- Як же хочеться їсти! З позавчорашнього вечора чогось їстівного навіть не бачив… Ні, таки бачив. «Синяк» їв риб’ячу голову і половину смердючого бєляша. Вчора був поганий день. Не щастило. Тоська з буфету ще здалеку запримітила «Синяка» і швидко його відшила. Він хоч і БОМЖ, а все-таки людина. У нього голова он яка, а значить розуму більше, ніж у нас – собак. Та, певно, не завжди велика голова ознака розуму. Не треба було того разу красти у Тоськи пиріжки. А він, гад, ще й списав усе на мене. На додачу - по ребрах ногою вдарив. Я йому помстився – викрав черевики. Він їх ніколи не знайде. Вони зариті в пісок. Не тут, а за колією, в кар’єрі. Він подумав, що то робота Валюхи-клофелінщиці. Зацідив їй у писок. Вона йому здачі – гепнула цеглину на ногу. Відбила великого пальця. Тепер шкутильгає. Весело тоді було! Так їм і треба. Придурки. Я звиняюсь… Валька - теж хороша. Колись під кайфом влила мені в пащеку повний кухоль горілки. Я тоді ледь лапи не відкинув! Так пекло мені нутрощі! Три дні був чумний… Валька - вона нещасна. Була дуже красивою і освіченою. Та потягло її до веселого життя. Сама незчулася, як болото розгульного буття затягнуло і вона опинилася на панелі… Ох, як же їсти хочеться! В животі порожньо, як у вчорашній консервній банці. Може самому збігати на берег? Там сьогодні Зіна… Зіна добра. Я ніколи у неї нічого не цупив… Можна сподіватися на шматочок хліба, або на ложку-другу картоплі.
У кутку, серед всякої всячини і гори мотлоху, почувся стогін; потім важкий кашель з харканням; врешті-решт показалася запухла пика з відразливою щетиною. Поколупавшись в носі, блудяга витріщився на пса.
- Чо зириш? Жрать хош? Я сам... – почав озиратися, ніби щось шукаючи.
Нічого не знайшовши, махнув рукою. – Е-е-е! Ща підем на берег… Там сьогодні Зінка… Попробуєм розжиться на харч.
Бомж, крекчучи, піднявся з настилу і пішов до зробленого з пластикової пляшки вмивальника. Води не було. Він спробував плюнути на руки, але в нього це не дуже вийшло. Сяк-так причесав розчепіреними пригоршнями скуйовджену, давно не стрижену голову, і начепив капелюха. Потім захопив мішок і почвалав до виходу.
- Чого ждеш? Давай за мною, - скомандував собаці.
На березі було ще зовсім мало відпочивальників; підходив до завершення оксамитовий сезон; основна маса людей вже роз’їхалась – залишилися тільки найвідданіші; море вичахло й утихомирилось від літнього навіженства; рідкі гості блукали парами і одинаками вздовж лінії прибою, вдивляючись в білі бурунчики, що почали з’являтися на стемнілих перекатах хвиль. Волоцюга попрямував до одного з численних набережних кафе.
- Давай навідаємося до Клавки, - звертаючись до пса, кивнув в сторону
тераси бродяга. Собака, наче з недовірою, пропустив пропозицію, що називається «крізь вуха». – Шо, думаєш пролетимо? За спрос… - не закінчивши, почав діставати з мішка гармонь. – Зараз побачимо. Алльо, Клава Стєпановна! Ексклюзів для красівой женщіни! – і звернувшись до пса, - давай, починаємо.
Розтягуючи міхи і місцями фальшуючи ноти волоцюга затягнув старий вальс:
«Слишиш трєвожниє дуют вєтра,
Нам расставаться с табою…»
- «Синяк», міняй пластінку! – витираючи руки об фартух, на терасі
з’явилася огрядна продавщиця. – Задрав ти своїм старйом. Шо, кушать хочеться? А я тобі шо казала? Прийдеш, нікуди ти не дінешся. Так шо, дьоргай отсюда, ворюга.
- Клавочка Стєпановна, я в «завязкє». Чесслово!
- Ага, сразу відно по твоїй роже… Собаку покормлю. – Поставила
мисочку з учорашнім картопляним пюре і повернулась назад. Собака вмить проковтнула холодну їжу. Волоцюга, проковтнувши слину, зітхнув і вони почвалали далі, до іншої забігайлівки.
- Ща будемо пісок їсти, но жратву добудемо, - промовив до пса. – Треба тиснуть на жалість. Тобі легше… Ти вже підзаправився.
Біля наступної кафешки «Синяк» завів свою улюблену:
« Ах, какая женщіна…»
Собака зразу ж підтримала музиканта своїм щирим завиванням. Та так голосно і виразно, що в дверях миттю з’явилася незнайома персона.
- Шо нада? - щось пережовуючи і не дуже церемонячись, запитала персона.
Знімаючи капелюха, народний митець почав благати.
- Нам би, бродячим музикантам, шо несуть в маси народні культуру і творчість, невеликий і теплий сніданок… з бутилочкою пива… Якщо це можливо…
- Обойдьошся…
- Можна й без пива, - з надією мовив чоловік. Й перепитав, - а де це сьогодні Катерина Йванна?
- Уволілась. Ща винєсу… Жді здєсь.
За хвилину персона знову з’явилася на терасі з маленьким пакунком.
- На, вазьмі. Больше нє пріхаді сюда.
- Спасибі… спасибі, - кланяючись, позадкував «Синяк».
Пес і волоцюга відійшли до старого перевернутого баркасу; той дістав з пакунку бо’зна колишній пиріжок, що твердістю не поступався каменюці.
- Нічо-о-о… І за те спасибі… Не фондю, канєшно… Ти їв коли-небудь фондю? – переламуючи надвоє пиріжок, запитав собаку волоцюга. – А, я їв. Давно, правда, це було. Здається, шо і не зі мною… Були ми тоді на гастролях в Монтре… Є такий городок в Швейцарії…
Вони мовчки з’їли неїстівний пиріжок і тепер споглядали на море. Мабуть, кожен з них думав про своє. Пес – про невідворотне настання паскудної, холодної погоди з дрижаками і застудами… Про скалічені ребра і поранену лапу. Чоловік же, мабуть, згадував своє колишнє яскраве життя. Негода його не обходила; за роки мандрьохання світом він з цим звикся. Звикся із жорстоким і несправедливим світом, із бездушністю і лицемірством людей. Та, врешті-решт, він і сам став схожим на них, став їхньою частинкою у всесвіті… Одним з поміж решти…
Вдалечині «Синяк» відразу запримітив знайому дівочу постать.
- Збираємось… - скомандував, - Зіна на горизонті.
Вони рвучко схопилися з місця і попрямували до дівчини. «Синяк», начепивши на плече ремінець гармонії, затягнув якусь мелодію. Пес, вертячи хвостом, крутився попереду. Зіна йшла назустріч і посміхалася.
- А я вам їсти принесла, ось. Ходіть сюди. – Дістала з кошика їду
дівчина. Пес, ніби дякуючи, проворно лизнув їй руку. – Ось, налітайте…
Гаряча картопля зі шматочками м’яса своїм ароматом збуджувала вовчий апетит. Зіна спостерігала за зголоднілими і посміхалася.
- А я незабаром звідси поїду… Хто ж вас буде підгодовувати, бідолахи?.. - погладила собаку по загривку. – Я відновилася на стаціонарі… Треба ж колись довчатися…
«Синяк» перестав їсти. Відставив напівпорожню миску… Подивився на дівчину, потім на пса… Запала тиша… Лише собака, не звертаючи ні на кого уваги, жадібно ковтала їжу.
- Ну, я піду. Добре? Он люди прийшли… Бувайте… - поправивши
салфетку, що накривала кошика, дівчина вирушила до відпочивальників.
Їй услід дивилося дві пари зажурених очей – пса і волоцюги.
