Вогонь тільки починав жбурляти свої полум’яні язики, коли навколо запанувала тиша. Багаття розкидало наші тіні по наметах, почасти зачіпаючи сплячі дерева. Десь неподалік свою пісню заводила сова, відлуння якої пропливало крізь нас.
Ми ж, закутані в теплі светри й плащі, випростали ноги і руки ближче до вогника. Кожен по черзі заводив свої життєві ліричні історії, та до страхітливих оповідань час не доходив. Все ж, химерний образ лісу навкруги вже й без того лякав наших друзів.
От вже наближалася моя черга повідати всім історію одного дня, який назавжди закарбувався в моїй пам’яті, а може, й душі. Бо хтозна, що воно живе всередині і прагне вивільнити цю пригоду назовні. Все завмерло в очікуванні.
Отже, день, який не йде з моєї голови.
Було мені років шістнадцять, чи навіть більше. Минали спекотні, незабутні, мрійливі літні ночі. Я, як зазвичай, цей період проводив вдома – на батьківщині славетних запорозьких козаків. На ґрунтах, де колись блукали кошові отамани, мешкала моя бабуся і найкращі друзі. Так склалася доля, що місце мого дитинства довелося полишити в десятирічному віці, однак душу від тіла не відірвеш, і вона повсякчас зазивала до себе, манила своїми знайомим вулицями, фонтанами, де колись плескався, та навіть банальними деревцями, що ми збирали їх плоди й потім продавали сусідам. Так, це були славетні дитячі роки.
Проте вони промчалися. Доволі прудко. Що і не встиг навіть вхопитися. Якщо раз у рік вдавалося гайнути додому зі столиці, то вже тішився. А того разу зумів лиш на два тижні. І то, з них сім діб я провів на азовському узбережжі. Тож, напередодні від’їзду посиджував я з друзями у дворі, попиваючи прохолодний лимонад, і розповідали ми забавні, до біса кумедні анекдоти, та так, що нерідко чули на свою адресу гнівливі скарги сусідів з вікон. А того вечора ще й від одного чолов’яги особисто вислухали.
Так, ми заливалися сміхом, наче в останнє, наче щось відчуваючи. Щось таке ілюзорне, неіснуюче, яке більше ніколи не дасть нам натішитися цими зустрічами. Ми розійшлися пізно вночі. З того часу минув рік. Весна вкотре без вагань поступилася місцем літу. Однак цього разу повідати своїх товаришів мені не вдалося. Ще, як на зло, ми продали квартиру, а бабуся переїхала ближче до столиці, що, безсумнівно, мене вкрай засмутило. Хата, де я виріс, на стінах якої залишилися ієрогліфи, надряпані синіми чорнилами дитячою рукою – всього цього я більше не узрію. Смуток промайнув моїми думками.
Через півроку смуток змінився журбою і скорботою. Не стало мого друга… Того моторного парубка, який завзято бігав зі мною пліч-о-пліч зранку, того, що щиро радів вечорами, який годинами міг чекати мене під під’їздом, поки я нарешті прокинуся і зберуся до нього спуститися. Наша міцна дружба обірвалася через тринадцять років. Чи ні? Чи вона односторонньо житиме в мені, доки я буду про це згадувати?
Так чи інакше, прогулюючись тими вулицями знов, я відчував вже не ту дитячу радість, що раніше, а сильні, ядучі спогади того дня, коли ми в останнє сиділи під вікнами сусідів, не даючи їм заснути.
Цей день назавжди залишиться зі мною. Його атмосфера, його грайливий ритм. Адже я ніколи не переживу його знов.
Погляди хлопців розгублено бігали між собою. Усім забракло слів. От вже й сова продовжила гукати, дерева ожили, вітерець подмух. Нетривала мовчанка обірвалася розповіддю наступного оповідача. А я грів руки об лоскотливі полум’яні багаття і легко посміхався. Він живий. Досі живий.
