Розділ перший
Про пригоди дорослих очима дитини, витівки Дусі-семафора, першу закоханість, несподіваний урок географії, корову, що втекла з колгоспного стада і прийшла додому, а ще…
У другому розділі ― про військові пригоди, повчальний урок друскининкайців та інше цікаве.
Сьогодні Юрко тільки-но вивчив домашні завдання, як прийшов хлопець старшої сестрички, подарував йому акварельні фарби (цілу коробку!) і пензлик до них. Фарби Юркові так сподобались! Хлопчик, мабуть, з годину час від часу нюхав їх, бо вони виявились з гарним, просто чудовим запахом. Тепер він зможе намалювати сусідську дівчину Надю. А то нещодавно заманила його до кущів, роздяглась та й мовила: «Я – натурниця нівроку. Малюй!» Чим було малювати? Олівцем погано виходить: ковзає по паперу. Та й не мав при собі нічого малювального. А Надійка пропонує:
— Ну, то хоч помилуйся мною.
Юрко сам знає! Сам побачив яка оксамитова у неї шкіра, особливо у промінчиках сонця. Але хлопець злякався: чого доброго попросить обняти, ляже, покладе на себе — як учителька Ганна Петрівна приїжджого агронома у кукурудзі за колгоспною клунею. А дітей потім куди вони дінуть, коли й самі ще діти? До того ж, голодуха на селі. Юрась на це, вочевидь, і не звернув би уваги. Бо йому що? Коли їсти хочеться, наминає різні лопуцьки, пелюстки цвіту, глей з фруктових дерев, встромляє до комашника патичок і злизує потім з нього кислий сік, що залишає комашня. Сухарі ще знаходить вдома ― то хрумкає ними. А дехто твердить, що ото якраз і називається голодухою, коли господарці ні з чого приготувати бодай юшку. Хіба Надя про це подумала? Чим же дітей годуватимуть?!.
Тепер сусід ― дядько Гришко — постійно гамселить свою Ганну Петрівну, хоче знати: чому вона народила двійню? Чому дівчаток? Чому кучерявих та ще й блакитнооких? Щодо блакиті очей, то дядько Гришко даремно гудить свою дружину. Юрко сам чув як приїжджий агроном тоді, у кукурудзі, божився Ганні Петрівні, що очі у її дітей, якщо народяться, будуть блакитними, бо вона, мурликав він їй, так неповторно милується небом. А воно ж ― блакитне, чисте, бездонно високе та ще й без жодної хмаринки ― вливається до її очей. Ганна Петрівна відповідала йому: «Будуть-будуть». Юрась тоді так і не втямив чи то діти будуть, чи то блакитні очі у тих дітей будуть через те, що був спантеличений: звідки діти, коли у Ганни Петрівни й агронома не було жодного лелеки? Він чув, що дітей приносить лелека. Але як той лелека міг побачити закоханих з-поміж високого кукурудзиння?..
Одне слово, оте вовтузіння агронома і Ганни Петрівни Юрку набридло, а повсякчасні її озирання неймовірно дратували. «Ой, чи ніхто не бачить? Чи ніхто не йде?», ― приказувала вона, а сама чимдуж обіймала агронома. Хлопця полонила постійна думка: яке б вона ще питання породила, якби хоч трішечки запідозрила чиюсь присутність неподалік.
Відтак притис заховані до пазухи кукурудзяні качани та й по-качячому виковиляв з того поля. А то якби Ганна Петрівна уздріла, мабуть двійки почала б учню ставити.
Юрась Надійці стусанів давати не хоче, адже у неї таке гарне тіло, надто у сонячних зайчиках і промінцях. Дядько Гришко, певно, не бачив своєї Ганни Петрівни на лоні природи, коли та у костюмі Єви засмагала на віддаленій лісовій галявині… Ех, дядьку-дядьку!..
Юрась щойно вивчив вірш про дідуся Леніна (аж очманів!) та відвів очі від підручника, як побачив крізь вікно матір, заплакану й у розпачі. Вибіг надвір.
― Нашу Зорьку, корівку-годувальницю, оце, відвела до колгоспної бригади…― почув син крізь схлипування матері. ― Доведеться й половину курочок порубати та й деякі дерева викорчувати, а інакше ― платити доведеться начебто за зайве. Багатіїв знайшли.
Юрась добре не зрозумів що до чого, але здогадався, що так треба колгоспу, а за колгоспи виступав дідусь Ленін. Значить так ― по-ленінськи. І чого ото в такому разі мамка плачуть?!
Корова Зорька була-то їхньою, він до неї звик як до чогось найріднішого, навіть краще ніж до Надійки. У цієї молока немає, а у корови є! Зорька була такою розумною! Хоча чому «була»? Вона і зараз є, тільки у колгоспі. Певно сумує за мною, адже маленький господар завжди давав їй щось ласе ― то моркви то бурячка, а то й грудочку цукру зі своїх їстівних запасів. Вони були друзями. Без налигача з пасовиська тільки за Юрасем йшла… Хлопчик її заспокоював, щоб нічого не боялася: ні буланих коней, ні рудих собак, ні сірих вовків. Отаке він теревенив корівці, а сам вдивлявся у мальовниче довкілля, що немов просило: та малюй же мене!
Добрі спогади підсилили прикрий щем за корівкою.
— Ой, не можу... Зо-о-рька-а-а… — нечутно мовили його вуста.
Якось Юрко серед вулиці побачив цікаву «виставу»: бабця Дуся різко нахиляла свого тулуба наперед і у цей час руками швидко-швидко по кілька разів поспіль піднімала задню частину спідниці, промовляючи: «А на тобі!.. А на тобі, падлюко!..». І повертала свою
«м’якушку» з «міжгір’ям» у бік Ганни Петрівни. Сідниці з-під спідниці ― блим-блим, блим-блим!
Після цього юродивий його села замучив усіх одним запитанням: чи завжди Дуся-семафор без трусів ходить, чи тільки на такі «вистави» їх зодягає?
Вона якось вирішила, що після того, як заїжджий агроном покрив у кукурудзі Ганну Петрівну, він уже не захоче звертати увагу на її доньку Наталю. А Наталка гарненька ― ух! ― і такі цицьки має! І це при її тендітності! А волосся! У-у-у!.. Але через витівки бабці ніхто з дівчиною по-серйозному дружити не хоче. Юродивий твердить:
― Семафор Наталці ходу не дає!
Приходив дід Мартин, сторічний сусіда, і запропонував маленькому Юрасю зіграти «у сухарики» ― це він так гру у шашки називає. Хлопчик кілька партій програв, розстроївся і навіть розревівся. А дідусь його почав заспокоювати, мовляв, що от «у стрільця» Юрасик у нього, напевно, виграє. Ну, і почали вони пуляти шашками по шашківниці – аж пальці заболіли. Але ж хлопчик виграв! Ура! Хоча, мабуть, дід Мартин піддавався. Він Юрася похвалив, сказавши, що той ― справжній український вояка. Це, очевидно, солдат. А може ні.
А потім він щось тихенько Юрасевій мамці говорив. Хлопчик тільки й розчув його слова про те, щоб вона мовчала про голодомор.
Який ще «голодомор»?.. Ну, забрали у їх корову Зорьку… Так ще ж кури є і яйця від них. А Зорька дає молоко у колгоспі не тільки їхній родині, а всім. Тож інколи воно і їм, певно, перепадає, коли з бідонів на розлив продають. І то добре.
Син запитав у мамки, що ще ото за «голодомор», коли у їхньому садку і вишні, і груші ростуть, а у леваді городину саджають?
А мамка:
― От ще скажеш таке слово ― як жарну лозиною…
Хлопець так і не зрозумів, за що. Хотів був запитати, але вони відразу заплакали… Чого б то? Можливо тому, що з пустого хліва щойно повернулись. У ньому Зорька жила, а нині й дух її почав розвіюватись. Очевидно, той залишковий дух і розстроїв мамку, подумав Юрасик.
Пройшов теплий дощ, вщент розмив їхню віддалену околицю. Тож Юрась, його друг Валерка і Надійка досхочу набродились калюжами, на кінчики гнучких лозин наліплювали мокрі грудочки і, розмахнувшись, жбурляли їх якнайдалі… Джі-і-і-у-у!.. Ба-бах-х!.. ох, і далеко летить! Отак грались, поки хтось із них ненароком не влучив у… бабцю Дусю. Ну, хто знав, що вона у цей час надворі поратиметься.
― Ах ви ж, бісові діти, знайшли забавку!..— лаялась вона.— Оце я маю тепер спідницю прати?! Бо ви на неї «печатку» таку поставили. Що це ви лепечете: «Не ми…» А хто? Ти, Валерко, краще матір би свою нікуди не пускав. Живеш з дідом і бабою, мов сирота, а мати гуляє…Гуляє-є-є…
Юркові це було дивно чути: чому вона гуляє десь, а не з ними? Хай з ними і гуляла б. Тим паче, що на їхній розмитій дорозі та вигоні, що поруч, такі гарні калюжі, а в них неймовірно мальовничо відбивається небо і плавають хмарки. Ідеш по калюжі і водночас наче по небу. Хлопець спробував намалювати таку калюжу… ну, з небом і білими хмарками, але Валерка розкритикував: «Щоб калюжі – на небі? Такого не буває!»
А Юрко ж небо в калюжі малював.
― А ти, Надько, чучмечка!.. Це, мабуть, ти припечатала грязюку на мою спідницю? Гляди ж бо! Хай твій батько не краде уночі всяку всячину з тваринної і машинно-тракторної хверм…
― Ферм, бабусю, ― поправила Надійка.
― І щоб ото ще розуміла: хверм чи… хверм… А краде…
― Ферм… Ферм… ― повторила на їхню біду Надійка.
― Ах ви ж, трекляті! Ах ви ж, неслухняні! Ах ви ж, байстрюки, бісові злиденці!..
Дуся-семафор так розпалилася, що не втрималася від свого коронного номера:
― А нате вам!.. А натуті!..
Тільки-но оголила вона свої «пампушки» з «міжгір’ям», як Валерка влучно в одну з них поцілив кавалком багнюки. З великої відстані, а влучив. «Пампушці», напевно, дуже заболіло. Бабця різко випросталась і аж підскочила.
― Ой, людоньки-и, та що ж це діється?! Ніякої тобі шани до старших… Зачекайте, іроди трекляті, байстрюки нещасні, бідняки невмивані, обідранці голомозі, я знайду на вас управу!..
Діти вибачились перед нею. Але кожного з них батьки все одно лаяли. Юрась не знав, за що саме Валерку і його подружку Надійку, а його самого ― мамка — чи то за те, що забовтався, чи що калюжу не так обійшов, чи власне за роль спостерігача на вуличній виставі Дусі-семафора.
А уточнювати не став. Інакше мамка або заплакали б, або пообіцяли б узяти лозину та й «жарнути» його.
Якось з Надійкою, Валеркою та ще з однією дівчиною ― Оксаною ― Юрась прогулявся до лісу. Він чомусь зветься Гадючим. Але ні гадюк, ні навіть вужів молода компанія у ньому не примітила… Зате лісових дзвіночків ― Боже милий! — сила-силенна! І всі ― жовтогарячі, жовтолимонні та насиченожовті. А пахнуть як!!! Слів не вистачає. Відомо, що синонімами та метафорами звуться оті слова, що можуть хоч якось відчуття пахощів передати. Мабуть, треба у діда Мартина запитати, подумав він, у дідуся є багато книжок, які він називає словниками. А до того Юрій своїми враженнями охарактеризував ті пахощі. Вони були схожі на… на… пахощі свіжовибіленої кімнати з потрушеним на долівці різнотрав’ям; а ще – на пахощі повітря після дощу, особливо коли на душі спокійно і можна без обтяжливих думок спостерігати, як від землі, з-поміж трави і кущів піднімається тепла пара; а ще… ще пахощі лісових дзвіночків схожі на… на… неї, ну, на Ганну Петрівну…
Друзі надибали на сонячну галявину і порозлягались горічерва. Над очима ― небо, блакитне й нескінченне. Задрімали. Розбуркались через якісь дивні, нелісові звуки. Зирк у бік: з-за сусідніх дерев ― тьоп-тьоп-тьоп ― вийшла, озираючись, Ганна Петрівна, а за нею ― топ-топ ― агроном. Отакої! О-та-кої!.. Дітей не побачили, і то добре. Тільки нащо він нашматував такий великий оберемок лісових дзвіночків?! Це ж яким егоїстом треба бути, щоб іншим не залишити таку красу і пахощі! Ух, бугай тупорилий! А ще ― агроном…
Мамка наварили вареників з вишнями і терном, смачнючих-пресмачнючих! Певно тому, що ягоди зі свого ж саду, щойно зірвані .Та й хто ж рвав! Звісно, синок! Він запишався: його похвалили.
А поки мамка місили тісто та ліпили вареники і варили їх, Юрась розпалив їхню надвірну пічку з височенним димарем, що споруджена посеред саду, підкинув до неї хмизу, щоб підримати вогонь, а у перервах між цими обов’язками ліпив з глини різні хатки і хліви. Виходило гарно.
― Артихектором буде, ― сказав його мамці дід Мартин, відтак ― до маленького сусіда: ― Зіграємо «в сухарики»?
У традиційні шашки хлопчик грати не захотів. А «у стрільця» на шашковій дошці він виграв би. Дід Мартин не образився. Можливо тому, що йому вареники сподобались.
― Чуєш, Юрасю! ― звернувся під час гри дід Мартин. ― ти оце ж не тільки «у стрільця» гарно пуляєш, а й, ось я відчуваю, завжди складно так говориш, про що не заводив би річ… Ага!.. Отак, значить, «стрельнув»… А я тобі ― ось так! А тепер ― по-інакшому! Промазав… Ну, то твоя черга… Ага!.. Так ти записуй усе, що ти хочеш, усе, що подобається…
― А навіщо, дідусю? ― запитав Юрась.
Хоча, по правді кажучи, він вже дещо й записав, але так, якось, мабуть, не дуже серйозно. Дідусь, певно, має на увазі щось інше.
― Е-е-е! Не питай. З часом багато що забувається. А те, що записане ― ні. Його можна буде прочитати й через багато років… Твоя мамка багато чого пережила й бачила. На її віку таке було!.. Тільки ти оте, що записуватимеш, надійно ховай. Чуєш? Ховай! Коли треба буде його знайти, зрозумієш ― прийде час. Ну, все! Я тобі нічого такого не казав. Ой, Насте, як твій синок гарно грає «у стрільця»! Ну, пуляй, Юрасю!..
Отак відпочивали у садку, як, раптом, чують: через земляний вал, яким обнесено садибу і садок, поміж вишень щось велике продирається. Невдовзі уздріли: їхня Зорька! І мчить вона через усі садкові хащі прямо до мамки. Підійшла, замукала, якось наче заговорила, замурликала, хоч і не кицька.
― А ти, Насте, поглянь: у неї з очей сльози течуть,― мовив дід Мартин.
Зорька плакала. І люди не втримались.
Невдовзі з’явився якийсь дядько ― Юрась його раніше не бачив ― і хотів був відігнати корову, завернути її до стада. Та вона від нього так відсахнулась, злякалась і ― у протилежний бік – через вишняк, через вал.
―…От нацмени трекляті! Чи приворожують худобу? ― буркнув неприязно незнайомий дядько.
Хлопчик спершу не зрозумів сенсу таких слів, але зверхність дядька до них відчув.
― Оце тобі, Насте, дожились, що на своїй землі «нацменами» стали, тобто такою собі національною меншістю, — зітхнув дід Мартин. — Комуністи-інтернаціоналісти хазяйнують…
Юрій остаточнго не зрозумів що до чого, але й запитувати не став, боявся від матері почути: «Ось як жарну!..»
Цими днями мамка Юрася вирішили не пекти свій хліб, а купити. І купили, хоч і величезна була черга. Та машина-хлібовозка привезла його, на щастя, вдосталь. Багатьом такий хліб не до смаку через те, що з кукурудзяним борошном. Але Юрію подобався: спершу своєю жовтизною, відтак ― і смаком. Згодом хлопчик навіть попросив мамку, щоб вони приготували млинців з додаванням кукурудзяного борошна. З олійкою вони стають напрочуд смачними. Друг Валерка з нього сміється:
— Тобі смачно через те, що весь час голодний… Ось макуху їси, вважаєш її за шоколад.
Юрась на Валерку розсердився. Друг хоч тільки з бабою та дідом живе, а макухи їсти не хоче, як і соковиті лопуцьки у леваді, біленькі ягоди маслини, шовковицю, терен… Валерка поїдає тільки гарні вишні, сливи, яблука, груші. Навіть дичок не хоче. Юрка це дивує і дратує, хоча й не знає чому?
Сьогодні Юрасева мамка лаяли сестру через те, що покинула хлопця. Юркові дуже шкода: сестрин залицяльник таким лагідним, уважним і чемним був до нього, фарби подарував, малювати навчав… Юрку хотілося ревіти.
Можливо ще помиряться. Але мамка так відчитували свою доньку — його сестру, що брат зрозумів: мабуть, не помиряться. Шкода було і сестру, і мамку, і хлопця сестри, тепер уже колишнього.
— Якби батько був живим, він би вправив тобі мізки, — приговорювали мати і норовили виламати лозину, щоб нею пошмагати сестру. — Бери он краще відра і полий городину. Та Юрася близько не підпускай до копанки, а то ще шубовсне.
«Що за копанка у наших левадах, ― подумав Юрко . ― Я щось не бачив її. І як можна у неї шубовснуть, якщо ж, мабуть, у ній є вода і ту воду видно? ..»
Брат змайстрував Юрасю цікаву каталку, що схожа на трактор. Тож хлопчик дуже радий! На ній гарно спускатися під ухил. Сьогодні накатався вволю. Позбігалось хлопців з усієї околиці. Були навіть дівчата. Усім хотілося покататися на такому дриндулеті. Ну, маленький сусід і дозволяв усім потроху. Хай би ще каталися, але він почув, як, раптом, хтось з тих, які щойно підійшли, сказав, що от які розумні нацмени на їхній околиці.
Надійка розстроїлась, узяла дриндулет і порадила Юрасю, Валерці та ще декому — піти геть від новачків, які говорили по-російськи. Друзі відійшли від них подалі, відтак гайнули на поле подивитись, як збирають пшеницю комбайни, яких до цього їх не бачили.
Друзів здивувало, що комбайн, на якому мав бути помічником брат Юрася, стояв серед поля. Навколо комбайну і на ньому метушились люди. Друзі попідбігали ближче і зрозуміли: щось скоїлося, і не з ким-небудь, а Юрасевим братом. У хлопчика ноги підкосились. Його брат крізь силу посміхнувся:
— Не хвилюйся, Юрасю… Бачиш: живий…
З’ясувалось, що брат, помічник комбайнера, спробував був витягнути чи то якусь гілку дерева, чи жмут соломи з-поміж залізних коліщат, що крутились одне до одного. Між них потрапив його палець… Ну, й почало затягувати, та не лише палець, а й кисть руки. На щастя, лемент брата почув комбайнер і швидко зупинив мотора, підбіг до місця нещастя, обережно прокрутив колеса у зворотній бік. Але палець розім’яло сильно.
Юрасеві було шкода брата: як же він тепер гратиме на гармошці?! Хірург сказав, що віттяв би оте місиво, що теліпалось на місці колишнього вказівного пальця, якби брат не був гармоністом, та ще й досить вправним. Можливо, станеться якесь диво. Принаймні, Юрко так хоче. А інакше, хто ж його вчитиме грі на гармошці?
Сестричка вийшла заміж за чоловіка з сусіднього села. Юрась опинився на сьомому небі, тому що під час весілля цукерок і ласощів як найменшому йому чимало перепало. Але радість, чомусь, швидко вивітрилась і хлопцеві стало прикро на душі. Ловив себе на думці: це тому, що жениха сестрички він більше не бачив. Та й згодом Юрко помітив, що мамка то плачуть, то зітхають, коли сусіди заводять розмову про сестрине заміжжя, про те, що вона тепер живе у заможної родини. Хлопець не відразу звернув увагу на такі розмови дорослих. Йому їхні балачки були ні до чого, грався собі: тримав камінець у руці і цілився у ту чи іншу… курку. Мамка перед цим пошкодували: от, мовляв, не вловили, коли вся птиця була ще у хліві. Зараз уся пасеться на вигоні. «Але ось-ось приїде донька, — бідкались мати, — зварити б їй щось із курятиною».
От синок і вирішив постаратися. Усім була відома його влучність. Отож він став вибирати ціль серед курей, що паслись, нічого не підозрюючи, і водночас прислухався до розмов старших.
— Ой, Насте, що ж воно діється?!. Чоловік твоєї доньки ще й з кізяків не виліз, а вимагає, щоб вона по-міському серві… сер… серветувала чи сервезнувала… Фу-у ти, як же воно, те слово?.. А! Сервізувала чи сервісувала стіл. Це тоді, коли до приходу чоловіка і його батьків треба за певною схемою розікласти виделки, ложки, розставити тарілки, горнятка, каструлі… А під час їди від молодої дружини вимагають, щоб вона вчилась гарним манерам, брала в одну руку виделку, у другу — ніж, я вже й не пам’ятаю в яку руку виделку, а в яку ніж — як начебто від того залежить наїсться людина чи ні — відрізала дрібні шматочки м’яса і посилала їх до рота… Чуєте: по — си — ла — ла… Так вони кажуть…
— Куди ж вона «посилала»? Вони, ті шматочки, чи живі були?.. А чи — о, бісовського сина! — лаялась? Еге? Лаялась? Кого вона «посилала»?..— допитувались мати у співбесідниці.
— Ну, це вони так кажуть. Це значить покласти до рота і їсти.
— Ой, Господи! — сплеснули у долоні мати. — Нащо ж його «посилати», якщо треба їсти.
— Городськими уявляють себе твої свати, Насте, а твою доньку — селючкою.
— То нащо ж сватались? Одружували сина свого? Весілля грали? Диво, та й годі…
Вони ще довгенько говорили, і Юрась відчув, що його сестричці у сусідньому селі непереливки, а чоловік її — занадто правильний і дуже слухається своїх батьків.
«А я ось не завжди слухаюсь», — чомусь подумав хлопець, розмахнувся у курку, що тікала від півня. Рр-раз! І — прямо в голову. Курка шкопиртнула через себе, затріпала крилами — та й усе.
— Ах ти ж, бісовського сина, — запричитали мати. — Поцілив в одну з найкращих.
— Так і суп же буде кращим, — «втішив» неньку син. Не у зозулясту ж поцілив і не у півня.
Його влучність, звідкіль не візьмись, уздріла Дуся-семафор. І накинулася:
— Так це ти, гаспид треклятий, прибив мого кочета?!.
— Та що ви таке, сусідко, верзете? То хіба люди не бачили, як його переїхав бричкою ваш же чоловік, заливши очі оковитою… — мовили Юрасева мати.
Це підтвердила і її співбесідниця. Тому Дуся відчепилася. Тільки після цього хлопець повернувся зі своєї схованки зайшов до хати, дістав потаємного зошита, що перетворився на справжній щоденник його пригод. та й занотував останні події, наприкінці дописавши:
«Оце записую-записую. А якщо хтось прочитає, дізнається? Будуть мені тоді непереливки. Поки я цей зошит, як і радив дід Мартин, ховаю надійно. І що воно ото за Нобелівська премія, про яку він згадав?!. О, було б добре її отримати: мамка викупили б назад Зорьку, сестричка найняла б хороших адвокатів, щоб їй, а не чоловікові, суд віддав на виховання її ж сина, а брат якнайшвидше залікував палець і міг за що їздити на навчання до райцентру. А собі я хочу... гарний географічний атлас, щоб подумки мандрувати Україною і всім світом».
Ой, що буде — Юрась не знав! На уроці географії вчитель велів показати Батьківщину, у якій вони живуть. Та щось вийшло не так...
У Юрася з’явився чудовий географічний атлас, який він любить часто роздивлятися. Ще раніше брат показав точку, де розташоване їхнє село, а також — кордон України. Молодший брат зрозумів його так, що ото і його Батьківщина. А коли вони роздивлялися ще й межі Радянського Союзу, ну, то це, на його погляд, було великим об’єднанням різних дружніх держав. Цікаво було розглядати: оце — його Україна, а он північніше й трохи ліворуч — Білорусь, вище — Литва, Латвія, Естонія, праворуч від них написано: «Російська федерація». А чому «федерація»? Брат порадив: «Читай написи». А-а-а… Прочитав: «Башкортостан», «Чувашія», «Мордовія», «Дагестан»… Написано ще в одних випадках, що союзні республіки, в інших — автономні республіки, округа, краї… А де ж «Росія»? Юрася здивувало, чому над усіма згаданими і не згаданими назвами написано вроздріб: «Російська федерація». Що таке «федерація»? Росія де? Юрко облишив марні пошуки. Краще, ось вона — Україна, його — його! — держава. А інші — разом з ними, п’ятнадцять, як брат сказав, республік. Хлопець подумав, що це як у їхньому селі: окремі садиби утворюють село.
Тож Юрась на уроці й показав кордони України. Учитель перепитав, чи, справді, це їхня Батьківщина. Фути-нути! А що ще? Учитель перепитав: «Чи, справді, це наша Батьківщина?..». Учень повторив ствердну відповідь, ретельно обвів кордон України, навіть похизувався знаннями місцезнаходження свого села, яке на карті позначене не було. А ще на додаткове запитання щодо столиці, він гордо показав на Київ.
Юрась був переконаний, що отримає п’ятірку. Але вчитель під час уроку нічого не сказав, тільки велів сісти. А на перерві підійшов заступник директора школи і повідомив: «Учень Соловейко! Ти на на тиждень виключений зі школи — за скособочені знання з географії. За це, до речі, буде покараний і вчитель».
Юрій був спантеличений…
Про те, що сталося, хлопець одразу повідомив мамці, хоча того й не хотів. Адже вони часто хворіють. А син зовсім не хотів, щоб через нього вони страждали і хворіли. Але у даному разі все одно матуся швидко дізнаються від односельців. То краще хай від нього — так правдивішу розповідь вони почують. Тим паче, треба ж було якось пояснити, чому він пришкандибав з уроків раніше звичайного. Хоча відстань від школи додому у чотири кілометри Юрась намагався пройти якомога довше: завертав то до річечки подивитися плескання риб, то до берестового гаю, в якому він з мамкою уночі збирають дрова для їхньої пічки. У ньому було затишно, тільки верхівки високих дерев шуміли. Хлопчик прихилився до двох берестків, що росли зовсім поруч, задер догори голову і між переплетіння гілок і листя побачив небо немислимої блакиті. Замріявся і побачив себе після 2000 року — якоюсь важливою персоною, знаним актором чи що, ба навіть з почесним званням чи то заслуженого чи народного. Це дуже його спантеличило: звідки таке бачення? Адже він зараз надихається малюваням! І душа лежить тільки до малювання! Ну, трохи — до архітектури; у саду з глини поналіплював силу-силенну хаток, хлівів, будиночків (у яких мешкатимуть його численні діти), усіляких сільських споруд, а також будочок для начебто собак чи кішок.
— Артухектором буде! — твердо сказав мамці дід Мартин.
— Ой, я була б такою радою!
А тут таке бачення: артист! І що воно таке? Хлопець ніяк ще ж не проявив себе на такій стезі, хіба що у дошкільному віці на якомусь святі віршика розповів:
Я — маленький хлопчик —
До школи не ходжу,
Дасте подарунка —
«Дякую» скажу!
За такими мріями несподівано звільнений від уроків учень геть забув, що у їхніх краях вовки водяться. Відтак прожогом вискочив з того гаю, хоча й був ще світлий день. Але ж хорохорилась осінь, хмари нависали над самісінькою головою і псували настрій. Хай би вже заклякли нерухомими, а то ж несуться, мов навіжені, та ще й від школи у бік його хати. І хлопцю здалося, що вони першими просексотять мамці щодо його виключення зі школи. Хай воно й на тиждень, але хіба то втіха?! Лишень трішки зігріла згадка слів «Гей, над нашим краєм качечки летять…» з якоїсь мелодійної пісні. І він тихесенько замурликав її, наче вхопившись за щось незбагненно рятівне.
Придибавши додому і побачивши матір, зрозумів, що вони, справді, вже все знають. Та й не тільки знають, а й встигли пересердитись, дещо заспокоїтись; краєчком вуха чув, що такі різкі зміни настрою у них почали відбуватися після того як у тридцяті роки померло їхніх п’ятеро дітей (виходить, що його рідних братів та сестер) і тяжкої роботи в одній з копалень Донбасу. Якось почув, що копальня носить назву «Імені Паркомуни». А чи правильно оце записав її назву до свого потаємного щоденника чи ні — не знає. Не став перепитувати. Побоявся, якби зайвий раз мамка не розсердились.
А потім ще післявоєнна голодовка підірвала материне здоров’я. Чув як вони розповідали комусь про поїздку до Полтави, щоб виміняти щось на харчі. Та у дорозі звечора мамку намочив дощ. А на ранок стався мороз. І весь одяг змерзся. Син про оте як дізнався — наче сам промерз, задрижав. Тоді мати сильно простудилися. Тож і хворіють часто через різні причини.
Останній кілометр додому Юрій дотьопав швидше, боячись, як би з осінніх хмар не спустився раптовий дощ; напевно ж, і він знає, що це мережить шлях виключений зі школи. Тож треба його покарати.
Хлопчик глянув на своє старе взуття. Носок одного з них просив їсти. І, коли Юрко ступав, відсталий передок підошви хляпав об носок черевика, наче прицмоктуючи і приплямкуючи так, як один з їхніх сусідів-бригадирів. З молочної ферми, де він працює, мабуть, краде усяку смакоту. А потім жере удома, чавкаючи на весь двір. Відтак ще й чвиркає, скособочивши губи на той бік, звідки мають вискочити застряглі рештки їжі. От собака безкультурний!
А черевик зрадливо хляпав і хляпав, немов примовляючи, що от йому є що їсти. А тобі (тобто Юрасю) ще не відомо перепаде чи ні; ви ж — злиденці, кажуть на вас сусіди. Хоча не всі так твердять. Деякі дражнять куркулями. А інші пояснюють: це через те, що, справді, батьки Юркових батьків були заможними.
Другого дня мамка поливали хатні квіти. А потім обприскували їхнє листя. Раніше син помічав, що цей процес їм подобається: наче розмовляють з ними, велике листя обтирають чистою ганчіркою. Обертають до вікон іншим боком. Але цього разу оте водяне «пффу-у» з рота під час обприскування якесь було нервовим. На всяк випадок, хлопець непомітно прибрав дубця, що, як засіб для його виховання, часто з’являвся на спеціально вбитому у стіну цвясі біля вхідних дверей. Юрко також поприбирав з очей матері пряжки, паски, підходящі для його м’якого місця, вірьовки тощо. Відтак обережно попросився до свого друга Валерки.
— Як ти до нього подибаєш, коли черевики їсти просять? — якось мирно відповіли мати, продовжуючи обприскувати квіти. — Гадаєш, як ти розпущеною корою від молодої верби пришив підошву, то це надовго. Брат невдовзі прийде з роботи. Звернемо його увагу на твій черевик. Можливо, якось відремонтує.
Син зрадів материному мирному тону і припустив, що через скалічений палець брату навряд чи вдасться якісно відремонтувати його зрадливий черевик.
На це мамка відповіли, що він уже пробував грати на гармошці і той палець посмикується у такт іншим пальцям — добрий знак! Мабуть, не все втрачено з каліцтвом пальця.
А потім мамка нарешті запитали, через що Юрася виключили на тиждень зі школи.
— Не пояснили … — відповів.
— Ти ще й зі школи не прийшов, як був у нас якийсь гонець. Представляв чи то школу, чи правління колгоспу. Але з огляду на його пихатість, наодеколоненість і на червоний значок на лацкані піджака, певно, партієць або чекіст. Наговорив він усіляких страшилок. Та я не злякалась. Хіба що одне застряло в голові — можуть зарахувати до числа людей політично несвідомих.
Але мамці вдалося ту людину переконати, що то на уроці не так зрозуміли хлопця: кордони України він показував і називав її Батьківщиною, а не весь Радянський Союз, бо воно (тобто Юрій) ще мале, ще не дійшло правильних міркувань; що то не його вина, а, очевидно, вчителя чи загалом школи.
Наодеколоненому гінцю з червоним значком мамка ще сказали, що її звинувачувати у політичній несвідомості безглуздо, тому що вони (мамка) геть безграмотні. А коли треба було здати корівку до колгоспу, відразу здали, чим засвідчили свою величезну радість від радянської влади…
— Ви і тому курдупелю з червоним значком так само іронічно, як і мені, говорили? — запитав син.
— Та що ти!.. А ще я сказала, що постійно на роботу ходжу і хазяїн — тобто твій батько — працював за якісь нещасні трудодні аж поки не відійшов до кращих світів. Доконала хвороба, котру набув на війні.
— Та й сестра і брат невтомно працюють, я ходитиму…
Малий син хотів хоч такими словами підтримати свою матір.
— А то ж… — почув у відповідь.
І покартав себе за те, що в одну купу з’єднав себе, малолітнього, сестру і брата, значно старших за нього. І куди тепер йому приліпити мамкине «атож», не знав. Відтак наказав собі: «Вмій ставити запитання. А то лауреатом Нобелівської премії не станеш, як дід Мартин радив. Це ж треба, який розумний дід Мартин: про Нобеля знає. Чи не сусідами вони були у молодості, ще до війни?...»
Юрій відчув як мати, розповідаючи все, потроху заспокоювалися. Тож насмілився попросити їсти. Було дивним, чому вона не пропонує йому їжу, бодай затірку або тюрю.
Несподівано, вони занервували, заплакали… заплакали тихо, криючись од сина.
— Сьогодні хотіла тобі юшку з курятиною зварити, але зарубану курку довелося віддати гінцю з червоним значком та ще й півня на додачу. Так що юшка пісна вийшла.
— Ой, мамцю, та нічого: пісна — так пісна. І таку наминати можна, — заспокоїв хлопчик матір. А про себе ще подумав: «Добре хоч, що не сердяться на мене, не б’ються. А юшка… Та хай якою завгодно буде!..»
Невдовзі Новий рік. Юрась заздалегідь готується до нього: читає казки про Діда Мороза, Різдво, про звірів, пташок, малює найрізноманітніші зимові картинки, розфарбовує вирізані з картону силуети риб, звірів, птахів, а також супутників, ракет. А ще він виготовив чимало паперових ліхтариків. Це коли смужку паперу зігнути навпіл, по краєчку згину ножицями прочикнути папір через кожний сантиметр, відтак склеїти у трубку, з торців трохи приплюснути, тоді у місці згину папір розійдеться у боки і вийде гарний ліхтарик. Такі ліхтарики можна ще по-різному розфарбувати. Виходить чудова прикраса для ялинки. Ось тільки у їхніх краях ні сосни, ні ялинки не ростуть. Тому мамка щороку вибирають гіллясту рясну, але невеличку вишню чи яблуню. Разом гарно її прикрашають, вішають не тільки іграшки, й справжні яблука, грушки-дички, цукерки, загорнуті у папір шматочки цукру, а, крім того, сувійчики з побажаннями на прийдешній рік.
На верхівку такої ялини Юрась приготував серп Місяця.
Мамка трохи побілили стіни, змазали долівку. Сказали, що це з нагоди майбутнього Різдва. Вони люблять це свято, хоча дітей щоразу просять, щоб про нього іншим людям вони багато не патякали, тим паче, що через деякий час після події на уроці географії родина Юрка наче під особливою увагою. Мамка не сказали під чиєю увагою, і це ще більше розпалило хлоп’ячу цікавість. Тож почав вдивлятися в образи на покуті — ніхто зі святих на нього по-особливому не дивився, ніхто не похмурнів. Юрій кинув оком на всі віконця їхньої хати — крізь шибки не заглядав ніхто. Згодом вийшов надвір — так, наче поглянути на курей, обдивитися весь двір, хату, хлів, зазирнув навіть на дах, навідався до саду — нікого чужого ніде не було. А мамка сказали, що якісь там дивляться. Та ще й незвично. Юрій неньку заспокоїв: ніхто на них нізвідки не дивиться.
У хаті дуже холодно. Тому Юрась хукає на руки, зігріває їх, а потім записує до свого щоденника. Він не знав, чому холодно, а мамка пояснили, що, коли була корова, то половину молока їхня родина продавала і на виручені кошти купувала щось для пічки: дрова, гній, а інколи й вугілля, хоча воно було дорогим і неякісним. Родина також збувала вишні, яблука, груші, дещо з городини. Але торік на фрукти був неврожай… Корови вже немає… Тож мамка вирішили топити пічку тільки коли треба готувати їжу. Щоб зовсім не задубіти, син заліз на чирінь та й продовжував писати.
Неподалік їхньої хати росте невеличкий гайок-лісочок з берестків. Про нього Юрась трішки згадував, коли розповідав як йшов після виключення зі школи. Як тільки смерклось, мамка кликали його з собою до того гаю, щоб назбирати хмизу для пічки. Вони весь час говорили дуже тихо, щоб ніхто не почув і не помітив та не звинуватив у розкраданні колгоспного добра. Сусіду через хату легше: він — бригадир, і Юрась з матір’ю часто бачили, як той привозить собі і дрова, і щось молочне. Ходили чутки, що краде. Та хто його знав! Але, мабуть, частіше крав, ніж виписував як належить, коли дуже треба якійсь людині чи родині. Бо друг Валерка кілька разів заглядав до бригадирового двору — якраз тоді, коли той приїздив і щось привозив. Так коли оте все помітив Валерка, бригадир зразу прикрив привезене. Якби воно було не крадене, то не прикривав би.
Юрко згадав як у тому ліску-гайочку нещодавно він спочатку змерз, але згодом, пораючись, нагрівся. Йшов лапатий сніг, і від того мамка раділи. Удома вже пояснили:
— Поприкривав наші сліди.
Сьогодні на околиці села, яку народ прозвав Вершиною (бо крайні хати розташовані кілометрів за десять-дванадцять від центру), було справжнє свято. Там, де раніше розлилась невеличка річечка, утворився непоганий лід. Посередині льодового поля закопали невеличкий стовп, на нього наділи колесо від возу. До колеса ретельно прилаштували довжелезну міцну жердину, а до її кінця — санчата для двох-трьох людей. З протилежного до жердини боку — таку собі теж довгеньку жердину. Її почергово штовхали по колу дві-три людини і таким чином кружляли тих, хто хотів покататися. А хотілося усім присутнім. Тож крутили по черзі одні інших, відтак мінялися. В усіх був святковий настрій: чи то від незвичного вихідного дня, чи то через те, що просто він був погожим і всіх односельців раптом охопив колективний дух радості.
Навіть агроном і Ганна Петрівна приходили. Звісно, окремо одне від одного, як наче ніхто нічого про них не знає. І катались, не обіймаючись, не цілуючись. Юрась подумав, що, мабуть, тільки він бачив тоді їх у кукурудзі. Значить, тільки він і володіє таким секретом. Хоча чому тільки він? Он, коли коханці були у лісі, бачили їх разом Юркові друзі. От і розберись тепер з отими дорослими. Невже і він таким стане?
Часто у Юрасевій хаті стояв несусвітній дубар, незважаючи на те, що з осені стіни ззовні були обставлені кукурудзинням, а два вікна закриті щитами і мішковиною. Але ж пічку палили — і дух від неї пашів теплий — лише коли мамка їжу готували. А коли вони кудись ішли у своїх справах, а старший брат — чи то до вечірньої школи, чи на гульки, чи ще не знати куди, у хаті робилося холодно й помозгло.
Якось в один з таких днів Юрась крізь вікно уздрів як зазодить до двору старша сестра. Побачив і немов родинним теплом зігрівся. Та його радість швидко щезла, коли за хвилинку-дві, придивившись до неї, відчув, що вона була неабияк спантеличеною і, ймовірно, навіть плакала перед цим. Юрій краєм вуха почув її розповідь для матері, що її чоловік з усього робить як з мухи — слона, прислухається тільки до своїх батьків, які її зненавиділи.
Мамці було це як сніг на голову, хоча про дещо вони й прочули й раніше…
Добре, що мати дозволили Юрасю запалювати гасову лампу. Від неї і світло є, і деяке тепло йде хоч до рук. Тож хлопець спочатку підклеїв деякі книжки, потім помалював, трохи причепурив родинну ялинку-вишеньку. Вона стоятиме до Нового року за старим стилем, тобто до чотирнадцятого січня. І увесь цей час — від двадцять четвертого — двадцять п’ятого грудня до чотирнадцятого січня — для Юрася є суцільним святом. У цьому проміжку є ще аж два різдва. А ще – день пам’яті батька, який помер десь від 3 по 5 січня, за місяць до його народження. Мамка про нього завжди згадують так:
— Ех, нема хазяїна!.. Не стало… Тепер з вдови знущаються, кому не ліньки дурять, замилюють очі.
Від сестри і брата Юрій якось почув інші характеристики батька:
— Ото, коли щось не по його було, міг зазвіздити так, що від гарного пінка летиш кубарем під ліжко і там сидиш, немов миша, забачивши кота, щоб, чого доброго, не отримати ще низку стусанів.
Мамка Юрія часто плачуть через те, що комусь привезли комбікорм, комусь — вугілля чи дрова, ще комусь — дерть. А їхній двір часто минають, звинувачуючи її у тому, що останнім часом на роботу постійно не ходить. Але ж мамка дуже хворіють!.. Син під великим секретом від них чув: хворіють через те, що пережили три голодомори, смерть його братів і сестер, які у неї познаходились ще до війни. Була тяжка робота у забої однієї з копалень Донбасу, поневіряння під час війни. Але їй щоразу відповідають, що колгосп — є колгосп: мають працювати всі, та ще й з комуністичним завзяттям.
От мамка й плачуть-причитають, виводять з простяжкою якісь сумні слова. Синові від того моторошно стає і він теж починає плакати, тільки не виводить тих сумних слів. Не хоче, не вміє, не наважується і боїться. Йому здається, що вони зайві, тільки душу ятрять.
Днями Юркова мамка позапинали вікна, поставили на долівку гасову лампу, а між нею і стіною поклали зіжмакані аркуші паперу і заплакали… А коли папір згорів і почав тліти, на стіні можна було спостерігати химерні тіні. У них мати й син уздріли військові машини, дерева, шляхи, людей і ще щось. Мати згадували своїх братів, Кирила й Романа: чи живі ?!. Тіні показували, що після війни вони залишились живими, але перебувають у далеких краях. Мамка називали острів Шпіцберген. Через десяті вуха до них дійшла чутка, що саме туди братів закинула доля. А через що?! Та через війну ж! Деякі люди тільки натяком говорили, що багато хто з визволителів рідної землі потрапив у полон. Так їм краще не повертатися… Каюк буде!
(«Ой, що ж це я пишу?!. Не можна такого, казав дід Мартин», — так Юрій завершив цей черговий запис у своєму потаємному щоденнику).
