Глава з роману Аркадія Польшакова "Кошовий отаман" . Скорочений варіант.
«Притихли почуття, пристрасті,
Любові, мабуть, більше нема,
Дала доля трохи щастя,
Потім відправила в кювет.
Дороги найважчі зломи
І віражі на всьому шляху,
Поганого плоду оскома,
Тепер все це там... позаду.
Зникли три його подруги:
Надія, Віра і Любов,
До чого марні потуги:
Минуле не повернеться тут.
Проходить все, пройде і це,
На перехресті трьох доріг
Стоїть один на схилі літа:
- Жаль вибрати потрібну не зміг...»
P.S.
А може отаман дорогу вибрати все ж зміг?!
Отаман, вийшовши на свободу, був вільний від помилкових чар та лицемірства. Його не мучили вже «болісні, приховані думки», що він тоді був не правий, коли не допустив війни запорізьких козаків з російськими братами слов'янами, йдучи з миром, хлібом і сіллю, а не з війною...
Було б великою дурістю померти після всього того, що отаман переніс в підземеллі Соловецького монастиря. І хоча вже пройшов рік після його виходу з камери одиночки, він ще так і не оговтався повністю від важкої депресії, що стала результатом цього настільки тривалого нелюдського укладення його в тюрмі-монастирі.
В останні дні отамана підтримувало почуття, що він повинен виконати взяті на себе моральні зобов'язання: прагнення, у що б то не стало вистояти, не обдурити очікувань рідних і друзів, козаків по Кошу, які все ще вірили в отамана і може згадували його.
На батьківщині ім'я отамана Петра Калнишевського довго замовчувалося, але світло правди все одно прорвалося крізь віки, крізь хмари брехні і неправди.
Людина - таємниця, а таємницю життя такого Чолов'ягу, як останній отаман Запорізької Січі Петро Калнишевський, нащадки будуть розгадувати ще дуже і дуже довго.
Є зв'язок Божественного і земного, шляху до відродження, шляху до спасіння людини, такий зв'язок, очевидно, був у отамана. Він (шлях) проходить через відкриття Божественної нитки в душі, і глибокої віри.
Єдиний спосіб піти від самотності, як зрозумів отаман - це залишитися одному, відсунутися від повсякденної суєти і осмислити все, що відбувається з тобою.
Останнім часом отаман все частіше і частіше бачив один і той же сон. Ніби він стоїть на дзвіниці і бачить внизу на площі перед церквою раптом, звідки не візьмися несподівано з'являється юродивий паломник в старій порваній одежі, страшний, зарослий.
Він зупиняється перед входом, підводить голову і починає пильно на нього дивитися і всі хто його бачать у цей момент на площі, зупиняються, підіймають голови наверх і інтенсивно хрестяться.
По їхніх жестах видно, що вони відчувають дуже сильний страх. Потім починають задкувати назад, намагаючись швидше покинути площу.
Отамана, дивлячись на юродивого, охоплює холод, він завмирає і не може зрушити з місця, він не може навіть відвести очей в сторону.
Постоявши трохи, юродивий осінив хресним знаменом себе і дзвіницю, де стоїть Петро і йде геть. Навіть не йде, а зникає так само раптово, як і з'явився.
У такі моменти отаман прокидався завжди з тривогою в душі. У цьому сні він не міг знайти пояснення своєму сну. А сон був, як зрозумів отаман віщим, попередженням йому.
Настала вогка осінь 1803 р., з моря подули холодні вітри, попливли перші крижини по морю і в один з таких легковажних холодних днів, він застудився і захворів. Здоров'я в нього було вже не те, що раніше, позначилося все, що пережив отаман у підземеллі монастиря.
Тому тут він зрозумів, що, будучи на волі не довго проживе, хвороба доконає його.
Отаману ставало все гірше і гірше, ченці, що дбали про нього, бачили, що він вже не жилець на цьому світі, тому покликали до нього архімандрита, щоб той прочитав йому прощальну молитву і відпустив гріхи.
Отаман на своєму смертному одрі, коли до нього прийшов з прощальною молитвою архімандрит, з властивим йому гумором сказав:
- Як помру, то поховайте мене у старий могили.
Коли той запитав його причину такого незвичайного прохання, отаман відповів:
- Причина та, що коли чорти-митарі прийдуть мене митарити, то, подумають, що я давній мрець, не стануть катувати мене про сучасності та грішні справи і приїдуть собі геть...
Перед смертю отаману приснився дивний сон. Йому снилося, ніби він босоногий хлопчисько біжить по путівці, а за ним біжить величезний чорний бик.
Це був величезний розлючений схожий на зубра бугай. Бик біжить за ним і кричить йому:
- Стій, ти від мене не втечеш!
Петрик, почувши це, так дременув, що аж п'яти блискали за ним. Але бик був дуже сильним і біг за ним ще швидше, він почав наздоганяти його, кричачи:
- Ага, скоро я наздожену тебе!
Петрик став видихатися, а бик все ближче і ближче став наближатися до хлопчика.
І тут сталося диво, все небо раптом освітилося білим яскравим світлом. Він був настільки білим і чистим, що в ньому розчинилося все і дорога, по якій вони бігли і придорожні кущі і навіть далека звивиста стрічка ріки.
Під дією цього світла Петрик і розлючений бик зупинилися.
Бик, побачивши цей яскравий білий світ, став задкувати. Світло, що оточувало Петрика, було настільки ніжним і м'яким, що в ньому можна було купатися, як він раніше купався в теплій і чистій воді рідної річки. Це була по істині райська насолода.
Коли світло трохи розсіялося, отаман побачив перед собою молодого чоловіка в білому вбранні і з білими пухнастими крилами за спиною. Це був Світлий ангел, його захисник.
Він вийняв з-за пояса «меч-кладенець», і сміливо пішов на чорного бика.
Бик раптом перетворився на величезного рогатого чорного як сажа чорта випромінюючого чорний як ніч світ.
Чорт зі спини дістав меч, і вони стали битися.
Це була битва не на життя, а на смерть двох титанів світла й темряви, добра і зла.
Петрик, звичайно, був радий, що за нього заступився Світлий ангел, але він дуже сильно боявся, що Чорт та його пітьма здолає Світлого ангела , до його великого щастя це не відбулося. Вирішальний удар був за ним і чорний страшний біс пав повержений в прах і пил.
Світлий ангел підійшов до швидко вирослого із пацана в джуру, а потім в отамана Петра Калнишевського і сказав:
- Ідіть за мною!
- Ви мій ангел-охоронець? - Запитав отаман.
- Так! - Посміхнувшись, відповів він.
- І куди накажете мені слідувати? - Запитав отаман.
Той коротко відповів: - На Небо!
- Хто це був весь у чорному?
- Посланець Князя тьми! Він хотів поцупити твою грішну душу прямо до Аду, минаючи Чистилище і суд Божий.
- Виходить ви врятували мене!
- Я просто відновив справедливість.
- Спасибі, ви захистили мене, - сказав отаман, - я мабуть багато згрішив, за що і був покараний.
- Спасибі скажеш не мені, а Богові, він послав мене до тебе, щоб ти пройшов Чистилище. Хай тебе брати та сестри, усі козаки простять...
Отаман на хвилину прокинувся і став інтенсивно молитися, кажучи:
«З Божою любов'ю до вас, брати і сестри мої, звертається до вас грішний раб Божий Петро Калнишевський, вибачте люди добрі мене, якщо можете за все!
За все!
За все, все!..»
З цими останніми іскрами свідомості отаман Запорізького вільного війська Петро Калнишевський помер, мужнє серце його зупинилося, але пам’ять в Країні про нього не померла, вона жива й понині.
* * *
Останній отаман Запорізької вольниці Петро Калнишевський отаман помер (1690-1803 рр.), як написали на надгробній плиті ченці Соловецького монастиря: «1803, жовтня 31 дня, в суботу, 112 років від роду, смертю благочестивою, доброю...»
Таким чином, пройшло небагато часу після тієї пам'ятної зустрічі тут в Соловецькому монастирі двох неординарних людей: отамана Петра Калнишевського і віщуна Авеля.
Збулося пророкування віщого Авеля щодо Петра Калнишевського, що він буде похований скромно, як підіб'є вільній людині в землі холодній, північної.
І що нащадки на батьківщині будуть довго шанувати пам'ять останнього отамана Запорізької вольниці, складати пісні, багато і добре писати про нього. І що православна церква канонізує отамана, як праведного Великомученика.
