Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2615
Творів: 47692
Рецензій: 92549

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Новела

СТОЯЛИ МАТИ БІЛЯ ХАТИ

© Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ, 03-10-2014
― Присядь, доню, на  дорожку. Так-так, можна отам, під абрикоскою. Згадай, як вона з’явилася: синок твій, онучок дорогенький,  з’ївши абрикоску, знайшов якийсь патичок, виколупав ним ямку, кинув туди кісточку, засипав, притоптав. І так йому тоді легко стало, що навіть зітхнув, а ми аж засміялися. Хоча не дуже сподівались, що прийметься. А вона он яка виросла! Трохи посеред двору, та нічого. Так їй вільніше розгалужуватись своєю кроною.
― Ви ж бережіть себе, мамо! А то знову оті безкінечні поливання городини, збирання колорадських жуків, просапування, догляд за курами… Вже вік же не той.
― Та цього року довелося відмовитись від городу у полі. Тож соняхів не посадила.  Треба буде олію купувати. А чого не посадила? Та й не тільки я. Наближені до влади, підлабузники та хабарники позабирали поля в оренду… І що з того вийшло? Ой, Господи ти мій, Боже!  І сам не гам, і другому не дам. Десь на третині полів бур’яни поросли!.. Ні, щоб людям під городи дати, як це раніше практикувалося.
― А отій сусідці, що через хату мешкає, ви, мамо, більше нічого не кажіть. Розвела молоко ― ну то й розвела. Уже ж сталося. Перед односельцями їй буде соромно, а не вам.
― Та як же так?!. Я ж по-доброму її просила: «Михайлівно, онучок маленький приїхав з мамою у гості, то ви вже продайте молочка нам свіженького з-під вашої корівки, незбираного». Ну, не могла ж їй сказати ще й так: нерозведеного. Гадала ж, що совість має. А тут підхожу до хвіртки їхнього двору. І через огорожу помічаю, як вона воду у молоко доливає. То я трішки постояла, відтак поклацала щеколдою хвіртки і зайшла з бідончиком. А вона, дивлюсь, бере молоко з того відра, куди воду лила та й цілиться до мого бідончика налити, та ще розхвалює. Мовляв, корівка у неї гарна, щедра, молоко дає жирне  і побагато. Я не витримала, та й кажу: «А щоб ще більше було, то ви його водою розбавляєте! Чи хоч кип’яченою? А то, знаєте, маленький же онучок… Щоб не захворів…»  Вона спочатку віднікувалась. Але згодом здогадалася, що я, мабуть, уздріла. Та як відчебучить з неприхованою досадою: «Ви не одна така! Усі хочуть молочка!..» Я так розстроїлась. Кажу: «Та я ж говорила, що ми навіть удвічі дорожче ладні заплатити, тільки ж щоб молоко було як молоко». Досі той випадок у помку мені.
― Ну, нічого, мамо! Добре що  другу частину  вашої розмови почули й інші люди ― які поприходили теж за молоком. А я спершу думаю: «Чому то люди зібралися біля її двору, та все гомонять, а до двору й не спішать заходити?» То вони покрутились-покрутились, та й пішли геть, у мить селом рознісши новину, що Кацапуриха молоко водою розводить.
― Так вона тепер мене за ворога народу вважає.
― Не переймайтеся! Серце й нерви бережіть. А щодо «ворогів» ― то її проблеми. Добре що часи «ворогів народу» ― сталінська доба ― відійшли у минуле.
― Е-е, Лесю, часи–то, слава Богу, відійшли, але живі нащадки енкеведистів. Та ж Кацапуриха… Зараз вона не дуже афішує, але я точно знаю, що її дід був затятим ловцем патріотів, а батько – комунякою. За совєтської влади їм тут привільно жилося. А як Союз в друзки розтрощився, перелякались, попритихали. Але поступово ожили і нерідко на різні лади показують свою ненависть до таких як ми. А то під час останнього перепису населення, будучи однією з переписувальниць, знаєш що утнула! Заповнювала ж вона потрібну анкету. Серед інших запитань і про національність треба було сказати. А я у цей час так собі, знічев’я глянула на ту анкету. Дивлюсь й очам своїм не вірю: у тій анкеті вона позначила, що я ― росіянка. Я обурилась. А вона й відповідає: «Це щоб більше було…». Я потім у деяких односельців запитала, до кого саме вона приходила. То ми всі разом до сільради ходили.  Приблизно у десяти анкетах вона таке нахімічила…
― Вас майже всі односельці поважають. А то ще деякі знаходяться, так не звертайте уваги…
― Та ото добрі люди й підтримують, тобі листи допомагають писати. Та й на пошті, спасибі їм,  намагаються пошвидше з’єднати телефонну розмову…  А отой стільниковий телефон ти мені не повертай. Бач, він у мене то у рідку глину упав, коли долівку в хаті примазувала, та живлення у нього сідає, то ще щось. Одне слово, краще внучку дорогенькому віддаси… Ти, Лесю, як тільки пересядеш на потяг, то сумку постав у якомога холодніше місце ― щоб курочка не протухла. Я то її посолила, але ж так, щоб вона й не дуже просоліла, бо не той  смак утвориться. А з ягід звариш чоловікові вареничків. Він же у тебе їх любить. Привіт передавай… О-о, у хаті радіо пропікало. Пора, донечко, тобі на автобус… Щоб не запізнилася. А то ж не щодня рейси. Он як буває: хочуть водії миттєво розбагатіти і зголошуються  їздити до сіл тільки коли у салонах автобусів буде повно людей ― це щоб їм виручка була. І управи на них ніякої немає. У містах, чула, хоч така-сяка є, а у нас катма. Що хочуть те й роблять. Рука руку миє.
― Мамо, ви знову переключились на проблеми. Пообіцяйте, що більше не згадуватимете… А втім, треба було мені, все таки, облаштовувати свою долю тут , на селі. а ви розсовітували. Не шкодуєте?
― Ой, донечко-донечко, що ти! Це я так! Просто гомоню з тобою. А ти наче тут не жила, наче до школи не ходила. Скільки ми тут горя зазнали. Ми та й такі, як ми. Ти он розповідала, що у тебе на одному підприємстві не склалося працювати, так  влаштувалась на інше. Не судилось на іншому, перейшла на викладацьку роботу, бо вже здобула вищу освіту. А тут що би ти робила. Тут, якщо когось зненавидять, то вважай на все життя, або, принаймні, надовго ― до того, коли суттєво поміняється керівництво села. Та що я тобі говорю – ти ж усе знаєш. А я вже якось доживу тут… Он хіба що треба буде дах  у деяких місцях перекрити, ганок  підремонтувати. Може твій приїде,  а може синок. Та то таке діло… Ну, пішли… Киш-киш, куди побігли наввипередки?..
Це вже до курей  мамка звернулися. Бо ті, щойно вона відкрила хвіртку, повискакували за двір.
― Ще потрапите під колеса машини Стопки Позичгривні. Було діло: залив очі, сів за кермо, щоб їхати додому. Поки доїхав, з десяток курок передавив. Добре, що тоді усіх своїх  я покликала кормити. Відтоді, як випускаю за двір, то обов’язково спостерігаю…
― Ну, не дарма ж його люди  «переіменували» зі Стьопки на Стопку, та прозвисько вигадали.
― Через нього й дружину його ― непогану жінку ― поза очі  Стопочкою кличуть… Ну, хай щастить тобі, доню! У добру путь! Отут я, біля хвіртки, постою, бо сили вже не ті до автобусної зупинки діставатися… Йди-йди, не хвилюйся… Я на курочок поглядатиму, а заодно ― й на тебе. Он і Мурчик  звідкілясь вигулькнув. Певно, хоче онучку привіт передати… Щасливо, доню, щасливо… Йди-йди, не оглядаючись… Не оглядаючись, щоб сумно не стало…
Леся пішла,  спершу думаючи про зупинку, автобус: чи приїде взагалі? Чи не зламався по дорозі? Чи будуть там місця? Та аби тільки влізти. Аби тільки хоч однією ногою стояти.
Та ці думки швидко й щезли. Буде ― то буде. А не буде ― попутку можна знайти. Ситуація покаже. Хіба зараз це головне? Головне, що Леся відчувала на собі мамин погляд! Мама просили не озиратися. І вона не озирається. Але так хочеться! Бо там, за спиною – як у німому  кіні – матуся час од часу піднімають руку, махають нею, осіняють перстом і дивляться… Дивляться… Леся відчуває цей погляд. Відчуває усім своїм єством. Вона віддаляється від матусі спиною до них, а бачить наче попереду, бо вони, матуся, наче поводир ― були, є і вічно будуть. Леся тільки зараз починає усвідомлювати це так явно і так болісно.
Лесі дуже захотілося озирнутися ― щоб ще раз побачити мамцю, які ж точно ще стоять біля хвіртки, наче пасуть курей, а насправді  проводжають поглядом Лесю, ймовірно озиваються до Мурчика, щоб якось забутись про клопоти.
Коли ще побачить рідну хату, вкриту  очеретом, рідний двір, весь у  півниках, мальвах, гладіолусах, нічних фіалках… Коли ще пройде повз нехитру штахетну огорожу до хвіртки, відкриє її тихенько, мимохіть ― за звичкою ― зазирне до поштової скриньки, ступить на ганок і з неймовірним хвилюванням кине погляд на сінешні двері. Якщо вони відкриті і висить тюль або марля, щоб мухи не залітали до хати, ― значить швидше за все мама вдома, або десь недалеко на городі, і з їхнім здоров’ям більш-менш. «А я улюбленої твоєї м’ятки для чаю приготувала, — говорили матуся, привітавшись. ― І онучки приїхали! Яка я рада! Буде вам тут роздолля!..»
А цього разу вона, Леся, сама приїздила, бо сусідка по секрету написала  їй листа, в якому повідомила, що матуся останнім часом  надто вже часто хворіють на серце, тиск і все таке. Ну, то Леся прямо з роботи, навіть не заїжджаючи додому, метнулась на вокзал…
До матусі!
Вони ж одні!
А вона? Донечка називається! Всучила їй той мобільний телефон, дала трохи грошей та й подумала, що на тому всю свою дочірню любов довела…
Леся дійшла до розлогого куща калини, за яким вулиця різко повертала і вже не можна було побачити рідного обійстя, а, найголовніше, матусю. Вони ж бо там ще стоять.  Авжеж!
За кущем був ослінчик. Леся сіла на нього і, наче поправляючи лямки сумок, крізь гілки калини глянула назад, вздовж вулиці, у бік своїх воріт і хвіртки. Мама ще стояли і дивилися… Дивилися… Дубчиком зганяли курей… Знову поглядали, куди пішла вона, її доня.
Леся не втрималася від плачу. Сльози градом бризнули зненацька. Молодичка й не очікувала такого. Скільки разів вона приїздила до мами і сама, і з чоловіком, і з дітками. Ніколи не було такого. Інколи, якщо й плакала, так від щастя, якоїсь смішної історії, що до сліз доводила. А нині  щось не те. Не ті  передчуття! Чи не в останнє вона побачила матусю живими?!. Чи не в останнє? Та начебто особливо такого й не помітила… Хоча чому ж? Он скільки ліків додалося на  маминій аптечній поличці біля покутя!.. Та й якось змарніли, схудли… Хоча весь час жартували. То вже наприкінці, запропонувавши «сісти на дорожку», згадали деякі прикрощі зі свого буденного життя.
У Лесі тільки зараз почали викликати тривогу запитання мами про її братів, які по суті відмовились від матері, бо жадні і вигадали різні причини, щоб тільки не навідуватись до рідної ж матері, не допомагали їй. Незважаючи на те, що вони мешкали лише за кілька десятків кілометрів, а Леся ― за тридев’ять земель, вона часто навідувала неньку, а брати ― ніколи. Раніше матуся про них або не згадували, або, якщо й згадували, то мимохіть. Цього ж разу неодноразово заводили розмову про них, цікавились, чи не збираються, часом, приїхати до неї, чи не передавали привіти?
Ні, не передавали! Хоча з нею, Лесею, інколи й бачаться, зрідка розмовляють телефоном.
…Невдовзі Леся отримала тривожну телеграму від сусідів щодо стану здоров’я мами. І знову, як перед цим, вона помчала на вокзал. З потяга мерщій пересіла на автобус, який ішов тільки у належний бік, а до маминого села інший вже відправився. Відтак доїхала до кінцевої зупинки. Вискочила з нього і ― через гору ― бігом, помчалась, понеслась, полетіла…
Біжи, Лесю, лети!..
Аж ось і кущі ростуть, з яких ти терен з мамкою рвала. А ось ― ковил-трава, оксамитово-шовковиста, така, як тоді, коли ви, відпочиваючи, сиділи у ній і з гори милувалися рідним селом. Там, унизу, були клопоти. А тут, на цій горі, ви  душам і рукам давали спокій. Хоч і не довго, та все ж…
Біжи, Лесечко, біжи!..
Мчи, донечко, не зиркай ліворуч-праворуч!!!
Поклажа важка?
Облиш, Лесечко... Облиш!
Майже на ходу вихопила з тієї нелегкої сумки найнеобхідніший вузлик – з ліками,  лимонами й... морозивом.
Повз вуха тривога прогуркотіла й осліпила болем.
Ма-а-а-мо!
В душу – думка: «Мама там кличуть: «Лесю...». Мама там кличуть... А я – ось тут... Мамо...Мамусю... Мамочко, я спішу... Я мчусь... Мамочко, я... я з лимончиками... Ви ж їх любите... І з морозивом, ще не розтануло... Ма... ма... за-зачекайте! Я вже близько... Ма-а-а-а-мо-о...!!!»
Хвіртку відкрила, а до поштової скриньки ― ніколи зазирати…
Леся – у бездонній, безкраїй галактиці.
То раніше від хвіртки до ганку можна було тьопати неспіша: витягнути з поштовї скриньки улюблене мамине видання, помилуватися квітами, погладити котика, відігнати від грядок курей, зірвати з яблуньки білий налив, хрумкнуть смачно і, наче несподівано, почути таке лагідне: «Їж, Лесю, їж, уже Спас!. І я, оце, розговілася».
То раніше...
То раніше...
Мамо, зачекайте...
Мамусю, я вже тут...
На ганок! Мерщій!
Погляд -- на сінешні двері! Та швидше ж!..
На них ні тюлі, ні марлі. Трохи привідкриті…
Леся у двері ― стук-тук!..
― Відчинено, ― мамин голос, такий милий, рідний, близький, неповторний.
― Мамусю!..
― Лесечко...
― Я з лимончиками... морозивом...
― Хто ще мені таке привіз би...
«Слава Богу!... -- подумала Леся. ― Дякую Тобі, Боже, що почув».
…На ранок Леся закрила матусі очі.
Після обіду поприїжджали брати.
― А ми думали, що мамка пожартували, даючи такі телеграми, ― мовили вони.
Покинуту Лесею сумку, до хвіртки піднесли односельці. Крізь пелену скорботи у своїх очах вона розгледіла як безкрая галактика стала наповнюватися людом. І не було йому числа. Леся відчувала, як бренять душі односельців в унісон її душі. Вони огортали Лесю  невидимим теплом рідної землі, отчого краю, батьківського обійстя, наповнювалися божественним сяйвом, що долинало від її неньки.
На свіжій могилі – вінки до неба!
     «Хто ще мені таке привіз би»...
     Біжи, Лесечко, лети!..
     Лесі дуже захотілося озирнутися ― щоб ще раз побачити мамцю, які ж точно ще стоять біля хвіртки, проводжають поглядом...
     "Ой, донечко-донечко, що ти! Це я так! Просто гомоню з тобою»...
     «Мамо, ви знову переключились на проблеми»...
     «Та цього року довелося відмовитись від городу у полі»...
     «Ви ж бережіть себе, мамо! А то знову оті безкінечні поливання городини, збирання колорадських жуків, просапування, догляд за курами… Вже вік же не той».
     «Присядь, доню, на дорожку... Під абрикоскою... Присядь...»
     «...Присядь».
     «Присядь...».
     На свіжій могилі – вінки до неба!
     Стояли мати біля хати...
     Стояли мати...
     Стояли мати...




Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Михайло Нечитайло, 04-10-2014
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.62853002548218 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …