющувались не схоже як у Ганни Петрівни — там, серед кукурудзиння… Хоча у мене так, очевидно, ніколи не вийде, бо вона — жінка, а я — мужчина. І то добре».
Дуся-семафор живе заможно. З білого борошна (де його тільки бере?) пече хліб, різні книші, оладки.
Та ось у неї не стало олії, прогавила час і не збила свіжої. Тож вирішила купувати хліб. А його почали випікати зі щедрим додаванням кукурудзяного борошна. Дусі-семафору такий хліб не подобається. Але сама свої обурення ніякому керівництву не каже. Вона весь час на це спонукає сусідів та знайомих. Причепилася і до Юркової мамки.
— Ну, що це за хліб ?!. По-справжньому жовтим був від яєць. А це ж — від кукурудзи… — тринділа вона по кілька разів на день.
Сусіди на неї ще раніше розсердились. Тому у відповідь змовчували. А коли терпець урвався, Дусі-семафору сусід дорікнув:
— Провокаторка! Хочеш висловитися на такі теми, то сама і говори — кому і де хочеш та як хочеш говори…
За кілька днів на Богом забутій сільській околиці з’явилось чимало гарно одягнутих людей. Але тутешнім мешканцям вони здалися якимись чужими, хоча, зовсім можливо, що й з їхнього ж села, але з інших його кінців… Більшість з тих гарно одягнутих людей були чоловіками, у строгих костюмах, з модними зачісками…
Їм дорогу перебіг сусідський хлопчик і, уявляючи з себе козака, кинув гасло:
— Волю запорожцям!
Далі у його напрямку була річечка. На ній — острівці, пороги, відтак — пологий схил. Уся територія добре годилася для гри «у козаків», «у війнушку», «у схованки»…
Надвечір розлетілась чутка, що ті люди приїхали-прийшли до контори віддаленої бригади, що була на сільській околиці, Вершині, щоб узяти участь у позачергових партійних зборах. Сусіда, який назвав Дусю провокаторкою, виключили з партії. Хотіли суворо покарати ще батьків хлопчика, який перебіг дорогу. Комусь дуже не сподобалась його згадка про запорожців.
(«Я й сам ще не знаю, хто вони такі і де жили та працювали…», — занотував у своєму потаємному щоденнику Юрась).
На річечці, що протікає околицею села, свої пороги. І хлопці, які мешкають у ближніх садибах, самі по собі «запорожці». А, можливо, той хлопчик десь і почув назву. Певно, подобалась. І що тут такого?..
Батьки хлопчика-«запорожця», на диво, виявились безпартійними. Тому їх почали просто нещадно гудити — і за безпартійність зокрема. Закінчилось це тим, що збори рекомендували місцевкому не надавати родині допомогу на лікування протягом кількох місяців. А скількох — не записали. Тож треба було здогадуватися про те, що шельмування ні в чому не винної родини віддане на розсуд місцевим керівникам, або ж залежатиме від того, як швидко вони подадуть заяви на вступ до партії.
Юрій про все це, напевне, і не став би згадувати, якби не трапилась найсмішніша подія увечері, коли учасники партійних зборів неспішно розходились-роз’їжджались. Вони вже й перекусили, незбираного молочка на фермі попили, а багато хто не тільки молока, бо ноги у таких заплітались…
Дуся-семафор побачила того чоловіка і так злорадно до нього:
— Ну, що ?!. Хто провокатор ?! Ото так тобі й треба! Так і треба!..
— Звісно хто — ти! — відповів на те чоловік.
Дуся, як заводна іграшка, вмить почала висвічувати свої задні пампушки
— А на тобі! А на… — приказувала вона, блимаючи білою срамотою.
Це побачило чимало учасників партзборів, які вервечкою з’явились з повороту вулиці. Запримітили й остовпіли. Дехто посилено кліпав очима через свою сп’янілість і не відразу збагнув чи то йому те лише ввижається, а чи є насправді, наживо.
У якогось молодого чоловіка був фотоапарат. Кажуть, що без плівки. Але Дуся-семафор від націленого на її пампушки фотоапарату якраз і знітилась. У цей момент її обличчя виглядало з-поміж її власних колін. Те, що майже впритул підійшли люди для неї було майже ніщо. А ось фотоапарат… Його володар сказав:
— Непогане вийде фото на обкладинку відомого кіножурналу!
У Дусі вирвалось:
— Ой, лишенько!.. Гниди прокляті…
— Гнид на фотокартці не видно буде, тому що вони — малюсінькі і руді, як твої чагарники, — пожартував хтось.
Семафор чкурнула, тільки її й бачили. Натомість комуністи тут же згрупувалися і один з них, певно старший, почав прискіпуватись:
— Так оце ти хочеш надіслати, мабуть, до «Савєтскава кіно»? Це що, виходить, що обличчя савєтскава кіно — оця жінка у незвичному ракурсє?
Старший ще щось говорив-говорив-говорив володареві фотоапарату. Не завжди можна було розчути слова, навіть Юркові з його дуже чутливим слухом. (А ще ж треба запам’ятати й записати).
Юрась, згадуючи пораду діда Мартина, за першої можливості записав усе побачене й почуте. Життя видавало такі цікавинки, що й, справді, хлопчик не пошкодував, що народився і був вдячний мамці за турботу, надто під час тяжкої хвороби і після того як шубовстнув до копанки.
Свої записи хлопець намагався перечитувати, але потім зрозумів: так він же все й так знає. Писав хто? Він! Дивно якось: запише щось — пам’ятає. Не запише — вилітає геть. От дивина. Оце йому не було б мороки як замість погуляти чи помалювати або з Надійкою розважитись, його тягне на отаке записування.
Через Юркову зайнятість (він же не тільки витрачає час на таке записування, а й на поливання городини, збирання врожаю, кормління курей, якусь хатню роботу) Надійка хотіла була образитись. Покликала Юрася до якихось непролазних хащ. А там — о, це ж треба! — немов світлиця, як у справжній хаті: підметено, прибрано, постелені доріжки, і щось на зразок ліжка облаштовано; є вода, дві тарілки, дві ложки, два сухарі…
— На обід приготую тюрю, — сказала Надійка. — А зараз заводитимемо дітей…
— Отакої!.. А як? — спантеличився Юркась.
— Знаю як! Дядько з тіткою кілька ночей мені спати не давали, шептали собі, що діти гарні будуть у цю пору. Я і подивилась, як вони шукали гарних дітей. І ми так будемо. Це просто! Роздягайся… Їсти потім дам. Так і тітка дядькові казала: «Їсти потім дам»... Та чого стоїш? Роздягайся… Бачиш: я вже гола…
Юрко звідти не виходив, не вилазив, не вибігав. Він вискочив немов корка з пляшки! Очунявся аж на своєму подвір’ї. Що то воно було — так і не уторопав.
Квочка вивела чимало курчат. Вже так підросли, що Юрась не вгледів як вони подалися аж до городу, що належить бригадирові машино-тракторної станції. Дорослі були на роботі. А їхній син — уже дома, після шкільних занять. Він побачив курчат і погнав їх назад здоровенною гіллякою. Підбіг до земляного валу — огорожі Юркового двору — і почав репетувати:
— Ей, ви, нацмени, забярітє вашіх курєй. А то я іх с рагаткі расстрєлляю!..
Юрко його не боявся. Той хоч більший і старший, але боягуз великий. Він завжди хизується батьком-бригадиром. На цьому вся сила сусідського дурника закінчувалася.
Юрась йому гукнув:
— Ей, ти, великоцмен, а ти знаєш, що твого батю сьогодні з роботи зняли за те, що вчора багато молока і сироватки вкрав?!. А позавчора макуху поцуплену не заховав, пахла на всю Вершину!..
— Ти… ти… што… што… мєлєш?.. — почав, було, той.
— То біжи… Біжи, заспокой свого тятю. Тятя у тебе — хороший, молочком відпоює тебе. Ач які щічки на краденому нажрав! — уже навздогін гукнув йому Юрко.
Він не знав, що той дурошльоп батькові сказав, тільки почув, як десь за півгодини-годину йдуть вони разом з ферми у бік свого дому, і батько його лає на всі лади, намагаючись говорити притишено. Але щойно пройшов дощ, утворилось чисте повітря, стало парко й лунко. Тож більшість слів його батька Юрко зрозумів.
— Ти що, не міг заперечити, що ні макухи, ні молока, ні сироватки я не приносив?
— А якщо хтось тоді уже побачив, що ти насправді приносив? — запитанням на запитання відповів йому син.
Точно придурок.
— Ах, ти ж, телепень. А ще до школи ходиш…— батько йому.
— Так він казав, що бачив…
— «Казав»… «Казав»…
Коли вони порівнялись з Юрковою садибою, «телепень» помітив його. Присутність батька додала «телепню» сміливості, і він загорланив:
— Баптист! Ба-а-аапти-и-ист!!!
І цим спантеличив не тільки Юрася, а й рідного батька.
— Чєво «баптіст»? Ані – хрістіанє…
— Ані… Ані… ані…
— Шта «ані»?
— …Занавешівают окна, зажигают газети і смотрют на тені — колдуют, — знайшов, що сказати йому син.
Батько здивувався: звідки знає таке?.. Той відповів, що зазирав у щілину крізь вікно. У школі вивчали тему патріотизму і нетерпимості до віруючих та тих, хто викликає якісь підозри. Він сказав батькові, що про таке ворожіння на тінь у Юрковій родині вже повідомив учителям, і за це його, тобто, за словами його ж батька, «телепня», навіть похвалили. Юрась тільки не розчув як саме.
Мамка часто скаржилися, що після смерті хазяїна, тобто батька Юрія, живеться їм дуже тяжко. Вони, справді, бувають часто сердиті, знервовані. А бувають і у хорошому настрої. Тож і молодшому синові тоді ладо на душі.
Якось його мамка вирішили сходити з сином до лісу, нарвати цілющого листя й трав, накопати коріння. Це хлопцю неабияк сподобалось, і він навіть запам’ятав, яка трава який вигляд має та що лікує. Разом нарвали цвіту липи — для лікування простуди, бузини — для потіння, накопали коріння лопуха — від болю у ногах і попереку та виведення зайвих солей. А ще запаслись чистотілом, споришем та іншими цілющими травами. Такі трави неймовірно гарно пахли! З деяких — красивих — зробив гербарій. Вирішив, що згодом, зазирнувши до нього, зможне довідатись, яка трава чи листя має який вигляд. А ще такий гербарій Юрку годився як наочна підмога у малюванні.
Коли мати й син заглибились до середини лісу — а він невеликий, — у кущах щось заворушилось. Мамка аж злякались. Злякались, бо у сусідньому лісі водились вовки. Але за хвилину стало зрозуміло, що то не сірі — у протилежний бік швидкою ходою віддалялись від них агроном і Ганна Петрівна.
Мати з сином вже виходили з лісу, як, раптом, почули жіночі верески, чоловічий бас, що зрідка вклинювався у ті верески. За деякий час з-за густих дерев на галявину викотились Ганна Петрівна і якась невідома тітка. Вони так учепилися одна одній за волосся, що зрозуміти, де чиє, ну, ніяк не можна було.
— А ще учителька!!! — репетувала незнайомка і щосили гамселила ту куди попало. Але це виходило незграбно, бо одна рука заплуталась у волоссі, другу тримала Ганна Петрівна.
— А коли так, то вже і щастя мені не треба?.. — відказувала вона якось примирливо.
— А ти хіба не чула, що я вагітна від нього?
— Репродуктора ще не провели… Коли ж це воно сталося з такою…
— Ось я тобі…
— З такою… м…мо-че-ною грушею.
Юрій приглянувся до незнайомки. Вона й справді скидалась на мочену грушу: середина тіла широченна і обличчя у зморшках.
— Хто ж це така? — аж його мамка здивувались.
Порівняння з моченою грушею незнайомці дуже не сподобалось. І з гвалтом:
— Це з тебе я зараз мочену грушу зроблю!!!... — вона кинулась на Ганну Петрівну.
І тут Юрасю стало шкода Ганночки Петрівночки. Вона така гарненька, струнка, цицьката і з великими очима та віями. Вії — о! — довгі-предовгі. І якісь лапаті, пухнасті, але не штучні — Юрко смикав. А як починала говорити, звертатися до нього, — ноги підкошувалися від млості. Хлопець вже хотів був запропонувати їй вийти заміж за нього, якби не той випадок на кукурудзяному полі: і де він узявся той клятий агроном ?!.
Юрій боявся, щоб незнайомка не спотворила личико його любої Ганночки Петрівночки. Вони вкотре так вчепилися, що порозривали одяг і нижню білизну. Як покотились з пригорка, заблимали сідниці й животи, цицьки з пазух повивалювались… Ой, Господи!..
— Відвернись! — наказали мамка синові. — Безстижі!..
«Це та незнайомка — безстижа. А Ганночка Петрівночка — хороша», — подумав син і трохи відстав од мамки, аби вони не помітили його сліз.
Наступного дня Юрко ходив за кукурудзяним хлібом. Поталанило: черги не було, але він повернувся додому не швидко, бо затримався біля подвір’я Ганночки Петрівночки. Спочатку зробив вигляд, що витрушує зі взуття камінці, а потім — що його ремонтує. А сам — зирк-зирк у двір вчительки: чи вийде? Чи не спотворене у неї лице?. Ой, яка була його радість, коли вона вигулькнула з хати випрану білизну вішати. З обличчям у неї було усе гаразд, тільки шия трохи замотана. Мабуть, та гадина подряпала.
Ганночка Петрівночка чіпляла на вірьовку білизну, час од часу піднімаючись на пальчики, а халатик на ній — блим-блим! — відкривав її ніжки. Гарненькі! Ой! Погляд сам прилипав до них! А щоки хлопця розчервонілися — це він відчував. І наче ж соромно було, і зирити хотілося на ті ніжки, та й на статуру — теж. Вона у Ганночки Петрівночки така ладненька! Одне слово, не відведи очі!
Не встиг хлопець намилуватися таким видовищем, як, бачить, їде агроном на велосипеді. Юрко гадав, що той проскочить повз, адже на їхній Вершині вулиця одна. Вище — поле. Нижче — річка. Іншим шляхом не проїдеш. Ну, то й кермував би свого велосипеда прямо. А він, цап вусатобородатий, зупинився якраз напроти хвіртки двору вчительки і так мовчки витріщився на неї. У-у, бенькатий!.. Тю-ю, ну, точно, втупився як баран на нові ворота. Вона ж, навіть не зиркнувши на нього (і правильно! і… ура!), пішла до хати. Навіть Юрко зрозумів чому — не захистив її там, у лісі, від «зморщеної груші».
Відтак у закоханого в Ганночку Петрівночку хлопця визрів гарний план: накласти колючок з акації і притрусити їх пилюкою, поки цап вусатобородатий, банькатий стоятиме біля двору Ганни Петрівни.
Зробив. Сховався. Став чекати.
Той їде. Радий. Пісню під ніс гундосить: «Па далінам і па взгор’ям…».
«Зараз будуть тобі і «даліни», і «взгор’я», — подумав Юрась. І враз почув:
— Пшшш!.. Пуфф!!!...
Ура! Переднє колесо лопнуло, коли велосипед набрав швидкості. Відтак агроном за інерцією — кувирк через кермо! Немов петлю Нестерова зробив.
Хата Юрася була убогою і маленькою, під солом’яним дахом, на єдину кімнату, у якій один кут трохи відгороджений і править за кухню. А напроти неї — за глухою вже стіною — невеличкі сінці. Але і у такій маленькій кімнатці було просторе ліжко, стіл, широкі ослони від покутя до дверей, була лежанка, на якій маленька родина рятувалася за холодів. І ще залишалося трохи вільного місця, навіть коли ставили ялинку з вишні під Новий рік.
А ось коли Юрась таємно з другом носив вечерю і ходив посівати до бабці Гандзійки, то потрапляв до її такої тісної хатинки, що й уявити не міг раніше. Навіть йому, ще дитині, та хатинка була надто малою.
Гандзійкина хатинка була наполовину заглиблена у землю. Довжина кімнати відповідала довжині ліжка і ширині стільця. А ширина кімнати — ширині ліжка, невеличкої тумбочки і теж ширині стільця. Сінці розміром два на три стільця. Стояв один. На ньому — відро з водою. Кімнату освітлювали два маленьких віконечка — причілкове, якраз над тумбочкою, і бокове.
Про цю бабусю кажуть, що зазнала тяжких поневірянь, що її родину розкуркурили, що була сама на Колимі… Що за слова такі — Юрась не знав. Але вони його тривожили. А ще ходили чутки, що Гандзійка голодувала до війни, а під час війни працювала у Німеччині. Повернувшись, не знайшла рідних, пропали без вісти. Колгосп дозволив оселитись. Але ще кажуть, не всі погоджувались допомагати їй споруджувати хату-напівземлянку. Хоча бабуся як людина дуже хороша і до дітей ставилася добре, завжди кликала дітей до себе колядувати, посівати, приносити кутю. Юрій для цих миттєвостей дещо вивчив:
Чи вдома знайома, добра бабуня?
Що ж вони роблять і що ж таке діють?
А вони, бачте, золото віють,
Золото віють, срібло палають.
Ой, прийшли до них онученьки їх:
Дайте нам, бабусю, хоч овдієчку.
І ще:
Щедрик-бедрик, дайте вареник,
Грудочку масла, кільце ковбаски,
Дайте книш, бо пушу до хати лиш,
Дайте ковбасу, бо хату розтрясу,
Дайте ще й кишку, з’їм у затишку.
Бабця Ґандзя любила такі колядки і щедрівки. Сусідські діти знали про це, тому й розповідали їй. І вона кожному готувала окремий подарунок — у кого до чого лежала душа. Тож і Юрась, і Надійка, і Валерка, і ті хлопці, які до такої трійці долучалися, були завжди задоволені після відвідин хатки бабусі Ґандзі.
А ще Юрасю подобалося як його мамка печуть паски. Смачні такі виходили, особливо ті шишки, якими вони прикрашали маківки пасок.
Також згадалося як на якесь свято випікають сорок жайворонків — усі булочки у вигляді пташок. Спершу їсти навіть боязно, бо ті булочки немов живими були.
Щороку Юрась з нетерпінням чекав Вербної неділі. Йому подобалася і друга її назва: Клечальна. Заздалегідь мамка білили хату — усередині і ззовні. А потім розводили глину з кізяком, ретельно перемішували, фільтрували і змазували у хаті долівку, а ззовні — призьбу і невисокий фундамент — так ретельно підводили, щоб рівно-рівно було, немов під натягнуту тятиву.
У хаті робиться свіжо, лунко, трохи парко. У такі хвилини Юрій милувався переливами кольорів і відчував якийсь незбагненний спокій на душі. І так малювати хотілося!
Мамка відкривають настіж хатні та сінешні двері. Син на мить очима ловив її неповторний силует напроти світла знадвору. Але затримуватись не було коли: заносили до світлиці чебрець, любисток, спориш, інші трави, ретельно виламані тоненькі гілочки верби, осокора, липи, клену… Частину того розвішували на сволок та над вікнами і дверима, а рештою вистеляли долівку.
Надворі хідники посипали піском — які ближче до хати, а інші ретельно підмітали.
Брат Юрія поступив навчатися до якогось професійно-технічного училища, що у райцентрі. А нещодавно, до речі, центром району було їхнє село. Шкода, що перестало таким бути. Раніше у центральній його частині зразковий порядок навели!... Коли Юрко сильно захворів, і його підводою везли до лікарні, що була розташована якраз у центральній частині, хлопець, хоч і хворий, гарячий та слабкий, а помітив ретельно побілені крейдою штахетні огорожі, оздоблені будівлі і всілякі приміщення, упорядковані двори, доріжки і головні шляхи. Ніде не було будяків і сміття…
А потім він чи то задрімав, а чи втратив свідомість (ну, дуже захворів!) чи щось іще таке з ним сталося, що геть не може згадати ні лікарні, ні лікаря, ні повернення додому. Пригадав лишень як тривалий час вживав риб’ячий жир, гематоген і ще чимало інших ліків у вигляді порошків, мікстур, пігулок…
Певною мірою оздоровленню сприяло й те, що братик нещодавно повідомив: його — як тямущого випускника профтехучилища — запросили на постійну роботу до сусіднього села. Мовляв, якщо ми родиною переїдемо, то йому і помешкання одразу дадуть.
Мамка погодились. А молодший брат, тобто Юрась, що? Юрко — ще дитя. Сестричка жила уже не з ними, в іншому, сусідньому райцентрі.
Одного погожого дня дідусь Мартин лузав сухі качани кукурудзи: як завжди він це робив... власними зубами. Вони у нього, хоч майже й сторічного, були всі на місці, і про зубних лікарів, твердив, що й не знав, що такі є. Побачив маленького сусіда — покликав.
— Юрасю, ну то як, записуєш?! Ой, які події у нашому селі!.. Ой, позаписувати б! Та я, бачиш, старенький…
— Ага, дідусю!
— От і молодець! Бог дасть, лауреатом Нобелівської премії станеш.
— А що для того треба?
— Бути справедливою і спостережливою людиною, записувати правду! Але записане ховай надійно й нікому не говори.
— Та я ховаю. Тільки інколи заходять до нас якісь люди, яких я і не знаю і відчуваю, що ні мамка, ні сестра та брат не знають. І починають ті люди різні дурниці запитувати…
— А що ж?
— Та чи я маю географічні атласи, чи ні.
— Отуди к бісам! Так у школі ж разом з підручниками хіба їх не повинно бути?
— Авжеж! Повинно. Тільки вони мали на увазі ще якісь інші. Я не уторопав які. Але я вам по секрету скажу, що один атлас, де я кольоровим олівцем жирно обвів кордони України, надійно заховав.
— Ой, молодець, Юрасю!.. Ото правильно зробив! Ото правильно… А чим незнайомці ще цікавились?
— Та одного разу попросили познімати світлини, що у рамах висять на стінах нашої хати. І почали придивлятися, якими саме газетами ті світлини зі зворотного боку прикриті.
— Ой, Боже!.. Ну, те, що твої мамка живі-здорові та не зникли у невідомому напрямку, я здогадуюсь що вони там нічого такого не уздріли…
— Та мабуть… Тільки я почув і дуже злякався, як один іншому так тихенько нашіптує, щоб той дивився уважніше: чи не виколупані очі на фотопортретах політичних і державних діячів, що були розміщені у тих уже пожовклих газетах. На щастя, таких портретів у тих газетах взагалі не виявилось…
— Ото вам поталанило. Могли б причепитися, якби навіть і не виколупані були — просто тому що такими газетами ви насмілились прикрити світлини у рамах, та ще й зі зворотного боку.
— Ага. І читали уважно усі написи.
— А там тільки «На вічну пам’ять!» чи «На згадку…» або щось подібне?
— Умгу!
— «Енкеведисти» кляті!.. Людям жити спокійно не дають!..
— А що за «енкеведисти»?
— Були такі. А це їхні нащадки, виродки. Та ти про них забудь, Юрасю! Та не здумай десь уголос сказати таке слово, або, тим паче, когось обізвати. Забудь як воно навіть звучить. Прийде час — згадаєш. А те, що він прийде, я відчуваю. Тільки мене, хоч як прикро, не буде вже на цьому світі…
— А мамка казали, що є вирій. Ви ж у ньому будете, дідусю?
— Ач яку гарну подальшу долю визначили твої мамка! Там і буду. Там мені буде хороше. Звідти і спостерігатиму за вами…
Юрась очікував якихось перемін, але на його душі було тривожно стосовно своїх потаємних записів. Гадав, чи зможе непомітно перевезти на нове місце, до сусіднього села? Як ховатиме? Де? Неабиякі клопоти…
А, крім того, що ж робити з Ганночкою Петрівночкою?.. Як же він її бачитиме, милуватиметься нею? Вона ж така мила, добра, оксамитова, ніжна, лагідна, кароока, з гарним носиком, спокусливими губами, з витонченими раковинами вух і мочками внизу них, які під час під час віртуальних поцілунків Юрась постійно їх прикусював. А в цей час на його голову спадало чарівне каштанове волосся з головки Ганночки Петрівночки. І хлопець чманів од уявленних дій і картинок. Як він цього раніше недогледів?!. Певно через те, що надто молодим був, ну, дитям, чи що. При ще невеличкому зрості у такому віці завжди доводилось голову задирати, щоб розгледіти усю привабу вчительки. А коли дещо підріс і змужнів, оцінив її з іншої «висоти».
Юрасю дуже не подобалось як біля його любої учительки часто вився якийсь курдупель — рудий, з бровами кучерявими в одну смужку, з маленькими злими очиськами, що зирили з глибоких зіниць. Цей курдупель, коли Юрко якось заліз на яблуню і звідти поглядом ковзнув по статурі Ганночки Петрівночки, несподівано підкрався ближче до огорожі та як гаркнув до хлопця... І не просто «гаркнув», а ось так:
— Брись звідси!!!
Юрко від несподіванки аж зірвався з дерева і вмить накивав п’ятами у глиб свого двору.
Добре, що згодом той рудий курдупель кудись щез.
І була б одна Ганна Петрівна, хлопець підходив би до її двору, щось начебто там шукав, збирав, чи лагодив, а сам собі милувавсь би нею, так ні ж прислала нечиста до їхнього села агронома, та ще й на їхню Вершину. Що ж Юрасю тепер?..
Відтак вирішив: поки є час перед відбуттям до сусіднього села він щодня приходитиме до обійстя вчительки і милуватиметься нею. О!!!
А з Надійкою що робити?! Ох, ці жінки — спасу немає!.. Вона ж так любить Юрася! Коли дізналась, що він виїде назавжди, захникала, відтак заплакала, а потім повела до садка і там почала… цілувати. Ой, Господи, а Юрко так не вмів. То вона порадила:
— Ти повторюй, що я роблю, і навчишся…
Хлопець почав повторювати… «Повторювати» — то «повторювати», але комусь же треба було і навколо обдивлятися: чи ніхто не зирить? А якщо хтось уже побачив би, що ж йому треба було робити? А? Між тим, Надійка поклала його руки собі на плечі і попросила обіймати до хрускоту. Юрась розчепірив пальці, обхопив її шию і почав стискати якомога сильніше, щоб не образилась. А вона, чомусь, відірвала губи від його щік, закашлялась і прохрипіла, що боляче.
— Так сама ж просила…
— «Просила», але не душити за шию, а ніжно обняти, хоча й… міцно, щоб я і ніжність твою відчула, і твою пристрасть… Щоб було схоже на те, як дядько тітку обіймає…
— То ж так незручно — перехнябитись через плечі і діставати руками талію.
— Дурненький, — відповіла вона і почала шарити по Юрасевому попереку та й по всьому тілу.
«Та коли ж вона закінчить? — подумав він. — Хоча… Хоча… Ой, як приємно…».
Але було й боязно: чи не спостерігає хтось за ними? Мабуть, не було навкруг нікого. І Надійчині хникання, плачі і стогони ніхто не чув.
— Чому стогнеш? — запитав Юрась. — Тобі погано? Що болить?
— Та ні, дурачок. Стогін виривається від задоволення на душі.
Юрась глянув на її шию: нещодавно він її стискав, он аж сліди від пальців залишились, а Надійка твердить, що має «задоволення на душі». Де ж тоді її душа? Хіба не в шиї?..
— А-а-а… — буркнув.
Ну, треба ж було щось мурликнуть.
Хлопець не втямив нічого: коли він, бувало, стогнав, то мамка знали, що захворів і давали ліки. Коли мамка стогнали, то давали їм ліки діти. Брат стогнав, коли йому комбайном палець понівечило. Як не застогнати?! Сусідка стогнала, коли зуб пошкодила… А Надійці не боляче, а стогне. Тю! Щось вона з себе удає. Це для хлопця залишалося таємницею, яку він не міг втямити і тому йому такі ніжності були не до снаги. Він занервував. Ой, подумав, до Нобеля йому ще далеко, якщо не може розшифрувати заморочки якоїсь там Надійки, хоча й гарної дівчинки, неймовірно привабливої невідомо чим!
А-а, стій! Дещо згадав. У кукурудзі Ганна Петрівна теж стогнала, але до агронома-курдупеля, чомусь, посміхалась. Значить, добре було? Чи удавала, що добре? «Можливо, на землі камінці попали їй під спину й муляли. Нічого не розумію...» — подумалося хлопцеві.
Юрій закінчив четвертий клас, і мамка з братом домовились, що за три-чотири дні можна переїжджати до сусіднього села. Там уже чекає квартира. Але перед тим зранку прийшов до них якийсь дундук і почав запитувати у матері, яку ж характеристику давати учню Юрію Соловейку для школи сусіднього села, якщо він неправильно показував кордони Радянського Союзу, а ще — розносить кутю і посіває. А без характеристики, мовляв, до нової школи його не приймуть.
Мамка просили того дундука пожаліти їх, бо нічим «позолотити» його руку. Навіть машину для перевезення домашніх речей ні на що було найняти. Добре, що хоч керівник нового для них радгоспу гарантував допомогу з переїздом.
Мамка розстроїлись і почали захищати сина:
— Так коли ж то він відповідав на уроці географії — за царя Панька? І його ж покарали тоді виключенням зі школи на певний час. Чи мало? Нащо про те згадувати?
— Що ж робити? Га? Що ж робити з вами? Гм-м? — усе талдичив непроханий дундук.
— Гаразд! Я зрозуміла, що робити… Ми заберемо курей не всіх. Які залишаться — ваші. І врожай з двох вишень, однієї яблуні і однієї груші — ваш буде.
— Та я що… Я — нічого…
— Ми теж — «нічого»…
— Я лише усіх благ вам хочу.
— Дякуємо за добрі наміри.
— Будьте спокійні. Ми складемо для нової школи гарну характеристику на вашого сина.
Це значило — на Юрія. У-у, собака!.. Шакаллл-л… Хто ж він насправді за один? Хлопець не знав…
Дундук ще щось гундосив мамці, але син не розчув, що саме.
Через прихід цього незнайомця мамка з братом переїзд дещо відклали. І в Юрася створилися додаткові вільні дні. Тож він схопив змайстрований братом візок і почав кататися поблизу двору Ганночки Петрівночки та удавати, що їздить на справжній легковій машині. Адже візок має навіть кермо, яким вправно повертав куди треба.
Невдовзі Юрась помітив, як вона вийшла раз, згодом — удруге, відтак — ще раз… Ну по господарству поратись…
Хлопець немов злетів за хмари: таким щасливим відчув себе! Йому хотілось підійти до Ганночки Петрівночки й запропонувати, щоб виходила заміж. Коли переїде до іншого села, як її потім таке запропонує? Інакше агроном клятий його ж може випередити. От клопоти…
Юрась так поринув у свої роздуми та мрії, що не помітив, як дриндулет на пристойній швидкості одним колесом вскочив до ями, тож різко зупинився. Зівака-водій тієї ж миті з усього маху шкопиртнув через нього і-і-і — гоп! — фу-у-у, приземлився… А коли очухався, зрозумів, що ще й лоба обдер.
«Оце буде мені від матері», — подумав.
Тільки-но хотів почвалати додому, прикладаючи подорожника до рани на чолі, як почув:
— Боляче, Юрасю? — мелодійний голос Ганни Петрівни немов теплою парою огорнув хлопця. Кивнув їй на знак згоди. Але від щастя, що вона обізвалась, його ноги підкосились. Тож сів на траву.
Ганночка Петрівночка підійшла, нахилилася, подивилась на його подряпини на лобі. Крізь вир емоцій, що набігли, Юрась почув як вона сказала:
— Ого-о!
А перед його очима — її шия і майже перед ротом — груди. Від них віяло ніжним теплим духом ніжного тіла. Хлопець аж закляк і трохи не укусив їх крізь тоненьку блузку — мабуть, тільки через те, що міг її забруднити своїм подряпаним лобом.
— Ну, не біда! До весілля заживе. Ходімо до мене.
Завела до свого двору, посадила на стілець зі спинкою. Юрасю він так сподобався: бачив як вона до цього на нього сідала. Тож хлопцю здалося, що той стілець беріг її тепло аж допоки він не сів.
Ганна Петрівна веліла вмитися, помити ноги й руки. Після цього тілу так легко стало! Сидів у затінку дерев на зручному стільці, чистий і дуже щасливий. І Юрасю здалося, що він — чоловік, а вона — його дружина. Неподалік стояв його дриндулет, якому хлопець був дуже вдячний, бо посприяв ось такому його спілкуванню з любою вчителькою.
Вона взялася лікувати численні подряпини на тілі Юрася, чимось змащувати їх. А потім і забинтовувати.
Час од часу перед його очима опинялись її груди. Ну… Ну… Ну, от що він мав робити? Що?.. Він думав:
«Ось-ось не витримаю… Ось ввіп’юся у них. Агроном, падлюка, мняв їх своїми п’ятірнями волосатими, боляче, певно, робив. А вони ж такі привабливі, паркі… І дух від них — дух! — такий іде, як ішов від вимитого вимені їхньої Зоськи, а ще — як від лісових дзвіночків.
Коли його лоба Ганночка Петрівночка забинтувала, хлопець зрозумів, що її блузку уже не забруднить і удав, що, раптом, заснув — брик головою межі її персів і втиснувся якомога сильніше — він же сонний. Для цього навіть захропів. О-о, яка радість! Яка несподіванка!
А вчителька обережно взяла закоханого за підборіддя.
— Спатимеш уночі. А зараз ось пригощайся.
І поставила переді ним вареники.
— І ви зі мною..
— Гаразд! — І я з тобою, Юрасю.
Але ж як мовила оте «Юрасю»: м’яко, мелодійно, оксамитово, з самої глибини своїх грудей!
Він хотів запропонувати, щоб виходила за нього заміж. Але подумав і вирішив, що ще ж старший братик не одружився. Мамка відразу скажуть:
«А де дубець? Ось я тобі жарну! Як жа-а-арну!..
Від такої уяви його спиною немов комашки пробігли. Озирнувся: чи ніхто не спостерігає, як він милується Ганночкою Петрівночкою?
— Переїжджаєте? — запитала.
— Брат на роботу там влаштувався… І помешкання дали.
— Хай щастить тобі!
— А ви чекатимете мене?.. — раптом вирвалось з вуст хлопця.
— Про що ти, Юрасю?
Як «про що»? У нього потемніло в очах.
— Ех, ви!.. Я з вами ласкавий і лагідний був би — не те, що якісь там курдупелі…— спересердя буркнув їй хлопець, схопив свій дриндулет і метнувся додому.
На новому місці, в іншому селі, ще і як слід не огледівшись, Юрко зрозумів, що надто тісно буде у новій квартирі. Але мерщій взявся записувати те, про що міг забути, — про Надійку. У передостанній день прийшов до нього друг Валерка (як завжди, у взутті носками навпаки) і під величезним секретом повідомив, що в одному потаємному місці на Юрася чекає Надійка. Розповів де. Присягнувся, що про таку зустріч нікому ніколи не скаже, а сам не підглядатиме і не підслуховуватиме. Ну, то Юрко й пішов. Коли побачив Надійку, остовпів: вона зустріла товариша з неприродно великим животом.
— Якщо ти виїдеш з села, то що ж виходить: я залишусь одна з нашою дитиною?
— Якою ще дитиною? — запитав Юрась.
— «Якою?»… «Якою?»… Ось із цією, — показала на живіт.
— А що то?! Що там? Ти захворіла? Можливо, то — водянка? Тобі не боляче?..
— Ой-й! Чоловіче, що такеє говориш? Приймай краще пологи… Ой-й!..
І — плюх на спину! — почала стогнати, щось вигукувати. А потім:
— Тримай… Тримай немовля… Обмий його!
— Ти що, будяків наїлась? Яке «немовля»? У тебе цицьок ще нема. Чим годуватимеш, подумала?
Юрко від усього цього перелякався, хотів дременути. Але, коли Надійка ненароком закинула високо догори поділ плаття, то побачив на її животі подушку, з-під якої вона діставала ляльку.
— Запелюшкуй нашу дитину… Ти нікуди не виїдеш… Присягнись, що мене не забудеш, що ти приїздитимеш…
Вона щось іще багато чого розказувала, поки хлопець, замість того, щоб «скупати» «немовля», не плеснув тією водою в обличчя дівчини.
— Ти не здуріла? — запитав. — Мені страшно через те, що, здається, ти мариш… Тобі треба до лікарні!
— «Мариш»… «Мариш»… Іншого сказати не можеш?
— Можу, — відповів Юрась.
І хотів пояснити, як він перелякався, коли побачив у неї величезного живота. Але помітив, що Надійка засяяла як повний Місяць. Схопила його руку, приклала до серця, відтак — до живота.
— Чуєш, як серце моє тріпоче? Чуєш?.. Це коли тебе бачу…
А потім так серйозно мовила, що дуже хотіла би дитину. То хлопець знову захвилювався: ну що вона задумала?.. Надійка заплакала. І він заревів, тому що почув од неї зречене:
— Ех, дурчик-дурачок… — сказала вона по паузі. — Оце хоч пограємось з тобою щиро, від душі… Щоб тобі було що згадувати. Я ж… Я ж… Ну… Я ж, ну... кохаю тебе. А ти й не помічав?
— Та… Та… Я що, я помічав… — забелькотав Юрій і подумав: «От оказія! А я Ганночку Петрівночку кохаю. В неї є духм’яні груди, гарні ноги. А у Надійки?.. Дівчина гарна, але ноги худі, грудей немає… А ще дітей хоче. Чим і з чого вона їх годуватиме. Я теж хочу дітей. Багато. І у мене вони будуть, бо я мужик — огого!!! Я це вже зрозумів».
— Чому замовк?
— А-а… Так-так… Тобто я… Я т-теж т-тебе, ага, к-кохаю… Ще й як…
І вони цілувались довго-довго. Аж губи затерпли. Гарні були Надійчині поцілунки! Фантастичні! Юрась тільки забоявся: якби вдома синці на його тілі не розгледіли.
Розгледіли.
— А це що за синці? — запитали мати.
— Та це я між тернин пролазив і подряпався…
— А де мій дубець?! «Між тернин»? Отак! У вигляді губ? Не зарано?! Ах ти ж, бісів сину!..
— А то Валерка відсмоктував кров, щоб зараження не було.
— Добре, я запитаю у нього.
Валерка не підвів.
Виявилося, що їхня нова квартира точно така як ще три у свіжозмурованому будинку. Поруч з дверима родини Юрія були ще сусідські. А зі зворотного боку будинку — так само дві квартири. І двір навколо поділений на чотири невеликих частини — ніде й погуляти або приткнутись малювати, книжку почитати чи щось змайструвати. Хлопця одразу здивувало розташування вхідних дверей: двоє зовсім поруч — до різних квартир — з одного боку чималого будинку і двоє так само — з протилежного. Якщо під загальним дахом споруджено чотири квартири, то архітекторам треба було вхідні двері до них розташувати на усіх чотирьох боках. І тоді сусіди на набридали б одне одному. А так — коли відстань між дверима десь з півметра — вийде сусіда, стане на ганку, а у цей час іншому забажається… Що йому робити, якщо бажання навіть обізватися не буде?.. Погані архітектори!
На новому місці старший брат радив дружині посадити квіти, а наступного року, можливо, якусь городину, а може кущі чи й дерева. Так має бути не погано, але місця дуже мало.
Однак, у Юрка особисто інший клопіт.
Він прикинув: у будинку свої потаємні записи він не заховає. У палісаднику — теж ні. На деякій відстані є споруджені для всіх хліви, а під ними — ще й льохи. Але як там зробити схованку, коли вже курей запустили. От клопоти.
А село йому сподобалось! Не те, що попереднє. Нове для нього село було якимсь круглим, охайним і затишним, мало багато вулиць — вздовж і впоперек. Школа зовсім поруч. До неї близько звідусюди, тому що розташована майже у центрі села.
Був клуб, в якому двічі на тиждень показували кінофільми. Юрась кіно любив. І не соромився ходити на сеанси. Він вже знав, куди пикою сідати — до білого простирадла, яке називають екраном. То у селі його малого дитинства хлопець якось умостився на ослін і витріщився на ту штуку, звідки світло виривалось, переливаючись, і сліпило йому очі. Було цікаво. Тільки, раптом, помітив, що друзі, які поруч зі ним, задом наперед сидять. А ті, які переді ним, дивляться кудись повз нього. А потім як засміються та як загукають:
— Озирнись, там цікавіше!
Юрко озирнувся… О! Що то?! Прямо на нього мчав поїзд. «Кінолюбитель» — шусть! — і сповз з ослону, на якому сидів. Але дивно було, чому хлопці те не зробили, адже поїзд мчався прямо на них?! Хоча в останню мить — Юрко це помітив — поїзд на білому полотнищі завернув різко убік і зник. Хлопець перевів дух і поступово здогадався що до чого.
З одного боку села розлігся величезний ставок з довгою греблею. А за ним — крейдяна гора.
Квартира — у будинку при в’їзді до села. З подвір’я виднівся ліс, в якому багато різних ягід і трав. Неподалік джерела, що живили ставок. В ньому, кажуть, була й риба. Але у хлопця ще не було вудок, щоб рибалити.
Невдовзі Юрась познайомився з новими односельцями. Але так, поверхово. Вони, чомусь, розмовляли неукраїнською. Тож нові товариші не все розуміли, що говорив Юрась, а він погано розумів їх, надто коли говорили швидко або дехто з них не договорював слова, наче ковтав.
І школа виявилась російськомовною… Юрка охопив справжній розпач: як же він учитиметься?..
На новому місці Юрій звернув увагу на одну дівчину. Вона була несхожою на інших тим, що гралася з ляльками, що вони у неї хороші і багато. Дівчина кішила їх одночасно. І Юрій так розцінив, що, значить, вона хоче мати багато дітей. А ще, очевидно, крім рідних, готується взяти до своєї родини кількох сиріт.
Але потім Юрась дівчину не бачив. Гадав, що, можливо, перед навчальним роком з’явиться… Точно не знав. Та, зрештою, упіймав себе на думці, що йому зараз потрібно не стільки товариство дівчини, скільки усвідомлення того, що самому хочеться багато дітей. Та й не просто багато, а дуже багато, не менше семи, а краще десять-одинадцять. Чому десять-одинадцять?.. Не знав! От десять-одинадцять — і все! Згадана дівчина з ляльками лише роз’ятрила його давнє бажання. А коли вперше народилося воно у Юрковій голові, й сам не знав. Певно, коли ще у колисці під сволоком гойдався.
Юркові купили шкільні підручники і все, що треба для навчання. А воно таке новеньке, пахне друкарською фарбою. Аж учитись захотілося. Усе те дбайливо прилаштував на невелику тумбочку. А що не вмістилось, ретельно склав на підвіконня і почав читати деякі книжки, роздивлятися малюнки.
Аж ось прийшов з роботи брат і велів усе прибрати. Отакої!!! А куди? Юрко гадав, що брат пожартував. Але ні. Той вирішив, що книжки псують інтер’єр квартири (тепер уже й о г о квартири), який повинна підтримувати мати, тому що вони зараз на роботу не ходять. Хоча, якщо по правді, то їм на роботу важко влаштуватися через свою повну неграмотність і вкрай кепське здоров’я.
— Одне слово, вам з Юрком ще треба дотримуватися режиму харчування. Чого жрете, коли хазяїн ще з роботи не прийшов?!
Оце так!!! Тобто він — хазяїн, а мати з молодшим сином — його підлеглі.
Мамка знітились, заплакали. Юрко розстроївся. І ревіти жах як хотілось. Дивився на свої книжки, підручники, зошити, лінійки, альбоми, фарби і не міг придумати куди їх розмістити. А якщо він усе те якось і перекладе, чи нове місце не викличе у брата чергове незадоволення?..
Вперше молодший брат не міг зрозуміти старшого і був неабияк спантеличений.
