― Я завтра вмру, мамо…
― Що ти, синочку! Ти житимеш. Я вірю в це. І тато вірить.
― «Пір’я» на цибулі більше не росте. А ти казала, що я житиму, якщо тільки воно ростиме…
― Милий мій, дорогесенький, воно так дружно тягнеться догори, що тепер не дуже й помітно його ріст, але, повір, воно підіймається. І твоє здоров’ячко підійматиметься та зміцнюватиметься…
― Ні, мамо, я вмру. Я кепсько себе почуваю.
― Від чого, синочку? Як саме?
― У лікарні сусіди по палаті розповідали, що коли дуже хвора людина, раптом, відчуває полегшення, ― то перед смертю. Я завтра вмру, мамо…
― То вони переповідали думки стареньких людей, молодих це не стосується. А погано себе відчув через те, що думаєш про погане. Віднині з тобою буде тільки хороше. Ти ― вдома. А вдома, кажуть, і рідні стіни допомагають…
― Мамо, ви тільки не кладіть мене у чорну домовину. Не люблю чорного.
― Дивись, дорогесенький синочку: я приставляю лінійку до кількох найвищих зелених пагонів цибулі і ― дивись-дивись! ― кожних з них упродовж останньої доби зріс на три ― п’ять міліметрів. Це значить, що вони віщують тобі одужання, остаточне одужання.
― Мамо… Мамо, а ще у лікарні я чув, що відпускають додому безнадійних і тих, у кого грошей немає на лікування. У нас теж вже немає грошей… Мене відпустили.
― Ми з татом уже майже знайшли гроші…
― Де знайшли?.. Адже і квартиру продали, і гараж та машину ― теж. Виручені за них кошти витрачені ж…
― Нічого, синочку, аби ти був здоровий та ми були дружніми, прожити можна і у цій невеличкій квартирі.
― Мамусю, а що ви робитимете з моїми іграшками? Гратиметесь?
― Гратимешся тільки ти ними, а ми… А ми… Ми…
― Мамо… З твоїх очей течуть сльози. Я давно їх не бачив. Тобі мене шкода?
― Та то так, синочку… Я змірювала висоту пір’ячка на цибулі ― ось і сльози, від цибулі ― хай її грець… Тобто хай росте, тільки ж заходять у вічі ― її невидимі тумани.
― Набір машинок віддасте моєму другу Ванькові…
― Синочку, ну, що ти таке кажеш? Ними гратимешся ти.
― … А тенісні ракетки з воланчиками ― Олі. Вона знаменитою тенісисткою хоче стати. Хай тренується. А то у неї бідна родина. Коли їй таке куплять?!.
― Ось якраз і добре вийде: сам допомагатимеш тренуватися Олі…
― А книги подаруєте бібліотеці. Вона мені завжди подобалась. Скажіть, що я частіше її відвідував би, якби не тривалі перебування у лікарні.
― Бібліотекарі знають, синочку. Передавали тобі привіти ― я про них тобі завжди повідомляла.
― Я не забув, мамо!.. Мамцю, а можна я візьму з собою ліхтарик?..
― Куди, синочку?
― Ну, до труни…
― Що ми з татом для тебе жаліли. Але тобі не треба буде нічого з собою брати, бо… Тому що пір’ячко на цибулі росте.
― А що ти вночі робила біля нього? Міняла цибулини з більшими пагонами? Я не спав…
― Ой, синочку!.. Ой, ріднесенький, я тільки нашіптувала їм: «Дорогесенькі зелені пагінчики! Наш синочок ототожнює своє одужання з вашим ростом. Я благаю вас: не в’янте, тягніться вгору, до світла, як мій синочок -- до життя, до свого одужання. А я завше поливатиму вас, підживлюватиму і розмовлятиму з вами, дорогесенькі мої… Я помітила, що це вам подобається. Шановні пагінчики, хай усе погане, що було пов’язане з одужанням синочка забудеться, забудеться…»
― Мамусю, погане ти маєш на увазі, коли ми продавали оту свою чотирикімнатну квартиру, нам дали заставу фальшивими грошима і тата потім звинуватили у їх виготовленні?
― Не думай, синочку про це. Обійшлося зрештою, благополучно.
― Але ти скільки наплакалася. А тата навіть затримували органи…
― …Ой, забула! Синочку ― та що ж це я одразу не звернула твою увагу! ― дивись: я ж просила рости не лише цибульці, а й домашнім квітам у горщику. І знаєш, що вони мені повідомили, тобто своїм дружнім ростом дали знати, -- вони почали наввипередки рости з пагінцями цибулі. І ось що вийшло: обігнали!
― Мамцю, а знаєш що?
― Що, синочку?
― А ще я у лікарні чув, що до одужання йде, коли людині хочеться їсти, рухатися, а ще… не нудить. Мені так здається, що завтра дуже захочу їсти. А буде що, мамо?
― Ой, Боже ж мій! Є зараз і, звісно, буде ― все, що забажаєш, мій ― наш! ― найдорожчий синочку.
Уночі мати боялися часто підходити до «пір’я» цибулі та квітів у горщику, щоб не збивати з пантелику сина, якщо не спить. Вони молилися у куточку ― тихо-тихо, і сліз уже не було, немов висохли від переживань. Просили у всевишнього одне: життя синочку. Щось він притих… Чи спить?! А може, на Тому Світі вже? Ой, та що ж це за думки?! Геть подалі, окаянні!!!
Знесилена, під ранок заснула. Це ж треба – під ранок! А якщо синочок гукав? А якщо гукав? Вона собі цього ніколи не простить! Ніколи!
Прокинулася. Луп-луп очима. І до ліжечка синочка. А воно… пусте!
Перша радість: пусте ― живий!
― Мамусю, я уранці відкрив очі, і так захотілося їсти! Так захотілося! Але потім, бачу, до себе оце «пір’ячко» цибулі неначе кличе, а за ним і квіти. То я спершу підійшов сюди, а потім хотів до тебе... Мамо, а що ми снідатимемо?..
