Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2518
Творів: 45412
Рецензій: 88865

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза новела

Невіглас

© Аркадій Поважний, 11-10-2014

Андрій поставив на вогонь чайник. У заварник кинув щипочки трав: трохи меліси, трохи зеленого чаю, зовсім дрібничку лаванди. Рецепт, який нібито «бадьорить» і «стимулює розумову діяльність» і щось іще, а що саме – зітерлося із пам’яті. Колись давно прочитав, повірив, потім розчарувався, але звичка залишилася.
Доки гріється чайник, обіперся ліктями на підвіконня і з вишини четвертого поверху почав спостерігати за життям ранкового двору. Ось кіт, невідомо навіщо, заліз на дах чорної «ауді» і кидав на випадкових людей тривожні і презирливі погляди. Бездомний брудний пудель задер лапу, помітив коліща цього ж автомобілю. У кота на писку лише презирство до всього світу. На цьому перипетії іномарки не завершилися. Сірий голуб на лету вирішив спорожнитися, а може помститися за щось коту. Біля пляма посліду розплескалася на капоті. Кота це занепокоїло, він сплигнув і щез у підвалі. Андрій посміхнувся, бо згадалася історія походження його псевдоніма. Колись у дитинстві приїхав на велові у двір, багажник обробив шпак і хлопці почали його називати – Шпак. Відтоді прізвисько причепилося назавжди. Навіть якимось дивом прослизнуло до армії. І от, коли прийшов працювати в журнал, статті підписував і підписує – Андрій Шпак.
У двері подзвонили. Андрій босоніж поляпсав відчиняти. За порогом молодий чоловік років 25-ти у білій сорочці з краваткою, на грудях якийсь бейджик. У правиці масивна сумка.
- Я вас вітаю! У вас сьогодні щасливий день, – урочистість і важкий багаж свідчили, що це не свідок Ієгови, а комівояжер.
- Дивно, адже голуб не на мою «ауді» напурделив.
Комівояжер, як людина чемна і напориста, пропустив повз вуха незрозумілий сарказм.
- У нашої фірми для вас супер пропозиція.
- Грошей немає, – Андрій почав терти п’ятою литку, показуючи, що ноги мерзнуть і взагалі мало часу.
- А гроші й без потреби. Акція абсолютно безкоштовна, від вас – нуль вкладень.
- Ні копійки немає, – Андрій повільно, але наполегливо зачиняв двері.
Та намір спекатися був зупинений просунутою у двері стопою.
- По нашій суперакції ви отримаєте цінні подарунки від фірми, – скоромовно тараторив молодий чоловік. – Прямо зараз. Дайте лише п'ять хвилин.
- Заінтригували.
- Лише п'ять хвилин вашої уваги, – комівояжер показав долоню з розчепіреними пальцями. – Саме через п'ять хвилин ви зрозумієте, усвідомите який у вас сьогодні щасливий день.
Провівши гостя на кухню, простягнув руку.
- Ну, давайте  ваш супер подарунок.
Той ніби не помітив, почав вилучати із сумки пакунки і картонні коробки. Першою подає сковорідку.
- Ось на ній можна смажити без олії чи якихось інших мастил.
- Безглузда штука, – Андрій взяв чудо-сковорідку, понюхав. – Я люблю картоплю смажену на маслі. Без олії не смакує.
- Так можна і з олією.
- Розумієте, будь-яка річ, що підігрівається на металевій поверхні без мастила має підгоріти. А якщо цього природного процесу не відбувається, то тут замішане щось, що не дружить із здоров’ям.  Так, що проїхали, у вас три хвилини. Час до подарунків підібратися.
- Ось чудова річ, яка допоможе вам жити, – комівояжер тицьнув чайник вже апатичному господарю, який засумнівався, що отримає суперподарунок. – Утримує кип’яток до п’яти годин.  
- П’яти? І скільки ж таке задоволення коштує?
- У магазині тисяча триста. У нас же всього шістсот гривень. До того ж ви отримуєте в подарунок дошку для різання овочей.
- Ось, – Андрій показує термос, що стояв на підвіконні. – Ця китайська штука коштувала тридцять гривень, тримає більше шести годин. Прошу зазначити наскільки дешевше. Та якщо не було б вашого супер-чайника, я  просто підігрів би на плиті, бо платити шістсот гривень за те, щоб на п'ять годин утримувати окріп з мого боку було б безумством. Так де ж, врешті-решт, подарунки?
- Ви повинні купити одну із цих речей і абсолютно  безкоштовно отримує в подарунок цей ліхтарик, овочерізку і тертушку з супер-ножами.
- Від першого кроку чините якось нелогічно і навіть образливо. Я вас відразу попередив, що в моїй кишені вітер гуляє. Чи може вам зрозуміліше «ноу мані»? Ви ж запевняли, що їх і не треба і тут же намагаєтеся втюхати непотріб саме за гроші, до того ж наявно завищені суми. Ось такий кап-у-кап чайник продається у маркеті навпроти за сто двадцять гривень, а через Інтернет можна й дешевше знайти. Тобто ви переступили поріг мого дому із твердим переконанням, що перед вами дурень.
Комівояжер будучи вже біля ліфта, кинув на Андрія вже знайомий котячий презирливий погляд.
- Ви дуже, дуже відстала від життя людина, – мабуть комівояжер хотів ще плюнути, та виховання не дозволило. Процідив крізь зуби: – Невіглас.
До кухні зайшла дружина Люся.
- Хто приходив?
- Свідок Ієгови, чи той… – Андрій запнувся потім махнув. – Хоча… Один чорт. Сходимо сьогодні в суші? Ось тільки з письменником розберуся.
- Довго розбиратимешся?
- Думаю до обіду впораюся.
На холодильнику заграв мобільний. Номер невідомий.
- Алло.
- Доброго дня, – почувся жіночий голос. – Вас турбує оператор інтернет-провайдера «Столиця-Астері». Ви підключені до мережі Інтернет?
- Так, мій провайдер компанія «Фрідом».
- Дозвольте поцікавитися, скільки ви сплачуєте щомісяця?
- Абонплата складає двадцять п'ять гривень, – Андрій збрехав, він платив сімдесят дев’ять.
- А швидкість яка? – сконфужено спитала оператор, бо ціна здалася неймовірно низькою.
- Не дуже. Десь сто мігабіт. Ви можете запропонувати дешевше і більшу швидкість? Якщо так, я із задоволенням відійду од цих шкуродерів. То коли можу до вас зайти?
- Даруйте за турботу.
- Отож, – сказав Андрій, коли оператор роз’єдналася.
Як вийшов із під’їзду до нього причепився дворовий п’яничка на прізвисько Паркан.
- Шпаку, чув, Шпаку, у тебе немає нічо?
Під «нічо» малося на увазі щось спиртне.
- Немає, – Андрій навіть плеснув себе по кишенях, показуючи, що там порожньо.
- А сірничка? – Паркан тримав напоготові недопалок.
- Теж немає.
- А цигарки?
Андрій зітхнув і розвів руками.
- А дві гривні в борг?
- Нема, – скорботно мовив Андрій.
- Це ж треба, – співчутливо говорив Паркан. – Така розумна людина і нічого немає.  Ну ти і бомжара.
***
Андрій вже сорок хвилин у кабінеті з письменником, якого планував спровадити хвилин за п'ять. Цього «корифея» засватав головний редактор, а тому у свою чергу хтось із маститих літераторів, яким неможливо відмовити. От редактор і скористався цапом-відбувайлом.
Надруковано було на друкарській машинці, деякий текст забілений маркером, і поверх надрукований новий.
- Роман прочитав, – Андрій ледь підняв стос паперів, ніби міряючи на вагу. – Скажу відверто – далося важко. Навіть до кінця не осилив. А ви не пробували себе в іншій царині? Ну, не знаю, наприклад пішли б зараз влітку бур’яни у людей на городах посапати та грошей заробити.
- Жартуєте? – письменник сполотнів і потягнув до себе рукопис. – Мій роман – це детектив. Можливо я занадто закрутив сюжет, а ви не зрозуміли як треба. Тут, розумієте, дуже тонка лінія. Адже глобальні процеси…
- Детектив?! Та це ви жартуєте. Я вже з другої глави зрозумів, що діадеми вкрав двірник, а ви розтягнули на триста з лишком сторінок. До вашого відому, детектив вимагає динаміки, а у вас, – Андрій розкрив записничок: – «День відчайдушно не здавав рубежі. Вечір же безупинно, як бурхлива наполеглива хвиля океану, яку розтривожив Посейдон, долав рубікон, топив усі кутки і простори кімнати». Що це?
- Ну що ж тут незрозумілого? Ясно як день. Вечір приходить і глобальні…
- Так, а чому так і не написати – «вечоріло»?
- Але ж література то не телеграма. Розумієте, наше загальне світосприйняття процесів відбувається…
- Згоден не телеграма, але ні не сміттєзвалище словоблуддя.
- Чому ви постійно перебиваєте? Наскільки я знаю, ви низовий член редакції і не даєте завершити думку. Я хочу сказати, проблеми то взагалі глобальні. Так вже налаштована людина, налаштована вищими матеріями, неосяжними сферами. В релігійній доктрині йменується, Бог, якщо забажаєте. Аби порозумітися один з одним, або ж навпаки не досягти якогось одного консенсусу…
- А якось коротше можете?
- Ви знову збиваєте з думки.
- Це не думка, а понос.
- Я веду до того, якщо пам’ятаєте кіно «За двома зайцями», одному, значить, рябоє, а другому зелене. А людина насправді це така глибина і не кожному дано отак, одним махом зазирнути, пізнати.
- Дідько вас забирай! – Андрій гепнув долонею по столу. – Вам і буряки сапати не можна довіряти. Ви нормально можете говорити?
- От ви ображатися швидкий, а у кожного своя манера подавати інформацію. Своя манера прийняття. Якщо взяти глобально, одному досить лише мімічного поруху, аби на тонкому рівні переслати сигнал, який сублімує у велику матерію, здавалося б незначну думку.
Андрію захотілося суші. Тепер, негайно. Люсі пообіцяв швидко розібратися із цим борзописцем.
- У вас є дружина?
- Що? – письменник закліпав. Питання таки недоречне, враховуючи, що тільки-но почав розгортати важливу думку, яка, як йому здавалося, варта безсмертя.
- Так є чи немає?
- Я неодружений. Але яке це має відношення до мого роману?
- Абсолютно ніякого. Адже при вивченні конотативної перцентивної величини предмета основні інтереси складають ті випадки, коли спостерігач сприймає перцентивні величини і де, як можна очікувати, має місце той чи інший ступінь константності цих величин. Що ви на це скажете? Так же ж воно є?
Письменник інтенсивніше закліпав і наморщив чоло.
- Я вас… не розумію.
- Та що ж тут незрозумілого? – шалено кричав Андрій. Почав нервово снувати по кімнаті, гиркаючи стільцями. – Це ж мавпі відомо, що аферентні волокна здорового нерва починаються в сітчатці, а не деінде. Вони є аксонами її гангліозних клітин та й завершуються у зовнішньому колінчатому тілі.
- Ви що, по-людськи не можете говорити? – і раптом прийшло на здогад: – Кепкуєте з мене?!
- Я серйозний як ніколи. Ваш твір журнал не друкуватиме.
- Наскільки я розумію, не ви остання інстанція.
- Як то для вас не сумно, але саме за мною останнє слово. І саме я накладаю вето на цей, гм… «твором» язик не повертається назвати, на зміст цього палімпсесту.
- У такому разі, я піду до іншого видавництва.
- Знаєте, мені доводилося чути і більш моторошні погрози.
- Ви… Ви… – письменник раптом відчув, що кудись зник його словесний запал, забулися соціологізми та різні такі красиві слівця, якими, як здавалося складав враження глибокої людини. – ви дуже відстала людина – невіглас.
***
Андрій зайшов у заповнений тролейбус. На вулиці спека +30, у салоні градусів 60. Протиснувся до прочиненого люку, через яке під час руху дмухало повітрям.
Вітерець подув на літню даму , яка сиділа під люком.
- Молодий чоловіче, зачиніть, – звернулася до Андрія.
Він зробив вигляд, що не почув. Дама смикнула його за лацкан і повторила прохання, але вже наказовим тоном.
- Знайдеться ж мимра, якій у такій спекоті буде холодно, – промовив якийсь чоловік, якому від прочиненого люку доходили крихти протягу.
- Я до кого звертаюся, до вас чи до стіни? – наполягала роз’ятрена дама.
Андрій нарочито ігнорував.
- Прямо та змія, – говорив той же чоловік.
- Авжеж, треба тепла набиратися, змії ж холоднокровні, – підхопив інший.
- Я після бронхіту! – заверещала дама і ненависно дивилася на Андрія. – Зачини люк, бо міліцію викличу.
Андрій нарешті глянув на неї і смиконув плечима, наче погроза налякала і продовжив ловити ніздрями повітря.
- Я не за те плачу, аби мерзнути! – кинула останній аргумент. – Водій, зупиніть тролейбус!
- Загалом-то ви безкоштовно їдете як пенсіонерка, я бачила, – втрутилася у розмову молодиця, що стояла поруч Андрія і якій теж спекотно.
- А хто ти такий, що хами мені?! – Дама чомусь вирішила обрушити сатисфакцію на Андрія. – Я запам’ятала тебе. У мене зять у міліції. Сьогодні ж у тюрму підеш, собако така. Не на ту напав. Як твоя хвамілія?
Аби додати до загрози більшого ефекту витягнула із сумочки записничок з ручкою.
- Адольф Алоїзович Шикельгрубер, – Андрій вказівним пальцем тицяв у блокнот, перевіряючи аби вірно записала.
Дама вийшла, продовжуючи насилати на Андрія прокльони.
***
Андрій з Люсею в суші-кав’ярні. Люся читає меню, а Андрій у своєму виправляє помилки. Коли підійшла офіціантка з бейджиком «Настя», замовляв Андрій:
- Два місосупи з тофу, подвійна «Каліфорнія», два зелених чаї.
- І тістечка, – додала Люся, тицьнувши нігтем у список. – Ще дві рисові кульки.
- Замовлення буде готове через сорок хвилин, – говорила офіціантка, здивовано розглядаючи меню в якому червоним маркером виправлено «до їжі» на «перед їжею» і «все» переправлено на «усе».
- Це позиційне чергування, – пояснив Андрій, відповідаючи на німий конфуз Насті офіціантки. – Початок речення і перед приголосним не може стояти «в». До речі, а чому аж сорок хвилин?
- Замовлень багато, – офіціантка наморщила чоло, бо відчула, що збита з пантелику.
Андрій озирнувся. Із двадцяти столиків, зайнято лише три.
- Вам які палички прості, чи учбові?
- Ми, японці, народ гордий, – Андрій вдарив кулаком себе в груди.
Офіціантка пішла. Андрій взяв рекламний проспект якогось фіто-чаю і встиг виправити, викресливши «вживати» замінивши на «пити», потім Люся забрала рекламу.
- Угомонись.
Офіціантка прийшла за двадцять хвилин.
- Вибачайте, нажаль тофу і кунжуту немає. Може інший суп замовите?
- Пропонуйте, – приречено зітхнув Андрій.
- Є з кальмарами і грибами.
- Годиться. Хоча цінова політика не на нашу користь. Тільки відразу перевірте чи є там у холодильнику кальмари з грибами, а то аби з’ясувалося, що немає інгредієнтів для місо-супа знадобилося півгодини.
Замовлення принесли за десять хвилин.
- Не наше, – немов вибачаючись мовила Люся.
- Так, це не «Каліфорнія», – Андрій штрикнув паличкою вареного рака, потім вказав на пухир з саке: – А це не зелений чай.
- Ой, вибачте, – затуркана офіціантка віднесла піднос до сусіднього столику, де теж принесли не їхнє замовлення, а ті не помітили і вже з’їли дві роли, вирішивши, що замовлений омар розосереджений у завиванцях.
- Якось у вас тут не те.
У виразі офіціантки подив перемішаний з ненавистю. Андрій зрозумів, що у Насті зараз вирують дві дилеми, чи гепнути розумника по тімені підносом, чи все ж таки зберегти непрестижну роботу, до того ж треба повернути борг кав’ярні за клієнтів, які кілька днів тому не розрахувалися аж на чотириста гривень.
- Ви… – тільки й сазала.
- Так-так, – допоміг Андрій. – Знаю-знаю, я відстала людина, невіглас.
***
Андрій з Люсею йдуть алеєю.  
- Дивний ланч, – ділилася враженнями дружина. – Як на мене, стресово якось під’їли. Хоча з іншого боку кумедно. Чогось солодкого захотілося, а ті тістечка мабуть для діабетиків були.
Рушили до зупинки з кіоском, де торгують тістечками та цукерками. Біля віконця вже стояла літня жінка.
- Але я ж відразу не вбагнула, – говорила стурбовано бабця, навіщось показуючи у віконце розкритий гаманець. – Із базару тільки вийшла, аж глянь – а ви мені замісто сорока шести гривень, дали тридцять дев’ять. Ледь на сім гривень не обдурилася.
- Вибачте, – глухо звучало із глибини кіоску. – Помилилася.
- Та що ж помилилася! Це ж добре, що я вирішила подивитися, а то б так і пішла і сім гривень не додали.
- Не затримуйте чергу! – у голосі, доки невидимої, продавчині вже чулися нотки роздратування.
- Ні, ну так, а ви подумайте, – тепер вже зверталася до Андрія. – Як мені? Виходжу, значить, із базару, думаю, а дайно перевірю.
Андрій співчуваюче кивав і намагався обійти ледь не обдурену бабцю і подати у віконце двадцять гривень. Войовнича леді унеможливила цю подачу, засунувши у вікно голову і звідти чулося:
- Я ж то відразу і подумати не могла. Купила у вас три булочки, ви ж пам’ятаєте дала вам п’ятдесят гривень, ви повинні дати сорок шість здачі, а дали мені тільки тридцять дев’ять.
- Я ж вам вже повернула гроші, мать вашу! – звучало вже істерично. – Вийдіть звідси голову!
- Ну я можу показати, якщо не вірите.
Голова розблокувала портал до продавчині. Андрій скористався нагодою, сунув двадцятку і скоромовно:
- Будьте ласкаві, на всю суму «ромашки».
Бабця хапала Андрія за піджак. Намагаючись реокупувати амбразуру знизу.
- Куди ж ви лізете? – лютувала базарна Жанна д’Арк, б’ючи Андрія ліктями у живіт. – Вона ж мені здачі неправильно дала, а ви лізете. Що за нахаба?
Андрію з труднощами вдалося висмикнути свій пакунок з цукерками, бо бабця намагалася повернути його покупку. А потім переслідувала подружжя вже за базаром, безперестанно розповідаючи обридлу історію. Довелося надати ходу. Старенька на диво прудка. Аби відірватися побігли. Зупинилися аж за півкілометра у парку, де і вирішили поїсти цукерок, які тепер здавалися особливо смачними, бо майже добуті у бою.
- Хай їй грець, – вилаялася Люся. – Через неї питва не купили.
Після того, як об’їлися цукерок, сиділи гамували нудоту.  Підійшло двоє молодих людей у білих сорочках з краватками, на грудях сині бейджики.
- Не інакше, як чергове щастя подкотило, – зітхнув Андрій.
- Хочемо з вами поговорити про найдавнішу на землі книгу. Якої ви думки про неї?
- Це можна, – Андрій потер долонями, наче збираючись їсти шашлик. – Дуже люблю, знаєте, погомоніти про колекцію дерев’яних книжок месопотамського царя Ашшурбаніпала.  
- Та ні, – ніяковіло мовив перший молодий чоловік. – Ми про саму давню книгу мали на увазі.
- А-а, – Андрій плеснув себе по лобі. – Даруйте, не розкумекав, що про Берестяні грамоти йдеться.
Побачивши ще більшу стурбованість на фізіях молодих людей, мовив дещо розгублено і по-змовницьки тихо:
- Невже про Бхагават Гіту мова йде? Ну тут я слабенький.
- Біблія! – з пересердя видихнув другий молодий чоловік, показуючи товсту книжку з закладками.
- Даруйте, але це не найдавніша книжка. Вас хтось обдурив. Запевняю навіть в Александрійській книгозбірні Біблії не було і не могло бути, перший примірник християнських догматів з'явився більш ніж через чотириста років після її занепаду. Ви б, шановні, до вікіпедії спочатку зазирнули перш ніж в народ йти. Бо, таким чином, до своєї секти не завербуєте нових адептів.
- Ми не сектанти, – заперечив перший молодий чоловік. – Ми християнська організація, а поняття «секта» від комуністів пішло.
Видно молодий чоловік вельми задоволений своєю розумовою організацією.
- Я теж запеклий антикомуніст, та, нажаль не історик, але навіть припустити не можу таке безглуздя, що у Давній Греції вже існували прихильники Лєніна з Марксом. Тут я роблю висновок, що ви у своїй справі нікчеми. Підійшли, значить, до мене, вбачаючи потенційного телепня і при цьому переконані, що розумніші від усього світу.
Другий молодий чоловік розгорнув книжку.
- А ось, що з цього приводу говорить Біблія: «Бо то справедливо мені думати це про всіх вас, бо я маю вас у серці, а ви в кайданах моїх і в обороні, і в утвердженні Євангелії спільники мої в…
- Не розумію, – перебив Андрій. – Яким боком вірш із послання до филип’ян виправдовує ваше безумство? Загалом-то я прихильник Заратустри, тому якщо у вас немає наміру дати мені грошей, прошу на цьому відкланятися.
Перший молодий чоловік підняв брів і вказівний перст до неба, та думки заплуталися і з’явилася невпевненість, що недопустимо згідно інструкції, на язику застрягло – «невіглас», та це б було ще одне порушення, недопустимо так називати «потенційних», та зрозуміло, що цей нахаба вже втрачений для людства.
- Ну тоді бувайте, – Андрій плеснув молодих людей по плечах.
***
Подружжя йде алею на зустріч заходу сонця. Андрій звертає увагу на великий напис на асфальті: «Сонце я тебе люблю». Обзирнувшись, знайшов на узбіччі шматок червоної цеглини, якою старанно нашкрябав кому після «сонце».
- Тут два варіанти. Або писав черговий невіглас, або ж прихильник культу фараонів четвертої династії, які молилися сонцю і автор при цьому мислить категоріями криптограм, де немає розділових знаків.
Люся поцілувала його у щоку.
- Ти у мене самий розумний на землі.
- Так, комівояжер все ж мав рацію. Сьогодні дійсно таки щасливий день.






Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© Михайло Нечитайло, 14-10-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Viktoria Jichova, 11-10-2014
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.5720319747925 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …
«Сліпі убивці» вигаданих і справжніх світів
«Сліпий убивця» Марґарет Етвуд — приклад «шизофренічного» наративу, у якому один герой розпадається …