А зорі все сяють на темному полотні неба. Життя тече, минає, плине, а що до того зорям? Вони світять, світять тим, чиє життя іще триває, тим, хто ними милується. Адже все у світі робиться для чогось, або ж для когось…
Йдуть війни, винищують людей голокости, битви за мир та життя несуть розбрат та смерть… Але зорі сяють, вони знають, що існують ті, хто на них споглядає, ті, кому вони потрібні. Всім хочеться бути потрібними комусь, навіть зорям.
Люди зустрічаються, розходяться та закохуються, радіють та сумують, живуть та вмирають. Але ж яка зорям різниця? Вони будуть жити вічно. Будуть вічно віддавати своє тепло та світло, холодне, сумне, але все ж таки світло.
Я не знаю, скільки зірок на небі, але знаю, що дуже багато. Та чи потрібні цифри та підрахунки тоді, коли в діло вступають почуття та душі? Мабуть, що ні…
Всі люди вірять у зірки, ніби вони можуть розповісти про долю, ніби в них є щось містичне та магічне, а коли хтось перестає вірити – зорі вмирають. Вони блискавичним розчерком проносяться по нічному небу та падають додолу, але не зникають. Мені б хотілося вірити у те, що вони не зникають, і так не хотілося б вірити у те, що зорі помирають разом із вірою…
У той момент, коли зоря падає, вона віддає все те, що у неї залишилося, все те світло та тепло. Тому люди й загадують бажання, вірячи у те, щ мертва зірка, вбита людською зневірою, допоможе їм здійснити свою мрію… Тому зорі й повертаються. Їх місія оновлюється, вони мають нові, людські бажання, нову віру у них самих. Адже лише віра – це та сила, яка смикає всі мотузочки, яка потрібна навіть зорям.
Зорі вже не гріють… Вони віддали своє тепло тим, кому воно було непотрібне і тим, хто так його потребував…
Але що ж до того людям? Вони й надалі доживають свій короткий вік, у який їм не вистачає часу навіть один на одного. Куди ж вже сподіватися зорям?
Зорі… Вони продовжують сяяти, що б не трапилося… Яка їм різниця до того всього? Вони будуть вічно знаходитися у холодному жерлі космосу та намагатися його зігріти… Можливо, - це їх покарання… Можливо, всі зорі теж були людьми, колись дуже давно, так давно, що вже й забули про це. Були такими ж байдужими, тримали своє тепло у собі… Тепер вони мають змогу його віддати, мають змогу спокутати свою провину, мають свою місію:
світити, сяяти, блищати, мерехтіти, зігрівати, освітлювати та просто жити або ж існувати…
