Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2466
Творів: 44274
Рецензій: 86453

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Останній день літа

© Елен Тен , 04-10-2014
День повільно заходив за обрій, розчинявся золотавими відблисками у каламутній воді Смолки. Запалював її багровим, створював ідеально гладке полотно для найсміливіших експериментів з кольором та тінями. Ось так урочисто літо переходило в осінь, а надії у сумніви. Стоячи на ганку, серед горщиків із білими хризантемами, Тетяна стежила за тим, як на подвір’я заходив Петро. Кожен його крок назустріч змушував серце битися все повільніше. Чому прийшов? Невже несе вирок власному сину?

Осінь завжди підкрадається непомітно, розливається журавлиною піснею, засипає доріжки барвистим конфетті з опалого листя. Коли ти школяр, останній день літа,  найцінніша у дитячій скарбничці спогадів коштовність, здається особливо коротким. Ти нібито вже й готовий покірно сісти за парту: книжки вдягнені у новенькі обкладинки, рука тягнеться до «запашного» чистого зошита, вимитий до блиску пенал, нагострені олівці. А душа прагне продовження безтурботного літа.
Новий навчальний рік починався з понеділка. Так ніби справедливо. Ось минулоріч 1 вересня випало на неділю. Останній вихідний. Що тих двадцять чотири години? Ніби вже й не нагуляєшся, але все одно відчуваєш себе обкраденим. Учнів змусили йти до школи, на лінійку. З оберемками квітів і фальшивими посмішками. Важко радіти тому, наближення чого ти так прагнеш відтермінувати. Промова завжди похнюпленого завуча, дзвінкі голоси першачків, сміх у неструнких рядах «приречених» на освіту. Якась година банальних урочистостей, а  день коту під хвіст.
Останній день «свободи» Тетяна провела в домі однокласниці Катерини.  Мати Катрі нарізала в садку для майбутніх дев’ятикласниць акуратні букетики рожевих троянд, батько привіз із базару кавун. У Катерини краще. У неї є кошенята, смачні груші і крупна малина. Мати подруги наварила запашної гарбузової каші, напекла млинців. В їхньому будинку тепло і світло. Зовсім не хочеться повертатися додому…
У них в домі, відколи мати зібрала речі і поїхала з подругою за кордон, шукати кращої долі, порожньо і тихо. На городі, куценькому клаптику землі, росли дві молоденькі яблуні і велет-горіх, ще один передвісник осені. Єдине, чим  могла похизуватися перед Катериною Тетяна – дерев’яна альтанка з флюгером-півником на даху, що стояла під горіхом і була змайстрована дідусем-теслею.
Батько завжди похмурий, як дощове небо. Повертаючись зі школи, обкладеться книжками, картами. Те, що не влазить на стіл, покидає на ліжко. Все йому потрібно, все надважливе. А на неї часу немає. «Все гаразд?» - запитує раз у день, розгублено нишпорячи по кімнаті очима. Та й по всьому.
В Катерини все по-іншому. Тетяна бачить, як вона приходить зі школи і щебече до батьків, а вони уважно її слухають. Заздрість – погане почуття. Нишком змиває його слізьми.
Ще один предмет заздрості Тетяни – Катеринина малина. Кущі плодоносять двічі на рік. «Осінні» ягоди  навіть більші й соковитіші. Пробираючись крізь зарості кропиви ( малина густо розрослась, займаючи все більше городу.  Кропиву вже ніхто не виполював), дівчина почула, як рипнула хвіртка сусіднього будинку. На подвір’я зайшов молодий чоловік у військовій формі. Високий, статний, вродливий. В потилицю йому світило сонце, роблячи обличчя осяйним. Тетяні він здався героєм-офіцером із книжок про війну, які читав їй у дитинстві  дідусь. «Це наші нові сусіди», - шепотіла на вухо подрузі Катерина. І справді, будинок, котрий вже кілька років стояв пусткою, увібрав у себе нові, «живі»  фарби.  Ретельно виметений двір, у городі жодної зілинки, пофарбований у зелене паркан, на вікнах квіти і білосніжні тюлі. По городу ходило мале дитя. За капюшон куртки його притримувала молода жінка, чия скромна краса блякла в порівнянні з аристократичною вродою її чоловіка.
Катря продовжувала збирати малину, жваво пробираючись крізь «пекучі» зарості, підштовхувала Тетяну, яка чомусь постійно зупинялася, пропускала найсоковитіші ягоди і розглядала сусідський двір.
Наступного разу Тетяна побачила лейтенанта Петра Рахліна, так звали нового мешканця Яблуневої вулиці, лише через місяць. Катерина дивувалася такій раптовій затятій дружбі. Тепер норовиста Тетяна майже щовечора прибігала до неї вчити уроки. Дивувалася, але не проганяла. Удвох веселіше. До того ж,  Тетяна знається на математиці, а вона нічого не тямить у тих  дивакуватих цифрах.
Тетяна сяде напроти вікна, намостить на стілець подушок, щоб зверху краще було спостерігати за тим, що діється з іншої сторони шибки. Неуважна до монотонного читання Катерини. Все ширяє у зітканих із юнацьких мрій хмаринках.
Того вечора вона сиділа у подруги на ганку. Чекала, доки та повернеться із крамниці. Закинувши ногу за ногу, переписувала із чернетки до її зошита задану на завтра алгебру. Він зайшов на своє подвір’я майже безшумно. Зняв кашкета, забрав з чола вологе волосся. На зустріч йому вибігло мале чорно-біле собача, кинулось під ноги. Рахлін копнув його, вилаявся. Цуценя заскавчало, забилося під лавку.
- Не можна так із тваринами, - не стрималася Тетяна.
- Не люблю собак.
- А вона вас любить. Он як махає хвостиком.
Рахлін засміявся. Дзвінко так, зовсім по-юнацьки. Дівчина подумала, що її «герою» ще немає й тридцяти.
- Чудово! Мене повчає дівча завбільшки з кулачок.
Як вона тоді образилась на те «дівча»!
Весь вечір Тетяна простояла перед дзеркалом. Роздивлялася себе крізь потьмяніле від часу скло, і ніби бачила вперше. Природа не нагородила її високим зростом. Не преміювала особливою красою. Від матері дівчина успадкувала руде волосся і великі сіро-зелені очі. Шкіра постійно бліда, немов накрохмалена білизна. Через це рідкий рум’янець на щоках здається неякісним макіяжем; тонка смужка губ, котру не збільшує навіть яскрава закордонна помада.
Тетяні пішов шістнадцятий рік, а Петро вважає її ще зовсім дитиною. Він часто по-сусідськи заглядав до батька Катерини, при зустрічі дарував дівчатам цукерки. В його присутності Тетяна губилася, червоніла. Завжди балакуче дівча не могло зв’язати докупи й двох слів. Тетяна дуже боялася, що це хтось помітить. Ніби впійманий на гарячому злодій. А хіба кохати чужого чоловіка не злочин?
Якось Рахлін, котрий був військовим льотчиком, приніс дівчатам два мініатюрні пластмасові літачки. « На удачу. Літайте по життю, наче метелики», - приязно посміхнувся, вручаючи презенти. Тетяна почепила свій на ланцюжок і носила під сорочкою, ближче до серця.

Завітав Петро і до дівчат на випускний. Військова частина мала шефство над школою, її представники прийшли привітати зі святом «майбутнє країни».
На випуск Тетяна надягла бірюзову мамину сукню (нічого іншого у неї просто не було). Коли вона вийшла зі своєї кімнати, Семен завмер. Білою скатертиною розповзлася кругла пляма від гранатового соку.
- Ти дуже на неї схожа, - запнувся, ніби вдавився словами. – Якби мама могла, вона б нізащо не пропустила цей день.
Тетяна підтримала його гру, кивнула. Батько часто повторює, що мати не може подзвонити, написати, приїхати. На це є вкрай важливі причини. Хоча обоє розуміють, що її захопив безтурботний танок нового життя. Життя, в якому не знайшлося місця для обтяжливого вантажу минулого. Де вона вже не почувала себе «на задньому плані», як у шлюбі із татом.
Того дня відбулося диво. Дівчину, яку раніше сторонилися парубки, весь вечір запрошували танцювати. Довге руде волосся спадало донизу дрібними хвилями, обрамляючи округлі плечі. Недбало накинута на них шаль постійно сповзала, виставляючи на показ занадто «сміливе», як здавалося тоді Тетяні, декольте.
Запросив її на танок і Рахлін. Коли Петро вів Тетяну за руку в центр зали, дівчина боялася дихати. А раптом це просто сон, мара. Варто кліпнути – і вона зникне. Так хотілося, щоб трихвилинна мелодія тривала щонайменше вічність, щоб його руки постійно лежали на її талії. Слухняно підкоряючись рухам його тіла, Тетяна не зважала на те, як перешіптувались за її спиною подруги. Так само легко відмахнулася від батькового: «Тобі не можна танцювати з одруженим чоловіком».
Вони не бачились кілька тижнів. Можливо, більше. Тетяна вже не розрізняла час. Він вимірювався його відсутністю. Після випускного Катерина більше не запрошувала подругу до себе в гості. Сусідський хлопець,  рудий веснянкуватий Іван,  котрий десять років носив Катеринин портфель, зробив її пропозицію. Розчинившись у приємних клопотах, та  й одне в одному, вони не помічали нікого довкола. Тетяні не було з ким йти на свято міста. Вона пішла туди лише в надії зустріти Петра.
Він з'явився близько опівночі, в кульмінаційну мить свята, коли небо розквітало суцвіттями строкатих феєрверків. Підійшов ззаду, закрив долонями їй очі, прошепотів: «Вгадай хто?» Тетяна відчувала на своїй потилиці його гаряче дихання, сміливий доторк губ на шиї. «Говорять, я тобі подобаюсь?» Він кликав її за собою. І вона пішла. Хіба мала вибір? Коли вона його бачила, у неї вимикався інстинкт самозбереження.
Та ніч на березі річки здавалася повним божевіллям. Вакханалією пристрасті, дорогою без кінця. Вони поводились немов сліпі у темряві. А темрява переходила у безкінечність. Одна з тих ночей, коли, торкаючись тіла, можна доторкнутися до душі.
Про що думала Тетяна, лежачи в обіймах чужого чоловіка? Про кохання і сумніви, які гнала від себе як набридливі нічні жахіття. Ніби сумніватися в цьому коханні було протиприродно. Сумніватися в коханні, взагалі, протиприродно.
Десь на горизонті зароджувалась ніжна, подібна до квітки лотоса, рожева пляма світанку. Збільшувалась, розповзалася небом, вибілюючи зірки і місяць. В повітрі збереглися залишки їдкого смогу від вчорашніх багать. Зім’ята трава й досі берегла тепло і форму їхніх тіл. Петро прокинувся, позіхнув. Тетяна потягла на себе його сорочку. Хоча який тепер в цьому сенс? Вчора вона віддала себе в його руки. Всю, до останньої клітинки, молекули, подиху.
Вдягалися мовчки. Тетяна бачила перед собою лише оголену спину Петра і розмиті обриси старого човна, необачно залишеного кимось біля берега. Серед густого латаття.
- Ти дуже гарна, - Петро повів плечем, потягнув до себе піджак. – Але ти не думай, я дружину не покину.
Над рікою повільно танув ранковий туман. В тумані танула надія.
- Я знаю.
Дружина Петра знаходилась у пологовому відділенні. Кілька днів тому вона народила ще одного сина.
Тетяні хотілося сказати, що їй байдуже до всього. Аби він був поряд. Що вона ладна бути коханкою, «щасливою» таємницею, просто подругою, лише тінню обабіч стежини його життя. Не сказала. Не дозволила гордість.
Петро незграбно підвівся, подав їй руку. Поцілував. Швидко так, похапцем. Поцілунки, смак яких вона берегла на вустах як найдорожчий скарб, згіркли.

Тетяна зустріла Петра в місті через два дні. Він йшов їй на зустріч і ніби не помічав. Дивився собі під ноги, на вимощену сірим щебенем дорогу. Нарешті запримітивши, сповільнив ходу, затримався біля якогось кіоску. Потім, не піднімаючи голови, перейшов на іншу сторону дороги, розігнавши зграю нахабних міських голубів. Наче той голуб, навздогін йому пурхнула її душа. Чому втік? Злякався, що переслідуватиме? Так вона ще має гідність…
Наступні тижні Тетяна присвятила найбезперспективнішому для жіночої душі заняттю – чеканню. Не розуміючи, на що конкретно може розраховувати. Загадувала безглузді знаки: якщо у неділю піде дощ, прийде Петро. Батько отримає лист – Петро від неї не відмовиться; перестріне дівчину у бірюзовій сукні – Рахлін знову засипатиме її поцілунками. Змагаючись із гордощами, кохання виявилось серйозним супротивником. Тетяна ходила у місця, де могла зустріти Рахліна. І натикалася на порожнечу… Що його вабило в ній? Її свіжість, інакшість? То вона її змінить. Змінить себе. В душі нової Тетяни вже не знайдеться місце тому чоловіку.
Дівчина коротко підстриглася, перефарбувалася в чорний колір. Перед першим вересня зібрала речі і переїхала до інституцького гуртожитку здійснювати ще одну давню мрію – стати ветлікарем.

Що щось не так Тетяна збагнула ще в середині жовтня. Коли перестав сходитись нижній ґудзик на жакеті, а улюблена синя спідниця, успадкована від матері, раптом зробилася затісною. Похід до лікаря перетворив сумніви на згусток безнадії. Кілька днів Тетяна ходила наче у сні, доки застелена жовтим листям бруківка не повернула її до тієї ж лікарні.
Чекаючи своєї черги на «найважчу» для жінки операцію, Тетяна блукала однаковими білими коридорами гінекологічного відділення. Коли зупинялася, починала думати. Разом із думками приходили сумніви.
Двері одного із коридорів були відчинені. На столі, поряд із кріслом для оглядів, у рядок лежали лікарські інструменти: великі, залізні, гострі. Скидалися на знаряддям для тортур. Не «пом’якшував» похмуру картинку й букет із грон калини на підвіконні.
Тетяна притисла до грудей пакет з необхідними речами і швидко збігла сходами вниз. З півгодини стояла під дрібним осіннім дощем, вдихаючи холодне повітря, ось тільки ніяк не могла надихатись.
Повернувшись до гуртожитку, приготувала липовий чай, який так і не випила. Лягла в ліжко, вкрилася з головою ковдрою і одразу заснула.

У середині лютого до гуртожитку приїхав Семен. Тетяна вже кілька місяців не була вдома. Розмови з батьком звела до телефонних. Двері гостю відчинила її сусідка по кімнаті. У одразу втекла «у важливих справах».
Тетяна сиділа за столом, заглибившись у читання анатомії. А поміж рядками бачила свою загублену долю. Тамуючи страх, привіталася з батьком. Але не пішла йому на зустріч. Старий одразу помітить зміни в її фігурі. Знала, батько її вб’є. Або прокляне. От тільки втома, постійний страх перед майбутнім породжували байдужість. Навіть до власного життя.
- Вітаю! – наблизившись, сказав він.
Дівчина сіпнулась, схрестила на грудях руки.
- З чим?
- Ну як же? Невже забула? – усміхнувся Семен. – Сьогодні ж День Тетяни. Твої іменини.
І справді забула. Тепер кожен день – важкий будень.
- Поглянь, що в мене є, - батько розгорнув один із привезених  пакунків. Витяг шерстяну темно-синю сукню із тонким білим паском на талії. –  Вибирала твоя Катерина.
- Катря? Як вона там?
- Кругленька.
Перед Покровою Катерина з Іваном повінчалися. Тетяну запрошували дружкою, але вона відмовилась. В той період її постійно нудило і вона заледве підводилась з ліжка. Катерина образилась і довго їй не дзвонила. А нещодавно вислала кілька фотографій, весільних і з подорожі до Карпат. На останніх вже помітний цікавий стан подруги.
- Я вийду, а ти приміряй.
- Дякую, татку, - Тетяна вичавила із себе посмішку. Слабеньку таку, нещасну. – Але давай пізніше.
- Приміряй, - не відступав він. - Потіш старого.
- У мене розболілася голова.
Семен зупинив погляд на обличчі Тетяни. Якусь мить дивився на неї вражено, ніби бачив вперше. Під його поглядом дівчині стало лячно.
- Встань, - вже не просив, а наказував він.
Тетяна повільно закрила підручник. Підвелася, тримаючись за стіл. Випросталася, обняла руками живіт. Обличчя Семена перерізала посмішка. Тетяна не змогла зрозуміти, розгублена вона чи іронічна.
- Не сподівався так швидко стати дідусем. Ти вийшла заміж?
- Ні, - втомлено відповіла вона. З очей текли сльози. Вуста сипали словами. – Але ти не бійся. Я тебе не потурбую. Це моя проблема.
- Моя проблема, - перекривив він. Достоту, як у дитинстві, коли Тетяна вередувала і зовсім не слухалася дорослих. Мати не могла знайти до неї підхід, тому просто незважала на вибрики малої. А батько знаходив. Коли ласкавим словом, коли суворим поглядом, але завжди «впокорював» непокірну Тетянку.
«Як тобі це вдається?» - посміхалася мати, а її очі плакали. Останні місяці перед  від’їздом в очах матері часто бриніли сльози. Після того, як закрили художню школу, в якій вона викладала десять років, жінка змінила декілька робіт. Але на жодній не затримувалась довше кількох тижнів. Тетяна добре запам’ятала День вчителя, коли батько повернувся з роботи з великим оберемком квітів. Сяяв посмішкою, показуючи дружині вітальні листівки від учнів.
Ввечері Тетянка застала матір у ванній біля дзеркала. Та пудрила пухнастою щіточкою шкіру біля очей, намагаючись приховати почервоніння від сліз. «Його всі люблять, а я більше нікому не потрібна», - голосно втягуючи носом повітря, прошепотіла вона. А потім повернулася до доньки і запитала, з ким дівчинці веселіше?
«З татком», - не роздумуючи, відповіла вона. Слова, які вирішили її долю.

Батько відійшов від Тетяни, відчинив шафу. У дверцятах щось тріснуло, жалібно зарипіло.
- Збирайся. Ми їдемо.
- Куди? – приречено запитала Тетяна.
- Додому. Хтось же має бути в цій родині справжнім чоловіком.  
                                              (Далі буде)



Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 4

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 07-10-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Анатолій Азін, 06-10-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Viktoria Jichova, 06-10-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Любов , 05-10-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 05-10-2014

Безтурботний танок нового життя...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 05-10-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Володимир Ворона, 04-10-2014
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.25148487091064 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Постапокаліптика по-українськи: Огляд роману «Горизонти наших надій»
Для української літератури постапокаліптика — відносно новий жанр. Те саме можна сказати і про кіберпанк. …
Огляд книги Джорджа Мартіна «Лицар Семи королівств»
Я сумніваюсь, що ще існує бодай хтось, хто в епоху інтернету не чув про «Гру престолів». Вихід кожного …
Наївно про жорстокість: «Хлопчик у смугастій піжамі»
Вперше книга Джона Бойна «Хлопчик у смугастій піжамі» вийшла у 2006 році. І швидко стала бестселером …
Огляд книги Ельчіна Сафарлі «Про море мені розкажи»
Просто живіть, посміхайтеся і любіть. Це не складно. Ельчін Сафарлі «Про море мені розкажи» Відверто …