Світлій пам'яті матусі моїй,
Анастасії Захарівни, присвячую.
Більше тижня лижма лежали. Час од часу в подумках прокручувалось життя з самого малку і до… Та ось до цих днів. Найчастіше згадувались дітки, онуки, на ваше переконання, ― найкраще багатство.
А сьогодні з самого ранку з’явилося незбагненне бажання звестися з ліжка: ну, скільки ж можна лежати?! Дітки мають приїхати! А, може, й з онуками! Треба приготувати б варенички, борщик, книші ― їхні улюблені страви. Та й долівку не зайве було б примазати, потрусити травичкою, а призьбу надворі ― підвести рівною смужкою.
Що ж то так бадьорить, додає сил вам?! Не може бути, щоб від уколу, який зробила медсестра сьогодні на світанні. Вона й у ті дні приходила, колола. Але ж вставати не хотілося. Ні, це, певно, здоров’я налагоджується…
А тут, на щастя, прийшла до вас ще й сусідка. Допомогла замісити тісто, приготувати борщ та інші страви. Навіть долівку змазала й потрусила травкою, адже ви ― видно ж було їй ― все ж знесилені хворобою і немічністю.
Красно подякували їй, відпустили, бо у неї ж ― своя родина, а відтак і клопоти свої.
А самі спрямували погляд ― крізь вікно.
Якесь фантастичне надвечір’я!!! Скільки прожили на світі ― такого не бачили! І чого б то воно?! В очі сліпучо світить вечірнє сонце, вже велике й червоне. Від того фіранки ― жовтогарячі, помаранчеві, червоні.
Ще ширше розсуваєте їх. Мружитеся. Вдивляєтеся. Там, у мареві далекого обрію, повинен з’явитися силует автобуса. З нього вийдуть ваші діти. Можливо й з онуками.
Чекаєте.
З ваших очей ― сльоза. А в ній ― відбиток вогнику від лампади, що на покуті запалили.
Що, сльоза? Та ні, то так ― від сліпучих пломенів сонця, що заходить. Ач, як сліпить, балується: блимає прямо у вічі жовтизною, оранжевістю, червоністю своєю і пацьорки хмарок фарбує тим! А то, дивись, що ще вигадало: змішало небесну блакить із жовтими промінчиками й утворило божественно зелені барви!
Усміхнулись їм. Вам радо на душі. Радо у передчутті особливої таїни…
Одначе, де автобус? Немає автобуса.
Діти ― може й з онуками ― вийдуть з нього. З такої далекої відстані ви їх не розпізнаєте ― нікого розпізнати не можна. Зрозуміло тільки, що пасажири вийшли. Але ви так чекаєте! Значить, приїдуть. Трохи пройдуть по пласкій горі, почнуть спускатися крутим схилом у бік мосту й греблі біля ставка.
Водії-відчайдухи у хорошу погоду з’їжджали аж донизу, перетинали міст, греблю і підвозили односельців аж до центру села.
Як би так було й зараз, ви могли б і прогавити момент появи автобуса на горі. Він ― юрк! ― і заховавсь би у тіні схилу. Але ви знаєте, що міст ніхто не хоче ремонтувати, гребля поступово звужується через розмиви. Проїхати вже не можна, але пройти — ще й як! Рибалки ходять-то по ній, вудки розставляють.
Кинули погляд на стільниковий телефон: діти обіцяли дзвонити. Ви ж самі ще не навчилась сучасної технічної мудрості набирати потрібний номер на такому телефоні. А він ― мовчить…
Стрепенулись: куди дивишся?..
Ваш погляд ― на пласку гору. Ні, не видно… Автобуса… не видно…
А сонце все збільшується та червоніє. Ось-ось, і торкнеться обрію. Він ще у більшому мареві. Передвечірньому. Але що там? Там, на горі ― тінь.
Серце ― стук-стук! До горла ― кавалок! Задуха…
Устигли б.
Ой, та що ж це ви?! Обізнались. Тінь не від автобуса ― від кількох дерев, що ростуть там, на горі. Як же це ви забули, що вони там є? Забули… От, горечко… Пам’ять плутатись почала, чи що?.. Саме під їхньою тінню ви раніше і чекали дітей. Приходили сюди, аж на гору ― не сила було виглядати вдома. Вдома що було: стояли біля тину, вдивлялись у далечінь, на знайому пласку гору. Але вас то хтось гукне чи привітається, або кури почнуть кубахи підривати ― клопоти, відволікання.
Думки про приїзд дітей вели на знайому гору. Автобус зупинявся, серце ― калать-калать, душа ― дзвоном. І це ще до відкриття дверей салону. А вже коли відкривались і показувались діти, той дзвін перетворювався у малиновий: діти приїхали! До неї ― матері! Мовляв, бачте, люди, дітки не забувають! А хтось там казав, що?..
Діти запрошували вас до салону і ви разом доїжджали до центру села. Це коли ще міст та гребля справними були і ви були нівроку.
А в часи школярства діти любили вудити рибу з тієї самої греблі, по якій зараз автобус не може проїхати. Ви будили їх удосвіта, давали їм сніданки. Відтак чекали з уловом. Коли з ним повертались ― ваша спільна радість була неймовірною. Дтям те було до вподоби. А вам що? Купалась у любові до них.
Ви геть слабкою рукою торкнулась фіранки і, раптом, помітили що лампада сильніше освітила і вікно зсередини, і вашу руку… То сонце почало пірнати за обрій. І зсутенілося у вашій кімнатці.
Нехай.
Не так буде видно речей, приготовлених на випадок вашого відходу у вирій. Не так поблискуватиме мініатюрний мовчазний телефон.
Та що ж це? За думками очі відвели від жаданого обрію. Можливо, вже автобус з’являвся там, на пласкій горі.
А то якось недавно ви з трудом виковиляли на ту гору. Автобус ― вжик! ― і поруч загальмував. Душа забриніла, серце закалатало. Ваш погляд ― на двері салону. Відкрились. Пасажири, яким треба було виходити, повиходили.
А де ж?!.
Обірвалась музика душі і серця, дзвін малиновий не народився.
Не приїхали !?.
Ага! Так і повірили. Отож ― до салону. Нікого! А сидіння ― такі чужі! Чужі! Бо сиділи чужі люди, хоч і люди, хоч і земляки, хоч і сусіди…
Вийшли.
А хіба небо ― блакитне? А трава що, зелена? І оцей автобус: чому такий дірявий, нефарбований? Чому такий чорний дим ― з його вихлопної труби?.. Що це за потвора? Що за химера? Тільки химера не забажала б привезти ваших дітей.
Пошкандибали назад, додому.
А що ж робити зі смачними вареничками? Борщиком? Книшами?.. І для кого тепер ота змазана і потрушена травою долівка, тепло батьківської хати, рівненько підведена призьба надворі?
Ой, що ж це ви у думках та у думках! Глядь на гору, пласку гору ― нема силуету автобуса. Сонечко вам тільки своїм рудим чубчиком ― блим-блим. І жовтизна, оранжевість, червоність навпереміш з блакиттю і смарагдовістю, якось наче поспішаючи, змінились на рудуваті й фіолетовуваті відтінки, зрештою ― байдужі сірі й темно-сірі, сутінкові.
Ви опустилась на своє ліжко, що тут же стояло, біля віконця. Перехрестились зовсім слабкою рукою. Подумали, що напевне все ж прогавили на обрії силует автобуса. Діти десь точно вже з гори спустились і прошкують до вас. Ідуть…
Їхній погляд ― у ваші очі.
Пізно!!!
Бо ваш погляд ― у вічність…
У вічність…
У вічн…
У в…
У …
Тризна подиху.
Смеркалось. І тим яскравіше мерехтливе світло лампади освітлювало вас.
В останнє неповторний стук серця ― Сонцю.
В останнє неповторний подих ― Землі.
В останнє неповторна усмішка ― дітям.
«Оох-х!!!» ― це ви немов сказали чи так тільки…
За мить ― ви: «Здрастуй, Господи! Аж ось і я!..»
